До речі, через багато років, коли Владка вже була невиліковно хвора і лежала в батьківському домі без сну, вона знову повернулася до свого дитячого – як вона казала – визвольного руху. Щоночі вона вислизала з дому – зупинити її вже було нікому, батька не було серед живих – вилинала, перебиралася через огорожу і знімала ланцюг з виючого від жури і несвободи старого сусідського собаки.

І ще, до слова, – коли Владка пішла назовсім, сталося дивне і, на думку обивателів, незрозуміле. З двору Тамарипални, звідки Владка йшла, за одну ніч зникли пригріті нею собаки і коти. Назавжди. Без вороття.

* * *

Останнього шкільного літа, виконавши всі Тамарипални доручення і принуки в хаті й на городі, Владка йшла на Прут, там засмагала на пляжі з подругами і замріяно розглядала журнал мод «Силует». А вечорами щось порола, прала, прасувала і перекроювала. Першого вересня десятикласниця Павлінська заявилася на святкову лінійку в елегантному костюмі, який віддалено натякав на шкільну форму, і, як потім зізналася Владка, пошитому з декількох старих осоружних коричневих суконь, і з коротесенькою стрижкою «під хлопчика». У Владки, високої і надто тендітної, була довга шия і тонкі риси обличчя – стрижка їй напрочуд пасувала. І, звичайно, через день усі старшокласниці школи сушили мізки і благали батьків придбати замість форменої страшної коричневої сукні з фартухом, костюмчик як-у-Павлінської. Матусі з ніг збилися, шукали, просили, обіцяли, але так і не знайшли – ні по знайомству, ні на торгових базах – ніде. А вже ті десятикласниці, хто зміг відбити атаку батьків, усі прийшли пострижені – хто вдало, хто – жахливо, хто з відстовбурченими вухами, у когось вистромився замість нормальної голови дуже-дуже маленький гарбузик на короткій шиї і раптом вилізли величезні щоки, у когось проступила довга, як огірок, потилиця. Але всі вважали справою честі відчикрижити свої коси. Стрижені ходили по школі страшенно які зазнайкуваті, пихаті й щасливі. Нестриженим було соромно, що вони такі старомодні копалини і дотепер носять архаїчні коси. Це був масовий психоз, і він дуже швидко перекинувся й на молодші класи – я пам’ятаю, як ми з сестрою молили маму відвести нас до чоловічої перукарні, щоб нас теж обскубли під хлопчиків. Вірніше, ми прохали підстригти нас так, як підстрижена Владка. Молоді вчительки не уникли модної спокуси і теж постриглися. І потім навіть була педрада, де їх заслухали, що буцімто вони продали батьківщину, і де було сказано, що не місце їм у школі, що з такими іноземними фризурами не сіють розумне, добре і вічне. І Владчину улюблену вчительку, Ніну Миколаївну, Ніночку, як називали її старшокласники, подругу Ніночку, з якою разом Владка вчила польську, страх яку модну на той час мову, теж заслуховували – вона теж легковажно продала батьківщину за модну зачіску і за платівки закордонних патлатих співаків та імперіалістичних вокально-інструментальних ансамблів.

А Ніночка, розмахуючи журналом «Екран», де були фотографії підстрижених акторок із соціалістичної НДР в компанії з прогресивним Діном Рідом, захищала всю касту стрижених і демонструвала за допомогою фотографій, що коротка стрижка – інтернаціональна і прогресивна. А завучка волала, що Ніночка – осоружна космополітка і їй зовсім не шкода батьківщину та її майбутнє в особі її учнів. Владка тинялася біля Ленінської кімнати, де відбувалася та історична педрада, хвилюючись за Ніночку, зазирала в шпарину й бачила і чула завуча Вуку Марію Тимофіївну, викладачку російської мови, яка на своїх уроках часто казала: «Хотіш – нє хотіш, а нада». Вука кричала, що які всі молоді вчительки ненадійні, стрижені чи не стрижені, все одно, тому що танцюють твіст, халі-галі і кричать «йе-йе!». Ні, нехай, гаразд, нехай уже танцюють, безсоромні, але навіщо кричати закордонне, чуже, не властиве комсомолкам «йе-йе!»?! Адже на «їх» вся школа дивиться і з «їх» бере приклад. По закінченні наради Вука Марія Тимофіївна гордо, як гігантський криголам «Ленін», висунулася з дверей – на її тісно обтягнутому кримпленом бюсті можна було носити два стоси зошитів для контрольних робіт – гаркнула мимохіть на Владку і понесла додому сумку, з якої, сяк-так загорнуті в газету «Правда» з орденами Леніна, стирчали жовті курячі пазуристі ноги. І Владка, щоб насмішити і втішити вчительку Ніночку, сказала, що курка спочатку була жива, але сиділа-сиділа, слухала-слухала всю цю нісенітницю – і померла від сорому під час педради.

До директора школи почали бігати батьки дівчат з іншого району міста, роздувався – як це буває зазвичай – скандал. Бо учениці інших шкіл жили не за китайською стіною і теж хотіли виглядати неперевершено й стильно. Непопулярні у прекрасної половини людства чоловічі майстриперукарі умлівали, коли до них після уроків увалювався натовп дівчат, дівчаток-підлітків, а то й зовсім маленьких, з вимогами негайно позбавити їх пишних шевелюр, довгих кіс і густих кінських хвостів. Із задоволенням, як солдати на Червоній площі кидали штандарти і прапори ворожої переможеної країни, дівчата жбурляли в кут перукарні атласні стрічки, капронові бантики, гребінці, шпильки і невидимки. (Заколок на той час іще не було.) І всю цю революційну кашу заварила, звісно, одна Владка.

Коли її виставили на середину зали за порушення дисципліни, як знову ж таки на той час було заведено на шкільній лінійці ганьби, вона стояла така гарненька й мила, що наступного дня підстриглися вже всі вчительки початкових класів, дві лаборантки і навіть тітка Дарина, літня буфетниця. А потім за Владку вступилися і підтримали її хлопчаки. І невдовзі, не протягом одного місяця, як було з дівочими стрижками, а одного ранку всі хлопчики – однокласники Владки, їхні друзі та знайомі з інших класів – прийшли з поголеними під нуль головами. Тоді завуч Вука забила в рейку, і були зібрані термінові загальношкільні батьківські збори за участю якихось чужих дядьків у краватках і непохитних тітоньок з неохайними облізлими «дульками» на маківках, в чесних, незаплямованих чужою ідеологією, бувалих незламних плечистих піджаках. Шкільне начальство визнавало і карталось, що так, недогледіли – надзвичайна подія. З ідеологічним підтекстом, – глузливо додавали гості. Всі стрижені й голені отримали вдома по обголених довбешках, а особливо злісним намилили їхні беззахисні, що відкрилися після стрижки всім вітрам, голі шиї. І ще впродовж кількох місяців батьки пильно стежили за своїми нащадками, щоб тим не спало на думку що-небудь собі відстригти без дозволу. Владку ж – треба віддати належне – її мати – вчителька тієї ж школи Тамарапална – захищала як могла. І головний аргумент був – зате живенько, акуратно, не кудлато і дуже гарно. Адже їй красиво? – Тамарапална цілком щиро питала: – Ну що, не гарно хіба?

І співрозмовники не могли не погодитися. Авжеж, Владці все було красиво.

– Завідують йіроди, – тільки й мовив небагатослівний суворий Владчин батько, лагідно погладив дочку по стриженій потилиці, та строго наказав: – Але коси рость назад! А то як після тифу все одно…

* * *

Слухай, Владко Павлінська. Зараз, коли я пишу про тебе і так часто повторюю твоє ім’я, я гостро розумію, як же мені тебе не вистачає. Як не вистачає. Ти пам’ятаєш бублики? Коли старшокласників запросили в Палац піонерів на молодіжний весняний бал, усі вони взялися вигадувати й планувати: як вбиратися? Ще б пак – весь квіт міста, від шістнадцяти до двадцяти двох: студенти-медики, студенти-фізики, ровесників дівчатка й до уваги не брали. І ти, Владко, прийшла на цей вечір у запаморочливих сережках. Це були світлі величезні кільця з якимось єгипетським орнаментом. Дівчата – у своєму вбранні з посилок і від спекулянток, або однакових сукнях, «викинутих» в універмазі, названому на честь міста-побратима «Рязань». У сукнях, відвойованих у шалених чергах люблячими батьками. Так от, усі дівчата в ту ж мить просто скисли – у всіх зіпсувався настрій, така ти була чарівлива і дивовижна в цих сережках і туніці з квадратним єгипетським візерунком. Запізнилася, як Попелюшка, і пішла раніше. І всі хлопці, які були на вечорі, тоскно зітхнули вслід і заходились про тебе мріяти. Ми взагалі називали це синдромом Попелюшки – з’явитися, справити враження, прослизнути, дихаючи маминими парфумами і туманами річки Прут, поблизу якої стояв будинок Павлінських, і втекти. Зникнути себто. І всі-всі: хто? Звідки? Куди пішла? Де шукати?

А вже дівчата, обговорюючи ці її величезні сережки, чого тільки не домислювали. І кожна таємно мріяла про такі. І я – що гріха таїти – мріяла до нестями. Хоча й було мені тоді років дванадцять і ставилася ти тоді до мене, як до маленької. І нерідко – ти гарно товаришувала з моєю мамою, своєю вчителькою, – ти залишалася зі мною посидіти ввечері, коли мої батьки збігали в кіно. Я теж мріяла про такі фантастичні прикраси. Просто бачила, як я виходжу у двір грати в бадмінтон або біжу в музичну школу на хор, заходжу в зал, а на вухах у мене теліпаються ті самі великі круглі сережки з єгипетським орнаментом.

Я мріяла тихо і тобі навіть словом про це не обмовилася.

Потім, коли я звалилася з грипом, ти, Владко, мені принесла такі ж, але з іншим малюнком, іще кращим, – якісь дрібні сині та рожеві польові квіти вінком по колу… А я засмутилася і шкодувала, мовляв, навіщо мені – адже у мене немає дірочок у вухах. А ти сказала, нічого, так поносиш. З’ясувалося, що ти всього-на-всього філігранно розмалювала звичайні чайні бублики. І підвісила їх собі на вушка на тонкі петельки з прозорої ліски… А крізь досить відросле волосся, яке вже трішки прикривало вуха, якраз ліски не було видно. Уже потім, коли все відкрилося, коли ще хтось роздивився, що це за сережки, ніхто й не подумав сміятися. У місті були скуплені всі чайні бублики. Але так красиво тонко розмалювати їх і оформити ні в кого не виходило. Велика вигадниця і витівниця була ти, Владко Павлінська.

У неї був винятковий вроджений талант – вона подобалася. Усім. Владка притягувала погляди, на неї спеціально ходили дивитися, з нею хотіли розмовляти і дружити. І любити. Так.

Наприклад, грізний голова облвиконкому, якому вона, коли вже працювала викладачем художньої школи, якось оформляла вітальну адресу, чоловік насуплений, суворий, крикливий, прискіпливий і, як водиться, не дуже розумний, людина-знегода, яку боялися геть усі навколо, а його підлеглі без валідолу на роботу не ходили, так от він при зустрічі з Владкою вмить червонів і бентежився. Він ховав очі у складки щік, не знав, куди подіти руки, і нервово тупотів короткою повною ніжкою. Та хіба він один? Де б вона не була і з ким би не говорила, поглядом, усмішкою, жестом, словом вона блискавично ламала стіни, заслони, вирівнювала площини, згладжувала кути. І їй починали поклонятися.

Та що там можновладці – на неї миттєво звертали увагу достоту всі, не буду повторюватися. Якось ми з нею вийшли з магазину, а було це перед днем народження її чоловіка, і Павлінська несла просто в руках пляшку дорогої горілки і пластикову коробку з сьомгою, прегарно викладеною напівпрозорими скибочками. Зауважу, сумки у нас на той момент з собою не було, а упаковок чи либонь пакетів тоді в магазинах ще не давали. Виходимо з крамниці, щоб одразу заскочити в машину, яка на нас чекала, Владка така гарна, шикарна просто – на підборах, у довгому пальті, в зграбній хутряній шапочці-боярочці. І якийсь сидів на сходах магазину пияк, котрий вмить остовпів від побаченого, протираючи очі, скочив на ноги і захоплено заволав: «Бо-ги-ня! Глядіть усі! Сама красуня, а ще й в руках у їй горілка! Ой, все! Женюся!..»

Вона обживалась чудесно, елегантно і затишно в будь-якому місці – в кімнаті гуртожитку художнього училища, в готельному номері, в крихітному кабінетику художньої школи, та де завгодно – і так швидко, що зараз-таки викликала заздрість оточуючих, і всім кортіло саме на це, на її місце. Як у дитинстві, коли всі хотіли погратись з її білим пароплавом або покататися на її сніговому катамарані. Вона втинала собі сукню з клаптиків і виглядала краще, ніж заможні однокласниці, яких одягали з регулярних, омріяних ними посилок з-за кордону. Вона завжди повторювала: головне у дівчині – постава і хода. І щоб у вбранні було зручно. А все інше – дурість.

Ох, Владко! Ти створювала навколо себе чудовий новий світ, в якому радісно жили симпатичні тобі люди. Ти говорила, писала, малювала, ліпила або вишивала, куховарила або забавлялася з дітьми так захоплено, так щиро, так чесно, що життя навколо справді ставало багатобарвним і радісним.

Ти несамовито прикрашала це життя, начебто передчуваючи свою тимчасову, таку коротку в ньому присутність.

Взагалі, те, що з нею відбувалося, було якесь зовсім не її життя і не її остання кирпа. І якщо своє життя вона все ж якось повертала і провертала у потрібному їй напрямку, то мандра вже від неї не залежала. Я їй ще тоді казала: слухай, але ж ти обіцяла! Ти ж сказала, що три роки! Що є в нас час. Ну що ти наробила! Ну ти ж обіцяла! А ми ж усі звикли, що коли Владка давала слово – то все! Загине, а виконає. А тут взяла і померла. І не виконала. Я їй кричала: Павлінська, ти ж казала, вчися, доки я жива! Але я ж іще не навчилася! – так кричала я їй. Ну, а що тепер… Владка покинула нас. Несподівано навіть для себе, для всіх, хто її любив, пішла на злеті, така талановита, такий вірний друг і такої незрівнянної осяйної краси жінка. Ось так взяла і пішла, навіть не озирнувшись. Тихо і мужньо. І ще тоді, вранці 19 грудня 1996-го, коли ми всі прощалися з нею, з Владою, і раптом пішов перший тієї зими юний, невагомий, боязкий сніжок, який уже не танув на її обличчі, коли ми з її сестрами і чоловіком трохи надломлювали стебла квітів, коли несила було плакати від здивування, від несправедливості, від підступності долі, я ще тоді все придумала. Я пояснила сама собі, що це якийсь збій програми або якась там, у світобудові, помилка чи що – вже якщо і йти, вона повинна була піти не так, зовсім по-іншому. І ніяк не маючи сил змиритися, я і вигадала їй іншу останню мандру. Гідну мандру. Ту, яку вона, напевно, вибрала б сама.

Я виміркувала це. Вплела в ту ж таки веретку Владчиного життя вчинки і характери різних, симпатичних їй людей, різнокольорові барви Карпат, пронизливі дисонансні мотиви часу, невидимі простому оку природні сили, нечутні людському вуху кроки непізнаного, смак і пахощі гірких трав, жар гуцульської ватри, холод карпатських річок і свою любов, повагу і пам’ять. Вигадала. Написала. І сильно-пресильно у це повірила.