У всі часи назустріч Владці йшли, бігли, вискакували, простували, мчали і з’являлися вочевидь невипадкові і завжди вельми симпатичні люди. Зустрівшись з нею поглядом, вони негайно розвертались, хапали Владку за руку і вже йшли пліч-о-пліч, розповідаючи їй щось своє, для Владки безумовно цікаве. Мені здається, якщо зібрати всіх її друзів, усіх, хто її любив, усіх, хто за нею сумував, то вийшов би такий яскравий карнавал, таке свято, де всіх цих надзвичайно різних людей – живописців і листонош, вчителів і музикантів, пожежників і безробітних, будівельників і акторів, авантюристів і таємних агентів, доярок і буфетниць, міліціонерів і циркових, чаклунів і знатників, молодих і старих – усіх їх об’єднувало б одне: Владчина до них усіх жива дитяча цікавість, душевна до них відкрита симпатія і невдаване ними захоплення.
У дитинстві Павлінська була генератором усяких ідей, не те щоб вона була якимось там заводієм, командиркою вулиці – ні. Але, по-перше, всі з нетерпінням чекали, коли вона вийде, усі охоче дружно посміхались, щойно вона мовила «привіт», і всі вмить оточували її щільним кільцем, зачаровано ловили найменший її порух, бо вона грала у свої дитячі ігри так талановито і самозабутньо, що коли, наприклад, пускала у весняний струмочок звичайну цурочку-деревинку й оголошувала всім, що це білий пароплав і що пливе він у казкову країну, де завжди весело, то всі у це свято вірили.
– А там є помаранчі, газвода з сиропом і півники на паличках? – запитували ми.
– Ні, – відповідала Владка, що сиділа навпочіпки, заклопотана своїм білим пароплавом. – Зате там є все, що, наприклад, задумав. І якщо воно гідне, – продовжувала Владка спокійно, підштовхуючи трісочку у воді, – то воно збувається. І ще там є великі рожеві, кислі й водночас солодкі яблука з тонкою-тонкою шкіркою.
Владка з дитинства дуже любила гризти саме такі яблука. Вона любила їх нюхати, любила ними дихати, любила ними милуватися, тримати їх в руках і малювати їх теж любила. Понині не знаю, що це за сорт і де вони ростуть насправді. Може бути, й справді, в тій самій країні, куди вона відправляла струмочком свою цурочку-лайнер.
І, дивлячись, як захоплено вона грається, всі навколо включалися в її гру і починали канючити в неї, випрошувати, пропонувати обміняти на щось саме цю деревинку, щоб самим пограти досхочу, щоб похизуватися перед друзями, але ж не розуміли, що як тільки вона, ця цурочка, перекочує з Владчиних у чужі руки, вона перетвориться з білого пароплава на звичайний розкислий від води цурпалок.
У дитинстві Павлінська була чистісінький Том Сойєр – винахідливий, веселий, доброзичливий шукач пригод.
– Павлііінськааа! Вихооодь! – кричали їй, нудьгуючи на вулиці, діти. Кричали біля хвіртки, далі йти боялися, у Павлінських був лихий грізний пес, повне ім’я – Авріл Федорович. А коротке – Вусань. Владка його так назвала саме тому, що Авріл Федорович, шкільний вчитель біології, на честь якого була названа вівчарка, був вусанем. Вівчарка – ні, вівчарка вусів не носила. Павлінська не воліла, не хотіла пояснювати, чому один вусатий, інший ні, чому при абсолютній несхожості, до того ж один – собака, інший – вчитель, імена були однакові. Назвала, то й назвала. Все. Владка знайшла Вусаня маленьким, сліпим, ледь живим цуценям в якійсь канаві. Павлінські, добрі люди, цуценя викохали, і тепер, як будь-яка порядна підібрана німина, Авріл Федорович Вусань як міг відпрацьовував своїм милосердним господарям за такий карколомний кульбіт його псячої долі. І всюди слідував за молодшою своєю господинею Владкою. Судячи зі зграї собак, яка зазвичай супроводжувала Владку і Вусаня всюди, Авріл Федорович усім розповів про своє казкове спасіння і про те, що дівчинка взагалі витрачає всі свої кишенькові копієчки на гуманітарну підтримку геть усіх зустрічних-перестрічних собак і котів.
– Зараз вийде Павлінська, – казали одне одному діти, – і тоді вмить нам буде цікаво і весело.
І Павлінська виходила.
Владка змалечку любила малювати. До того ж малювати не тільки пензлем чи олівцем. Але й уявою. Дух захоплювало, коли вона переказувала прочитане або побачене.
Коли вона вимовляла, наприклад, слово «оленятко», ми тієї ж миті бачили його тонку гнучку шийку, стрункі високі ніжки, оксамитові вушка і полохливі вогкі оченята. Коли вона, побувавши з мамою в Москві, описувала нам побачену в Третяківці картину, то через десятки років, побачена багатьма з нас на власні очі, – вона, та картина, виявилася дуже подібною до тієї, яку описувала дев’ятирічна Владка. А можливо, це ми вже розглядали картину Владчиними очима. Коли вона розповідала про Хотинську фортецю, куди їздила на екскурсію з класом старшої сестри, ми, немов в історичному кінофільмі, бачили ветхі зруйновані стіни, іржаві горбисті кулі картечі, хиткі прогнилі сходи, зарослий рів і мовчазний древній дубовий міст, і те, як маленький боязкий струмочок по краплі просочується крізь каміння, щоб хоч трохи втамувати спрагу оточених воїнів, поранених стрілами грізних завойовників.
І мало хто тоді знав, що дрімає в ній, у цій маленькій тендітній незграбній дитині, яка відкрито й заразливо регоче від радощів при зустрічі з друзями, дивиться недовірливо спідлоба на чужинців, – що спить в ній до часу великий талант, дивовижний хист малювальниці й особлива кебета – бачити незначні для інших, але найчарівливіші деталі життя, відчувати найтонші його нюанси.
Одного разу Владка винайшла катамаран. Зимовий катамаран, розтлумачила б Владка. А як було. Вони з сестрою Ірою відвідували музичну школу. Так хотіла мама Тамарапална. Вчителька молодших класів. Зі свого скромного бюджету (в сім’ї було троє донечок) Тамарапална віддавала чималу суму за уроки музики. Владка вчилася грати на акордеоні, Іра Павлінська, Владчина сестра, – на скрипці, а Лариса Павлінська – старша і найслухняніша дочка, грала на фортепіано. Мама дівчат, Тамарапална, мріяла, щоб у домі лунала музика, щоб дівчата вечорами грали ансамблем, навіть уявляла собі це видовище, як майже дорослі доньки, стрункі, ошатні, гладенько причесані, в білих комірцях і лакових туфельках, зають утрьох у вітальні, а сусіди Саркисяни підслуховують, ховаючись у саду за деревами, і заздрять:
– Cестри Павлінські музику грають. А ти, дармоїде, ні біса не вмієш! – і відважували б стусана своєму барилкуватому опецькуватому чаду.
А тим часом, навіть і не відаючи, що за ними підглядають (або якраз навпаки – припускаючи, що це так), батьки дівчаток та гості, запрошені на сімейне свято, сиділи б у м’яких глибоких фотелях і слухали, як дівчатка грають і співають з репертуару, наприклад, Георгія Виноградова, улюбленого співака маминої молодості:
За-ачем смеяца,
если сээээрцу больно,
за-ачем встречаца
если ты грустишь саа мной,
зааачэм играть в любовь
и уууувлекаца,
когда ты день и ночь мечтаешь а другом!
Або ні, краще, ось це, улюблене батькове, з репертуару Леоніда Утьосова:
Товаришч, я вахты не в силу стоять, —
сказал качегар качегару.
Огни в моих топках совсем не горят,
В котлах не сдержать мне уж пару.
. . . . .
А волны бегут ат вин-ы-та за кормой…
Ні, краще все-таки ось це:
Шчаааастье мое, посмотри – наша юность цветет,
Сколько любви и веселья вокруг…
Радость моя, это молодость песни поет,
Мы с тобой неразлучны вдвоем, мой цветок,
мой друг!
І щоб потай обмінюватись під музику виразними й ніжними поглядами, мовляв, ми ж то знаємо, про що вона нам нагадує, ця пісня.
І всі в кімнаті похитують головами в такт, підспівують – і про «раскинулось море» і про «зачем смеяться», а Саркисяни кусають лікті і плачуть під вікнами.
Так от, про «зимовий катамаран». Одного разу, хоча і не вперше, а, мабуть, вдесяте у Владчиному житті, прийшла-настала зима, випав сніг, залили у дворі сусідньої школи поряд з будинком Павлінських ковзанку і спорудили снігову гірку з трампліном. До речі, все влаштував мій тато – він тоді викладав у цій школі фізкультуру. А в музичну школу дівчатка повинні були проходити якраз повз ковзанку та гірку. Ні, Лариса, старша слухняна донька, мужньо проходила, борючись зі спокусою, намагаючись навіть не глипати у бік нестримних зимових дитячих веселощів. А Томсойєр Владка трішки затримувалася. Вона, насупивши чоло і підібгавши губи, сумно спостерігала за безтурботною дітворою і кмітувала, як би їй хоч раз з’їхати з гірки, а вже стати на ковзани й побігати – це було б щастям. Але руку відтягував важенний футляр з акордеоном.
– Саркисянчик, – одного разу покликала Владка сусіда свого, Павла Саркисяна, який, заповзято шморгаючи носом, розчервонілий, у шапці набакир, увесь в снігу, з’їжджав з гірки на новеньких, от тільки тиждень тому куплених йому санчатах і поспішав з ними, осяйними, новенькими, знову на вершечок: – Саркисянчик, будь друзякою, дай скотитись разочок, га?
– Не-моооо-жу, – відвернувшись від Владки, похмуро відказав Саркисян, хвацько струшуючи мокрою рукавичкою сніг із санчат. – Мені тато не дозволяє нікому наші сани давати.
– Та не бреши, – обурилася Владка, – твій тато на роботі взагалі!
– А він учора не дозволяв, – сварливо виставив щелепу Саркисян.
– Так то ж учора… – не втрачала надії Владка. – Ну дааай…
– Не дам! – Саркисян усівся на сани і відвів погляд кудись вбік і вгору, навмисне, аби лишень не зустрітись з благаючими Владчиними очима.
А коли обернувся на відчайдушний репет численної дітвори, що юрмилася біля підніжжя гірки, розкрив рота від заздрощів і подиву: Владка із сестрою Ірою відчайдушно й стрімко з’їжджала з гірки на дивовижній широкій – на два місця – споруді, яка згодом виявилася футляром від акордеона, який журно, як сирітка, мерз на лаві.
Лише наприкінці лютого Тамарапална, розгледівши побиту та подряпану дерматинову обшивку акордеонового футляра, вистежила одного разу своїх горе-музиканток і жахнулася. Обидві були серйозно покарані, але, на радість Владки та Ірини і на заздрість старшої сестри, позбавлені музичної принуки. Мрія про лакові мешти, гладенькі зачіски, маленький сімейний оркестрик і хоровий спів залишилася нездійсненою.
Мало того – одного разу Владчин батько зловив усю компанію вуличних друзів Владки за курінням… кукурудзяних рилець. А як було. Якось одного погожого літнього ранку, коли все було як завжди: гуділи-дзижчали надокучливі мухи, сонце просвічувало крізь листя, Вусань голосно позіхав і валявся догори пузом поруч зі своєю будкою. І раптом стало не вельми цікаво. А Владка починала непокоїтися, коли ставало нецікаво. І вона сказала сестрі Ірі: а підемо до сусідів, на поле – там у кукурудзок є такі нитки, наче хвости, – їх можна вплітати лялькам в коси. І ще багато чого можна з них робити. От хоча б лаштувати собі зачіски і навіть перуки! Отож, не відразу, ні, не відразу сталося гріхопадіння. Спочатку дівчатка обдирали кукурудзу і робили з тих самих шовковистих кукурудзяних рилець шиньйони лялькам і собі. Потім ламали кукурудзу і пекли її на вогнищі. І ось тут, коли вони почали цупити кукурудзу, – так її ж було ціле поле! – безкрає поле над Прутом, наповнене шурхотом і дзвоном, – Владка вже не могла насолоджуватися сама – вона покликала на імпровізований пікнік усіх друзів з їхньої маленької вулиці. Пекли кукурудзу, шматочки яблук, нанизані на гілки. І само прийшло, ідея лежала взагалі на поверхні. Постає питання, що із цими кукурудзяними рильцями ще робити, якщо вони спочатку ніжні лискучі й маслянисті, а за хвильку – вже сухі, крихкі, ламкі – і трохи потреш – уже порохна. Правильно, це треба палити. Сестра Ірка мерщій зганяла за журналом «Під прапором ленінізму», що його з якогось дива передплачували батьки. Він, цей невеликий журнал, видрукуваний на газетному папері, був нецікавий і без картинок. І, на відміну від «Мурзилки» і «Барвінка», приходив часто-часто, мало не щотижня. Усі діти відірвали собі по аркушеві, згорнули самокрутки. Саркисян продемонстрував, як він дідусеві самокрутки з тютюном лагодив, спритно вправлявся. І всі діти повагом розсілися кружком й зайшлися смалити й бухикати. За цим заняттям і застукав усю превеселу громаду експериментаторів Владчин батько.
Усі отримали по тих місцях, куди встигла влучити важка чоловіча рука, – хто по потилиці, хто по п’ятій точці. Окремо старша Владчина сестра Ірка дістала по шиї за наругу над свіжим номером журналу «Під прапором ленінізму», за яким батько-комуніст відповідально і серйозно готувався до політзанять у своїй організації. А Владка вигулькнула з-під батькового ліктя і дременула в близенький лісок, одразу за кукурудзяним полем, – ніжки були довгі, легкі, жваві, розгніваний батько було кинувся вслід, але тільки кулаком пригрозив.
Потім, через якийсь час, він раптом помітив, що Владка давно вдома і зосереджено порається по господарству: то волочить, перехилившись тоненьким тільцем і пихкаючи від старанності, величезне відро води з колонки на вулиці, то поливає огірки в теплиці або квіти у дворі, то чистить кролячі клітки. Власне, виконує ті завдання, які й були б дані їй у вигляді покарання. Владка була наймолодша, і батько, посміюючись, приречено відмахнувся тоді: ну нехай, виросте – зрозуміє.
Тільки одного разу не витримав батько і дістала молодша його улюблена донька на горіхи – поскаржилися на неї сусіди. І, власне, бачив, що стала вона про щось замислюватися. І мама Владчина теж помітила і наказувала, мовляв, Владо, займися чим-небудь. І не смій робити те, що ти надумала. Іноді вони взагалі кричали їй, якщо наставала раптом тиша і не чути було її дзвінкого голосочку.
– Владко! Хоч я й не бачу тебе, – суворо кричала у вікно або через паркан Тамарапална, – але не роби того, що ти зараз робиш!
І у відповідь мама чула сміх і тупотіння жвавих Владчиних сандаликів, яке віддалялось усе далі й далі.
Так от, якось восени, коли вже запітніли сльозами вікна й вечорами дмухало морозцем, і від того скиглили й підвивали собаки у дворах, відвиклі за довге спекотне літо від холоду, який настиг усіх буквально за кілька днів, сталося ось що: вранці раптом з’ясовувалося, що припнуті, посаджені на міцний ланцюг собаки у всіх дворах їхньої вулиці, опинялися на волі. І хтось із сусідів вирішив ніч перебути у засідці, але все ж таки довідатись, хто ж це відпускає на ланцюгах собак. І все стало зрозумілим опівночі, коли з вікна будинку Павлінських вислизнула маленька, всім на їхній вулиці знайома фігурка і безстрашно полізла до вовкодава в сусідній двір. Владка! І ось тут татусь вже, звісно, не стримався…
О проекте
О подписке