Розділ третій. Погорда

Екстрасенси, ясновидці… Я так розумію, багато людей оголошують себе екстрасенсами, щоб не нудно було жити. Щоб відчувати себе значним і заповнити в собі якісь потаємні западини, не обтяжені освітою, вихованням, інтересами і захопленнями, ну і що там іще – любов’ю, пристрастю, серйозною роботою. Щоб звернути на себе увагу інших людей. А вже потім вони не чують під собою землі і цією справою починають заробляти.

З чого це починається? Як правило, їх лупить блискавкою. Ба-бах! І вмить одкриваються всі три ока, починають бачити минуле і майбутнє, а також здогадуватися, хто чим вранці снідав. І дарма, що, скажімо, в той знаменний день, коли його, значить, по тім’ячку торохнуло, не було на території проживання новонаверненого екстрасенса ні дощу, ні грози. І от іще який феномен: чомусь це зазвичай трапляється з тими, хто ледве-ледве закінчив школу або технікум, зрідка – інститут, заочне відділення. З тими, хто ніяк не може відзначитися на роботі і в кого в особистому житті криза. І в струнких лавах новоствореної профспілки екстрасенсів-престидижитаторів немає чомусь ні видатних хірургів або, приміром, талановитих педагогів, ні вчених-практиків, ні фермерів. Ось! Чому серед них немає фермерів, наприклад?! Жодного! Людей, які вирощують хліб, або тваринників серед них немає, питаю я вас, чому?

Якось у пологовому будинку я познайомилася з однією унікальною жінкою на ім’я Федя. Ну Федя і Федя – так звали її. Напрочуд дивоглядна була жінка! Вражаюче дрімуча. І палко в усьому впевнена. В одній мирній бесіді під час годування наших дітей, коли ми перекидалися нісенітними сонними фразами, вона раптом багатозначно промовила:

– Охо-хоо… Ось як розповзуться китайці по всьому світі, і будуть усюди самі лише негри.

Я подумала, що недочула, і перепитала. І дівчина ця, Федя, у своїй незборній переконаності, як нетямущому дурню, по-материнськи лагідно дивлячись мені просто в очі, щоб засвоїла я і запам’ятала назавжди, пояснила:

– Таж, дитинко, в Китаї ж одні ж негри ж і живуть!

Дух перехопило – двадцяте століття вже йшло з двору, а небеса піднесли мені такий приголомшливий подарунок у вигляді цієї сусідки моєї по палаті. Ніяково мені було питати її, як вона уявляє собі планету, по якій розповзуться її афро-китайці, може, вона передбачала, що і Земля наша пласка і стоїть вона на трьох китах. Шкодувала я про те, що не порозпитувала Федю про що-небудь іще, виписали її швидко, а то б дізналася від неї багато нового і корисного. Але у знайомства цього було продовження.

Працювала дівчина Федя на той час на торговельній базі, закінчивши торговельний же технікум, сиділа на продуктових дефіцитах. А потім, зловивши носом, куди вітер дме, швидко перекваліфікувалася, молодець. Я її портрет у газеті побачила і подивувалась, відтепер вона – «матінка Федосія». Під портретом було рекламне оголошення та години прийому. «Матінка Федосія» ворожила на Персті вказівному, знімала пристріт та навроки, ретельно чистила карму і відновлювала чакри. Мила-мила-мила. Мене навіть послали інтерв’ю у неї взяти одного разу, але вона мене впізнала і до себе не допустила, – надто зайнятою була. І людей, які до неї на прийом прийшли, називала не пацієнтами, як прийнято в таких випадках, а клієнтами. Що в її уявленні про життя – абсолютно логічно і беззаперечно.

У нас з Владкою була знайома нотаріус Ліля. Ось вона як занудьгувала одного разу – жах. Діти в таких випадках ідуть записуватися в який-небудь гурток, як-от м’якої іграшки, плетіння, танців, боксу чи легкої атлетики. А Ліля – куди їй, навіть курси крою та шиття – непідйомна була для неї справа. Або ось вранці побігати, або що-небудь освоїти нове – розпис по склу, хрестиком вишивати, наприклад, або іще щось. О, ні. А вона що? Вона стала біля дзеркала і кілька ложок приліпила одного разу до погруддя за чиїмось прикладом зі статті в газеті «Труд» і раптом зрозуміла, що авжеж вони тримаються і не падають і що вона теж таке може, й одразу підбадьорилася і призначила себе екстрасенсом. І не простим, а екстрасенсом-цілителем. Навіщо сім років у медінституті вчитися – ночі не спати і зубрити, потім іще якісь практики-інтернатури проходити, роботи писати, коли можна виступати в жанрі альтернативної медицини? Руками розмахувати, очі під лоба закочувати, дзвіночками якими-небудь бринькати і тягати за собою для залякування череп, нібито як пращура свого. Вона, ця Ліля, заповзялася всім про ложки розповідати і цей цирк демонструвати бажаючим, і ще сон переказувати про високу жінку в блакитному, мовляв, прийшла, поклала Лілі руку на лоба і сказала: ну, Лілю, ти тепер будеш екстрасенс. Так і сказала.

Ну, екстрасенс, і що? Їх же зараз – армія, легіон. А Ліля, як з’ясувалося, дуже бажала, буквально жадала популярності і визнання. Навіть до церкви ходила – туди якраз привезли ікону, що мироточила, прекрасну. І хто що просив – хто близьким здоров’я, хто дитинку, хто заміж мріяв вийти, хто про батьків нітився… А Ліля, як дізналася про ікону, помчала теж квилити, гепнулася на коліна і ридма, від усієї душі:

– Матінко, – проскиглила, – заступнице, дай мені… популярності.

Ну, Матінка, напевно, плечима подумки знизала, головою похитала – мовляв, от же біднятко, дивне яке у неї бажання. Але Ліля того ж таки дня переглянула оголошення і записалася на річні курси розширення свідомості. І позаяк Ліля внесла всю суму оплати за рік, то була там кращою ученицею. І просто з першого дня всім почала ставити діагнози. Переважно остеохондроз і емоційне вигоряння. І люди вірили. Ну, хто не повірить, що у нього остеохондроз і хронічна душевна втома. І що це не банальне ледарство або небажання працювати, а офіційний діагноз складного захворювання.

А тут якраз ми з Владкою познайомилися з нею, з Лілією. Владка Павлінська взагалі несамовито любила нових людей. Для неї знайомитися з новою людиною – наче нову планету відкривати. Вона запропонувала, підемо, каже, познайомимось. За двісті рублів. І ми пішли. І, звичайно, Ліля спочатку показала, як ложки тримає на собі, потім стала нас лапками м’якенькими, в подушечках і ямочках обмацувати, знайшла у гнучкої, в’юнкої Владки остеохондроз, якого в неї зроду-звіку не було, а мені – в той час мене з відомих причин постійно нудило і я була зеленуватого кольору – мені Ліля ніжно-інтимно прошепотіла:

– Е-е-е-е, матінко, так у тебе невеликий гастритик…

Через п’ять місяців, коли цей «гастритик» народився і Владка стала її, нашого «гастритика», хрещеною, Ліля вже була на піку популярності – пожадливий до одкровення народ вторував до її оселі широченну стежину. І Ліля, котра все ніяк не могла повірити в таку дурість всенародну і у свою вдачу, вже на широку ногу і від усієї душі ставила всім діагнози. Мені шкода, що Владка не бачила, як Ліля брала участь у новітньому телевізійному шоу «Битва екстрасенсів». Ну чиста Солоха. Дебела, з декольте, довгими мерехтливими нігтями, волохатими накладними віями, нахабна, самовпевнена. І пустолоба. Її прогнали просто з першої ж програми, бо вона торочила таке, що ні пришити, ні прилатати. І взагалі, із самого початку нікому не дала й рота розкрити, всіх повчала і верховодила в прямому ефірі, без угаву перебивала і шпетила учасників, дістала всіх так, що ведучий, відомий актор, забився кудись у темний закапелок студії і висунув умову, що не вийде, що або він, або вона. Її випхали, але вона страшенно сварилася просто в камеру, заїдалася зі всіма там дівчатами – помічниками й асистентами, псячилась з іншими такими ж неврівноваженими фахівцями з приклеювання столового приладдя на живіт, а там були дядьки і міцніші, свердла «Бош» та шурупокрути «Макіта» собі на груди ліпили. Так Ліля погрожувала всім і обіцяла повернутися. Наче Карлсон.

Що ж, і такі екстрасенси бувають.

А бувають – зовсім навпаки.

Ось, дивіться – у нас в Карпатах є особливі старі люди – їх називають мольфари – вони хмари вміють розганяти, худобу на ноги підіймати, людей лікувати… Це не ті, так звані медіуми та знатниці, яскраво нафарбовані, виряджені, насуплені всілякі Лілі в чорних летючих довгих шифонових строях на огрядних формах, або величні хвалькуваті красномовні дядьки з висіченими ніби сокирою фізіями і маленькими шахраюватими оченятами, авантюристи, чиї фотографії ми часто бачимо в рекламних розділах газет і журналів та в численних телешоу. Фокусники і престидижитатори, як та давня моя знайома Федя, чи то пак «матінка Федосія», просторікують, у кришталеві кулі вдивляються і майбутнє пророкують, скидаючи все і вся докупи – карму і чакри, поля й хвилі, зілля і змови – артисти! – часто й не розуміючи, чого торкаються, з якими небезпечними силами змагаються, завдаючи шкоди й собі, і людям…

Ні. Мольфари якраз навпаки – пустельники. Їх дуже мало і з кожним роком залишається все менше. Справжні мольфари – ґречні, неговіркі, самотні. А з вигляду – звичайні люди похилого віку. Дідусі. Старці. Рідше – бабці. Без жодних зовнішніх атрибутів. Хіба тільки одяг носять свій, традиційний, без показної яскравої сучасної стилізації – вони і не відають про таке. Носять нехитре вбрання з домотканого рядна, кептарі або овечі кожухи взимку, капелюхи старі в інші пори року. Люльку курять. Немудру їжу споживають. Трави, коріння збирають. Є у них мольфи – предмети, які тільки їм належать, звичайній людині незрозумілі, особливі речі, намолені, заговорені, що лишень до їхніх рук звикли. І з їхньою допомогою провадять мольфари служіння своє. Позаяк, окрім усього іншого, вони – хранителі. Вони – мольфари – чутливі до фаз місяця і зміни напрямку вітру, до звуків лісу та тремтливого мерехтіння води, до терпкого віку лікарського зела, до підземного гулу і до кроків небажаних гостей, до різних ароматів пір року і запахів диму, – усі вони охороняють одну велику таємницю. І ці люди – мовчазні слухачі, все бачать, усе відають, не люблять гоноритися, тобто хвалитися або пишатися, але є у них те, що гуцули називають «погорда» – відчуття внутрішньої гідності, своєї обраності і своєї місії, хоча, як зізнавався один, дідо Іва Алайба, ноша ця тяжка і, хоч ти лусни, її не скинеш. Хочеш-не-хочеш, тягни.