Розділ четвертий
Літературні уроки

Доля несподівано посміхнулася Джо й кинула монетку на щастя прямо на її шляху. Не золоту, щоправда, але не знаю, чи зміг би цілий мільйон принести Джо більше щастя, ніж та невелика сума, яку вона заробляла своїм письменництвом.

Кожні кілька тижнів вона закривалася у своїй кімнаті, одягалася у «письменницький костюм» і «занурювалася у вир», як вона це визначала, пишучи свій роман і вкладаючи в нього всю душу, бо, поки він не був закінчений, вона не могла знайти спокій.

«Письменницький костюм» складався із чорного вовняного фартуха, об який вона могла скільки завгодно витирати перо, і шапочки з тієї ж тканини, прикрашеної веселим червоним бантиком, яка утримувала волосся Джо. Ця шапочка служила маяком для допитливих очей членів сімейства, які в такі періоди намагалися триматися від неї на відстані, лише деколи всовуючи голови у двері її кімнати, щоб спитати з інтересом: «Ну як, Джо, чи кипить там твій геній?».

Втім, вони не завжди наважувалися поставити навіть це запитання, не вивідавши попередньо, в якому стані перебувала шапочка. Якщо цей виразний предмет туалету низько насувався на лоба, то був ясний знак, що важка праця триває. У моменти хвилювання він був хвацько зсунутий набік. А коли відчай охоплював авторку аж надто сильно, шапочка зривалася рішучою рукою й кидалася на підлогу. У такі моменти гість мовчки зникав, і, поки веселий червоний бантик не з’являвся знову над натхненним чолом, ніхто не насмілювався потурбувати Джо.

Вона аж ніяк не вважала себе генієм, але коли її охоплювало творче натхнення, віддавалася йому з повним самозреченням і вела блаженне існування, забувши про неприємності, турботи або погану погоду на той час, поки залишалася в щасливому і благополучному уявному світі, де було повно друзів, майже настільки ж реальних і настільки ж дорогих їй, як і будь-який з її друзів у плоті.

Сон не турбував її очей, їжа стояла незаймана, день і ніч були занадто короткі, щоб встигнути насолодитися щастям, яке приходило до неї тільки в такі періоди. Заради цих годин варто жити, навіть якщо вони не приносили ніяких інших плодів. Божественне натхнення зазвичай тривало тиждень або два, а потім вона виходила зі свого «виру», голодна, сонна, сердита або сумна.

Джо щойно прийшла до тями після одного з подібних нападів, коли її вмовили супроводити панну Крокер на публічну лекцію, і в нагороду за свою ласкавість вона отримала нову ідею. Це була загальнодоступна лекція про єгипетські піраміди, і Джо частково здивував вибір такої теми для подібної аудиторії, але вона погодилася допустити, що якесь величезне соціальне зло буде виправлено або якась глибока потреба задоволена розкриттям величі фараонів та їх династій перед слухачами, чиї думки були зайняті цінами на борошно й вугілля і чиї життя були присвячені спробам розгадати загадки, складніші за таємниці Сфінкса.

Вони прийшли рано, і, поки панночка Крокер штопала принесену із собою панчоху, Джо намагалася розважитися, спостерігаючи за людьми, які займали одну з ними лаву. Зліва від неї сиділи дві матрони з масивними лобами, вдягнені у відповідні капелюшки, що обговорювали жіночі права й одночасно плели мереживо. Трохи далі розташувалася пара скромних закоханих, котрі трималися за руки, поряд – похмурого вигляду стара діва, що їла м’ятні льодяники з паперового пакетика, за нею дрімав якийсь старий джентльмен, накрившись жовтою хусткою, в порядку підготовки до майбутньої лекції. Єдиним сусідом Джо справа був вдумливого виду хлопчина, поглинутий читанням газети.

Це було дешеве ілюстроване видання, і Джо уважно вивчала найближчий до неї твір мистецтва, марно намагаючись здогадатися, який невипадковий збіг обставин зажадав мелодраматичного зображення індіанця в повному бойовому «макіяжі». Той падав у прірву разом із вовком, що вчепився йому в горло, а поблизу два розлючених молодика з неприродньо маленькими ступнями й великими очима втикали один в одного ножі, а на задньому плані скуйовджена жінка з широко розкритим ротом тікала в ліс. Відірвавшись на хвилину від читання, щоб перегорнути сторінку, хлопчина помітив, що Джо дивиться на нього, і по-дружньому запропонував їй половину газети, сказавши грубувато:

– Хочеш почитати? Історія – перший сорт!

Джо взяла простягнутий листок із усмішкою – навіть дорослою вона так і не позбулася звички симпатизувати хлопчикам – і незабаром занурилася у звичний лабіринт любові, таємниць і вбивств, бо ж історія належала до того розряду легкого читання, в якому дається повна свобода пристрастям, а коли автору не вистачає винахідливості, грандіозна катастрофа очищає сцену від половини дійових осіб, залишаючи другу половину радіти з приводу загибелі першої.

– Непогано, так? – сказав хлопець, коли вона пробігла очима останній абзац частини, що їй дісталася.

– Гадаю, і ми з тобою змогли б написати не гірше, якби спробували, – відповіла Джо, яку тішило його захоплення цією літературною халтурою.

– Я вважав би себе щасливчиком, аби умів так писати. Вона, кажуть, здорово заробляє на таких історіях, – і він вказав на ім’я пані С. Л. Е. Н. Г. Нортбері під заголовком оповідання.

– Ти її знаєш? – запитала Джо з раптовим інтересом.

– Ні, але я читав усі її розповіді та знаю хлопця, який працює в конторі, де друкують цю газету.

– І ти кажеш, що вона добре заробляє на таких історіях? – Джо з іще більшою повагою поглянула на дикувату групу на малюнку і на знаки оклику, що густо всіяли сторінку.

– Ще б пак! Вона знає, що людям подобається, і їй добре платять за те, що вона пише.

Аж тут почалася лекція, та Джо мало що з неї чула, оскільки, поки професор Сендс розказував про Бельцоні^[17], Хеопса, скарабеїв та єгипетську писемність, вона крадькома переписала адресу видавця і не тільки вирішила взяти участь в оголошеному газетою конкурсі, а й перемогти, отримавши заявлений приз у сто доларів за кращу сенсаційну історію.

На той час, коли лекція скінчилася і публіка прокинулася, Джо вже заклала фундамент свого майбутнього багатства (не першого в цьому світі багатства, побудованого за допомогою паперу й пера). Тож дівчина була повністю занурена у розробку сюжету, вагаючись щодо того, чи повинна дуель статися до таємної втечі закоханих або ж після вбивства.

Удома вона нікому не сказала про свій план, але наступного дня взялася до роботи – до великої тривоги матері, яка завжди хвилювалася, коли «геній кипів». Джо ще ніколи не писала в такій манері – до цих пір вона задовольнялася дуже стриманими романтичними історіями для «Орла», – але їй знадобилися її театральний досвід і начитаність, які дали їй певне уявлення про засоби, що забезпечують драматичний ефект, і допомогли в тому, що стосувалося сюжету, мови й костюмів персонажів.

Її історія була настільки пронизана безглуздям і відчаєм, наскільки дозволяло її обмежене знайомство із цими душевними станами, і, зробивши місцем дії Лісабон, вона обрала землетрус як підходящу й вражаючу уяву розв’язку. Рукопис був відправлений таємно: його супроводжувала записка, де скромно повідомлялося: якщо історія не отримає приз, якого автор навіть не сміє очікувати, вона погоджується отримати за публікацію будь-яку суму, яку видавець вважатиме прийнятною.

Шість тижнів – великий термін, якщо доводиться чекати, і ще більший, якщо потрібно зберігати секрет, але Джо терпляче робила і те, й друге і тільки-но почала втрачати надію знову побачити свій рукопис, коли надійшов лист, від якого в неї перехопило подих: вона розкрила конверт, і їй на коліна випав чек на сто доларів. Десь зо хвилину вона сиділа нерухомо, дивлячись на нього так, наче це була змія, потім прочитала листа й заплакала.

Гадаємо, що аби найдобріший редактор, який писав цю люб’язну записку, знав, яке величезне щастя він приносить ближньому, то неодмінно присвятив би свої вільні години, якщо вони в нього були б, цьому приємному заняттю, оскільки для Джо лист мав куди більшу цінність, ніж гроші: він був підбадьорливим. Після довгих років наполегливої праці було так приємно виявити, що чогось вона все ж таки навчилася, нехай навіть всього лише писати сенсаційні історії.

Рідко можна побачити дівчину, яка мала б більш гордий вигляд, ніж той, що був у Джо, коли, заспокоївшись сама, вона схвилювала всю родину, з’явившись у вітальні з листом в одній руці і чеком – в другій, та оголосила, що виграла приз. Зрозуміло, це було велике торжество, а коли історію надрукували в газеті, всі читали й хвалили її, хоч потім батько, зазначивши, що і мова хороша, й сюжет оригінальний, і трагедія викликає тремтіння, все-таки похитав головою і сказав, як незворушний безсрібник:

– Ти можеш писати краще, Джо. Прагни до вищого й ніколи не думай про гроші.

– А я впевнена, що в усьому цьому гроші – найприємніше. Що ж ти збираєшся робити з таким багатством, Джо? – запитала Емі, з благоговінням дивлячись на магічний клаптик паперу.

– Відправлю Бет і маму на море на місяць або два, – відповіла Джо не замислюючись.

– О, чудово! – вигукнула Бет, сплеснувши худенькими руками й глибоко зітхнувши, немов чекала на свіжий океанський бриз, але тут же відсунула чек, яким змахнула перед нею сестра. – Ні, я не можу, дорога, це буде жахливим егоїзмом.

– Ти повинна поїхати, я тільки про це й мрію. Для цього я й працювала і тому домоглася успіху. У мене ніколи не виходить добре, коли я думаю тільки про себе, тож якщо працюватиму заради тебе, це мені допоможе, хіба ти не розумієш? А крім того, мамі теж потрібно якось змінити обстановку, але вона нізащо не покине тебе – значить, ти маєш поїхати з нею. Як це буде весело, коли ти повернешся додому рожева й пухкенька, як раніше! Хай живе доктор Джо, яка завжди виліковує своїх пацієнтів!

Після довгих дискусій вони поїхали на море, і хоч Бет повернулася додому не такою «рожевою й пухкенькою», як хотілося Джо, їй все-таки було набагато краще, а пані Марч оголосила, що відчуває себе на десять років молодше. Джо залишилася задоволена вкладенням своїх призових грошей і з бадьорістю взялася до роботи, твердо вирішивши заробити ще не один такий чудовий чек.

У той рік вона заробила їх кілька і почала відчувати себе добувачем в будинку, бо чаклунство пера перетворювало її «сміття» у зручності для всієї родини. «Дочка герцога» оплатила рахунок м’ясника, «Рука привида» розстелила новий килим, а «Прокляття сімейства Ковентрі» стало благословенням сімейства Марч у вигляді бакалійних товарів і одягу.

Багатство, зрозуміло, надзвичайно бажана річ, але й у бідності є своя світла сторона, і найприємніше, що можна витягти із життєвих труднощів, – це справжнє задоволення, яке приносить плідна робота розуму й рук. І натхненню, породженому потребами, ми зобов’язані принаймні половиною всього розумного, красивого й корисного, що є в цьому світі. Джо смакувала це задоволення і перестала заздрити багатшим дівчатам, втішаючись тим, що здатна забезпечити свої потреби і їй не потрібно просити ні в кого жодної копійки.

Її історії не привернули уваги широкого загалу, однак знайшли свого читача, і, підбадьорена цією обставиною, вона вирішила одним рішучим ударом домогтися і слави, й багатства. Переписавши свій роман учетверте, Джо прочитала його близьким і друзям, а потім запропонувала його зі страхом і трепетом трьом видавцям. Відповідь здивувала: його надрукують, якщо вона скоротить його на третину і викине всі місця, якими особливо захоплювалася.

– Отже, тепер я повинна або засунути його назад у мій бляшаний ящик – і нехай він там пліснявіє, або заплатити за його опублікування зі своїх грошей, або обкраяти, щоб задовольнити покупця й отримати за свою працю непоганий гонорар. Слава – річ приємна, але готівкові гроші – річ корисніша, тож я ставлю це питання на голосування наших зборів, – сказала Джо, скликавши сімейну раду.

– Не псуй свою книжку, дівчинко моя. Ти навіть не знаєш, яка вона хороша. І ідея добре розроблена. Нехай полежить, дозріє, – так звучала порада батька, який і сам вчиняв у житті так, як проповідував, терпляче чекаючи дозрівання власних плодів і не поспішаючи зібрати їх навіть тепер, коли вони стали солодкими і м’якими.

– Гадаю, Джо отримає більше користі, пройшовши через випробування, ніж вичікуючи, – сказала пані Марч. – Критика – найкраща перевірка для такого роду роботи. Вона виявить несподівані переваги й недоліки твору Джо і допоможе їй наступного разу написати краще. Ми занадто упереджені, а похвала і осуд сторонніх виявляться корисними, нехай навіть роман принесе мало грошей.

– Так, – сказала Джо, насупивши брови, – я згодна. Я так довго з ним порпалася. Тож уже не знаю – хороший він, поганий чи так собі. Мені буде дуже корисно, якщо спокійні, неупереджені люди подивляться на нього і скажуть, що думають з цього приводу.

– Я не викинула б з нього жодного слова. Ти все зіпсуєш, якщо пристанеш на вимоги видавця. Те, що відбувається в умах людей, набагато цікавіше, ніж їхні дії, й вийде просто каша, якщо ти викинеш ті пояснення, які є в твоєму романі зараз, – заперечила Мег, яка була твердо впевнена, що книжка Джо – найчудовіша зі всіх коли-небудь написаних романів.

– Але пан Аллен пише: «Відмовтеся від усіх пояснень, зробіть розповідь яскравою й драматичною і дайте самим персонажам розповісти всю історію», – перебила її Джо, звертаючись до записки видавця.

– Зроби так, як він каже. Видавець знає, що можна продати, а ми – не знаємо. Зроби популярну книжку та отримай стільки грошей, скільки дадуть. Потім, коли зробиш собі ім’я, зможеш дозволити собі не підкорятися правилам і вставляти у свої романи всяких філософів і метафізиків, – сказала Емі, яка дотримувалася суто практичного погляду на справу.

– Якщо мої герої – «філософи й метафізики», – відгукнулася Джо зі сміхом, – це не моя вина. Я нічого не знаю про подібні речі, крім того, що чую іноді від тата. А якщо я взяла дещо з його мудрих думок і вплела в мій роман, тим краще для мене. А ти, Бет, що скажеш?

– Я так хотіла б побачити його надрукованим швидше, – ось і все, що сказала Бет, і, кажучи це, усміхнулася. Але в її вислові відчувся мимовільний наголос на останньому слові, а в очах дівчинки, котрі ніколи не втрачали своєї дитячої простодушності, з’явився якийсь сумний вираз – і серце Джо на мить стислося від страшного передчуття і змусило її пуститися в своє маленьке комерційне підприємство «швидше».

Отже, зі спартанською твердістю юна письменниця поклала свого первістка на стіл і почала шматувати із жорстокістю людожера. У надії догодити всім вона приймала всі поради, що до неї надходили, і, подібно до стариганя та його осла у відомій байці, не догодила нікому.

Батькові подобався метафізичний струмінь, який непомітно для неї самої опинився в романі, тож цьому струменю було дозволено залишитися, хоча Джо й сумнівалася в правильності такого рішення. Мати вважала, що в романі забагато описів, тому майже всі вони були викинуті, а разом з ними – і багато необхідних сполучних ланок роману. Мег захоплювалася трагічними сценами, і Джо взялася нагромаджувати страждання, щоб догодити їй. Емі заперечувала проти жартів, і з найкращих спонукань Джо прибрала всі веселі сцени, що оживляли цю похмуру історію. Потім, щоб довершити руйнування, вона викинула одну третину тексту й відправила свій бідний роман, немов общипану вільшанку, у великий, кипучий світ – щоб випробувати долю.

Роман опублікували, вона отримала за нього триста доларів і водночас безліч похвал і докорів – і те, й те звалилося на Джо в значно сильніших, ніж очікувала, висловах. Вони спричинили неабияке замішання, тож аби прийти до тями, їй знадобився певний час.

– Ти казала, мама, що критика допоможе мені. Але чи можливо це, коли вона така суперечлива, що я не знаю, чи написала багатообіцяючу книжку, чи порушила всі десять заповідей? – вигукувала бідна Джо, гортаючи купу газетних вирізок, уважне читання яких наповнювало її душу то гордістю й радістю, то гнівом і непідробним жахом. – Ось ця людина пише: «Виняткова книжка, сповнена правди, краси і впевненості; все в ній чудово, чисто, натхненно», – продовжила читати збита з пантелику письменниця, – а наступний читач каже так: «Теорія книжки порочна; повно нездорових фантазій, спіритичних поглядів, неприродних характерів». Але в мене не було ніякої «теорії», я не вірю в спіритуалізм, а мої характери взяті з життя. Не розумію, як цей критик може бути правий… Ще один каже: «Це один з кращих американських романів, що з’явилися за багато років» (у мене досить здорового глузду, щоб так не думати), а наступний стверджує, що «хоча роман оригінальний і написаний з великою силою і почуттям, він є небезпечною книжкою». Нічого подібного!.. Одні сміються, інші хвалять, і майже всі наполягають на тому, що в мене була глибока теорія, яку я хотіла розвинути, коли я всього лише писала заради грошей і задоволення. Вже краще б я опублікувала його цілком або не друкувала зовсім, тому що терпіти не можу, коли про мене судять настільки перекручено.

Домашні та друзі не скупилися на похвали й слова розради, проте це був важкий час для чутливої, палкої Джо, яка хотіла як краще, а вийшло як завжди. І все-таки це випробування принесло їй користь, бо вона почула і критику з боку тих, чия думка була по-справжньому цінна, – критику, яка служить найкращим уроком для письменника-початківця. А коли перше потрясіння минуло, Джо змогла посміятися над своєю бідною книжкою, все ще, однак, вірячи в неї і відчуваючи себе мудрішою й сильнішою після отриманих ударів.

– Я не геній, як Кітс^[18], і це не вб’є мене, – говорила вона рішуче. – Зрештою, не я залишилася в дурнях, бо фрагменти, взяті прямо з реального життя, були оголошені безглуздими й неможливими, а сцени, які я створила у своїй власній дурній голові, названі «чарівно природними і правдивими». Постараюся втішитися цим, а коли буду готова, зроблю нову спробу.