– Ніхто. Вона прив’язувала старе сідло на велику гілку дерева і вчилася сідати верхи, тримати віжки і зберігати рівновагу. І тепер вона може скакати на будь-якому коні, бо не знає, що таке страх. У сусідній стайні їй охоче й дешево дають напрокат коней, бо вона прекрасно тренує їх для їзди верхи під жіночим сідлом. У неї така пристрасть до верхової їзди! Я часто кажу їй, що якщо нічого іншого з неї не вийде, вона цілком зможе заробляти на життя, об’їжджаючи коней.

Емі ледь стримувалася, слухаючи цю жахливу розмову, адже у слухачів напевно створювалося враження про неї як про досить відчайдушну юну особу, а саме такі особи були предметом її глибокої відрази. Однак, що вона могла зробити? Стара леді продовжувала говорити, й задовго до того, як її оповідь скінчилася, Джо продовжувала свою, роблячи ще кумедніші визнання і припускаючись іще грубіших помилок.

– Так, у той день Емі була в розпачі, бо всіх хороших коней розібрали і залишилися тільки три: одна кульгава, інша сліпа, а третя така норовиста, що потрібно було сунути їй у пащу грудку, перш ніж вона зрушила б з місця. Прекрасна тварина для приємної прогулянки, чи не так?

– Якого ж коня вона обрала? – запитав якийсь молодик, а інший засміявся, із задоволенням слухаючи розповідь Джо.

– Жодного. Вона почула, що вище по річці на одній фермі є молодий, гарний і гарячий кінь. І хоч дами ніколи не їздили на ньому, Емі вирішила спробувати. Її протистояння з ним було воістину драматичним. Почати варто з того, що ніхто не додумався принести сідло, тому їй довелося взяти його вдома, перевезти його на човні через річку, а потім покласти собі на голову і нарешті зайти в стайню, на превеликий подив старого господаря.

– І вона скакала на цьому коні?

– Звичайно, й чудово провела час. Я думала, коли Емі повернеться, на ній живого місця не буде, але вона впоралася з цим завданням відмінно й була душею компанії!

– Ну й відвага! – і молодий панич Лемб кинув схвальний погляд на Емі та з подивом подумав про те, що говорить цій дівчині його мати і чому та виглядає такою червоною і збентеженою.

Вона почервоніла ще густіше й відчула себе ще ніяковіше через хвилину, коли несподівано мова зайшла про вбрання. Одна з юних леді запитала Джо, де та купила красивий блідо-жовтий капелюшок, який одягала на пікнік, і дурна Джо замість того, щоб просто назвати магазин, де два роки тому був куплений капелюшок, знову пустилася в непотрібні відвертості:

– Це Емі пофарбувала його в такий колір. Ніжних відтінків не купиш, так що ми самі фарбуємо наші капелюшки в будь-який колір, який хочемо. Дуже зручно мати сестру-художницю.

– Що за оригінальна ідея! – вигукнула панна Лемб, яка знайшла Джо дуже цікавою особою.

– Це ще дрібниці в порівнянні з деякими іншими блискучими ідеями, що теж належать їй. Немає нічого такого, чого б вона не змогла зробити. Так, вона дуже хотіла блакитні черевики до весілля Саллі – і що ж ви думаєте? Вона просто взяла й пофарбувала свої старі білі туфлі у чарівного відтінку небесно-блакитний колір, і вони виглядали один в один, як атласні, – заявила Джо, явно пишаючись талантами сестри, але це роздратувало Емі до такої міри, що їй захотілося жбурнути в Джо свою сумочку з візитками.

– Днями ми читали вашу розповідь, і вона дуже нам сподобалася, – завважила старша панна Лемб, бажаючи зробити комплімент літературній дамі, яка, треба визнати, зовсім не була схожа на таку в той момент.

Будь-яка згадка про її «твори» завжди погано діяла на Джо, яка або ставала суворою, або набувала ображеного вигляду, або ж, як у цьому випадку, різко змінювала тему розмови:

– Шкода, що ви не знайшли нічого кращого для читання. Я написала цю нісенітницю, бо її легко продати, а пересічним людям такі речі подобаються. Ви їдете в Нью-Йорк цієї зими?

Оскільки панна Лемб сказала, що розповідь їм сподобалася, така відповідь Джо не була ні люб’язною, ні приємною. Джо одразу помітила свою помилку, але, побоюючись ще більше зіпсувати справу, раптом нагадала собі, що їй належить подати сигнал сестрі до закінчення візиту, і вона зробила це так несподівано, що троє з присутніх навіть не договорили початих фраз.

– Емі, нам пора йти. До побачення, люба, приходьте до нас теж, ми прагнемо побачити вас у нашому домі. Я не наважуюся запрошувати вас, пане Лемб, але, якщо ви прийдете, гадаю, ми будемо не в силах відпустити вас.

Джо говорила це, так кумедно наслідуючи балакучу й сентиментальну Мей Честер, що Емі поспішила вискочити з кімнати, відчуваючи непереборне бажання розреготатися й розплакатися одночасно.

– Ну як? Я впоралася на відмінно? – запитала Джо із задоволеним виглядом, коли вони відійшли від будинку Лембів.

– Гірше й бути не могло, – такою була нищівна відповідь Емі. – Що на тебе найшло? Навіщо тобі знадобилося розповідати про моє сідло, капелюхи, черевики та інше?

– Просто це смішно і людям цікаво. Вони й так знають, що ми бідні, тож чи варто вдавати, ніби в нас є груми, і ніби ми купуємо три-чотири капелюхи щосезону, і всі ці речі дістаються нам так само легко й просто, як іншим.

– Усе одно, не було потреби розповідати їм про всі наші маленькі хитрощі й виставляти напоказ нашу бідність. У тебе немає ні краплі справжньої гордості, й тобі ніколи не зрозуміти, в яких випадках треба тримати язик за зубами, а в яких – говорити, – мовила Емі в розпачі.

Бідна Джо мала зніяковілий вигляд і мовчки терла кінчик носа жорсткою носовою хусткою, немов караючи себе за свої гріхи.

– Як мені поводитися тут? – запитала вона, коли вони підійшли до третього дому.

– Як хочеш. Я умиваю руки, – коротко відказала Емі.

– Тоді я постараюся зробити собі приємність. У цьому будинку є хлопці, тож ми славно проведемо час. Чесне слово, мені потрібна якась зміна – елегантність погано діє на мій організм, – відповідала Джо похмуро. Вона була явно виведена з душевної рівноваги своєю невдачею у спробі бути на висоті та зробити приємне Емі.

Захоплений прийом, наданий трьома юнаками й кількома милими хлопчиками, швидко заспокоїв її збентежені почуття. Залишивши Емі розважати пані та пана Тюдорів, які також зайшли в цей будинок із візитом, Джо присвятила себе юним членам сім’ї та знайшла цю зміну цілющою.

Вона з глибоким інтересом слухала студентські новини, покірно гладила пойнтерів і пуделів, від душі погоджувалася з тим, що «Том Браун^[25] був молодчина», незважаючи на невідповідну форму похвали, а коли один із хлопчиків запропонував відвідати його черепашачий садок, поспішила разом із ним зі жвавістю, яка змусила матір сімейства усміхнутися їй услід, поправляючи свій очіпок і зачіску, яка опинилася в жалюгідному стані після по-дочірньому гарячих обіймів Джо, хай і ведмежих, але більш дорогих для господині будинку, ніж будь-яка бездоганна зачіска, зроблена руками натхненної модистки-француженки.

Залишивши сестру діяти на свій власний розсуд, Емі всією душею віддалася задоволенням, які відповідали її смаку. Дядько пана Тюдора був одружений з якоюсь англійською леді, троюрідною кузиною справжнього лорда, й Емі дивилася на все сімейство з великою пошаною, бо, незважаючи на американське походження й виховання, відчувала те благоговіння перед титулами, яке переслідує навіть кращих із нас, – благоговіння, що не визнається нами відкрито, але зберігає старовинну прихильність королям, котра змусила кілька років тому навіть найдемократичнішу націю під цим теплим сонцем хвилюватися з нагоди прибуття монаршої білявої леді. Що ж, це свідчило про любов – стару, як світ, про любов, яку дорослий син відчуває до владної матері, що утримувала його при собі так довго, як могла, і з прощальною лайкою дозволила піти лише тоді, коли він збунтувався.

Але навіть задоволення, яке доставляла Емі бесіда з віддаленою ріднею британської аристократії, не змусила її забути про час, і після закінчення належної кількості хвилин вона неохоче покинула це вишукане товариство й відправилася на пошуки Джо, гаряче сподіваючись, що не застане свою невиправну сестру в якомусь незручному положенні, що може накликати ганьбу на сімейство Марч.

Звичайно, могло бути й гірше, але Емі вважала, що і так вже погано: Джо сиділа на траві в оточенні компанії хлопчиків, що із захопленням слухали її розповідь про одну із витівок Лорі. На шлейфі її чудової святкової сукні відпочивав пес із вельми брудними лапами. Один з малюків тикав у черепах парасолькою Емі, якою вона так дорожила, інший їв імбирний пряник над кращим капелюшком Джо, третій грав у футбол її рукавичками. Але всім було весело, і коли Джо, зібравши своє пошарпане майно, попрямувала до виходу, її супроводжувала свита, благаючи прийти ще раз: «Ти так цікаво розповідаєш про Лорі!».

– Прекрасні хлопці, правда? Після такого я знову відчуваю себе молодою й бадьорою, – сказала Джо, крокуючи із закладеними за спину руками, почасти за звичкою, а частково, щоб приховати забризкану брудом парасольку.

– Чому ти уникаєш пана Тюдора? – запитала Емі, розсудливо утримуючись від зауважень з приводу розтерзаного виду Джо.

– Мені він не подобається – величається, принижує своїх сестер, завдає неприємностей батькові, нешанобливо каже про свою матір. Лорі називає його безпутним, і я не надто вже хочу водитися з ним, тому й не чіпаю його.

– Ти могла б, врешті-решт, хоча б ввічливо звертатися до нього. А то тільки холодно кивнула, хоча перед тим вклонилася й усміхнулася чи не найлюб’язнішою усмішкою Томмі Чемберлену, синові бакалійника. Якби ти просто поміняла місцями кивок і уклін, все було б гаразд, – сказала Емі з докором.

– Ні, не гаразд, – заперечила вперта Джо, – Тюдор мені не подобається, я не поважаю його й не захоплююсь ним, нехай навіть племінниця племінника дядька його дідуся і є троюрідною кузиною якогось там лорда. Томмі бідний, і сором’язливий, і добрий, і дуже розумний. Я хорошої думки про нього і не соромлюся це показати, тому що він все-таки джентльмен, незважаючи на заняття бакалійною торгівлею.

– Немає сенсу з тобою сперечатися, – почала було Емі.

– Жодного, – перебила її Джо. – Тож приймаймо доброзичливий вигляд і занесемо візитну картку в цей будинок, бо Кінгів явно немає вдома, чому я дуже рада.

Сумочка з візитками виконала свій обов’язок, і дівчатка пішли далі. Дійшовши до п’ятого будинку, Джо знову склала подяку небесам, коли їм сказали, що юні господині поїхали в гості.

– Тепер – додому! До тітоньки Марч сьогодні не підемо. До неї ми можемо забігти в будь-який час, і, чесне слово, шкода шкутильгати далі по цій пилюці в наших кращих сукнях, коли ми до того ж втомилися й роздратувалися.

– Ми? Говори за себе… Тітоньці подобається, коли ми висловлюємо їй нашу повагу тим, що наносимо формальний візит і вбираємося для неї у свої кращі сукні. Це зовсім неважко, але принесе їй задоволення, і я не думаю, що це завдасть більше шкоди твоєму наряду, ніж брудні собаки й ці балувані хлопчаки. Нахилися, дай мені струсити крихти з твого капелюха.