Як і більшість інших юних матрон, Мег починала своє подружнє життя з твердою рішучістю стати зразковою господинею. Джон, на її думку, мав знайти вдома рай: завжди усміхнене обличчя дружини, добре харчуватися щодня й не знати, що таке відірваний ґудзик. Вона вкладала у свою працю стільки любові, енергії й оптимізму, що просто не могла не домогтися успіху. Її рай був далеко не безтурботним, бо ця маленька леді старанно поралась, була аж надто схвильована тим, щоб догодити чоловікові, й метушилася, як справжня Марта[19], обтяжена безліччю турбот.
Іноді вона так втомлювалася, що була не в силах навіть усміхатися. У Джона після низки вишуканих страв розладналося травлення, і він невдячно вимагав простої їжі. Щодо ґудзиків, то Мег скоро почала дивуватися, куди вони діваються, хитала головою з приводу чоловічої недбалості та загрожувала змусити його самого пришивати їх, щоб подивитися, чи будуть вони пришиті настільки міцно, щоб витримати нетерплячі ривки й різкі рухи його пальців.
Вони були дуже щасливі, навіть після того, як відкрили, що не можуть жити однією любов’ю. Джон вважав, що Мег не стала менш красивою тільки через те, що усміхалася йому тепер, виглядаючи із знайомого кавника. Та й Мег цілком вистачало романтичності в щоденному прощанні, хоч її чоловік супроводжував поцілунок ніжним запитанням: «Що надіслати додому до обіду: телятину чи баранину?».
Маленький будиночок перестав виглядати, як поцяцькована альтанка і став просто будинком, а юна пара скоро відчула, що ці зміни на краще. Спочатку вони гралися в своє новеньке господарство і раділи, як діти, але потім Джон статечно й розмірено зайнявся справою, відчуваючи на своїх плечах весь тягар турбот глави сімейства, а Мег відклала свої батистові капоти, вдягла великого фартуха і взялася за роботу, вкладаючи в неї, як уже було сказано, більше енергії, ніж розсудливості.
Поки тривало захоплення кулінарією, вона проштудіювала від початку і до кінця всю книжку рецептів пані Корнеліус так, ніби це був арифметичний задачник, і розв’язувала кожне завдання з терпінням і завзятістю. Іноді доводилося запрошувати матір, батька й сестер, щоб допомогти з’їсти аж надто рясний обід із вдало приготованих страв, а іноді Лотті отримувала таємну вказівку віднести додому вузлик невдалих страв, які можна було приховати від всіх у зручних маленьких животиках Гуммелів.
Вечір, проведений із Джоном над записами витрат, зазвичай призводив до тимчасового затишшя в кулінарній діяльності й приступу ощадливості. Тоді бідного чоловіка тримали на хлібному пудингу, рагу з підливою і підігрітій каві, випробовуючи його терпіння, хоч він виносив це з такою стійкістю, що заслуговував на похвалу. Однак, перш ніж вдалося знайти золоту середину, Мег додала до свого сімейного надбання те, без чого юні пари рідко обходяться, – сімейну сварку.
Палаючи господарським бажанням побачити у своїй коморі припаси домашнього приготування, вона взялася варити смородиновий джем. Джон отримав розпорядження замовити десяток маленьких горщиків і додаткову кількість цукру, бо смородина в їхньому садку вже дозріла й слід було зайнятися нею якомога швидше. Джон твердо вірив, що його дружина може все, і пишався її талантами, тому вирішив, що це бажання слід виконати і їхній єдиний урожай ягід має бути переведений у форму, дуже приємну для вживання взимку. Тож в маленький будиночок було надіслано чотири десятки чарівних маленьких горщиків, півбочки цукру і маленького хлопчика, який мав зібрати смородину з кущів.
Сховавши своє гарне волосся під маленький чепчик, засукавши рукава до ліктів і надівши картатий фартух, який мав досить кокетливий вигляд, юна господиня взялася за справу, нітрохи не сумніваючись в успіху, адже хіба не бачила вона сотні разів, як це робила Ханна?
Кількість поставлених у ряд горщиків спочатку здивувала її, але Джон так любить джем, а маленькі баночки так гарно виглядатимуть на верхній полиці – тож Мег вирішила заповнити їх усі. Вона провела цей довгий день, перебираючи, протираючи, проціджуючи смородину. Вона без кінця метушилася біля свого джему, стараючись з усіх сил. Мег вдалася до порад пані Корнеліус, напружувала пам’ять, щоб пригадати, що робила Ханна і чого не зробила вона, Мег. Тож джем знову повертався на додаткове кип’ятіння, додавання цукру, проціджування, але огидна смородина все одно не бажала «густіти».
Їй дуже хотілося побігти додому прямо у фартусі, й попросити маму допомогти, але вони з Джоном давно вирішили, що ніколи нікого не турбуватимуть своїми особистими клопотами, переживаннями або сварками. Останнє слово викликало в них навіть сміх, ніби думка, на яку воно наводило, була абсолютно безглуздою.
Вони твердо дотримувалися свого рішення і всякий раз, коли могли обійтися без сторонньої допомоги, обходилися без неї, й ніхто не втручався в їхні справи. Тож Мег продовжувала боротися одна з упертою солодкою масою весь спекотний літній день. О п’ятій годині вечора вона сіла посеред своєї перевернутої догори дригом кухні, заломила забруднені руки і розридалася.
Треба сказати, що в перший час після весілля, захоплена новим життям, Мег часто повторювала: «Мій чоловік вільний приводити додому друзів, коли забажає. Я завжди буду готова прийняти їх: не буде ні суєти, ні невдоволення, ні сорому, лише прибраний будинок, весела дружина і хороший обід. Джон, дорогий, ніколи навіть не питай моєї згоди, запрошуй, кого хочеш і будь упевнений в люб’язному прийомі з мого боку». Як це було чарівно! Джон просто сяяв від гордості, слухаючи її, й усвідомлював, яке це щастя – мати таку чудову дружину. Але хоч гості у них час від часу бували, їх прихід ніколи не був несподіванкою, і Мег досі не мала нагоди якось відзначитися.
Таке часто трапляється: є якась невідворотність в такого роду подіях, і ми можемо лише дивуватися їй, сумувати і мужньо зносити випробування…
Якби Джон зовсім не забув про джем, було б, мабуть, неприпустимо з його боку вибрати саме цей день з усіх інших у році для того, щоб несподівано призвести до обіду гостя. Внутрішньо вітаючи себе з тим, що значний запас провізії був замовлений і відправлений додому в той ранок, відчуваючи повну впевненість у тому, що страви будуть готові до потрібної години, і дозволяючи собі мати приємне передчуття щодо прекрасного враження, яке справить на гостя красива господиня, коли вийде їм назустріч, Джон вів друга до свого житла з неприхованою гордістю юного господаря й чоловіка.
Цей світ сповнений розчарувань, як виявив Джон, коли підійшов до «голуб’ятні». Зазвичай парадні двері були гостинно відчинені – тепер же вони виявилася замкнені, і до того ж на замок, а вчорашній бруд все ще прикрашав східці ганку. Вікна вітальні були зачинені й завішені, не було видно красивої дружини, яка п’є чай на веранді в білій сукні, зводячи з розуму маленьким блакитним бантом у волоссі, або гостинної господині, що вітає гостя із сяючими очима і приязною усмішкою. Власне, не було видно ні душі, крім хлопчика, на перший погляд закривавленого, який спав під кущем смородини.
– Боюся, щось трапилося. Зайдіть в сад, Скотт, а я поки піднімуся і пошукаю пані Брук, – сказав Джон, стривожений мовчанкою і безлюдністю.
Він квапливо обійшов будинок, шлях йому вказував різкий запах паленого цукру. Пан Скотт із дивним виразом на обличчі крокував слідом за господарем. Коли Брук зник за дверима, гість скромно затримався в саду, знаючи, що і так зможе все побачити й почути, і, будучи холостяком, безмірно радів такій перспективі.
У кухні панували безлад і зневіра. Частина джему тонкою цівкою перетікала із горщика в горщик, інша – розтіклася по підлозі, а третя весело горіла на плиті. Лотті, з істинно тевтонським[20] спокоєм, стоїчно їла хліб, запиваючи його чимось на зразок смородинової настоянки, бо джем, як і раніше залишався в безнадійно рідкому стані. Пані Брук сиділа посеред кухні, закривши обличчя фартухом і відчайдушно схлипувала.
– Дівчинко моя мила, що трапилося? – вигукнув Джон, вриваючись у кухню. Перед його внутрішнім поглядом стояли страшні бачення ошпарених рук, він боявся почути несподівану звістка про важку втрату і відчував таємний жах при думці про гостя в саду.
– О Джон, я так втомилася, мені так жарко, і я така сердита і засмучена! Я працювала над цим джемом, поки не видихлася остаточно. Швидше допоможи мені, або я помру! – і змучена господиня кинулася йому на груди, забезпечивши чоловіку солодкий, у прямому сенсі слова, прийом, оскільки її фартух був окроплений варенням так само, як і підлога.
– Що тебе засмутило, люба? Сталося щось жахливе? – запитав стривожений Джон, ніжно цілуючи верхівку маленького чепчика, що сидів зовсім криво на цій чарівній голівці.
– Так! – і Мег відчайдушно заридала.
– То що ж сталося? Скажи мені швидше. Не плач, я винесу все, тільки не твоє мовчання. Говори ж, любов моя.
– Дж… джем не густішає, і я не знаю, що робити!
Джон Брук тоді засміявся, хоч згодом уже не наважувався це робити над тим, що трапилося. Іронічний Скотт, стоячи в саду, теж мимоволі усміхнувся, почувши реакцію Джона, яка, щоправда, завдала останнього удару вбитій горем Мег.
– І це все? Викинь його у вікно і забудь. Я куплю кілька кварт готового джему, якщо хочеш, тільки, Бога ради, не влаштовуй істерику. Я привів до обіду Джека Скотта і…
Джон не договорив, бо Мег відштовхнула його й, трагічно заломивши руки, впала на стілець, вигукнувши так, що в голосі її змішалися роздратування, докір і жах:
– Гість до обіду, а все догори дригом! Джон, як ти міг це зробити?
– Тихіше, він в саду! Я зовсім забув про проклятий джем, але тепер вже нічого не виправиш, – сказав Джон, з тривогою уявляючи наслідки цієї ситуації.
– Ти повинен був прислати кого-небудь, щоб попередити мене, або сказати мені сьогодні вранці. І мав згадати, як я буду зайнята сьогодні, – продовжила Мег, бо навіть голубка може клюнути, якщо почати наїжачувати їй пір’ячко.
– Вранці я ще не знав, що запрошу його, попередити не було часу: ми зустрілися після роботи. А хіба треба було просити дозволу, адже ти завжди казала мені приводити друзів, коли хочу. Я ніколи не робив цього раніше, і будь я проклятий, коли зроблю що-небудь подібне ще раз! – заявив Джон із ображеним виглядом.
– Сподіваюся, що не зробиш! Зараз же відведи його геть, я не можу вийти до нього в такому вигляді, а в будинку немає ніякого обіду.
– Мені це подобається! А де яловичина і овочі, які я послав додому, і пудинг, який ти обіцяла? – вигукнув Джон, кидаючись до кухонної комори.
– У мене не було часу готувати. Тож сподівалася, що ми пообідаємо у мами. Мені дуже шкода, але я була дуже зайнята, – і з очей Мег знову полилися сльози.
Джон мав напрочуд м’яку вдачу, але водночас був всього лише людиною, а прийти додому після довгого трудового дня втомленим, голодним, повним надій і знайти будинок у безладді, стіл – порожнім, а дружину – сердитою, таке не надто сприяє безтурботності духу і спокою манер. Він, однак, стримався, і маленький шквал, ймовірно, пронісся б швидко, якби не одне фатальне слово.
– Ситуація неприємна, я згоден, але, якщо ти допоможеш, ми впораємося і, незважаючи ні на що, добре проведемо час. Не плач, люба, зроби маленьке зусилля і приготуй нам що-небудь поїсти. Ми обидва голодні, як вовки, тож нам все одно, що буде на столі. Дай нам солонини, хліба й сиру, ми не станемо просити джему.
Джон сказав це добродушно й жартома, але одним цим словом підписав собі вирок. На переконання Мег, це було занадто жорстоко – натякати на її сумну невдачу, тож остання крапля її терпіння одразу випарувалася.
– Виплутуйся з цієї ситуації, як знаєш. Я занадто змучена, щоб «робити зусилля» заради кого б то не було. Як це по-чоловічому – пропонувати гостю кістку й вульгарний хліб із сиром! Я не бажаю, щоб подібне відбувалося в моєму домі. Відведи цього Скотта до мами і скажи йому, що я поїхала, захворіла, померла – що хочеш. Я не вийду до нього, і ви з ним можете скільки завгодно сміятися над моїм джемом. Більше ви тут нічого не отримаєте, – і, промовивши це на одному диханні, Мег скинула фартух і стрімко покинула поле битви, щоб оплакати себе у кімнаті.
Що двоє чоловіків робили в її відсутність, вона так ніколи й не дізналася, але пана Скотта, звісно, ніхто не повів «до мами», а коли Мег спустилася до їдальні, після того, як вони обидва пішли, то знайшла сліди приготованої нашвидкуруч трапези, що викликала в неї жах. Лотті повідомила, що вони з’їли дуже багато, й голосно сміялися, а господар велів їй «викинути все солодке вариво й заховати горщики».
Мег дуже хотілося піти і розповісти про все матері, але сором за власну поведінку та вірність Джону, «який, можливо, і був дуже жорстокий, але ніхто не мав знати про це», утримали її, й після квапливого прибирання кухні та їдальні вона причепурилася і сіла чекати, коли Джон прийде, щоб отримати прощення.
На жаль, Джон бачив справу зовсім в іншому світлі. Він постарався вийти з неприємного становища, представивши його Скотту як забавний випадок, вибачився, як міг, за дружину і так добре грав роль гостинного господаря, що друг отримав задоволення від імпровізованого обіду й обіцяв прийти ще.
Але насправді Джон був сердитий, хоч і намагався не показати це гостю. Він відчував, що Мег спочатку посадила його в калюжу, а потім кинула в біді. «Це нечесно – пропонувати людині приводити друзів у будь-який час, а коли вона тобі повірить, розсердитися, звинуватити в усьому й залишити одного в скрутному становищі, щоб над ним сміялися або жаліли його. Ні, бачить Бог, це нечесно! І Мег повинна це знати».
Протягом усього обіду він внутрішньо кипів від злості, але, коли всі тривоги й хвилювання опинилися позаду, і провівши Скотта, він попрямував додому, більш умиротворений настрій заволодів його душею. «Бідолаха! Я несправедливо строгий до неї, адже вона всією душею прагнула догодити мені, коли варила цей джем. Звичайно, Мег вчинила неправильно, звинувативши мене, але ж вона така молода. Я повинен бути терплячий, допомогти їй, навчити її».
Він сподівався, що вона не пішла до батьків, адже терпіти не міг пліток і втручання інших у його особисті справи. Від самої думки про це на хвилину його знову охопив гнів. Потім страх, що Мег захворіє від сліз і горя, пом’якшив його серце і змусив прискорити крок. Він вирішив бути спокійним і добрим, але твердим, абсолютно твердим, щоб показати їй, у чому вона ухилилася від свого обов’язку перед чоловіком.
Мег так само вирішила бути «спокійною й доброю, але твердою» і показати йому, в чому полягав його обов’язок. Їй дуже хотілося вибігти йому назустріч і попросити вибачення і щоб він поцілував її та втішив, що – вона була впевнена – неодмінно сталося б. Але, зрозуміло, не зробила нічого подібного і, побачивши, що Джон наближається, почала муркотіти пісеньку, розгойдуючись у гойдалці з шиттям у руках, як світська дама в години дозвілля у своїй кращій вітальні.
Джон був трохи розчарований тим, що не знайшов ніжної Ніоби[21], але, відчуваючи, що його гідність вимагає, щоб перші вибачення прозвучали з вуст дружини, нічого не сказав, увійшов, не поспішаючи, і ліг на диван із вельми доречним зауваженням:
– Скоро буде молодий Місяць, люба.
– Нічого не маю проти, – пролунала надзвичайно заспокійлива відповідь Мег.
Кілька інших тем, що становлять спільний інтерес, також були порушені паном Бруком і супроводжені відповідями пані Брук, потім розмова вичерпалася. Джон сів біля вікна, розгорнув газету й, фігурально висловлюючись, занурився в неї з головою. Мег сіла біля іншого вікна й шила із такою ретельністю, немов бантики для її домашніх туфель належали до числа предметів найпершої необхідності. Обоє мовчали, обоє мали вигляд абсолютно «спокійних і твердих», і обоє відчували себе жахливо ніяково.
«Боже мій, – думала Мег, – подружнє життя таке важке й вимагає поряд із любов’ю нескінченного терпіння, як каже мама».
Зі словом «мама» на пам’ять дівчині прийшли й інші її поради, дані давно й вислухані тоді зі скептичними запереченнями.
«Джон – хороша людина, але й у нього є недоліки, і ти повинна навчитися бачити їх і миритися з ними, пам’ятаючи про свої власні. Він дуже рішучий, але ніколи не пручатиметься, якщо ти ласкаво надаси йому свої доводи, замість того, щоб нетерпляче заперечувати. Він дуже суворий до себе та вимогливий до інших у тому, що стосується правди, – хороша риса, хоч ти й називаєш його “занудою”. Ніколи не обманюй його ні поглядом, ні словом, Мег, і він ставитиметься до тебе з довірою, яку ти заслуговуєш, надаватиме підтримку, якої ти потребуєш. Характер у нього не такий, як у нас (ми спалахнемо – і все пройшло), його гнів – гнів чесний і незмінний, який рідко розпалюється, але якщо розпалюється, погасити його нелегко. Будь обережна, дуже обережна, не викликай у нього гнів і роздратування проти тебе, адже світ і щастя у вашій родині залежатимуть від збереження взаємної поваги. Стеж за собою, а якщо ви обоє вчините неправильно, не бійся вибачитися першою. Стережися дрібних сварок, взаємного непорозуміння, поспішних різких слів, які часто призводять до великої біди».
О проекте
О подписке