Лист ХІV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я згоден, що нам від природи властива любов до власного тіла, що ми маємо берегти його, не заперечую, що можна його і пестити, але заперечую, що треба по-рабськи йому служити. Надто багато що поневолює раба власного тіла, того, хто дуже за нього боїться і все міряє його міркою.

(2) Ми повинні поводитися не так, наче зобов’язані жити заради свого тіла, а так, наче не можемо жити без нього. Надмірна любов до нього тривожить нас страхами, обтяжує турботами, прирікає на ганьбу. Кому занадто дороге тіло, тому чесність недорога. Не заборонено старанно про нього турбуватися, але коли вимагатиме розум, достоїнство, вірність, – треба ввергнути його у вогонь.

(3) І все ж, наскільки можливо, будемо уникати не тільки небезпек, а й незручностей і сховаємося під надійним захистом, добре подумавши, як можна прогнати те, що вселяє страх. Таких речей три, якщо я не помиляюсь: ми боїмося бідності, боїмося хвороб, боїмося насилля тих, хто могутніший від нас.

(4) Найбільший трепет викликає у нас те, чим загрожує чужа могутність: бо така біда приходить з великим шумом і сум’яттям. Названі мною природні незгоди – бідність і хвороби – підкрадаються тихо, не викликаючи жаху ні слуху, ні зору, зате у третьої біди пишна свита: вона приходить з мечами і смолоскипами, з кайданами і звірами, натравлюючи їхню зграю на нашу плоть.

(5) Згадай тут же і про темниці, і про хрести, і про дибу, і про гак, і про те, як виходить через рот наскрізь пропоровши людину паля, як розривають тіло колісниці, що мчать у різні боки, як насичують горючою смолою туніку з горючої тканини, – одним словом, про все, що придумала жорстокість.

(6) Так немає чого і дивуватися, якщо найсильнішим є жах перед бідою, такою багатоликою і так страшно оснащеною. Як той кат, чим більше він викладе знарядь, тим більшого досягне, бо один їхній вигляд перемагає навіть того, хто здатний витримати тортури, – так нашу душу легше всього підкоряє і усмиряє та загроза, якій є що показати. Бо і решта напастей не менш важкі – я маю на увазі голод і спрагу, і гноїння в грудях, і лихоманку, яка висушує нутрощі, – та вони приховані, їм нічим погрожувати здалеку, нічого виставляти напоказ. А тут, як у великій війні, перемагає значимість виду і спорядження.

(7) Тому постараємось нікого боляче не зачіпати. Інколи нам слід боятися народу, інколи, якщо порядки в державі такі, що більшість справ проводиться через сенат, тих сенаторів, що в милості, інколи ж – тих людей, кому на погибель народу віддана влада над народом. Зробити всіх цих людей друзями занадто марудна справа – досить і того, щоб вони не були тобі ворогами. Тому ніколи мудрий не буде гнівити тих, хто при владі, – навпаки, він буде ухилятися від їхнього гніву, як мореплавець від бурі.

(8) Ти, коли їхав до Сицилії, перетнув протоку. Необережний кормчий знехтував погрозами південного вітру, від якого стає небезпечним Сицилійське море, що завивається вирами, і вирушив не до лівого берега, а до того, поблизу якого бушує вир Харибди. А більш обачливий кормчий запитає у людей, що знають ці місця, чи сильний приплив і чи не віщують чогось хмари, і тримається подалі від місць, які зажили дурної слави через вири. Так само вчинить і мудрий: небезпечного володаря він уникає, але перш за все намагається уникати його непомітно. Одна із запорук безпеки – в тому, щоб не стрімко прямувати до неї відкрито: бо від чого ми тримаємося подалі, те засуджуємо.

(9) Ще слід нам обдумати, як убезпечити себе від черні. Тут перше діло – не бажати того ж самого: де суперництво – там і розлад. По-друге, хай не буде у нас нічого такого, що зловмисникові було б вигідно відібрати: нехай твій труп не дасть багатої здобичі. Ніхто не буде чи мало хто буде проливати людську кров заради неї самої. Голого і розбійник пропустить, бідному і захоплена бандою дорога не є небезпечною.

(10) Давня настанова називає три речі, яких слід уникати, це – ненависть, заздрість і презирство. А як цього досягти, навчить тільки мудрість. Тут буває важко дотриматися міри: треба остерігатися, як би, боячись заздрощів, не викликати презирство, як би, не бажаючи, щоб нас топтали, не навести на думку, що нас можна топтати. Багатьом довелося боятися тому, що їх можна було боятися. Так що будемо дотримуватися міри у всьому: бо так же шкідливо викликати презирство, як і підозру.

(11) Отож і виходить, що слід звернутися до філософії: бо ці писання не тільки для хороших людей, але й для не зовсім дурних, все одно що пов’язки жерців. І привселюдна красномовність, і все, що хвилює народ, викликає ворожнечу, а це заняття, мирне і таке, що нікуди не втручається, ніхто не зневажає, бо навіть у гірших людей його шанують всі мистецтва. Ніколи зіпсованість не зміцніє настільки, ніколи не складеться такої змови проти доброчинності, щоб ім’я філософії перестало бути шанованим і священним. Втім, і філософією треба займатися тихо і скромно.

(12) «Як так? – запитаєш ти. – По-твоєму, був скромним в філософії Марк Катон, який своїм вироком поклав край громадянській війні? Який став між військами двох розлючених вождів? Який у той час, коли одні паплюжили Цезаря, інші Помпея, нападав на обох?»

(13) Звичайно, можна посперечатися, чи варто було тоді мудрецеві втручатися у справи держави. – «Чого хочеш ти, Марку Катоне? Не про свободу йде мова: вона давно вже загублена! Питання лише в тому, Цезар чи Помпей заволодіє державою? Та що тобі до їхнього суперництва? Жодна сторона – не твоя. Вибір – тільки з двох володарів. Твоє діло, хто переможе? Перемогти може кращий; переможець не може бути гіршим». – Я беру тільки ту роль, яку Катон грав наостанок; але і попередні роки були не такими, щоб мудрому допустимо було брати участь в цьому пограбуванні республіки. На що, окрім криків і сердитих волань, був здатний Катон, коли народ, піднявши його на руки і опльовуючи, тягнув його геть з форуму, чи коли його вели прямо з сенату в темницю?

(14) Пізніше ми побачимо, чи треба мудрому марно витрачати сили, а поки що я кличу тебе до тих стоїків, які, коли їх відсторонили від державних справ, не ображали нікого з можновладців, не усамітнились, щоб вдосконалювати своє життя і створювати закони для роду людського. Мудрець не буде порушувати загальноприйнятих звичаїв і привертати увагу народу небаченим способом життя.

(15) «Ну й що? Невже буде у безпеці той, хто дотримується цього правила?» – За це я не можу тобі поручитися, як і за те, що людина помірна завжди буде здоровою; і все-таки помірність приносить здоров’я. Буває, що корабель тоне в гавані; що ж, по-твоєму, може трапитись у відкритому морі? Наскільки ближчою є небезпека до того, чия винахідливість невгамовна, якщо безділля не рятує від загроз? Буває, що гинуть і невинні – хто сперечається? – але винні – частіше. У бійця залишається вправність, навіть якщо йому пробили обладунки.

(16) Хто мудрий, той у всьому дивиться на замисел, а не на результат. Начало у нашій владі; що вийде, вирішувати фортуні, над собою ж я не визнаю її вироку. – «А вона принесе тобі хвилювання, принесе неприємності». – Але розбійник не страчує нас, навіть коли убиває.

(17) Ти вже простягаєш руку за щоденною платою. Сьогодні заплачу тобі золотом; а якщо вже згадав я про золото, то дізнайся, як тобі отримати побільше радощів від володіння ним. «Той більше від усіх насолоджується багатством, хто менше від усіх багатства потребує». Ти просиш відкрити, чиї це слова. Щоб ти бачив мою доброзичливість, я взяв за правило хвалити чуже. І це взяв я у Епікура, чи у Метродора, чи у когось ще з їхньої майстерні.

(18) Та яка різниця, хто сказав? Сказано було для всіх. Хто потребує багатств, той за них боїться, а добро, про яке тривожишся, радощів не приносить. Якщо ж хто хоче що-небудь до нього додати, той, думаючи про його примноження, забуває ним користуватися: отримує рахунки, товчеться на торжищі, гортає календар – і стає з господаря управляючим.

Бувай здоровий.

Лист XV

Сенека вітає Луцилія!

(1) У давні часи був звичай, який зберігся аж до моїх часів, починати листа словами: «Якщо ти здоровий, це добре, а я здоровий». Нам же вірніше сказати: «Якщо ти займаєшся філософією, це добре».

(2) Тому що тільки в ній – здоров’я, без неї хвора душа, і тіло, скільки б у ньому не було сил, здорове так, як у безумців чи одержимих. Так що перш за все турбуйся про те, справжнє, здоров’я, а потім і про те, друге, яке недорого тобі обійдеться, якщо захочеш бути здоровим.

Робити вправи, щоб руки стали сильнішими, плечі – ширшими, м’язи – міцнішими, це, Луцилію, заняття нерозумне і недостойне освіченої людини. Скільки б не вдалося тобі накопичити жиру і наростити м’язи, все одно ти не зрівняєшся ні вагою, ні силою з відгодованим биком. До того ж тягар плоті, виростаючи, пригнічує дух і позбавляє його рухливості. Тому, в чому можеш, утискай тіло і звільняй місце для духу.

(3) Багато неприємностей чатує на тих, хто завзято турбується про тіло: по-перше, утомливі вправи виснажують розум і роблять його нездатним до уважності і до занять предметами більш витонченими; по-друге, розкішна їжа позбавляє його витонченості. Згадай і про рабів найгіршого розливу, до яких поступають у навчання, хоч цим людям ні до чого, окрім вина і олії, немає діла, і день пройшов для них на славу, якщо вони гарненько спітніли і на місце втраченої вологи влили в порожню утробу новий трунок, ще у більшій кількості. Але ж бо жити в питті і спітнілими можуть тільки хворі на шлунок!

(4) Є, однак, вправи легкі і недовгі, які швидко втомлюють тіло і багато часу не забирають, – а його якраз і слід перш за все рахувати. Можна бігати, піднімати руки з тягарем, можна стрибати, підкидаючи тіло вгору чи посилаючи його далеко вперед, можна підстрибувати, так мовити, на манер саліїв, чи, грубіше кажучи, сукновалів. Вибирай яку завгодно вправу, звичка зробить її легкою.

(5) Та що б ти не робив, швидше повертайся від тіла до душі, тренуй її вправами вдень і вночі, бо труд, якщо він не надміру, живить її. Таким вправам не заважатимуть ні холод, ні спека, ні навіть старість. З усіх своїх благ турбуйся про те, яке, старіючи, стає кращим.

(6) Я зовсім не велю тобі увесь час сидіти над книгами і дощечками: і душі треба дати відпочинок, але так, щоб вона не розслабилась, а тільки набралася сил. Прогулянка в ношах дає струс тілу і не заважає заняттям: можна читати, можна диктувати, можна вести бесіду і слухати інших; втім, і прогулянка пішки дозволяє робити те ж саме.

(7) Не можна нехтувати також напруженням голосу, а от підвищувати його і понижати за ступенями і ладами я тобі забороняю. Втім, може, ти хочеш навчитися, як тобі гуляти; тоді допусти до себе тих, кого голод навчив небаченим досі хитрощам. Один зробить розміреною твою ходу, інший буде слідкувати під час їжі за твоїми щоками, і нахабність кожного зайде настільки далеко, наскільки дозволять твої терплячість і довірливість. Так що ж? Хіба з крику, із найсильнішого напруження голосу починається розмова? Ні, для нас природно розпалюватися поступово, так що навіть під час сварки спочатку говорять, а потім лиш починають волати, і ніхто відразу ж не кличе у свідки квірітів.

(8) Тому, як би не захопив тебе порив душі, виголошуй промову то з більшою, то з меншою пристрастю, як голос і груди самі тобі підкажуть. Коли ти хочеш приглушити і стишити голос, нехай він затихає поступово, а не падає різко; нехай він буде таким же стриманим, як той, хто ним управляє, і не бушує, як у грубих неуків. Бо ми робимо все це не для того, щоб вдосконалювався голос, а для того, щоб вдосконалювались слухачі.

(9) Я зняв з твоїх плечей чималий труд, а тепер в додаток до цього мого благодіяння нагороджу тебе грецьким подарунком. Ось прекрасна настанова: «Життя нерозумного безрадісне і наповнене страхом, тому що він все відкладає на майбутнє». – Ти запитаєш, хто це сказав. Та той же, хто і попередні слова. А яке, по-твоєму, життя називають нерозумним? Як у Ісіона і Баби? Як би не так! Наше власне – життя тих, кого сліпа жадібність кидає навздогін за речами шкідливими і напевне нездатними її наситити, тих, які давно б задовольнилися, якби хоч щось могло нас задовольнити, тих, хто не думає, як відрадно нічого не вимагати, як прекрасно не відчувати ні в чому нестатку і не залежати від фортуни.

(10) Не забувай же, Луцилію, за скількома речами ти женешся, а побачивши, скільки людей тебе випередило, подумай про те, скільки їх відстало. Якщо хочеш бути вдячним богам і власному життю, думай про те, що ти обігнав дуже багатьох. Та що тобі до інших? Ти обігнав себе самого!

(11) Встанови ж для себе межу, за яку ти не хотів би перейти, навіть якщо б міг: нехай залишаться за нею блага, що приховують загрозу, привабливі для тих, хто надіється, і такі, що приносять розчарування тим, хто досяг. Була б в них хоч якась міцність, вони б приносили інколи задоволення; а так вони тільки розпалюють спрагу у тих, хто черпає. Приваблива зовнішність раптом змінюється. Навіщо мені вимагати від фортуни те, що невідомий жереб обіцяє мені в майбутньому, замість того щоб вимагати від себе не прагнути більше цього? Чого прагнути? Чи ж мені накопичувати, забувши про тлінність людини? Над чим мені трудитися? Нинішній день – останній. Нехай не останній, але й останній близько.

Бувай здоровий.

Лист XVI

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я знаю, Луцилію, для тебе очевидно, що, не вивчаючи мудрості, не можна жити не тільки щасливим життям, а й навіть стерпним, бо щасливим робить життя довершена мудрість, а стерпним – її початки. Але і очевидне потребує того, щоб його глибше засвоїли і зміцнили постійними роздумами. Важче зберегти чесні наміри, ніж надбати їх. Треба бути наполегливим і примножувати зусилля старанними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрі звички.

(2) Утім, мені немає вже потреби зміцнювати тебе довгими і багатослівними речами: бо я знаю твої успіхи. Мені відомо, звідки береться все, що ти мені пишеш; в ньому немає ні удавання, ні прикрас. І все ж я скажу, що відчуваю: я на тебе надіюсь, але ще в тобі не впевнений. І від тебе я хочу того ж: бо у тебе немає причин так легко і швидко повірити в себе. Розберись в самому собі, з усіх боків оглянь себе і перевір, а перш за все – в чому ти досяг успіху: в філософії чи в житті.

(3) Філософія – не лицедійство, гідне на показ натовпу, філософом треба бути не на словах, а на ділі. Вона – не для того, щоб приємно провести день і без нудьги убити час, ні, вона виковує і гартує душу, підчиняє життя порядку, управляє вчинками, вказує, що слід робити і в чому утриматись, сидить біля керма і направляє посеред пучин шлях тих, кого женуть хвилі. Без неї немає в житті безстрашшя і упевненості: бо кожної години стається так багато всього, що нам необхідна порада, яку можна запитати тільки у неї.

(4) Хтось скаже: «Що мені користі від філософії, якщо є рок? Що в ній корисного, якщо править божество? Яка в ній користь, якщо повеліває випадок? Бо ж неминуче не можна змінити, а проти невідомого не знайти засобів. Мої замисли або передбачені божеством, яке вирішило за мене, що мені робити, або фортуна не дасть їм здійснитися».

(5) Нехай одне з цих тверджень вірне, Луцилію, нехай всі вони вірні, – треба бути філософом! Чи зв’язує нас непорушним законом рок, чи божество встановило все у світі по своїй волі, чи випадок без будь-якого порядку кидає і метає, як кості, людські справи, – нас повинна охороняти філософія. Вона дасть нам силу добровільно підкорятися божеству, стійко протистояти фортуні, вона навчить слідувати велінням божества і зносити мінливості випадку.