Лист X

Сенека вітає Луцилія!

(1) Так воно і є, я не міняю своєї думки: уникай натовпу, уникай небагатьох, уникай навіть одного. Немає нікого, з ким я хотів би бачити тебе разом. Переконайся ж наочно, як високо я суджу про тебе, якщо насмілююсь довірити тебе тобі самому. Кажуть, Кратет, слухач того самого Стільпона, якого я згадав у попередньому листі, побачив якось юнака, що гуляв на самоті, і запитав у нього, що він тут робить один. – «Розмовляю с самим собою», – була відповідь. На це Кратет сказав: «Будь обережним, прошу тебе, і добре слідкуй: бо твій співрозмовник – погана людина!»

(2) Зазвичай ми застерігаємо тих, хто в горі чи під страхом, щоб не дати їм використати на зло свою самотність. Та й нікого з людей нерозумних не слід залишати наодинці з самим собою: тут-то і охоплюють їх дурні помисли, тут і готують вони небезпеки собі та й іншим, тут до них і приходять чередою сороміцькі жадання. Тут-то все, що сором і страх змушували приховувати, виноситься на поверхню душі, тут-то вона і відточує зухвалість, підстьобує похіть, гарячить гнівливість. Є у самотності одна перевага: можливість нікому нічого не відкривати і не боятися викривача; та це й губить нерозумного, бо він видає сам себе.

От бачиш, як я надіюсь на тебе, вірніше, як я за тебе ручаюся (тому що «надією» зветься благо, яке або буде, або ні): кращого товариша, ніж ти сам, я для тебе не знаходжу.

(3) Я повертаюсь пам’яттю до тих повних сили слів, які ти вимовляв з таким благородством. Тоді я привітав себе і сказав: «Ці слова не просто злетіли з язика, у них є міцна основа. Цей чоловік – не один з багатьох, він прагне спасіння».

(4) Так і говори, так і живи. Дивись тільки, щоб ніщо тебе не зробило рабом. Колишні твої моління віддай на волю богів, а сам моли їх заново і про інше: про ясність розуму і здоров’я душевне, а потім тільки – тілесне. Чому б тобі не молитися про це частіше? Сміло проси бога: нічого чужого ти у нього не просиш.

(5) Та хочу, як у нас заведено, послати тобі з цим листом невеликий подарунок. Правдиві слова знайшов я у Афінодора: «Знай, що тоді ти будеш вільним від усіх жадань, коли тобі доведеться звертатися з молитвою до богів лиш про те, про що можна просити привселюдно». А до чого ж люди безумні! Пошепки возносять вони богам безсоромне прохання, ледь хто наблизить вухо – замовкають, а богові розповідають те, що приховують від людей. Так дивись, щоб цю настанову не можна було з користю прочитати і тобі: живи з людьми так, наче на тебе дивиться бог, говори з богом так, наче тебе слухають люди.

Бувай здоровий.

Лист ХІ

Сенека вітає Луцилія!

(1) Зі мною мав бесіду твій друг, юнак з гарними завдатками; яка у нього душа, який розум, які успіхи – все я зрозумів, ледь він заговорив. Яким він показав себе з першої проби, таким і залишиться: бо ж він говорив без підготовки, захоплений зненацька. І навіть, коли зібрався з думками, він ледве міг подолати сором’язливість (а це добра ознака молодої людини), – до того ж він почервонів. Я підозрюю, що це залишиться при ньому і тоді, коли він зміцніє і позбавиться вад, коли досягне мудрості. Ніяка мудрість не прибере природних вад тіла чи душі: що закладене в нас народженням, те можна пом’якшити, але не перемогти штучним способом.

(2) Деяких, навіть дуже стійких людей, коли вони бачать натовп народу, кидає в піт, ніби вони втомились чи страждають від спеки: у деяких, коли їм належить виступати з промовою, тремтять коліна, у інших цокотять зуби, заплітається язик, губи злипаються. Тут не допоможе ні виучка, ні звичка, тут природа являє свою силу, через цю ваду нагадуючи про себе навіть здоровим і міцним.

(3) До таких вад, я знаю, належить і раптове почервоніння обличчя, що буває навіть у статечних людей. Найчастіше це буває у юнаків, – у них і жар сильніший, і шкіра на обличчі тонша; та не позбавлені такої вади і люди похилого віку, і старі. Деяких більше всього і варто остерігатися, коли вони почервоніють: тут якраз їх і полишає усілякий сором.

(4) Сулла був особливо жорстоким тоді, коли до його обличчя приливала кров. Ніхто так легко не змінювався на обличчі, як Помпей, який неодмінно червонів на людях, особливо під час зібрань. Я пам’ятаю, як Фабіан, коли його привели в сенат свідком, почервонів, і той рум’янець сорому диво як його прикрасив.

(5) Причина цьому – не слабкість духу, а новизна, яка хоч і не лякає, та все ж хвилює недосвідчених, і до того ж вони легко червоніють через природну схильність тіла. Бо якщо у одних кров спокійна, то у інших вона гаряча і рухлива і миттю кидається в обличчя.

(6) Від цього, повторюю, не позбавить ніяка мудрість: інакше, якщо б вона могла викоренити будь-які вади, їй була б підвладна сама природа. Що закладене в нас народженням і побудовою тіла, залишиться, як би довго і вперто не удосконалювався наш дух. І завадити цим речам так же неможливо, як і викликати їх насильно.

(7) Актори на підмостках, коли наслідують пристрасті, коли хочуть зобразити страх чи трепіт або показати журбу, наслідують лиш деякі ознаки збентеження: опускають голову, говорять тихим голосом, дивляться в землю з понурим виглядом, а от почервоніти не можуть, тому що рум’янець не можна ні придушити, ні примусити з’явитись. Тут мудрість нічого не обіцяє, нічим не допоможе: такі речі нікому не підвладні, без наказу приходять, без наказу зникають.

(8) Та цей лист вже просить завершення. Отримай від мене дещо корисне і цілюще і назавжди збережи в душі: «Слід вибрати когось із людей добра і завжди мати його перед очима, – щоб жити так, ніби він дивиться на нас, і так чинити, ніби він бачить нас».

(9) Цьому, мій Луцилію, вчить Епікур. Він дав нам охоронця і провідника – і правильно зробив. Багатьох гріхів вдалося б уникнути, якби біля нас, що готові впасти в гріх, був свідок. Нехай душа знайде кого-небудь, до кого б вона мала пошану, чий приклад допомагав би їй очищати найглибші схованки. Щасливий той, хто, будучи присутнім лише в думках іншого, виправить його! Щасливий і той, хто може так шанувати іншого, що навіть пам’ять про нього служить зразком для вдосконалення! Хто може так шанувати іншого, той сам скоро буде пошанований.

(10) Вибери ж собі Катона, а якщо він здасться тобі занадто суворим, вибери мужа не такого непохитного – Лелія. Вибери того, чиє життя і мова, і навіть обличчя, в якому відбивається душа, тобі приємні; і нехай він завжди буде у тебе перед очима, чи як охоронець, чи як приклад. Нам потрібен, я повторяю, хто-небудь, за чиїм зразком формувався б наш характер. Бо криво проведену риску виправиш тільки по лінійці.

Бувай здоровий.

Лист ХІІ

Сенека вітає Луцилія!

(1) Куди я не озирнусь – всюди бачу свідчення моєї старості. Приїхав я в своє заміське обійстя і почав жалітися, що дорого обходиться благенька будівля, а управляючий відповідає мені, що тут виною не його недбалість – він робить все, та садиба стара. Садиба ця виросла під моїми руками; що ж мене чекає, якщо до того покришились камені – мої ровесники?

(2) В серцях я ухопився за перший ліпший привід вилаяти його: «А про ці платани явно ніхто не турбується: на них і листя немає, і сучки такі висохлі та вузлуваті, і стовбури такі жалюгідні і облізлі! Не було б цього, якби хто-небудь їх обкопував і поливав!» – Він же клянеться моїм генієм, що все робить, дивиться за ними, нічого не поминаючи, – але дерева ж старі! А платани ці, між нами кажучи, садив я сам, я бачив на них перший листок.

(3) Повертаюся до дверей. «А це хто, – запитую, такий дряхлий? Правильно зробили, що помістили його в сінях: бо він вже дивиться за двері. Звідки ти його взяв? Яка тобі радість виносити чужого мерця?» А той у відповідь: «Ти що, не впізнав мене? Я – Феліціон, це мені ти завжди дарував ляльок на сатурналії; я син управляючого Філосіта, твій улюбленець». – «Зрозуміло, – кажу я, – він марить! Це він ще маленьким став моїм улюбленцем? Втім, може бути: бо у нього якраз випадають зуби».

(4) Ось чим зобов’язаний я своєму заміському помешканню: куди б не озирнувся, – все показувало мені, який я старий. Що ж, зустрінемо старість з розкритими обіймами: бо вона наповнена насолодами, якщо знати, як нею користуватися. Плоди для нас найсмачніші, коли вони закінчуються; діти найгарніші, коли закінчується дитинство. Любителям випити миліша понад усе остання чаша, від якої вони падають на дно, яка є вершиною сп’яніння.

(5) Усіляка насолода свою найвідраднішу мить приберігає під кінець. І вік найприємніший той, що йде на схил, але ще не котиться в прірву. Та й той, що стоїть біля останньої межі, не позбавлений, по-моєму, своїх насолод, бо ж усі насолоди заміняє відсутність потреби в них. Як солодко втамувати всі свої жадання і відкинути їх!

(6) Ти заперечиш мені: «Тяжко бачити смерть перед очима». Але, по-перше, вона має бути перед очима і у старого, і у юнака – бо викликають нас не за віковим списком. По-друге, немає мужів таких вже старезних, щоб їм соромно було надіятися на зайвий день. Кожен день – це сходинка життя, увесь наш вік розділено на частини і складають його кола, менші і більші, які охоплюють менші. Одне з них обіймає всі інші – воно тягнеться від дня народження до дня смерті; ще один виокремлює роки отроцтва; є й такий, що охоплює собою наше дитинство; є, нарешті, просто рік з його чотирма порами; річні кола множаться і складають життя. Місяць окреслений меншою окружністю, найтіснішим є коло одного дня, але й те йде від початку до кінця, від сходу сонця до заходу.

(7) Ось тому Геракліт, який отримав прізвисько через темний смисл своїх речей, говорить: «Один день рівний всякому іншому». Кожен розуміє це на свій лад. Один каже, що дні рівні по числу годин, і не обманює: бо якщо день – це двадцять чотири години, то всі дні неодмінно рівні між собою, тому що до ночі додається стільки годин, на скільки скорочується день. Інший каже, що будь-який день рівний усім іншим за схожістю: в самому протяжному часі немає нічого такого, чого не можна знайти в одній добі, тобто нічого, окрім дня і ночі, які він в череді обертань світу множить, але не змінює, хіба що робить день коротшим, ніч довшою чи навпаки.

(8) Тому кожен день слід проводити так, ніби він замикає стрій, завершує число днів нашого життя. Коли Пакувій, що привласнив Сирію, бенкетував і пиячив, відправляючи по самому собі поминки, його відносили від столу в спальню під оплески його коханців, що співали під музику: βεβιωται, βεβιωται^[2]. І кожного дня він влаштовував собі таке винесення.

(9) Ми ж те, що він робив від нечистої совісті, маємо робити з чистою душею і, відбуваючи до сну, говорити весело і радісно:

 
Прожите життя, і пройдено увесь шлях, що доля мені відміряла.
 

А якщо бог подарує нам і завтрашній день, приймемо його з радістю. Найщасливіший той, хто без тривоги чекає на завтрашній день: він упевнений, що належить сам собі. Хто сказав «прожите життя», той кожного ранку прокидається з прибутком.

(10) Але пора вже закінчувати листа. Ти запитаєш: «Невже він надійде до мене без подарунка?» Не бійся: що-небудь він та принесе. Ні, як міг я так сказати? Не що-небудь, а багато! Бо що краще вислову, який я йому вручаю для передачі тобі: «Жити в потребі погано, та тільки немає потреби жити в потребі». А чому немає потреби? Тому що до свободи повсюдно відкриті дороги, короткі і легкі. Подякуємо богові за те, що ніхто не може нав’язати нам життя і ми в силах посоромити потребу.

(11) Ти заперечиш мені: «Це слова Епікура; навіщо тобі чуже?» – Що істинне, те моє. Я не втомлюся пригощати тебе Епікуром, і нехай знають всі, хто сліпо твердить його слова і цінує їх не за те, що в них сказано, а за те, ким вони сказані: краще належить всім.

Бувай здоровий.

Лист ХІІІ

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я знаю, що в тобі досить мужності. Бо ще не озброївшись рятівними настановами, що перемагають всі незгоди, ти вже розраховував на себе в боротьбі з долею – і тим паче після того, як схопився з нею впритул і випробував свою міць, на яку не можна покладатися напевно, доки не з’явилося звідусіль багато труднощів, а інколи й доки вони не підступили зовсім близько. На них випробовується справжня мужність, яка не потерпить чужого свавілля, вони перевіряють її вогнем.

(2) Атлет, який не пізнав синців, не може йти у бій з відвагою. Тільки той, хто бачив свою кров, чиї зуби тріщали під кулаком, хто, отримавши підніжку, усім тілом витримував вагу супротивника, хто падав на землю, але не падав духом і, повалений, кожного разу підводився ще більше непохитним, тільки той, вступаючи в бій, не розлучається з надією.

(3) Так от, щоб продовжити це порівняння: часто фортуна підминала тебе, але ти не здавався, а підхоплювався з іще більшим запалом і стояв твердо, тому що доблесть сама по собі зростає, якщо їй кидають виклик. Все ж, якщо тобі угодно, прийми від мене допомогу, яка може зміцнити тебе.

(4) Не так багато є того, що мучить нас, є більше того, що лякає, і уява, мій Луцилію, приносить нам більше страждань, ніж дійсність. Я розмовляю з тобою не мовою стоїків, а по-своєму, набагато м’якше. Ми ж бо стверджуємо, все, що примушує нас волати і стогнати, нікчемне і варте, щоб його зневажали. Та облишмо ці надто голосні, хоч, клянусь богами, і справедливі, слова. Я вчу тебе тільки не бути нещасним передчасно, коли те, на що ти з тривогою чекаєш нині ж, може і зовсім не статися і напевно що не сталося.

(5) Багато що мучить нас більше, ніж треба, багато що передчасно, багато що – наперекір тому, що мучитися ним зовсім не треба. Ми або самі перебільшуємо свої страждання, або придумуємо їх, або передбачаємо. Перше ми зараз розбирати не будемо: справа це суперечлива, тяжба тільки почалася. Те, що я назву легким, ти – наперекір мені назвеш болісним. Я знаю таких, котрі сміються під бичами, і таких, які стогнуть від ляпасу. Пізніше ми побачимо, чи в тому справа, що самі речі ці сильні, чи в тому, що ми слабкі.

(6) Обіцяй мені одне: коли тебе з усіх кутків почнуть переконувати, ніби ти нещасний, думай не про те, що ти чуєш, а про те, що відчуваєш, терпляче подумай про свої справи (ти ж знаєш їх краще від усіх) і запитай у себе: «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять і бояться навіть мого дотику, ніби негода може перейти на них? Насправді це біда чи більше виглядає як біда?» Розпитай у самого себе: «А раптом я терзаюся і журюся без причини, і вважаю бідою те, що зовсім не біда?»

(7) Ти запитаєш: «Звідки мені знати, марні мої тривоги чи не марні?» – Ось тобі вірне мірило! Мучить нас або дійсність, або майбуття, або те й те разом. Про дійсність судити неважко: аби лиш ти був здоровий тілом і вільний, аби лиш не томила болем ніяка образа. Тепер подивимось, що таке майбуття.

(8) Сьогоднішньому дню немає до нього діла. «Але ж майбутнє наступить!» – А ти глянь, чи є вірні ознаки наближення біди. Бо страждаємо ми в більшій мірі від підозр, нас морочить те, що нерідко закінчує війни, а ще частіше прикінчує людей по одному, – чутки. Так воно й буває, мій Луцилію: ми відразу приєднуємося до загальної думки, не перевіряючи, що примушує нас боятися, і, ні в чому не розібравшись, тремтимо і кидаємося навтьоки, мов ті, кого вигнала з табору пилюка, яку підняла своїм бігом отара овець, а чи ті, кого залякують невідомо ким розповсюджені небилиці.

(9) Не знаю як, але тільки видумане тривожить сильніше. Дійсність має свою мірку, а про те, що доходить невідомо звідки, ляклива душа не придумує казна-що. Немає нічого більш згубного і непоправного від панічного страху: усілякий інший страх бездумний, а цей – безумний.

(10) Розглянемо ж цю справу уважніше. Вірогідно, що станеться біда. Але ж не цієї миті! І як часто неочікуване стається! Як часто очікуване не збувається! Навіть якщо на нас чекає страждання, яка користь бігти йому назустріч? Коли воно прийде, ти відразу почнеш страждати, а поки що розраховуй на краще. Що ти на цьому вигадаєш? Час!

(11) Бо часто втручається щось таке, через що біда, яка насувається, якою вона не була б близькою, або затримується в дорозі, або розсіється, або впаде на голову іншому. Посеред пожежі відкривався шлях до втечі, дім, який руйнувався, м’яко опускав деяких на землю, рука, що підносила до потилиці меч, інколи відводила його, і жертві вдавалося пережити ката. І зла доля непостійна. Може бути, що біда станеться, а може, і не станеться; поки ж її немає, і ти розраховуй на краще.

(12) Інколи, навіть коли немає явних ознак, що віщують недобре, душа придумує уявні, або тлумачить на гірше слова, які можна зрозуміти двояко, або перебільшує чиюсь образу і думає не про те, чи сильно ображений розсердився, а про те, чи багато може вчинити той, хто сердиться. Але ж якщо боятися всього, що може статися, то навіщо нам і жити, і горюванню нашому не буде меж. Тут нехай допоможе тобі розважливість, тут збери всі душевні сили, щоб відкинути навіть очевидний страх, а не зможеш, так подолай ваду вадою, стримай страх надією. Нехай напевне прийде те, що нас лякає – ще вірніше те, на що чекаємо з жахом – затихне, а те, на що чекаємо з надією, обмане.