Лист ХХIII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти думаєш, я буду писати тобі про те, як м’яко обійшлась з нами ця зима, не надто холодна і недовга, якою підступною виявилась весна з її пізніми холодами, і про інші дурниці, за прикладом тих, хто шукає, про що б сказати. Ні, я буду писати так, щоб принести користь і тобі, і собі. Але тоді про що ж мені писати, як не про те, щоб ти навчився правильно мислити? Ти запитаєш, в чім основа цієї науки. В тому, щоб не радіти по-пустому. Я сказав «основа»? Ні, вершина!

(2) Сягнув вершини той, хто знає, чому радіти, хто не віддає свого щастя на поталу іншим. Не знає покою, не упевнений в собі той, кого манить надія, якщо навіть предмет її поруч, і здобути його легше легшого, і ніколи раніше вона не обманювала.

(3) Ось що, Луцилію, зроби перш за все: навчись радіти. Ти думаєш, я тебе позбавляю багатьох насолод, коли відкидаю все випадкове і вважаю, що треба уникати надії – найсолодших наших утіх? Зовсім навпаки: я хочу, щоб радість не розлучалася з тобою, хочу, щоб вона народжувалась у тебе вдома. І це станеться, якщо тільки вона буде в тобі самому. Усілякі інші веселощі не наповнюють серце, а лише розгладжують зморшки на чолі: вони швидкоплинні. Чи, по-твоєму, радіє той, хто сміється? Ні, це душа повинна окрилитись і впевнено вознестися над усім.

(4) Повір мені, справжня радість сувора. Чи не думаєш ти, що он той, з гладеньким чолом і, як висловлюються наші витончені балакуни, зі сміхом в очах, зневажає смерть, впустить бідність до себе в дім, тримає насолоду в узді, роздумує про терпеливість в нещасті? Радується той, хто не розлучається з такими думками, і радість його велика, але сувора. Я хочу, щоб ти володів такою радістю: варто тобі лише одного разу знайти її джерело – і вона вже не зникне.

(5) Крупинки металу здобуваються біля поверхні, а найбагатші жили – ті, що залягають в глибині, і вони щедро нагороджують упертого старателя. Все, чим тішиться чернь, дає насолода слабка і поверхнева, усіляка радість, якщо вона приходить іззовні, не має міцної основи. А та, про яку я кажу і до якої намагаюсь привести тебе, непорушна і неосяжна зсередини.

(6) Прошу тебе, милий Луцилію, зроби те, що тільки й може дати тобі щастя: відкинь і розтопчи все, що блищить іззовні, що можна отримати з чужих рук, прагни істинного блага і радій лиш тому, що твоє. Але що є це «твоє»? Ти сам, твоя найкраща частка! Запам’ятай, що тіло, хоч без нього і не обійтись, для нас у більшій мірі необхідне, аніж важливе; насолоди, що воно надає, пусті і швидкоплинні, за ними слідом іде спокута, а якщо їх не приборкати суворим утриманням, вони обернуться на свою протилежність. Я кажу так: насолода стоїть на краю схилу і скотиться до страждання, якщо не дотримуватись міри, а дотримуватись її в тому, що здається благом, дуже важко. Тільки жадібність до істинного блага безпечна.

(7) «Але що це таке, – запитаєш ти, – і звідки береться?» – Я відповім: його дають чиста совість, чесні наміри, правильні вчинки, зневага до випадкового, рівна хода спокійного життя, що котиться однією колією. А хто перестрибує від одного наміру до іншого і навіть не перестрибує, а мечеться під дією будь-якої випадковості, як можуть вони, нерішучі і непосидючі, надбати хоч щось надійне і довговічне?

(8) Лиш небагато хто розпоряджається собою і своїм добром на власний розсуд, решта ж подібні обломкам в ріці: не вони пливуть, а їх несе. Одні, яких хвиля жене слабше, рухаються повільніше і відстають, інших вона тягне швидше, ті викинуті на ближній берег затихаючою течією, ці віднесені в море стрімким потоком. Тому слід встановити, чого ми хочемо, і добиватися бажаного з впертістю.

(9) Тут доречно і сплатити тобі борг. Я можу навести слова твого Епікура і так викупити цього листа: «Важко завжди починати життя спочатку». Чи, якщо так краще можна передати суть: «Погано живуть ті, хто завжди починає життя спочатку».

(10) Ти запитаєш чому: бо ці слова потребують роз’яснення. – Тому що життя у них ніколи не завершене. Не може бути готовим до смерті той, хто тільки-но почав жити. Вчиняти треба так, ніби ми вже достатньо пожили. Але так не може думати той, хто тільки починає жити.

(11) Даремно ми вважаємо, що таких людей мало: майже всі такі. А деякі тоді і починають жити, коли пора закінчувати. А якщо тобі це здається дивним, я можу здивувати тебе ще більше: дехто закінчує жити, так і не розпочавши.

Бувай здоровий.

Лист XXIV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Тебе тривожить, – пишеш ти, – розв’язання тяжби, якою погрожує тобі лють супротивника; і ти вважаєш, що я буду тебе переконувати, щоб ти розраховував на краще і втішався приємною надією. Бо яка потреба накликати біду і передбачати все, що нам і так скоро доведеться витерпіти, навіщо зараз псувати собі життя страхом перед майбутнім? Глупо, звичайно, почуватися нещасним через те, що коли-небудь станеш нещасним. Та я поведу тебе до безтурботності іншим шляхом.

(2) Якщо ти хочеш позбутися усілякої тривоги, уяви собі, що те, що лякає тебе, станеться неодмінно, а якою б не була біда, знайди їй мірило і зваж свій страх. Тоді ти напевно зрозумієш, що нещастя, якого ти боїшся, або не таке велике, або не таке тривале в часі.

(3) Недовго знайти і приклади, які зміцнять тебе: кожне століття дає їх. До чого б твоя пам’ять не звернулася – в нашій державі чи на чужині – ти знайдеш душі, великі або завдяки природній силі, або завдяки вдосконаленню. Якщо тебе буде засуджено, хіба чекає на тебе щось важче, аніж вигнання чи в’язниця? Чи є що-небудь страшніше, ніж тортури під вогнем, ніж загибель? Візьми будь-яке з цих страшних речей і назви тих, хто ними зневажив: тобі доведеться не шукати імена, а вибирати.

(4) Рутілій переніс своє засудження так, ніби найважчою була йому суддівська несправедливість. Метелл переносив вигнання мужньо, а Рутілій навіть охоче. Перший подарував своє повернення республіці, другий відмовив в ньому Суллі, якому тоді ні в чому не відмовляли. Сократ вів бесіди і у в’язниці, а коли йому обіцяли влаштувати втечу, він не захотів піти і залишився, щоб позбавити людей від страху перед двома найважчими речами – смертю і в’язницею.

(5) Муцій поклав руку на вогонь. Жахлива мука, коли тебе палять, та ще жахливіша вона, коли ти сам себе палиш. Ти бачиш, як людина неначитана, не озброєна для боротьби зі смертю і болем ніякими настановами, але яка зміцнює себе лише воїнською стійкістю, сама себе карає за невдачу! Він стоїть і дивиться, як з його руки на ворожу жаровню падають краплі, і не прибирає її, згорілу до кісток, поки ворог не відносить вогонь. Він міг би діяти в чужому стані з більшим успіхом, та з більшою мужністю не міг. Дивись-но, доблесть гарячіше намагається прийняти удар на себе, аніж жорстокість – нанести його, і Порсенна швидше пробачив Муцію намір убити його, ніж Муцій пробачив собі за те, що не убив.

(6) «Ці історії, – скажеш ти, – співані-переспівані у всіх школах! Коли справа дійде до зневаги до смерті, ти почнеш розповідати мені про Катона». – А чому б мені і не розповісти, як він тієї останньої ночі читав Платона, поклавши в узголів’ї меч? Про два види зброї потурбувався він у крайній біді: про один – щоб померти охоче, про другий – щоб померти будь-якої миті. Він облаштував справи і вирішив діяти так, щоб нікому не вдалося ні убити Катона, ні врятувати.

(7) І, діставши меч, який до того дня беріг не заплямованим кров’ю, він сказав: «Ти нічого не досягла, фортуно, вчинивши перепони усім моїм починанням! Не за свою свободу я бився, а за свободу батьківщини, не заради того був таким упертим, щоб жити вільним, а заради того, щоб жити серед вільних. А тепер, коли такі плачевні справи роду людського, Катону пора йти у безпечне місце».

(8) І він наніс собі смертельну рану. А коли лікарі перев’язали її, він, що майже стік кров’ю, залишився без сил, та зберіг всю мужність, у гніві не тільки на Цезаря, а й на себе, відкрив собі рану голими руками і навіть не закричав, а силою викинув з грудей свою благородну душу, яка зневажала будь-яку владу.

(9) Я підбираю ці приклади не для вправ розуму, а щоб підбадьорити тебе і зміцнити проти того, що здається страшнішим від усього. Ще легше вдасться мені це, коли я покажу тобі, що не тільки мужні зневажали цю мить розлуки з душею, а й люди зазвичай малодушні тут не поступалися відважним. Так, Сципіон, тесть Гнея Помпея, віднесений противним вітром до берегів Африки, побачивши, що його корабель захоплений ворогами, пронизав себе мечем, а на запитання, де начальник, відповів: «З начальником все добре!»