Овеча криниця^[1]

Дійові особи:

Король дон Фернандо.

Королева донья Ісабела.

Дон Родріго Тельєс Хірон – магістр ордену Калатрави.

Дон Манріке – магістр ордену Сант-Яго.

Фернан Гомес де Гусман – командор ордену Калатрави^[2].

Лавренсія – дочка Естевана, наречена Фрондосо.

Фрондосо – син Хуана Рудого.

Пасквала – селянка.

Хасінда – селянка.

Ортуньйо – командів слуга.

Флорес – командів слуга.

Естеван – алькальд^[3] Овечої Криниці.

Алонсо – алькальд Овечої Криниці.

Хуан Рудий – селянин.

Менго – селянин.

Баррільдо – селянин.

Леонело – студент.

Сімбранос – солдат.

Суддя.

Хлопчик.

Рехідори (члени громадської ради) Сьюдад-Реаля^[4] та Овечої Криниці.

Вояки, прибічники, музики, селяни та селянки.

Діється в Овечій Криниці та в інших місцях.

Дія перша

Ява перша

Мешкання магістра^[5] Калатрави в Альмагро^[6].

Входять командор, Флорес і Ортуньйо.

Командор

Чи магістру вже відомо,
що я тут?

Флорес

Авжеж, що так.

Ортуньйо

Дуже гордий цей юнак.

Командор

А ім’я йому знайоме —
Фернан Гомес де Гусман?

Флорес

Що ти хочеш од хлоп’яти?

Командор

Може ймення він не знати,
то зважав би хоч на сан
головного командора.

Ортуньйо

Вірить він словам лестивим,
що не варто буть поштивим.

Командор

Ненадійна то опора…
Ввічливість і доброта —
ключ до приязні людської,
а з пихатості дурної
ворожнеча вироста.

Ортуньйо

О, якби ж то знав пихатий,
що усі його клянуть,
що до нього тільки лють
можуть люди відчувати, —
він волів би краще вмерти,
ніж образити когось.

Флорес

І усе те перенось,
що вчиня нечема впертий!
Як між рівних грубіянство
нерозумна дуже річ,
то з нерівними – це бич,
це насильство і тиранство.
Тільки тут, як я гадаю,
ще не знає хлопчик цей,
чим скорять серця людей.

Командор

Я ж інакшу думку маю:
причепив до боку шпагу
і нашив хреста на груди, —
то поєднуй же усюди
із одвагою повагу.

Флорес

Може, хтось тут інтригує,
посварити хоче вас?

Ортуньйо

То вертайся, маєш час.

Командор

Зараз я усе з’ясую.

Ява друга

Входить магістр Калатрави з прибічниками.

Магістр

Дон Фернандо, вибачайте,
що я вас не стрів раніш;
я тепер дізнався лиш,
що ви в місті.

Командор

Уважайте,
що я маю всі підстави
нарікати на прийом;
адже ясно нам обом —
від магістра Калатрави
більшої до себе шани
міг би ждати командор,
як одна з його підпор.

Магістр

Правда ваша, любий пане…
Я сердечно радий вам
і як друга обіймаю.

Командор

І на це я право маю:
важив я для вас життям
серед чварів і незгодин,
як святий отець нарік,
незважаючи на вік,
вас магістром.

Магістр

Згоден, згоден,
і клянуся цим хрестом —
вашу вірність я ціную
і. як батька, вас шаную.

Командор

Я вдоволений цілком.

Магістр

Що там чути про війну?^[7]

Командор

Пильно слухать ви повинні —
многоважні є новини.

Магістр

Я вас слухаю. Ну, ну!

Командор

Дон Родріго, не забудьте,
що магістром Калатрави
вас зробив великий воїн,
знаний всім отець ваш славний^[8];
він ще вісім років тому
замість себе вас поставив;
королі і командори —
всі на вибір цей пристали;
на посаді цій високій
вас затвердили і папи:
булли видали посвятні, —
спершу Пій, а потім Павел, —
з тим, щоб дон Хуан Пачеко^[9],
старший в ордені Сант-Яго,
разом з вами врядував;
а як він помер, вся влада
перейшла до ваших рук,
хоч і юні ви літами;
тож тепер велить вам честь
виступати одностайно
із преславним вашим родом.
Ваші кревні всі вважають,
що по смерті дон Енріке
на Кастилью має право
дон Альфонсо Португальський,
що принцесу взяв Хуану;
є ще й інший претендент —
Ісабелин муж, Фернандо,
королевич Арагонський,
та його права на спадок
більш сумнівні; весь ваш рід
за Хуану виступає,
що її ваш брат у перших^[10]
взяв під свій надійний захист.
У такий непевний час
я, магістре, вам пораджу
наших лицарів зібрати
в місті орденськім Альмагро
й захопить Сьюдад-Реаль,
що лежить якраз на грані
Андалузії й Кастильї.
Війська треба небагато,
щоб це місто взяти боєм,
бо його охороняють
наголо одні міщани
та ще декілька ідальго,
що стоять за Ісабелу
й королем зовуть Фернандо.
Добре буде, дон Родріго,
тим усім нагнати жаху,
хто говорить, що цей хрест
затяжкий на ваше рам’я.
Гляньте: графи Уруенья^[11],
войовиті предки ваші,
вам показують з могили
у боях здобуті лаври,
ще й маркізи де Вільєна^[12],
й інші воїни одважні, —
ледве здужає підняти
їх усіх на крилах Слава.
То здійміть же білий меч,
хай в бою червоним стане,
як і орденський ваш хрест!
Як я можу називати
вас магістром Калатрави,
поки меч ваш володарний
буде білим, не багряним?
Хай шарлатом висяває
хрест на грудях, меч при боці,
ви ж, Хіроне, мужем станьте
і преславний храм безсмертя
ваших предків увінчайте!

Магістр

Командоре, будьте певні,
що в усобній цій війні
я на тій же стороні,
що й мої шляхетні кревні.
Якщо нам потрібно взяти
у бою Сьюдад-Реаль, —
стане блискавкою сталь
у руці моїй завзятій.
І свої, й чужі тепер
будуть знати, будуть бачить,
що не згас мій пал юначий,
відколи мій дядько вмер.
З піхов вийму я меча —
зчервоніє він од крові,
як і хрест наш пурпуровий, —
хай усяк це поміча!
Ну, а де ж тепера ви?
Є у вас якісь солдати?

Командор

Їх у мене небагато,
та хоробрі, як леви, —
з ними можна світ добуть!
А в Овечій тій Криниці
люди смирні, мов ягниці,
землю орють, скот пасуть,
всі не зучені до зброї.

Магістр

Ви в Криниці живете?
Командор
Вибрав я містечко те,
щоб пожити в супокої…
Ну, та вам пора давно
ознаймить васалів збори.

Магістр

Ще сьогодні, командоре,
я ступлю у стремено.

(Виходять.)

Ява третя

Майдан в Овечій Криниці.

Входять Пасквала й Лавренсія.

Лавренсія

Не вертався б він довіку!

Пасквала

Це такі твої думки?
Я ж гадала, навпаки, —
ти в журбу впадеш велику.

Лавренсія

Щоб запавсь його і слід
до Овечої Криниці!

Пасквала

Ет, були вже гордівниці, —
спершу серце наче лід:
він, мовляв, мені не люб, —
а тоді з кохання плаче.

Лавренсія

Ні, у мене – інша вдача,
непохилиста, як дуб.

Пасквала

Ой Лавренсіє, дивись,
пить води не зарікайся!

Лавренсія

Ні, ніхто не сподівайся,
щоб спіткнулась я колись!
Як же вірить командору,
як любить його мені?
Він мене посвата?

Пасквала

Ні.

Лавренсія

А неслави й поговору
про сеньйора-стрибунця
скільки ходить по містечку!
Не одну дурну овечку
він зоставив без вінця.

Пасквала

Та балакаєш ти гарно…

Лавренсія

Ти ж, Пасквало, знаєш, мабуть,
він мене вже з місяць вабить,
все даремно, все намарно.
Розкажу тобі все чисто:
Флорес, той поганий звідник,
і Ортуньйо, той негідник,
вже приносили намисто,
і сережки, й шнуровиці,
все до пана підмовляли,
і влещали, і лякали;
тільки то мені дурниці,
не зведуть мене з ума.

Пасквала

Де була у вас розмова?

Лавренсія

Там, на річці, край діброви,
з тиждень тому.

Пасквала

Ой дарма…
Все ж тебе він обморочить.

Лавренсія

Він? Мене?

Пасквала

Та вже ж не їх.

Лавренсія

Ні, на цей твердий горіх
він даремно зуби точить.
Я, Пасквало, не така;
більш люблю що божий ранок
сала спряжить на сніданок
та спекти медівника,
щоб справдешній смак почуть,
та кухлятко варенухи,
як то кажуть, для отухи,
потай матері хильнуть;
більш люблю обіднім часом
наслухати, як шипить,
і клекоче, і кипить
у горшку капуста з м’ясом,
чи, набігавшись доволі,
по звичаю слобожан,
з’їсти добрий баклажан
із сальцем замісто солі,
потім, щоб смагу прогнать,
скількись бубок винограду
(боже, збав його од граду!)
у садку своїм зірвать;
на вечерю, як закон,
вінегрету з’їсти з перцем
та й спочити з чистим серцем,
помолившися на сон,
щоб не ввів нас у спокусу, —
більш люблю таке життя,
аніж слухать без пуття
ту породу хитровусу;
тільки й дбають, супостати,
як свого їм досягти,
щоб з утіхою лягти
і з огидою устати.

Пасквала

Та на те вони митці;
ми їм вірим, необачні,
а вони такі невдячні,
мов ледачі горобці.
Як притисне цих створінь
взимку холод, голод клятий,
то летять до нас у хати:
«Ой рятуйте, цінь-цвірінь!»
Раді навіть крихті хлібній,
що впаде їм зо стола,
а діждалися тепла —
вже їм люди не потрібні;
і не та вже мова в них,
вже нікого знать не хочуть,
тільки з стріхи цвірінькочуть:
«жив-жив-жив!» та «цур дурних!».
Отакі ж і всі мужчини:
поки в них горить жага,
то і «люба», й «дорога»,
і «зоря моя єдина»,
а доб’ється він свого —
і уже не та розмова;
тільки й чуєш: «будь здорова»,
тільки й бачила його.

Лавренсія

Ані жодному не вір!

Пасквала

Певна річ, од них лиш кривда.

Ява четверта

Менго, Баррільдо й Фрондосо; ті, що й були.

Фрондосо

Та й запеклий ти, Баррільдо, —
Хоч із ким затієш спір.

Баррільдо

Поспитаймо у дівчат,
ці розсудять якнайліпше.

Менго

Щоб було воно ще кріпше,
то побиймось об заклад:
якщо виграю я справу,
ви заплатите мені
по закону – удвійні.

Баррільдо

Хай і так; але цікаво,
що в заклад поставиш ти?

Менго

Ставлю скрипку із самшита;
варт вона амбара жита —
кіп не менш як десяти.

Баррільдо

Що ж, я згоден.

Фрондосо

Ну, давай!
Добрий день, прекрасні дами!

Лавренсія

Ми вже дами? Бог із вами!

Фрондосо

Це у нас такий звичай:
хто школяр – то вже студент,
хто сліпий – короткозорий,
хто кульгавий – то нескорий,
хто злодюга – претендент,
хто сутяга – діловий,
хто плутяга – то розумний,
хто невіглас – легкодумний,
хто хамлюга – то прямий,
хто ротатий – златоуст,
хто банькатий – прозорливий,
боягуз – то соромливий,
хто скупий – то має глузд,
хто дурний – то простодушний,
хто вже лисий – то й мудрець,
хто крикун – то молодець,
пранцюватий – золотушний,
хто бурчливий – то серйозний,
хто незносний – то дивак,
хто розпусний – має смак,
хто скажений – то нервозний,
хто нахабний – то вже смілий,
хто пузатий – заживний,
хто цибатий – то стрункий,
хто горбатий – то похилий…
Можна, бачите, словами
все на світі личкувать;
то чому ж би не назвать
вас мені – «прекрасні дами»?

Лавренсія

То, Фрондосо, по містах
люблять висловиться м’якше;
та бринять слова й інакше
у неввічливих устах,
бо не вміють простаки
бути ґречними надміру.

Фрондосо

А які ж вони, к приміру?

Лавренсія

Все говорять навпаки:
хто поважний – то нудний,
хто правдивий – то нескромний,
а хто щирий – безсоромний,
а хто щедрий – навісний,
той, хто радить, – то влазливий,
той, хто ганить, – лютий звір,
хто побожний – лицемір,
хто увічливий – лестивий,
хто терплячий – то боюн,
хто поблажливий – макуха,
а хто строгий – то катюга,
хто заслужений – везун,
хто нещасний – винен сам,
той, хто смирний, – то єхидний,
той, хто вірний, – жалюгідний,
хто одвертий – просто хам,
чесна дівчина – дурна,
чесна й гарна – ідіотка,
і шерепа, і девотка…
Та доволі. Річ ясна.

Менго

Сатана! Авжеж, доволі.

Баррільдо

Я вже й вуха розпустив.

Менго

Добрий піп тебе хрестив,
як я бачу, не без солі^[13].

Лавренсія

Ви, як я не помиляюсь,
сперечалися всі три?

Фрондосо

Ось послухай…

Лавренсія

Говори.

Фрондосо

На твій присуд я звіряюсь.

Лавренсія

Щоб вернути згоду й мир,
справу вирішим ми спільно.

Фрондосо

Тільки вислухай нас пильно.

Лавренсія

Та про що ж таки ваш спір?

Фрондосо

Я й Баррільдо проти Менго…

Лавренсія

Що ж він каже?

Баррільдо

Заперечить
хоче очевидні речі.

Менго

Ні, я знаю достеменно:
саме так воно і є.

Лавренсія

Тобто?

Баррільдо

Що нема кохання!

Лавренсія

Це ще, знаєте, питання.

Баррільдо

Ну а я кажу своє:
без любові світ пропав би
і життю б настав кінець.

Менго

Не великий я мудрець,
був би вчений – більше знав би;
та відомо, що стихії
в вічнім розбраті живуть
і незгідливі беруть
соки з них тіла людськії —
жовч і флегму, млость і кров…

Баррільдо