Батько передав мені господарство. Зеньків подарував доньці ціле село. Весілля справили у Чернівцях. Усі повпивалися, мій батько танцював козачка з мадам Зеньків.

Наступного вечора – всі все ще шукали, наче небіжчики у Судний день, свої частини тіла й не знаходили їх, – я сам запряг шестерик коней, усі шестеро, білі, наче голуби. Блискуче волохате хутро ведмедя, якого я забив, устеляло сидіння, а лапи з позолоченими кігтями звисали аж до підніжок із кожного боку брички; велика голова з іскристими, наче живими, очицями, лежала в ногах. Мої люди – селяни, козаки на конях зі смолоскипами та віхтями в руках. Я беру свою дружину – горностаєве хутро накинуте на плечі – й несу до брички. Мої люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежій шкурі, поставивши маленькі ніжки на його велику голову.

Моя челядь на конях – довкола нас; так я й увів молоду господиню в наш дім.

Рай кохання – ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати в німецьких книжках, а потім сліпе обожнювання дівчини…

– Як писав Шиллер у…

– Ох, прошу вас, я гадаю, ви не збираєтеся декламувати мені пана Шиллера? Змилосердіться, Бога ради…

– Тільки одну строфу, ось пригадайте… Вибачте… «…Злотим паском і серпанком / Диво-з’ява рве навпіл…» – продекламував я невблаганно.

– Мав рацію той пан Шиллер, – мовив мій шляхетний співрозмовник. – Диво-з’ява. Було би диво з див, якби непорочна дівчина стала вершиною творіння, а любов стала б тим прекрасним сліпим почуттям, яке чоловік мусив би мати в душі до тої дівчини. Диво-з’ява розполовинила і мене.

Щойно тоді, як вона стала моєю дружиною, я наважився її любити, а вона – мене. Тоді вона відкинула геть звичаї, умовності, пристойність, геть усе – разом із корсетом і підтяжками для панчіх – скинула на підлогу. Моя любов повнилася її любов’ю і все росла й росла. Наші кохання росли, росли, наче близнята.

Панні Миколаї я цілував руки, своїй дружині – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.

Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони з неї зробили непорочну діву, покойову тваринку нашого Господа Бога.

Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка – уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: «О чарівне дитя!». Отаке собі жовтороте курчатко й має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.

Любов чоловіка і жінки – шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.

Та й взагалі, що це таке?

Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить він прислухався до пісні вартових. – …Ця мелодія! Німці мають «Фауста», і в англійців є така книжка. А в нас це знає кожен селянин. Збагнути життя йому допомагає якесь чуття, інтуїція.

Що робить наш народ таким меланхолійним? Рівнина.

Вона розпросторилася, наче море, й хвилюється на вітрі, наче море. Небо поринає в неї, наче в море. Вона мовчазно обгортає людину, мов нескінченність. Чужа, як і природа.

Людині завжди хотілося промовляти до неї і почути відповідь. Як крик болю, виривається пісня з її грудей, і, не знайшовши відзвуку, вмирає, як зітхання.

І людській істоті стає тоді незатишно. Хіба вона не належить рівнині? Хіба не рівнина її створила? Хіба рівнина лиш підкорила її собі? Чи рівнина відштовхнула її від себе?

Мовчить рівнина, не дає відповіді.

З узголів’я могили виростає дерево, на його гіллі щебечуть горобці. Може, це і є відповіддю?

Чоловік приглядається до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладовані личинками, чимчикують туди й сюди по теплому піску. Тут у них свій світ. Метушня на маленькому клаптику простору, невтомна боротьба за… За ніщо. Чоловік почувається покинутим, йому мариться, ніби щомиті він може забути про те, що живе.

Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: «Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерті, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя. Якого ти так боїшся. Іди до мене, я кохаю тебе!».

На якусь мить він замовк, а потім знову повів далі свою розповідь:

– Ми з Миколаєю були такими щасливими! Батьки чи сусіди, які бували в нас у гостях, бачили, як верховодила вона в домі, і як усі їй корилися. Челядь, досить їй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мій молодий козачок розбив із десяток тарілок. Наклав їх собі на руки аж до самого підборіддя та й не втримав. Моя жінка відразу ж до батога! «Ну, якщо мене батожитиме сама господиня, – каже він, – то я згоден щодня бити тарілки». Розумієте? І вони обоє засміялися.

Приходили й сусіди.

Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якої нагоди. Усі приходили, скажу я вам.

Бував Мак, лейтенант у відставці, він знав напам’ять усього Шиллера. Добрий був чоловік. Біда тільки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, він не так напивався, щоб валятися під канапою. От уявіть собі. Маленький, грубий, червонопикий чоловічок ставав на середину кімнати і декламував про битву з драконом, а тверезий – уявляєте – переповідав нам геть усі французькі війни. Ну, посудіть самі, хіба можна на такого гніватися.

Приходив і барон Шебіцький. Знаєте його? Власне кажучи, старого пана звали Шебіґ, Соломон Шебіґ. Був він єврей, ходив з вузликом за плечима, купував і продавав, нажив собі маєток і став зватися Шебігштайном. Якщо хтось там може називатися Ліхтенштайном, казав він, то чому мені не бути Шебігштайном? А його син зробився бароном і називається Рафаель Шебіцький. Завжди він сміється. Скажете йому. «Виявіть мені честь, приходьте з візитом!» – він регоче. А покажете на двері: «Геть звідси! Пішов!» – теж регоче. А кожній вродливій жіночці відразу ж обіцяє сукні з Бродів або шаль із Парижа; п’є саму лиш воду, щодня париться в лазні, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитової камізельки й хреститься перед трапезою та після неї.

Бував шляхтич Домбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожніми кишенями, який завжди збирав пожертви для бідних емігрантів; кожного чоловіка, якого бачив удруге, він кидався несамовито обнімати і ніжно цілувати. Випивши зайве, починає проливати потоки сліз й співає «Єще Польська не зґінела»; першого стрічного бере попід руку, щоб довірливо повідати тому все про польську змову; а коли врешті надудлиться, то викрикує: «Віват! Хай живе!» і п’є з брудних жіночих черевичків.

Преподобний пан Мацек, сільський священник – втілення справедливості, він завжди знайде слова потіхи для всіх і в усьому, чи то стосується народження, чи смерті, чи одруження. Найбільше цінує він тих, хто спочив у Бозі, і панахиду по них правив за найвищою таксою. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: «Присягаюсь чистилищем!», тоді як інший на його місці сказав би: «Присягаюсь Богом» чи «Слово честі!»

А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й – подумати тільки! – доктора філософії.

А ще поміщик Леон Бодошкан, справжній друг. Та інші веселі панове.

Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.

Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали погомоніти, солодко усміхалися, щохвилі присягалися в любові та дружбі, а потім… та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її черевичків і декламували їй вірші, а вона поглядала на них, немов кажучи: «Чого вам усім треба?».

Найлюбіше нам було залишатися наодинці із собою.

Таке велике господарство, як наше, приносить, знаєте, клопоти й свої радощі. Жінка сама взялася до справи. Ми самі будемо керувати, казала вона, а не наші міністри. А міністром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловік, скажу я вам, послідовний – на своїй голові не мав ані волоска, а у своїй бухгалтерії ані єдиного рахунку, що був би в порядку. Потім – лісничий Фрайдель. Німець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькі очиці, великі прозорі вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.

Моя дружина спрягла їх усіх докупи. Ба! Певний, що вона б і батогом їх потягнула, якби вони їхали не так, як їй того хотілося.

А що вже казати за селян. Ішли ми собі полями. «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу! Амінь!» – і все це так радісно. А на обжинках на нашому подвір’ї аж вирувало від людей, челяді, косарів. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали їй до ніг снопи з нового врожаю. Веселилися, співали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: «Будьмо здорові!» – і випивала до дна.

Челядь цілувала їй ноги, присягаюсь.

І на прогулянки верхом вона також зі мною виїжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню – і вже була в сідлі. Для верхової їзди у неї була смушкова козацька шапка із золотою китицею, що витанцьовувала на всі боки, а кінь іржав, роздуваючи ніздрі, коли вона поплескувала його по шиї. Потім я навчив її обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стріляв нею горобців, коли був малим. Перекинувши її собі через плече, вона бродила зі мною лугами й стріляла перепелів. Розкіш то була, скажу я вам, розкіш! Якось внадився яструб до моїх курей, вхопив у Миколаї з-перед очей чорну квочку з білим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!

Одного разу повертався я від ями, де прикопують на зиму яблука. Аж він тут як тут. Ячить й кружляє над подвір’ям. Я ж тільки лаюся. І раптом постріл. Яструб ще раз змахує крилами й падає додолу.

Хто стріляв?

Моя дружина.

– Більше не крастиме у мене квочок, – каже й прибиває птаха на дверях стодоли.

Приходить фактор^[8], випаковує свої манатки, голосно вайкаючи. Єврей тільки зітхає щоразу: «Строга пані!» – і цілує її лікоть.

Або ж їду до міста. Йде пані старостиха^[9] в блакитній сукні з білими мушками. Мода є мода. Куплю і я таку саму. Моя Миколая червоніє.

Якось вибираюся в Броди, приводжу оксамиту всіх барв, шовки, хутра – та які хутра! Серце її мало не вискочить із грудей, скажу я вам. Але ж одяглася вона – очей не відірвати!

Була в неї кацабайка^[10], зелена, справді, соковито-зелена, оторочена сибірською сірою білкою – російська цариця не мала кращої – а білка завширшки з долоню. І вся кацабайка підбита срібно-сивим хутром, така м’якенька.

Бувало, лежала вона собі довгими вечорами на канапі, заклавши руки під голову, а я читав їй уголос. Полум’я потріскує, самовар співає, цвіркун цвіркоче, шашиль шарудить, миша спокійно гризе щось у кутку, бо білий кіт лежить собі на припічку й пряде пісеньку.

Читаю їй романи. У Коломиї, знаєте, є випозичальня, та й у сусідів – у того чи іншого – знайдеться якась книжка.

Вона лежить із заплющеними очима, а я у – фотелі, і лиш поглинаємо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаємося, чи дістанеться героїня героєві, чи ні. Часом трапляються мелодраматичні історії, і тоді моя Миколая аж паленіє від люті, до самих кінчиків вух. Вона підводиться з подушки, підпирається рукою і каже мені так, наче це я той роман написав: «Вона не має права так робити, чуєш?» – а сама мало не плаче.

Жінки у цих романах, знаєте, завжди страшенно шляхетні, коли коханий у небезпеці, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б їх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жінка відступається від чоловіка, щоб урятувати дитину. Дурна історія, скажу я вам. «Сила материнської любові», так вона, здається називається. Дурна історія, але Миколая аж тремтіла з хвилювання і довго про ніяку іншу книжку й чути не хотіла.

Часто буває стрибає вона з ліжка, жбурляє мені книжку просто в обличчя і показує язика. І ми гасаємо одне з одним, як діти. Я ховаюся за дверима й лякаю її.

Або ж вона починає розігрувати зі мною щойно прочитану історію. Йде до своєї кімнати. «Коли повернуся, то будеш моїм рабом». Потім перевдягається султаншею, одним шалем обвиває стегна, а другим – голову у формі чалми. Мій черкеський кинджал – за пасок, уся оповита білим серпанком – і виходить до мене. Жінка! Де там… Богиня!

А коли вона спала, я міг годинами дивитися на неї, прислухатися до її дихання. Часом вона зітхала уві сні, і мені ставало так боляче, ніби я завдавав їй якоїсь муки, і страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тоді я кликав її, вона сідала в постелі, дивилась на мене великими очима, й сміялася.

Та найкраще їй вдавалася роль султанші. Ані один м’яз не ворухнеться на її обличчі. Коли я казав: «Але ж, Миколає!» – я підсміювався з неї, вона ж тільки зводила догори свої брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палі. «Чи ти у своєму розумі, рабе!» – і не було на те ради. Я був її рабом, а вона повелівала, як султанша.

Отак жили ми, мов пара ластівок, сиділи рядочком й голубилися. Солодка надія помножила нашу радість. Та все ж, як боязно мені було за дружину. Я часто відгортав її волосся з чола, просто так, і сльози підступали мені до очей. Вона розуміла мене, обнімала за шию і плакала.

Проте все сталося так несподівано, прийшло, як щастя. Я поїхав до Коломиї за лікарем, а коли повернувся, вона простягнула мені на руках дитя.

Наші батьки просто танули з радощів, а челядь… гуляла й веселилася, всі були п’яні, а на стодолі стояв собі в задумі лелека на одній нозі.

Було тепер про що думати, про що турбуватися, і кожна важка година пов’язувала нас ще міцніше.

Однак так тривало не вічно…

…Голос мого співрозмовника став м’яким і тихим, він аж тремтів у повітрі, легенько, наче димок від його люльки…

– …А вічно бути так не могло. О прошу вас… і потім… так чи інак… зрозумійте мене. Таке вже правило… Точніше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?

Був у мене друг Леон Бодошкан. Він надто багато читав, то й захворів через те. Так ось він часто казав мені…

Але навіщо все це? Я можу вам…

Він витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.

– …Він і писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Він заглядав у людину, всередину, наче в розібраний годинник, чи все там на місці. Й відразу ж казав, чого там бракує. Він розумів про що, наприклад, розмовляють поміж собою коти, сміявся й переповідав їхні балачки. Або ж брав квітку і показував нам, як вона живе, як живиться. Він часто говорив про жінок. Жінки й філософія привели його до загибелі.

Він часто щось занотовував, а коли йшов до лісу, то все написане викидав геть. Папір лякав його.

Стривайте, бо я забуду…

Він казав, хто може записати свою любов на папері, той не здатний любити. Він читав грубезні фоліанти в оправі зі свинячої шкіри, усього Нестора, але від любовного листа тікав світ за очі. Тож слухайте…

З цими словами він поклав на стіл засмальцьовану смужку паперу.

– Ні, це рахунок, – чоловік сховав клаптик до кишені. – Ага, ось тут.

Він відкашлявся й почав читати:

– «Що таке наше життя? – Страждання, сумніви, страх, розпач.

Чи знаєш ти, звідки взявся? Хто ти? Куди прямуєш?

Не мати жодної влади над природою і не знаходити відповіді на це прокляте запитання. Уся наша мудрість, врешті-решт є самовбивством. Але природа наділила нас стражданням, найстрахітливішим у житті людини, – любов’ю.

Люди називають її втіхою, жагою…»

На цих словах мій друг починав зазвичай гірко сміятися. «Поглянь, – казав він мені, – на вовка, коли той шукає самицю. Як він ломиться крізь хащу, слина тече йому з пащі. Він уже не виє, а лиш метляє хвостом. І його любов – хіба це насолода? Це боротьба за життя, вона знекровлює любов.

Мій Боже. А чоловік! Хіба він не кладе свою горду голову жінці до ніг і не благає: «Топчи мене! Топчи мене своїми ніжками, я хочу бути твоїм рабом, твоїм слугою, тільки прийди й звільни мене!».

Так, любов – страждання, а насолода – порятунок. Але це також і влада, коли один повеліває іншим, це сутичка, у якій один підкорює собі іншого. Любов – це рабство, і коли любиш, стаєш рабом. Ти відчуваєш, що жінка знущається з тебе, а ти розкошуєш у пристрасних виявах її деспотії та жорстокості. Цілуєш ногу, що топче тебе.

Жінка, яку я люблю, вселяє в мене страх. Я тремчу, коли вона несподівано заходить до кімнати, зашелестівши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякає.

Здається, поєднався б у шлюбі навіки, на це і на те, потойбічне життя, злився б воєдино. Поринаєш душею у чужу душу, опускаєшся вглиб чужої, ворожої натури, приймаєш її благословення. Смішно, страшенно смішно, бо так не завжди буває. Щомиті тремтиш, побоюючись втратити себе. Лякаєшся, коли та, інша людина, заплющує очі, змінює голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усі, всі свої святощі, ідеї готов вирвати зі свого єства, щоб повністю перелитися в інше. Віддаєш себе, як річ… як сирівець. Роби з мене свою подобу!

Наче руки на себе накладаєш, кидаєшся у чужу суть, доки не повстане власна.

А тоді приходить страх повністю себе втратити. Відчуваєш ненависть до влади іншого над тобою. Здається, що ти вже вмер. Хочеш заслонитися від тиранства чужої істоти, віднайди себе знову в собі. Це і є повстання натури».

Мій співрозмовник знайшов другий клаптик паперу:

– «…У чоловіка була своя робота, свої справи, свої ідеї й наміри. Вони лопотять над ним крилами, мов голуби, й підіймаються, мов орли, угору. Не дають упасти.

А жінка?

Вона кричить „пробі!”. Її „я” не хоче вмирати. О ні! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа під серцем, відчуває, як дитя росте, рухається – живе! І ось нарешті тримає його на руках, підіймає догори…

Що тепер вона відчуває?

Мрія? Її дитя промовляє до неї: „Я – це ти, ти живеш у мені. Глянь на мене, я порятую тебе”.

Вона пригортає дитинча до грудей і… порятована.

Тепер вона плекає те, що в ній відкинули й зневажили, у своїй дитині. Тримає її на колінах і бачить дорослою, усю до решти віддає себе їй».

Мій співрозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав на грудях. Ще раз помацав їх рукою, пересвідчуючись, чи вони на місці, і застебнув сердак.

– Зі мною трапилося те саме, – сказав він. – Точнісінько так. Я, щоправда, не зумів усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповісти. Що ви на це?

– Та певно ж розповідайте, братчику!