Читать книгу «Венера в хутрі» онлайн полностью📖 — Леопольда фон Захер-Мазох — MyBook.
image
cover

– Даруйте, але цього ви набралися з німецьких книжок. Так-так. Ви полюбляєте їх читати, охоче вірю. Я також. Власне, з них і набираєшся всяких ідей і сентенцій – ви ж розумієте мене? – на кшталт «своєї жінки мені було замало» або ж «вона мене не розуміла» і «як жахливо, коли не знаходиш порозуміння», а я такий незвичайний чоловік, і такому оригіналові, як я, властиві цілком оригінальні думки й небуденні поняття, я такий розчарований і ніяк не можу знайти жінки, яка б мене зрозуміла, ось і шукаю далі свою мрію – усе це – вигадка, усе це – брехня! Та й узагалі, любий мій друже, чи ви помітили, що кожна людина, власне кажучи, є брехуном? Тільки діляться брехуни на два види – на матеріалістів, які дурять інших (так їх називають у книжках), та ідеалістів – так їх називають німці, – ці обдурюють самі себе.

Зізнаюся, що цей чоловік цікавив мене дедалі більше.

Він випив ще чарку токаю, і його вже понесло. Очі блукали, язик у роті теж заблукав, а слова лилися потоком.

– Ну, то що ж, пане, робить шлюб нещасливим? – спитав він і поклав свою руку на моє плече так, ніби хотів пригорнути мене до свого серця. – Можете собі уявити… діти!

Я був приголомшений.

– Але, друже, – сказав я, – погляньте на цього єврея, який ледве животіє, та на його жінку. Хіба ж би не розбіглися вони один від одного, як скажені пси, якби не діти та не любов до них?

Чоловік завзято закивав головою і підняв руку, ніби збирався мене благословити.

– Усе це так, усе це так, брате. Тільки це їх тримає, тільки це! Але вислухайте мою історію. Я був таким собі, як би то вам сказати, глупаком! Я боявся жінок. От біля коней я почувався чоловіком. Або ж коли брав у руки рушницю і йшов у поле, у ліс чи в гори. Я зовсім не маю наміру розповідати вам тут побрехеньки про свої мисливські подвиги. Досить хіба сказати, що зустрівши якось ведмедя, я підпустив його зовсім близько і тільки мовив: «Гоп, братику!» Ведмідь звівся на задні ноги – я відчував його дихання – і я вистрілив йому прямісінько у білу латку на грудях. Та досить мені було уздріти жінку, і я втікав геть. Коли ж, траплялося, якась заговорювала до мене, я червонів, запинався – отакий собі йолоп! Я тоді все ще думав, що жінка різниться від нас, чоловіків, довшим волоссям і ще довшим одягом, оце й уся відмінність. От дурень! Ви ж знаєте, як це у нас ведеться. Челядники часто базікають про такі речі, виростаєш собі, уже й вуса засіялись, а ти й не відаєш, чого це, коли зустрічаєш жінку, в тебе шалено починає калатати серце. Отакий собі дурень, скажу я вам!

А коли нарешті я довідався причину, то гадав собі, що відкрив Америку або щонайменше якусь нову планету. Подумати лишень, що дітей не з води виловлюють, наче раків. Ну, добре. І ось я раптом закохався. Сам не знаю, як. Але вам, мабуть, нецікаво?

– Ну що ви! Прошу…

– Гаразд. Отож я закохуюся. Якось мій покійний батько надумав пустити нас на танці – мене й мою сестру. Прийшов маленький француз зі своєю скрипкою, поприходили поміщики із сусідніх маєтків зі своїми синами та доньками. Це було веселе товариство сусідів. Усі спілкувалися поміж собою й веселилися, тільки я тремтів усім тілом. А маленький француз не клопотав собі довго голову й ставив пари, як йому забаглося. Ухопив за рукав мене та дівчисько наших сусідів, ще зовсім дитину, направду. Вона ще перепиналася через свою сукню й носила довжелезні русі коси.

Ось так і стояли ми. Вона тримала мене за руку, а я… був ледь живий. Так ми й танцювали. Я не зважувався глянути на неї, тільки наші долоні горіли одна в одній. У кінці танцю оголошують: «М’сьє», – стаєш перед своєю дамою, клацаєш каблуками, опускаєш, наче підтяту голову на груди, згинаєш у лікті руку, береш даму за кінчики пальців і цілуєш у руку. Кров шугнула мені в голову. Вона ж тільки робить кніксен. А коли я підвів голову, вона стояла переді мною геть червона і її очі… Що то були за очі!

Чоловік опустив повіки й відхилився назад.

– Браво, м’сьє! – я був вільний. Більше я з нею не танцював. Вона була донька нашого сусіда. Гарна, що вам сказати, гарна. Гордовита. Щотижня в нас був урок танців. Я жодного разу не розмовляв із нею, але коли вона танцювала козачка, манірно взявшись руками в боки, я поглядом просто упивався нею… Та досить їй було глянути на мене, як я відвертався, посвистуючи собі під ніс. Інші ж молоді панове облизували її пальчики, наче цукерки, збивали собі руки й ноги, щоби здобути її хустинку, вона ж відкидала свої коси й поглядала на мене.

Коли вона від’їжджала, я освітлював їй сходи, а потім стояв унизу – тоді я почувався героєм. Вона старанно закутувалась, опускала вуаль, приязно кивала всім, а мені від заздрості обпікало шлунок. Дзвоник уже ледь долинав із далини, а я все ще стояв, тримаючи свічку в руці, яка вже перехнябилася й скрапувала воском. Отакий дурень, як бачите!

А потім уроки танців скінчилися, і я довго її не бачив.

Я будився ночами й плакав, сам не знаючи чому. Я вчив напам’ять любовні вірші та старанно декламував їх. А деколи насмілювався пофантазувати, брав гітару і співав, та так, що наш старий мисливський пес вилазив з-під печі, задирав писок до неба й починав вити.

Якось навесні я вирішив податися на полювання. Блукаю собі в горах, ліг над краєм прірви, лежу собі так, аж чую хрускіт галуззя, і з хащі виходить велетенський ведмідь, поволі, дуже поволі. Я завмер, і в лісі все завмерло, тільки ворон літає наді мною й кряче. Раптом мене охоплює неймовірний жах, я перехрещуюся й затамовую подих. Коли ведмідь поминув мене і почвалав геть, я щодуху кинувся бігти.

А потім був ярмарок. Вибачте, що я розповідаю вам так сумбурно. Тож я поїхав на ярмарок, і вона там. Ох! Я ж забув сказати, як вона називається: Миколая Зеньків. Хода в неї була, наче в княгині, і коси уже не спадали на плечі, а були викладені на голові, немов золота корона. Вона йшла так легко, мовби пливла, а складки її сукні чарівно шелестіли, уже в сам той шелест можна було закохатися. Гуде ярмарок, торг іде навкруги, там селяни гупають своїми важкими чобітьми, тут прошмигують крізь юрбу метушливі євреї, крик, ґвалт, сміх, хлопчиська покупували собі маленькі дерев’яні свистки й свищуть. Однак вона мене одразу ж помітила.

Тоді я набираюся мужності, озираюся й гадаю собі: «Гов! Ти подаруєш їй сонце! І вона зрадіє, бо що більше ти зможеш їй подарувати?»

Вибачте, я не пояснив, такі сонця продають у рундуках, де торгують ласощами. Я ще здалеку помітив те сонце, і личко у нього було таке здивоване, як у нашого панотця, коли йому доводилося ховати когось задурно. Цього разу сміливості в мене було, наче в самого чорта. Підходжу, кидаю мою двадцятку, мою єдину двадцятку, і купую сонце. Потім біжу, мов навіжений, хапаю її за сукню, що, властиво, є дуже непристойно. Але так уже ведеться, якщо хтось закохався, то поведінка його не завжди буває пристойною. Тож хапаю її за поділ сукні й дарую сонце. І як ви гадаєте, що робить моя Миколая?

– Дякує вам, напевно.

– Дякує? Вона… вона сміється мені просто в обличчя, сміється і її батько, сміється її мати, сміються її сестри та кузини, усі Зеньківи сміються! Мені на душі було так, як тоді на краю прірви, коли до мене поволі підходив ведмідь. Я хочу бігти, але соромлюся. А родина Зеньківих регоче собі далі. Вони багаті люди, а ми ж так… зводимо кінці з кінцями. Я запихаю обидві руки в кишені й кажу: «Так не гарно, панно Миколає, сміятися. Мій батько дав мені на ярмарок двадцятку, і я кинув її на подарунок для вас, як князь кинув би вам до стіп свої двадцять сіл. Тож будьте ласкаві…» Далі говорити я не міг. Ясні сльози полилися мені з очей. Ой дурень! А панна Миколая бере моє сонце, притискає обома руками до грудей і дивиться на мене. Її очі – такі великі, такі безкраї – цілий світ не здавався мені таким безкраїм, – і такі глибокі, затягували в бездоння, вона просила мене тими очима, уста її тремтіли… І тоді я крикнув:

– Ох, що я за дурень, панно Миколає! Я хотів би тепер зірвати сонце з неба, справжнє ясне сонце, та покласти вам до ніг, смійтеся з мене, смійтеся!

Тут над’їхав один польський граф. Бричка запряжена шестериком коней, а він, сидячи на передку з батогом у руках, летить собі через ярмарок. Як скажено він мчав. Почувся крик, якийсь єврей покотився долі. Зеньківи кинулися навтьоки, тільки Миколая застигла непорушно, руками заслонившись від коней. Я її на руки – і геть звідти. Миколая обняла мене за шию. Усюди крик, а мені танцювати хочеться з нею в обіймах. Та ось граф зник зі своєю бричкою, а дівчина – з моїх обіймів, усього тільки мить, скажу я вам! Надто швидко їхав! Але я дуже детально розповідаю вам усе, хотів би бути лаконічнішим…

– Ні, ні! Ми, русини, охочі до розповідей, але й охочі слухати розповіді інших. Розповідайте, – я випростався на лаві, а чоловік знову наладував свою люльку.

– Усе одно ми тут арештанти, – сказав він, – тож вислухайте мою історію до кінця. Польський граф роз’єднав нас із бравою сімейкою. Зеньківи розбіглися на всі чотири боки. Гадаєте, я їх шукав? Панна Миколая тримає мене під руку, так ніжно, а я веду її до батьків, тобто роззираюся довкруги, щоб помітити їх заздалегідь і встигнути звернути у якийсь провулок, котрий вів би геть від ярмаркових халабуд. Я гордо несу свою голову, як козак, і ми собі балакаємо. Що ж далі? Он сидить жінка і продає жбанки. Панна Миколая наполягає, що для води краще годяться металеві жбани, а я кажу, що дерев’яні, – лиш би про щось говорити; вона хвалить французькі книжки, а я німецькі; вона любить собак, а я – котів. Я перечив їй, тільки б чути її голос, такий любий! А коли вона сердилася, той голос був, наче музика! Зрештою Зеньківи загнали мене, мов дичину, в кут, не було змоги від них вивернутися, ми вскочили татові Зеньківу просто в руки. Той вирішив одразу їхати додому. Що ж, добре. Тепер уже мужність не покидала мене, я покликав кучера і сказав йому, як їхати. Спочатку допоміг сісти мадам Зеньків, підсадив батечка Зеньківа – а той, уявляєте, залазив до воза задком, – а потім став на коліно, а Миколая поставила свою ніжку на друге коліно і стрибнула на своє місце. Підійшли ще сестри та кузини, я перецілував ще з півдесятка рук, а тоді кучер луснув батогом по конях, і… бричка зникла.

Ви вже мені вибачте… Якби ж то я міг… Така вже погана звичка в мене… розповідати усім. Але краще я вже продовжу, бо інакше знову затягну розповідь. Врешті-решт ми ж арештанти.

Отож ярмарок!

Тоді я себе продав, скажу вам, усього, як був. Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свій. Наступного дня я поїхав у село до Зеньківих, там мене добре зустріли. Миколая була ще серйозніша, ніж звичайно, і трохи сумна. І я посмутнів, дивився на неї і думав: «Що з тобою? Я твій, твоя річ, твій раб, роби зі мною, що тобі заманеться, я твій, смійся!» Я зовсім не думав, що вона може бажати чогось більшого.

Тепер я часто сідав на коня і приїжджав до Зеньківих. Якось я сказав Миколаї:

– Дозвольте мені більше Вам не брехати. Вона здивовано поглянула на мене.

– Хіба Ви брешете?

– Я кажу Вам, що я ваш раб, що моя душа належить Вам, що я падаю Вам до ніг, цілую Ваші сліди, але ж я не роблю цього насправді. Дозвольте ж мені відтепер більше Вам не брехати.

Вірите, я… я тої ж миті перестав брехати… За якийсь час я почув, як старий слуга сказав челядникам: «Наш молодий пан став якийсь підозрілий, у нього на колінах з’явилися дивні плями». Ось так. А тепер мушу розповісти вам про пса.

Село Зеньківих лежало ближче до гір, ніж наше. Вони мали великі отари овець, що випасалися собі на волі, попід лісом. Пасовисько було обгороджене міцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палиці вони мали оббиті залізом, була в них і стара мисливська рушниця, кілька вівчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поряд – гори, а вовків і ведмедів водилося там, наче курей. Було їх страшенно багато й плодилися вони, як євреї.

Служив там чорний вівчур. Називали його Вугликом. Був він чорний, як вугілля, і очі його блищали, мов дві вуглинки. Він був другом моєї… ох, вибачте, що це я кажу…

Чоловік почервонів і потупив очі.

– Отож Вуглик був другом панянки Миколаї. Коли вона була ще малям і вигрівалась у пісочку, приходив Вуглик – сам ще цуцик – лизав її, облизував язиком усеньке личко, а дитя клало свої маленькі рученята між зубиська й сміялося, і Вуглик усміхався теж.

Потім обоє виросли. Вуглик став великим і сильним, як ведмідь, Миколая не встигала рости за ним так швидко, але вони й далі любили один одного. І навіть тоді, як Вуглик пішов стерегти овець. Ніхто його не відсилав, повірте. Просто він був такий великодушний пес від природи, завжди мусив когось оберігати. На всю околицю не було пса, рівного йому. Якщо він вже роздирав пса, то тільки тому, що той нападав на іншого. Його уникав вовк, обминав і ведмідь.

Ось тому й захотілося Вугликові стерегти овець. Вони ж були такі бідолашні, лякливі створіння, якраз таких і потребував оберігати наш Вуглик. Він перейшов жити на пасовисько, а до панської господи навідувався тільки в гості. Коли ж він повертався, ягнята збивалися навколо нього, вітали його, а він облизував їх направо й наліво своїм червоним язиком, ніби хотів сказати: «Добре, вже добре! Знаю, знаю». Миколая також навідувалася до отари. І дівчинка та пес раділи одне одному. Коли ж Миколая довго не приходила, пес гнівався і замість бігти до маєтку, подавався до лісу, де забавлявся тим, що відбивав у вовка вовчицю.

То був красень-звір. Досить було з’явитися Миколаї, як він підганяв їй маленьких ягнят. Вона вмощувалася йому на спину, і він ніс її так легко – та що там легко! – гордо! Він знав, кого несе.

Коли я познайомився з Вугликом, він був дуже старий, мав погані зуби, паралізовану ногу, багато спав, тож час від часу в отарі пропадали овечки.

У цю пору в нашій окрузі багато говорили про одного ведмедя, страхітливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зеньків.

Я відразу згадав про того ведмедя біля прірви й трохи засоромився.

Якось я знову їхав до Зеньків, аж тут повз мене пробігли селяни, просто до пасовиська, ціла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: «Ведмідь! Ведмідь!». Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зіскочив із коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землі, тримаючи в обіймах вівчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешіптуються.

Ведмідь був там, великий ведмідь, і вхопив ягня. Ні пастухи, ні собаки не ворухнулися, тільки репетували що було сили, дівчина закричала, й тоді Вуглик, засоромившись, скочив зі своєю паралізованою ногою через паркан просто на ведмедя. Зуби пса уже затупилися. Він схопив ведмедя, той його. Пастухи вибігли з рушницею, ведмідь утік, ягня врятували, а Вуглик поволочив ноги кілька кроків і впав – як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неї, хапнув повітря ще раз – і то був кінець. У мене було таке відчуття, наче я вчинив убивство.

– Залиште його, панно Миколає, – кажу я. Вона ж підводить свої очі, повні сліз, й мовить:

– Ви твердий чоловік, Дмитре (так мене власне звати).

– Це я твердий! Подумати лишень!

Я віддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набої, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю і – в гори!

Я знав, що він ітиме ущелиною.

– Ведмідь?

– Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелині. Щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Стіни ущелини були кам’янисті й круті. Вгорі росли дерева, але корені жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й підтягнутися догори.

Йому не втекти, і назад він теж не поверне. І я не поверну.

Отак я стою й чекаю його.

Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаєте ви, що це означає, когось чекати? Доволі нестерпне відчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралісі й очікував не кого іншого, як ведмедя.

Смішна обережність, безголова мудрість збудження! Я ще раз підштовхнув заряд у ствол рушниці, щоб куля міцно сіла.

Не знаю, як довго я чекав.

Було самотньо, безконечно самотньо.

Угорі, на краю ущелини, зашаруділо листя, крок за кроком, ніби важка хода взутого в чоботи селянина.

Ось він щось собі бурчить.

Ось він.

Він бачить мене й завмирає.

Я виходжу ще крок уперед і натискаю… Але що я натискаю? Я хочу натиснути курок, мацаю й не знаходжу його… Рушниця не має курка! Я лиш перехрестився, скидаю кептар, обгортаю ним ліву руку, а ведмідь уже підступає ближче.

– Гов, братчику! – але ведмідь мене не слухає і не дивиться на мене.

– Гов, брате, я навчу тебе розуміти русинську мову!

Я обертаю рушницю іншим боком і з усією силою б’ю ведмедя по морді. Той реве, стає на задні лапи; лівою рукою я впираюся йому в зуби, а правою заганяю ніж у серце; його лапи стискають мене. Кров хвилею затопила мене, земля пішла з-під ніг…

Чоловік якусь хвилю сидів мовчки, підперши голову. Потім він легенько ляснув долонею по столу й мовив, усміхаючись:

– От не хотів, а розповів вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстібну сорочку з вашого дозволу…

Чоловік розгорнув поли сорочки й показав на грудях два шрами, наче відбитки двох долонь якогось велетня.

– Добре він мене заграбастав.

Чарки спорожніли. Я кивнув Мошкові, щоби приніс нову пляшку.

– …Знайшли мене селяни, – провадив мій співрозмовник, – але досить про це. Я довго пролежав у гарячці в домі пана Зеньківа. Коли вдень я повертався до свідомості, то бачив усю їхню родину довкола себе – мої родичі теж сиділи поряд – наче біля постелі присмертного, але батечко Зеньків лиш примовляв: «Усе буде добре». А Миколая сміялася.

Якось пробуджуюся я серед ночі й роззираюся по кімнаті. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколішки й молиться.

Досить про це. Минулося, тільки часом з’являється уві сні. Досить. Бачите, я не вмер.

Відтепер батечко Зеньків часто приїжджав на своїй бричці до нас, а мій батько бував у них. Нерідко навідувалося й жіноцтво. Старші перешіптувалися, а досить було з’явитися мені, як Зеньків починав усміхатися, підморгувати мені й простягати чарку.

Миколая… любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили в це.

Так вона стала моєю дружиною.

 






...
6