– Отож так само було й у мене, так само, так само… Повірте, так самісінько.

Мені захотілося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:

– Кажуть, дитина – запорука кохання.

Чоловік на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.

– Запорука кохання! – вигукнув він. – Маєте рацію, запорука кохання. Отож я повертаюся додому. В такому господарстві роботи до біса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обіймаю свою дружину, цілую, її долоня вмить стирає усі турботи з мого чола. Я лащуся коло неї, як кіт, а вона сміється, і… раптом поруч кричить «запорука кохання». І вже по всьому. Я вам кажу.

Цілий ранок воюєш із мандатором, економом, лісником. Сідаєш до обіднього столу, не встиг ще й серветки пов’язати (я завжди пов’язую серветку, все за старими звичаями), як чується плач моєї «запоруки кохання», бо дитяті не хотілося на руки до няньки. Моя дружинонька встає, годує дитину, але дитя вимагає м’яса й кричить. Я втікаю до сусідньої кімнати. Його забирають, і я можу обідати собі сам ще й пісеньку насвистувати, якщо хочу, наприклад:

 
Скочив котик
На плотик
Й моргає,
Чи моя пісеньочка
Вам не набридає?
 

Або ж іду полювати качок. Цілий день по коліна у воді. Мрієш про тепле ліжко. Що ви, приміром, уважаєте теплим ліжком? Добрий матрац, чи не так? Теплі подушки, теплу ковдру й гарну жінку…

Він почервонів і ледь запнувся…

– …Ну ось. Зціловуєш дружині щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повні стегна – аж тут кричить «запорука кохання».

Жінка вистрибує з ліжка, шасть у пантофлі й ходить туди й сюди, колишучи маля. Ля, ля, ля! – чується півночі, а ти спиш… сам. Ля, ля, ля!..

Та минув рік.

Усім якось незручно. Щось висить у повітрі. Кожен чує це і не може назвати, що ж воно.

Усюди чужі обличчя. Польські поміщики гасають туди й сюди. Цей купує коня, а той – порох. А вночі – заграва на небі. Селяни збираються перед шинком: «Це – війна або холера, або революція».

На чоловіка находить, мовби горе. Раптом відчуваєш, що в тебе є батьківщина, і її межові стовпи глибоко вгрузли в слов’янську, німецьку та ще якусь землю. «Що треба тим полякам?» – гадаєш собі й клопочешся долею орла, що на повітовому управлінні, та ще своєю стодолою. Вночі ходиш довкола своєї господи, щоб нікому не закортіло пустити тобі червоного півня.

Поговорити б із кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетує «запорука кохання», бо йому на носа сіла муха.

Виходжу з дому.

На горизонті червона заграва пожежі. Повз садибу мчить верховий. «Революція!» – кричить і пришпорює далі худого коня.

У селі б’ють на сполох.

Один селянин прибиває сторч косу, надходять ще двоє з ціпами через плече. Інші завертають у двір.

– Пане! Поляки йдуть!

Я ладую свій пістоль, віддаю нагострити шаблю.

– Жінко, дай мені якусь стрічку на шапку, хоч би й дрантиву, тільки б була чорно-жовта.

Ха! Ха! Чи повірите?

– Забирайся, – була відповідь, – моя дитина плаче, вмирає, їдь у село, хай зараз же перестануть дзвонити. Забирайся!

– Ого! Тепер усе по-іншому, я скажу бити на сполох по всіх селах. А пуцьвірок хай собі плаче – країна в небезпеці!

Отаке, скажу я вам. Але ж добре…

Врешті вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собі на канапі, я обіймаю її рукою за плечі. І тут вона прислуховується, чи не ворушиться мале. «Що ти казав?» – питає перегодом. «Нічого, – кажу, – нічого». А серце так болить, запевняю вас.

– Де ж твоя кацабайка, Миколає?

– Ах, ти ж сам бачиш, я в хаті, коло дитини.

Та, певно. Волосся як-будь зібране докупи, одягнена у першу-ліпшу сукню. Хто ж би то одягався гарно в хаті? Справді! Часом я не впізнаю цього вродливого личка. Бо дитина, розумієте… «Коли я причепурюся, дитина мене не впізнає. Хіба ти сам не бачиш?» – «Бачу, все бачу».

Однак щойно гості на поріг, хай дитя собі плаче, скільки влізе. Тоді вона лиш на хвильку забігає до дитячої кімнати, а потім наливає гостям чай, сміється, перемовляється то з тим, то з тим. Чого тільки не робиться в нас для гостей!

Ого! Тільки тоді знову з’являється на світ Божий яскраво-зелена кацабайка із сибірською білкою.

– Повинна ж я бути гарною перед гостями.

От бачите! Якось після довгої перерви я вибрався на ведмедя. Моя дружина саме колише дитину, й коли я цілую її, каже: «Ну йди вже, йди, бо мале збудиш». Що мені робити? Збираюся та й іду.

Мій лісничий бачив ведмедя. Але що це? Доведеться розповісти вам ще одну мисливську побрехеньку. Та хай уже. Потрапили ми в біду – лісничий і я. Один селянин побіг додому, щоб попередити. Що за переполох був у хаті, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидається мені на шию, підносить мені дитя.

А кров, знаєте, тече з голови… дитина кричить… «Йди геть!»

Мій співрозмовник зневажливо пересмикнув плечима.

– Не варта та краплина крові навіть сльози бідного маляти, але… небезпека для мене уже минула, а жінки – істоти дуже практичні. Добре, йду я змивати кров. Лісничий, старий солдат, забинтовує мене. Але що ви собі гадаєте, «запорука кохання» кричить – тепер уже через мою білу пов’язку.

– Йди, йди геть! Дитина почне заїкатися! Геть!

Що тут вдієш? Кидаєшся на ліжко й лежиш сам, як тоді, коли ще й не спізнав жінки.

Чорти ухопили б ту «запоруку кохання»! Хай простить мені Бог мій гріх!..

Чоловік перехрестився, сплюнув і вів далі.

– …Шкуру ведмедя постелив перед ліжком дружини. І що ви собі гадаєте? Вона розкричалася: «Забирайся з тою шкурою, вона нагадує мені переляк мого дитяти». Подумайте собі, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жінки практичні! Жахливо практичні!

– Вибачте, – втрутився я. – Але ви не казали своїй дружині…

– Е ні, то ви вибачте, – не дав він мені говорити, майже люто. Його ніздрі аж роздувалися. – Я казав їй! О!.. Знаєте, що вона мені відповіла? «Добре, а нащо ж тоді діти?» Гадаєте, вона змогла б? Чоловік – може бути тільки рабом такої жінки. Чи одразу ж порушити їй вірність? Ні. А може, стати монахом? Також ні. Що залишається? Лиш дозволити себе топтати. О, був час, коли я свою дитину… зрозумійте?.. Ну ось, наприклад, така сцена.

Курю я собі вранці люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою металевою покришкою. Дитина, звичайно, відразу ж у крик, тягнеться до вогню. Я й байдуже. Моя дружина вже гарячкує. «Та дай вже йому», – вона має на увазі кремінь, я ж простягаю йому червону, розпечену люльку. Дитина хапає та в плач. «Єзус Маріє! Бідне дитя!» Я ж бажаю дружині гарної забави, беру рушницю і йду в луги, а там регочу до пів смерті з того, що вона зосталася із заплаканою дитиною, яка попекла собі пальчики.

Тоді моя душа вже не була такою, як раніше. Та що там? Так уже ведеться. Робиш, що можеш. Ну ось помисліть самі. Наприклад, спинився ваш годинник. Настінний годинник. Ну ось. Чи дратує це вас?

– Часом.

– Добре. Отож вас це дратує. Годинник має ходити. Тієї ж миті штовхаєте щосили маятник. Пішов. Але чи довго йтиме! Знову стоїть. Ще стусан. Знову стоїть. Тут уже вас бере нетерплячка, і ви лупите й лупите по ньому. Тепер годинник уже й не думає ходити.

Так ведеться й тому, хто хоче урівноважити своє серце, його ритм, точнісінько так.

От любиш свою дружину, але хочеш чогось більшого, ніж саме тільки ліжко. Бачте, жага до жінки, то як біль. З часом він минає. Бачиш, що вже звільнений, і нічого, крім того. Бачиш, що все це, власне кажучи, ніщо, що існує щось інше, більше. Що чоловік і жінка – це щось значніше, вагоміше, ніж просто вовк і вовчиця. Та все було надаремне.

Уявіть собі, що моя дружина – це книжка. І я радо читав би її. Але мені весь час доводиться починати спочатку. Врешті я відкладаю її. Хай хтось інший, якщо схоче, дочитує.

На початках мені просто хотілося трохи розвіятися. Неподалік стояли гусари. Тож я заприязнився з офіцерами. Ото були люди! Банай, приміром, знаєте такого?

– Ні!

– Або ж барон Пат. Теж – ні? Або Неметі, зі шпичкуватими вусами, напевне, мусили знати?

Якось їхали ми до одного, іншим разом – до другого. У мене ж вони бували майже щоднини. Ми смалили люльки, пили чай, хтось розповідав якісь побрехеньки, а наприкінці грали в карти. Часто ходили на полювання. Я навчився тоді стріляти бекасів. Моя дружина помітила, що я відбився від хати. Якось прийшла до мене, сіла, спершу розмова була тиха, а потім пішли докори. Я ж тільки захищався: «Але ж, люба моя, що мені робити вдома? Тут тільки й чути крик твого дитяти». Іншим разом з’являється моя Миколая у яскраво-зеленій кацабайці, отороченій сріблистою білкою, з високо зачесаним волоссям, і сідає серед гусарів.

Я сміюся, вона хоче викликати в мене ревнощі, крутиться, жартує, воркує. Мене й зовсім не помічає. Ну, а мої гусари, самі знаєте… Хоча у них свій кодекс честі. Нема чого казати. Та зрештою, у нікого й бажання не було. Бо навіщо? Накликати собі смерть, чи біду, чи каліцтво, навіщо? Та й тобі байдуже, бо вже не так любиш свою дружину. Але гусари під’юджують мене: «Що ти, братчику на те скажеш, що твоя жінка так добивається наших залицянь?» – «То позалицяйтеся». – «Справді, можна?» Саме тоді до мене в дім прийшов новенький, той… але ви його й так не знаєте. Я його відразу ж незлюбив. Блондин, із тих, знаєте, зовсім білих. Поміщик. Змушував свого камердинера щодня обкурювати фіміамом собі волосся, читав уголос «Ігоря…», Пушкіна, влаштовував інсценізації тих творів – ну, справжній комедіант, скажу я вам.

Отож він… він мені не сподобався. А от моїй дружині припав до серця…

Голос мого співрозмовника став хрипким. Що більше він розпалювався, то глибшим, густішим ставав його голос і здушено виривався з глибини грудей.

– …Але про це згодом.

Тоді ми бенкетували.

Узимку приїжджали поміщики з околиці зі своїми дружинами. Влаштовувалися танці, маскаради, виїзди на санях, усе, усе було!

І моя дружина веселилася.

А влітку з’явилася друга дитина. Теж хлопчик, обидва хлопчики. І злагода в нашій сім’ї трохи відновилася.

Я ночами сидів коло її ліжка й накривав ковдрою, коли вона скидала її із себе. Якось я сказав Миколаї: «Змилосердься наді мною, прошу тебе, візьми годувальницю дитині!» Але Миколая тільки похитала головою. Ну що мені було робити? Набігли сльози на очі, і я вийшов геть. Усе було даремно.

Миколая знову майже цілий рік опікувалася тільки дитиною. Ми зрідка розмовляли.

Коли мені хотілося їй щось розповісти, то мусив починати здалеку, і моя дружина почала нудитися біля мене. Вона позіхала раз за разом, й очі їй склеплювалися. А як легко ми зчиняли сварку, їй завжди хотілося отримати верх наді мною.

Досить мені було похвалити когось із челяді, як вона відразу ж звільняла того зі служби. Ну і, звичайно, відразу ж сварка. Або ж я кажу, що їй личить блакитна хустка. Справді, личить. Наступної неділі вже хтось із челяді з’явиться у тій хустці в церкві.

І все це на людях, так неприємно. Не хочеться завдавати їй прикрості, та все ж я мужчина. І завжди вона стане на бік іншого в суперечці. Завжди я не маю рації, а той, інший, має. Ну, що ви на це скажете?..

Чоловік сердито плюнув.

– …Або ж прошу її: «Люба Миколає, змилосердися, не роби мені цього». То вона й справді часом змовчить.

«А милостива пані що скаже?»

«Я скажу те, що мій чоловік каже!»

О! Лихо татарське! Їй важко змусити себе погодитися у чомусь зі мною. Як подумаю про те, то й жити не хочеться.

Якось я цілком несподівано програв велику суму. Ставки, знаєте, були високі, і я, звичайно ж, програв. Одного разу таке вже бувало. Тоді я програв усю свою готівку, коней, бричку…

Зараз він щиро із цього сміявся.

– …Що поробиш… Але я взявся за голову й сказав собі: це ти зле вчинив. Усе припинилося: друзі, сусіди…

Тільки отой приходив.

Мене, знаєте, це вже більше не турбувало. Я почав господарювати, досить успішно. А коли бачиш, як під руками проростає те, що ти посіяв, робота притягує. Зрештою, господарство також гра. Намічаєш собі план, як у гру, щоразу треба вміти його змінювати залежно від обставин, та й випадок грає свою роль. Бурі, град, мороз, спека, хвороби, сарана…

Буває, сідаю до чаю, набиваю люльку, а сам думками деінде: то згадую, що коня треба підкувати, або що пора у сад заглянути, щоб з’ясувати, хто ж бере верх: мій сторож чи моя горілка. Одягаю шапку, знову виходжу з хати, і не в голові мені більше, що моя жінка сама зосталася вдома з дітьми.

Отак, як воно мовиться: «Шлюб не гірший за інші». Уже сам преподобний Мацек приходив з єлеєм. Його обличчя, волосся аж виблискували, і комір хамиди також. Навіть на ліктях і на чоботях виднілися сліди помазання. Він увесь виблискував, наче херувим. Підіймав наді мною свою жовту тростину, мов патерицю, а ще вище – голос. «Але ж, преподобний отче! Що вдієш, якщо ми не любимо більше одне одного?» – «Ого-го! Сто чортів! То ж бо й воно», – і сміявся так, що його преподобний живіт і єлейні щоки аж ходором ходили. «Ого! Сто чортів! От тобі й християнський шлюб!» – «Панотче, але чи мусимо ми ось так жити? Це ж не годиться!» – «Ого! Сто чортів! Певно, що не годиться. А нащо ж тоді Церква? Чи знаєте ви, шановний, заблуканий друже, що таке християнство?

Якщо ви потішаєтеся собі із жінкою без кохання до неї, що про вас скажуть? Розпусник! У християнській моралі це само собою зрозуміло.

Якщо ви даєте такій жінці легкої поведінки гроші або даруєте їй щось, скажімо, хустку чи будь-що інше, кожен плюне у її бік. Продажна курва! Тільки так розуміється це в християнському шлюбі! А про що ж веде мову добропорядна дружина-християнка? Може, про свою жагу? Чорта з два! Про свій ранковий туалет мовить вона та про те, як вбирає та годує її добропорядний чоловік-християнин. Хіба не так?

Любов – це значить: піклуйся про свою дружину, забезпечуй своїх дітей і матимеш за це винагороду – подружнє ложе. І баста! Ось це і є християнський шлюб, чорти б його вхопили. Ось що я скажу.

Просто ганьба, коли в дівчисько закохується і – на, маєш тобі, – народжує дитину. Пфі! А тоді плюйтеся собі скільки влізе… Боже помагай!

Одружуються з кохання, питаю я вас, чи заради попівського благословенну? Ну? Коли б одружувалися заради кохання, то на дідька здалося оте благословення? О! Ось вам моя думка!» – отакий наш панотець.

Усе самотніше ставало мені вдома, і я втікав з хати.

Броджу по полю під час жнив, залажу собі під складені стріхою снопи, курю й слухаю, як співають женці. Іду в ліс до лісорубів, часом вполюю білку. В усьому повіті немає такого ярмарку, на якому б я не був. Та й до Львова їжджу часто, особливо на контракти^[11]. Тижнями вдома не буваю.

І врешті-решт приймається як належне те, що я свою жінку… ну, розумієте… тільки коротко, одне слово, дотримуємося норм християнського шлюбу.

Моєму сусідові таке, щоправда, й в голову не приходило. Гадає, певно, що можна змушувати своє серце палати, що Божий день. По пів днини просиджує у моєї жінки, особливо тоді, коли мене немає вдома. Тільки-но я на ярмарок або на полювання, а він уже тут як тут.

– Чи мій друг… – так він мене називає, тож дотримуватимемося цього звертання, – чи мій друг удома?

– Ні.

– О як шкода!

Чуєте? Ото тхір! Умощується й декламує з Пушкіна.

А потім десь у розмові: «Але ж його ніколи немає вдома! Гм…» – «Ніколи!» – тільки й киває головою моя дружина. О Боже! Уявляєте, в усьому йому підтакує. Мовить отак натяками, а він лише хитає головою та співчутливо сопе носом. Про чоловіків каже тільки загально, розважливо й повчально, не зважується одверто ганити, лишень покахикує собі в хустинку.

А мені, подумайте тільки, влаштовує справжній скандал, що я занедбую свою жінку. І яку жінку! Таку чудову жінку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читає Пушкіна, наче молитовник.

Легко казати! Ти маєш її за чашкою чаю, зодягнену в біляче хутро, жваву й веселу, мов білка, а я!.. Ах! Слухайте краще далі.

Отож він перечитує їй купу книжок уголос, а вона собі виношує якісь ідеї і зітхає, коли мова заходить про мене.

Що ж, власне, діється? Що ми заподіяли одне одному? «Ми не розуміємо одне одного», – каже вона.

Ось бачите, дослівно вихопила з якоїсь німецької книги. Дослівно, кажу я вам. Маєте оті ідеї.

Якоїсь ночі повертаюся я додому з Добромиля, з ліцитації, знаєте. Моя дружина сидить на канапі, нога на ногу, обхопила руками коліно й дивиться поперед себе відсутнім поглядом.

Мій друг щойно побував тут – на моїй дружині біляче хутро, та й зрештою я його нюхом чую. Якусь мить я трохи не розсердився, але потім облишив те. Моя дружина така мені люба, я цілую їй руки, голублю хутро на кацабайці. Раптом вона зводить на мене погляд, і той погляд такий чужий. Я лиш дивуюся.

– Так не може тривати, – каже. Зовсім несподівано, її голос став хрипким. Потім вона переходить на крик.

– Що з тобою?

– Ти приходиш до мене тільки вночі! – кричить вона. – До метреси залицяються по-великосвітськи, а я… я хочу любові!

– Любові? Хіба ж я тебе не люблю?

– Ні! – сідає на коня й геть із двору.

Я шукаю її цілу ніч, потім день. А коли наступного дня, ввечері, повертаюся додому, бачу, що її ліжко стоїть у дитячій кімнаті, і я знову сплю сам…

Я міг би постояти за себе… це правда, але… тоді… тоді я був надто гордий, тоді я подумав, що все ще налагодиться. Ох ці наші жінки! Ось був у повітовій канцелярії один німець-канцелярист. Його дружина одержувала любовні листи від якогось ротмістра. «Що у тебе за лист, люба?» – бере листа з її рук, читає і тут же лупцює свою дружину. Лупцює її – та що там казати – лупцює доти, доки вона знову не починає його любити. Ото був щасливий шлюб!

А я! Я був просто рабом. Умів би я тоді себе повести… Але тепер це вже не має значення. Відтепер ми казали одне одному «доброго ранку» та «добраніч». І це все! Добраніч! Ото були нічки! Я міг би записатися у ранг святих…

Я знову почав ходити на полювання. Цілі дні проводив у лісі. Знав я одного лісничого, називався Ірена Вольк, дивний чоловік. Любив усе живе, аж тремтів, забачивши тварину і неодмінно її убивав. Потім тримав здобич у руках і примовляв сумним-пресумним голосом: їй уже добре, їй уже добре! Дане Богом життя він уважав за нещастя. Не знаю чому. Дивний чоловік. Але про нього я розповім вам іншим разом.

Якось я поклав до своєї торби трохи хліба, сиру й подався з дому. Розташувався на узліссі для перепочинку. Ірена пішов на поле і накопав бульб, розклав ватру й спік ті бульби у черіні. Ми добре побенкетували.