Власта відімкнула двері й переступила поріг, одночасно намацуючи вимикач – темно, хоч в око стрель. Лише тоненька лінія світла навколо дверей доньчиної кімнати свідчила про те, що вдома вона не одна.

Патрульна зазирнула до дитячої й переконалася, що припущення правильні: Катя не зустріла її на порозі, адже знову слухає у навушниках музику. Єдиний, хто відчув її повернення, – Маркіз, однак він ніколи не вважав за потрібне її зустрічати. Кіт байдуже подивився на неї й повернувся до сну. Саме у кімнаті Каті розмістили хатинку, яку Єгор придбав, щойно у нього з’явився кіт. Перші дні свого перебування тут Маркіз не лишав домівку, зроблену у вигляді вігваму, старанно уникаючи будь-кого. Це вперше Власта бачила його не в хатинці, а на ліжку доньки. Зважаючи на те, як Катя переймалася за улюбленця Єгора, Власта зовсім не здивувалася. Малá носилася з ним, мов з дитиною. Не тому, що вважала його милим красивим створінням.

Це – кіт Єгора. І тим все сказано.

Можливо, у Маркіза скоро з’явиться апетит? Із вгодованого кота він знову перетворювався на худого та нещасного. Таким, яким свого часу Єгор забрав його до себе, після того, як від нього відмовилися власники.

Власта підійшла ззаду й обійняла доньку за плечі.

– Мам! Не роби так більше! У мене мало серце з грудей не вистрибнуло! – обурилася малá, розвернувши стілець на колесиках і дістаючи з правого вуха безпровідний навушник.

– А скільки я тебе просила не вмикати музику на повну гучність? – усміхнулася патрульна. – Шкідливо для вух, пам’ятаєш?

– Мам, я вже доросла. Припини мене вчити.

Катя дістала з лівого вуха навушник і склала обидва на столі. Нещодавно Артем подарував їй новіші з мікрофоном, проте дівчинка вперто користувалася саме цими. Їх їй презентував Єгор на минулий день народження. Інколи Власті здавалося, що ставлення доньки до Артема змінилося, проте щоразу, коли запитувала прямо, отримувала ухильну відповідь.

– Ти була з Артемом? – донька вичікувально глянула на матір своїми великими сірими очима. Щоразу дивлячись у них, Власта згадувала колишнього чоловіка – зовнішністю Катя дуже подібна на батька.

Донька виглядала змученою, під очима вже який день не сходили синці – Власта підозрювала, що дівчинка погано спить. Та хіба ж вона зізнається? На столі Власта зауважила розкидані зошити та підручники.

«І що в цієї дитини на думці?»

– Ні, я була на роботі. Склади все акуратно на столі, будь ласка… Ти вже вечеряла?

– А коли я на тебе чекала? – звела малá ображений погляд. Не тому, що Власта, як завжди, повернулася пізно зі служби – до цього вже звикла. Чим старшою вона ставала, тим більше її дратувало, що матір постійно вчить, як треба робити.

– Катю, не ображайся, що я пізно, – Власта сіла на ліжко, погладила кота. – Розслідування проходить непросто.

– Щось дізналися? – Катя пересіла ближче до матері.

– Ти знаєш, все глухо. Жодних зачіпок, – повела плечима.

Ще раніше Власта вирішила не вдаватися у подробиці. Не розповідати ж дитині про частину трупа, яку сьогодні доставили до міськвідділу.

– Єгор би щось знайшов. Неодмінно. Якби то він брався за справу. Він був крутий.

– Знаю, сонце, – Власта обійняла доньку за плечі. – Він крутий.

Обійнявшись, вони посиділи мовчки кілька хвилин, кожна думаючи про своє.

– Може, сходимо у цирк? Бачила рекламу – скоро до міста приїжджає.

– Мам, я тобі казала, я не ходитиму до цирку, у якому використовують тварин. Інша річ – ті, де самі люди виконують усі трюки, як «Цирк дю Солей»^[8]. Ось це – я розумію. Ось це – цирк.

– Вони ніколи не приїдуть до Рівного, – мовила Власта, водночас думаючи про те, що ставлення до цирку – ще одна річ, яку Катя перейняла від Єгора.

«Не думала я, що він настільки вплине на її життя».

– Зате у нашому місті є трупа, яка вирішила їх наслідувати, – у них круті номери й вони не використовують тварин. Здається, вони назвалися «Соломон» чи щось таке. Колись вони неодмінно прославляться на увесь світ.

– До них можна приходити на виступ?

– Вони влаштовують вуличні виступи, коли їм заманеться. Треба потрапити.

– Чесно кажучи, не надто уявляю цирк без тварин.

– У тебе застаріле мислення, мам.

– Ну, гаразд, якось сходимо, – примирливо сказала. – Ти не хочеш приглушити світло? – Катя «завелася» і Власта розсудливо вирішила змінити тему. – У тебе всі лампи горять. Не занадто яскраво? Особливо для пори, коли час лягати?

Катя насупилася, тож Власта й тут вирішила не наполягати. Зрештою, яскраве світло – ще одна звичка Єгора. Коли він відчував брак світла, очі й голова починали боліти, він гірше бачив.

– Ви знову посварилися з Артемом?

– Ні, – здивувалася Власта доньчиним здогадам. – Чому ти так вирішила?

– Ви часто сваритеся. Не хочеш розповісти, що між вами відбувається?

– Катю, у нас все добре. Справді, – й, аби чимшвидше змінити тему, Власта мовила: – Нам потрібно нарешті прикріпити москітну сітку на твоє вікно, – кивнула у бік відчиненого вікна.

– Ми могли б залишити стару, – байдуже зауважила донька.

– Ту, яку подер Маркіз, коли ганявся за метеликом, що невідомо звідки тут узявся? – Власта промовила це з роздратуванням, однак одразу змусила себе заспокоїтися й усміхнутися.

«Тільки чергової суперечки з Катею мені не вистачало.»

Патрульна прибрала з доньчиного чола неслухняне світле пасмо. На мить відволіклася, замислившись про те, якою стала її дитина. Катя щосили намагалася виглядати по-дорослому: щоранку старанно наносила макіяж, часто змінювала одяг, обмінюючись із подружками спідницями, футболками абощо, продумувала прикраси до створеного образу, проте обличчя її й досі було дитячим. Власта усміхнулася, милуючись малόю.

– Ну, гаразд, – зітхнула патрульна. – Піду, перекушу. Складеш компанію? – Власта підвелася.

– Ні, мам, не хочеться. Я не голодна.

– Ти взагалі щось їла?

Катя кивнула, вкладаючи навушники назад до вух і вмикаючи музику. Ця поза мала своє значення: «Я в танку»^[9]. Нею часто послуговувався і Єгор.

Власта залишила доньку й подалася на кухню. Запитання Каті про їхні стосунки з Артемом спантеличило. А й справді: що поміж ними зараз? Без сумнівів, зовсім не те, що від самого початку. І чи взагалі щось було спочатку?

Ось питання, яке турбувало її останнім часом.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 22:11

Невисокий худорлявий чоловік засвітив єдину лампу. Точніше, то була єдина у люстрі лампочка, що давала світло. За кращих часів працювали усі п’ять. Чолов’яга без брів та вій усівся на скрипучий диван, прихопивши зі столу клаптик паперу. Для зручності підклав під нього старий журнал. Довгими брудними нігтями підхопив з дивана тоненький стержень від кулькової ручки й замислився над новим посланням.

Із відчиненого балкона повіяло осінньою прохолодою, однак чоловік у самому лише спідньому навіть вусом не повів. Він звик до будь-якої погоди. Вікна в орендованому ним помешканні не зачинялися ні влітку, ні взимку.

Так він просидів добру годину, пишучи й закреслюючи численні слова на зім’ятому папірці. Кілька разів змінив стержні – усі до одного заледве шкрябали.

«Цікаво, чи розгадали вони перше послання? Чи збагнули, що це своєрідна підказка?»

Він подумав про те, який нахабний і водночас ідеальний план він має честь утілити в життя. А ще про те, що це відповідь не лише за себе, а й за багатьох інших, хто колись постраждав так само як і він.

Його банькаті очі, не кліпаючи, витріщалися на списаний клаптик. Він завмер, усвідомивши, що врешті склав у голові бажаний текст. Кістлява рука зависла над папірцем, а вже за кілька секунд швидко почала шкрябати новий, остаточний варіант. Відтак кілька разів перечитав написане, закреслив одне зі слів, замінив на нове. Знову перечитав і тепер лишився задоволеним – посміхнувся своєму новому творінню.

Його сухі, незвиклі до посмішок губи потріскалися до крові. Він облизав їх, відчув солоний металевий присмак, та аж ніяк не звернув на нього уваги.

Тепер лишилося придумати, як доставити записку до поліції.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:31

Льоша Войтюк по-хлоп’ячому всміхнувся повідомленню у вайбері. То дружина: не встигнув він лишити домівку – скинула фото доньки, яка кумедно вправляється зі сніданком.

Молодий оперативник відправив картинку LOL^[10], ще ширше всміхнувся й уклав телефон до кишені штанів. Усі проблеми вмить відходили на задній план, коли думав про доньку.

Войтюк пропустив сусідку, яка саме заходила до під’їзду, й вискочив на вулицю. Кинув погляд на будівництво багатоповерхівки, що велося поряд. Роботи проводилися і вночі, частенько не даючи змоги добре відіспатися. Зараз там гучно перемовлялися кілька чоловіків у вимащених цементом робах. Хай як його дратувала ситуація, сам будинок, зображення якого він бачив на плані будівництва, страшенно подобався. Інколи він переймався, чи не поспішили вони взяти у кредит гроші на банальне однокімнатне помешкання у занедбаній радянській будівлі. Проте на цьому наполягала Таня – надто вже хотілося мати власну домівку, де господинею буде лише вона. Їхнє подружнє життя починалося у квартирі батьків Тані, потім вони орендували житло, а після її численних умовлянь нещодавно придбали своє.

Батьки не схвалили рішення молодої пари, навіть зараз будь-яка згадка про кредит могла викликати суперечку між двома поколіннями. Спершу Льоша переймався, проте Таня резонно нагадала, що це не перша розбіжність у поглядах. Войтюк більш-менш заспокоївся.

Багато років тому їхні батьки були проти раннього одруження своїх дітей, тим паче, що Тані на той час виповнилося лише вісімнадцять. Найбільше претензій було до Льоші. Його батько вимагав, щоби той спершу закінчив юридичний, знайшов гарну роботу і лиш опісля створював сім’ю. Знаючи впертість власних батьків, Льоша вирішив удатися до хитрощів. Йому не вартувало особливих зусиль умовити майбутню дружину на авантюру. Пара слухняно погодилася із вмовляннями зачекати, проте за пів року оголосили, що чекають дитину. А позаяк живіт уже встигнув трішки вирости, то батьки самі наполягли на якнайшвидшому весіллі.

Попри побоювання старших, що надто ранні стосунки можуть виявитися нетривкими, шлюб Льоші й Тані досі залишався міцним. За всі роки у них не виникло серйозних суперечностей. Єдине, у чому не помилилися батьки молодого подружжя, – що ті неодмінно матимуть фінансові складнощі, особливо після народження дитини.

Пізніше ще одним шоком для батьків Войтюка стала його відмова від перспективної кар’єри юриста (хресний Тані працював у суді й міг тому посприяти). Натомість Льоша надумав податися у поліцейські. На той час він уже був одруженим самостійним чоловіком, тож цього разу йому майже не суперечили. Таня підтримала його, а для Льоші це було набагато важливішим за схвалення батьків. Ось уже шість років він працював у правоохоронних органах.

На вайбер надійшло нове фото доньки. Льоша всміхнувся, проте цього разу не відписав. Вересневі ранки стали несподівано швидко холодними, тож він поспішав до автівки – старенької Lada, яка колись належала батькові. Той подарував її на весілля, ще вісім років тому.

Оперативник привітався із сусідом, перекинувся кількома словами з приятелем із сусіднього будинку й знову пришвидшився: автівку вчора довелося припаркувати доволі далеченько від під’їзду. А все тому, що останнім часом машин побільшало, а путньої автостоянки біля старого панельного будинку у радянські часи не передбачили.

Він так і крокував – швидко й на позір безтурботно, аж поки у полі зору не з’явилася машина. Точніше, її прочинений багажник. Льоша вкляк, намагаючись збагнути, чи міг минулого вечора забути зачинити його. Та проблема ховалася у тому, що ось уже кілька днів він навіть не користувався ним.

Оперативник уважно роззирнувся, але не помітив нікого підозрілого. Лише школярі, що прямують до школи, молоді батьки, які ведуть крихітних дітей до дитсадка, та численні перехожі, які, як і він, ідуть на роботу чи навчання. Тиха спокійна вулиця.

Все, як і щоранку.

Льоша наказав собі заспокоїтися, утім про всяк випадок відкрив кобуру, перевіряючи швидкодоступність зброї. Повільно підійшов до машини.

Знов уважно роздивився, привітався зі стареньким сусідом, що важко перевалювався з ноги на ногу при ходьбі, рухаючись у напрямку запинки.

Обережно простягнув руку й різко відчинив багажник.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:36

Йому часто казали, що він страшенно блідий. Неодноразово радили перевіритися у лікаря. Він лише байдуже стенав плечима. Нетактовні знайомі прискіпливо роздивлялися його зовнішність, тому він обмежив коло свого спілкування. З часом кількість тих, з ким він був готовий спілкуватися, скоротилася до нуля. Це його аж ніяк не бентежило. Навпаки.

Чоловік мовчки роздивлявся поліцейського, який стовбичив перед своєю автівкою та стурбовано витріщався на прочинений багажник – наслідок банального пранку, метою якого було поки що просто налякати. І хоч дивився він на Войтюка, його внутрішній голос щоразу прокручував думку про те, що сімейство Склярів мусить збагнути, що вони не всесильні. І, тим паче не такі вже й тямущі слідчі, якими себе вважають.

Зрештою, як і їхні друзі.

Високе старе дерево бездоганно приховувало невідомого від допитливих очей. Він підвів банькаті очі у небо, мружачись від сонця, що все більше пригрівало. Скидалося на те, що попри прохолодний ранок, день обіцяє погідність.

Сонце він недолюблював.

Байдуже роздивився перехожих, які проминули його зовсім недалеко. Відтак розвернувся й рішуче попрямував геть. Його похилі плечі у чорній зношеній куртці зі шкірозамінника швидко віддалялися й зрештою зникли, коли чоловік нарешті завернув за ріг, оминувши шлагбаум.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:53

Перед міськвідділом, як завжди зранку, було велелюдно. Територія поволі заповнювалася службовими автівками. Хтось із поліцейських – у формі чи ж у штатському – саме приїхав на службу, а хтось збирався додому після нічної зміни.

Олексій Войтюк зупинив свою стареньку Lada поряд із Toyota Prius. Утомленим поглядом молодий оперативник провів двох патрульних, що саме вийшли з машини, тримаючи за лікті п’яну жінку. Затримана вигукувала нерозбірливу лайку, щосили пручалася й навіть кілька разів спробувала копнути дебелого копа – того, що крокував праворуч.

Войтюк переглянув надіслану дружиною світлину доньки, силувано всміхнувся. Думки про сім’ю заспокоювали – щоразу, рятуючись од негативу, що часто спіткав на службі, він переглядав фотографії або ж читав переписку із Танею. Такий підхід рятував завжди.

Окрім сьогоднішнього ранку.

Мало йому прикрого інциденту із багажником, то ще й батько Єгора телефонував кілька хвилин тому – призначив зустріч.

«Навіщо цьому стариганю знадобилося балакати зі мною?»

Льоші відразу стало цікаво, чи телефонував Скляр-старший до Кир’яха чи когось іще зі служби.

«Що, Льоша, карма? – глузливо запитав самого себе. – Так швидко почала діяти?»

Льоша не вважав себе настільки старим та побитим життям, щоб сумніватися у тому, чи відкривав учора багажник. Він його точно не чіпав. Якби то була спроба пограбування – неодмінно викрали б новий набір інструментів, який Войтюку недавно подарували на день народження. Той вартував чималеньких коштів.

Якщо не заради наживи, то навіщо комусь було лізти туди?

Хіба невідомі просто не встигли здійснити крадіжку. Хтось сполохав?

«Що ж, цілком може бути.»

Заходячи до міськвідділу, Льоша мимоволі озирнувся й уважно роздивився. Йому здалося, що він відчув на собі чийсь ворожий погляд.

Холодний ворожий погляд на своїй, коротко стриженій потилиці.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 08:31

– Ти зможеш сьогодні завезти мене на службу? – Власта поклала посуд до мийки, переклала мобільний з лівої руки у праву, відтак квапливо вигнала з кухні кота, який, скориставшись її неуважністю, застрибнув на обідній стіл.

Патрульна скривилася, відразу пошкодувавши про власну різкість. Відколи Маркіза забрали сюди, певно, це вперше він прийшов до неї на кухню. Раніше кіт належав сусідам Єгора. Скляр забрав тварину до себе, коли господарі покинули її, переїхавши до іншого міста. Тепер Власта – його нова власниця, вже третя. Отже, Маркіза полишали двічі.

«І як поясниш тварині, що Єгор би ніколи не залишив її навмисне?»

По той бік слухавки чулися чоловічі голоси, хтось голосно розсміявся й гукнув Артема.

– Не знаю, сонце. Поки нічого не можу сказати, – мовив бойфренд, відтак відповів комусь: – Зараз, зачекай.

Власта закусила нижню губу: останнім часом вона все рідше бачила Артема. Робота забирала увесь його час. У слухавці додалися голоси – отже, вже в офісі. Артем мав будівельну фірму. Рік тому йому вдалося підписати кілька вигідних контрактів з поляками й, щоби не втратити шансу розкрутити фірму на міжнародному рівні, доводилося чимало працювати. Вони обговорили, коли зможуть побачитися, відтак попрощалися, побажавши одне одному гарного дня.

Трохи поміркувавши, Власта знову зателефонувала. Цього разу потрібна їй людина не відповіла. Патрульна дослухала гудки до завершення й замислилась, чи не повторити спробу.

«Побачить, що я телефонувала – передзвонить», – заспокоїла себе.

Без ентузіазму Власта кинула погляд на посуд, що залишився після сніданку. Сьогодні Катина черга його мити, проте донька запізнювалася до школи.

– А нехай тобі! – вилаялася, виявивши, що закінчилися екопакети для сміття (донька суворо заборонила купувати звичайні).

«Не життя, а малина! – Власта відчула, що починає серйозно дратуватися. – Ну, гаразд, зі сміттям потім розберуся.»

Вона керувалася правилом: життя у бруді проблемам не зарадить. Власта страшенно не любила неохайну кухню. Вже за кілька хвилин посуд був вимитий та висушений, а ще за двадцять і сама кухня сяяла так, немов уранці сюди ніхто не заходив. Тим паче роздратований підліток, який запізнювався до школи. Незібраність та дратівливість не були властивими доньці, проте дівчинка все ще страшенно переймалася через смерть Єгора.

Минуло кілька років, відколи Власта розлучилася, перед тим проживши у шлюбі цілих тринадцять. А віднедавна Властине особисте життя налагодилося: вона зустріла Артема. Саме донька примудрилася їх познайомити. Патрульна багато часу проводила на службі – кожна зміна тривала по дванадцять годин, не враховуючи часу на добирання туди-назад, часу на шикування, проходження медогляду та отримання й здавання зброї. І це, якщо не брати до уваги затяжні виклики, які могли суттєво подовжити зміну, а також численні збори. Катя дочасно стала самостійною: дівчинка готувала, прибирала і навчалася без сторонньої допомоги. Втім, вона все ще залишалася дитиною.

Події, що трапилися у Львові, вибили з колії й Власту. Цими днями їй вартувало чималих зусиль змусити себе робити бодай щось. Усі думки займало бажання знайти того, хто хотів смерті Єгору. Її страшенно переймало, що Гусейнов заборонив їй брати участь у розслідуванні.

На початку десятої Власта із задоволенням виявила, що встигає на йогу. Ще кілька років тому вона би ніколи не повірила, що так любитиме повільні розмірені тренування. Це в той час як улюбленими іграми завжди був активний баскетбол, навіть футбол. Йога допомагала заспокоїтися після важких змін або ж морально підготуватися до наступних. Попереду на неї чекали дві нічні зміни, а також розслідування справи Єгора. Попри заборону Гусейнова, Кир’ях та Войтюк обіцяли тримати її в курсі справи. Та й сама вона не мала наміру пливти за течією.

Збадьорившись планами, Власта почимчикувала до кімнати – збиратися. Краєм вуха почула кроки на сходовому майданчику. Як завжди в цей час, відчинилися двері сусідньої квартири, й голова сімейства – хлопець років двадцяти п’яти – побіг сходами донизу. За кілька хвилин його дружина поведе сина до дитсадка. Все знову затихло, проте ненадовго. Тепер Власта почула, як згори збігала такса, гавканням підганяючи господаря.

Ця вранішня пора ніколи не була спокійною: хтось прямував на роботу, хтось на навчання. Рівне поки залишалося у жовтій карантинній зоні, тож плин життя практично не змінився. А якщо говорити відверто, то ніхто особливо не дотримувався карантинних обмежень.