– Тобі відомо, що на Гусейнова написали заяву? – наче виходячи з трансу, повідомила оперативнику.

Вона досі стояла до нього спиною, розмірковуючи про своє.

– Хто? – обличчя Кир’яха витягнулося від здивування.

Власта стенула плечима:

– Якийсь алкаш. Сидить нині в ІТТ^[5], чекає на обрання запобіжного заходу^[6]. Мовляв, Гусейнов побоями змусив його зізнатися у крадіжці, а насправді він не винен.

– Не здивуюся, що Гусейнов саме так і чинив. Але ніхто нічого не доведе. Алкоголіки та наркомани – не ті люди, яким суддя віритиме. Було таке двічі, – зізнався Кир’ях, – що на Гусейнова писали заяви, але обидва рази забирали. Сама подумай. Їхні слова проти слóва слідчого, що вже багато років працює у поліції. Зрештою, цей алкаш і справді може зводити наклеп. Для того, щоб довести провину Гусейнова, потрібен надійний свідок. Такий, чиїм свідченням можна було б вірити.

– Єгор тільки й чекав, щоб хтось наважився написати заяву на Гусейнова. Тоді б він мав шанси довести, що його слова – не просто підозри. Він би нарешті домігся, щоб цю гниду звільнили. А тепер що виходить? Єгор загинув, а Гусейнов розслідує його смерть, – Власта різко розвернулася й подивилася прямо на Кир’яха.

– Власто, якщо ти переймаєшся, що ставлення Гусейнова до Єгора може якось негативно вплинути на розслідування, то запевняю: я за тим простежу…

Кир’ях не договорив: у коридорі раптом стало галасно. Нерозбірливі слова чулися звідусіль, скидалося на тривогу. Відчинялися, а відтак гучно зачинялися двері, усі кудись бігли.

– Що там таке? – заінтригований Женя вистрибнув із кабінету. У голові промайнуло з тисячу думок. Інтуїція підказувала: трапилося щось серйозне.

За ним знехотя попрямувала Власта. Якусь мить вони здивовано витріщалися на те, що відбувається: усі бігли сходами донизу. За тридцять років роботи у поліції Кир’ях жодного разу не бачив такого ажіотажу.

– Що трапилося? – гукнув він до Кулика – слідчий саме пробігав повз.

Олег Кулик лиш квапливо озирнувся і загадково посміхнувся: спускайтесь – побачите.

Цієї фрази виявилося достатньо, аби Женя та Власта без зайвих запитань приєдналися до натовпу, що мчав на перший поверх міськвідділу. Спустившись, обоє сторопіли, коли побачили, скільки людей зібралося перед виходом зі схиленими долі головами, немов щось роздивлялися на підлозі. Десь далеко з вулиці долинали гучні поліцейські сирени – без сумніву, машин було чимало.

– Негайно криміналістів! – гукнув хтось із натовпу ошелешеним черговим, на вигляд зовсім молодим.

Власта з Кир’яхом нахабно пробралися крізь людей. Мимоволі у Власти вирвався зойк, а оперативник смачно вилаявся, коли вони збагнули, у чому річ. Обоє вражено перезирнулися.

На підлозі лежала чоловіча нога. На ній вони помітили приклеєну скотчем цидулку.

Пізніше Власта та Женя довідалися: відрізану кінцівку привіз сюди невідомий. Він зайшов до міськвідділу, несучи на правому плечі щось загорнуте у чорну брудну тканину. Відтак спинився, уважно подивився на чергових, спокійно роздивився решту присутніх. Потім демонстративно розгорнув тканину, показуючи свій несподіваний дарунок. Поки закляклі від подиву правоохоронці німо витріщалися на відрізану ногу, чоловік спокійно вийшов і зник у невідомому напрямку.

Його так і не знайшли.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30

Попри всі намагання зібратися з силами, її думки розбігалися урізнобіч – Власта страшенно картала себе за розгубленість. Патрульна перевела погляд на колег. Ті зосереджено вивчали записку.

Стурбоване обличчя Кир’яха виглядало сірим, уздовж чола зібралися зморшки. Войтюк нервово кусав нижню губу, продумуючи наступні кроки. Завжди усміхнений і готовий пожартувати, цими днями він виглядав насупленим та сумним. Скидалося на те, що він схуд.

Перед ними на столі лежав папірець з нерівними краями, який, очевидячки, вирвали з невеличкого блокнота. Кульковою ручкою з неякісним синім стержнем хтось нашкрябав коротке послання:

«Хочете знати, хто убив Єгора Скляра? Розгадайте підказки».

Кожен із них розмірковував над тим, що сталося, й жоден не знав, як порушити мовчанку. До того ж жоден не знав, що робити з отриманою інформацією.

– Мені лише одне спадає на думку, – врешті озвався Кир’ях. – Цей псих так поспішав, що навіть не потурбувався про ручку, яка би добре писала. Ви можете розібрати, що це за літера? Її майже не видно. Так само, як і цю, – тицьнув пухким пальцем на те, що мало би бути літерою «д».

– Та там і без того зрозуміло, що написано, – сухо відповіла Власта. – «Розгадайте».

– Хтось хоче гратися, – сердито промовив довготелесий Льоша Войтюк, один із нечисленних оперативників, якого Єгор Скляр уважав своїм другом. Наймолодший з усіх чотирьох приятелів: лише кілька днів тому йому виповнилося двадцять вісім.

За результатами графологічної експертизи^[7], записку написав чоловік. Гострі кути літер свідчили про завзятість, непоступливість та різкий характер автора. Тільки вся ця інформація аж ніяк не допомогла у тому, щоб установити і впіймати особу, яка це послання написала.

Нині для них з’явилося чимало викликів: довідатися, хто написав записку та привіз кінцівку; чию, власне, ногу привезли до міськвідділу й навіщо; яке відношення усе це мало до вбивства Скляра. І, звісно, найголовніше: хто вбив Єгора Скляра.

Перехоплення невідомого, що привіз ногу, відбувалося не лише у місті, а й районі та області загалом. За попередніми даними, до поліції він приїхав краденим стареньким Renault, зайшов до міськвідділу зі складеною навпіл брудною тканиною на плечі, що імітувала мішок, і відразу продемонстрував «дарунок». Усе відбувалося тихо, він не зронив жодного слова, лише якусь мить мовчки дивився на чергових. Відтак спокійно вийшов і зник, залишивши не лише кінцівку, а й авто. Скидалося на те, що невідомий зовсім не переймався тим, що може бути затриманим.

Поліція мала відеозапис його появи у міськвідділі і купу відбитків пальців, знайдених у машині. Водночас жодних доказів того, що вони належать саме цьому чоловіку: у поліцейській базі відповідностей не знайшлося.

– Не думаю, що він не усвідомлював, що потрапить на камери й ми матимемо запис із його зовнішністю, – озвався Войтюк. – А навіть якби й не це, чимало поліцейських бачили його і без проблем би склали фоторобот. Ви коли-небудь зустрічали злочинця, який сам привозить частину трупа до поліції й зовсім не криється?

– Найбільше мене турбує те, що це все якось пов’язане з Єгором. І мене страшенно дратує, що я ніяк не можу збагнути, як саме, – задумливо промовила Власта.

– У мене від усього цього дах зриває, – зізнався Женя, втомлено розтираючи обличчя. У животі гучно забурчало – він не їв од самого ранку.

– Одне ми знаємо точно, – промовила Власта. – Той, хто привіз цю кінцівку, знає, хто і чому вбив Єгора. Або ж він і є вбивцею.

– Або ж це просто божевільний, який вирішив скористатися ситуацією з Єгором, і потролити поліцію, – Кир’ях почухав ретельно поголене підборіддя.

Урешті йому набридло безрезультатно витріщатися на цидулку й він усівся за свій стіл. Зазвичай, розмірковуючи над справами, вони любили заварити кави, проте сьогодні цього бажання не виникло. Кир’ях із жалем кинув погляд на старенький електрочайник і пачку кави, яку лише кілька днів тому приніс Єгор – він був затятим любителем цього напою. Ба більше: відучив їх пити маккаву. Лише якісна арабіка. А його до цього привчила Таня.

«Як там вона?» – Женя збагнув, що так і не висловив дівчині свої співчуття.

– Що відомо про вбитого? – поцікавилася Власта.

– Ні-чо-го, – Льоша виглядав роздратованим. Оперативник вкинув до рота цукерку, нервово розкусив і прожував. Він часто гриз їх, коли чимось переймався. Кабінетом ширився недоречний запах різноманітних льодяників: барбарисових, дюшесових та евкаліптових. – Експертиза встановила, що кінцівку відтяли чимось дуже гострим, найімовірніше, сокирою. Це поки все, що ми маємо, – розвів руками. – Інші частини тіла не знайдено.

– Жах! – не втрималася патрульна, втомлено похитала головою, відтак подивилася на годинник: донька саме мала повернутися додому від репетитора з англійської.

Цього року Катя перейшла до одинадцятого класу й тепер посилено готувалася до ЗНО.

– Ну, в нас немає іншого варіанту, окрім як розплутати цей клубок. Ми мусимо знайти того, хто вбив Єгора, – рішуче заявив Кир’ях.

Двері кабінету несподівано розчинилися, й на порозі з’явився Гусейнов.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:30

Цього дня Таня прокинулася рано. Звично повернула голову праворуч – туди, де колись спав Єгор. Зараз мав би з’явитися Маркіз: коли чув, що обоє прокинулися – він потягувався, відтак радісно підбігав, добряче виспаний за ніч на їхніх ногах. Кіт хотів їсти й робив усе, аби це зрозуміли.

Вона не змогла залишити тварину в себе – Маркіз нагадував їй про нареченого. Коли Власта довідалася, що Таня планує віддати кота до притулку, відразу зголосилася забрати. Своїм колегам та друзям Таня не зізналася, що передала кота патрульній. Надто вже їй набридли нашіптування, що дружба між Єгором та Властою не така вже й невинна. Частенько Єгор заходив до патрульної у гості, заприятелював із її донькою. Натхненним бігав містом, вишукуючи для малої подарунок на день народження. Подруги вмовляли Таню вплинути на ці «дивні» стосунки Єгора з людиною, із якою мав чимало спільного: від улюбленої роботи до поглядів на життя.

Сьогодні – вперше за багато років – їй страшенно захотілося курити. Цю шкідливу звичку вона кинула майже десять років тому, і, хоч спершу було важко, потім з цим не виникало жодних проблем. І ось знову.

До того ж вона відчула смак кокаїну, на який свого часу «підсадив» кавалер. Пригадала, як легко і добре ставало після нього. Проблеми зникали й відчувалося блаженство. Вони частенько ним балувалися після вечері у дорогому ресторані. Тоді їй, кухарці з дешевенької забігайлівки, ці вечори у розкішному ресторані зі смачними, гарно оформленими стравами та забезпеченим чоловіком поруч, який не втомлювався сипати компліментами, видавалися раєм. Саме тоді вона зрозуміла, що прагне працювати у такому ж красивому закладі, і навіть більше – самій заснувати подібний. У той час, поряд із коханим багатим чоловіком, їй це здавалося більш ніж реальним. Вона лишила хлопця, з яким саме зустрічалася тоді, і цілковито захопилася новим життям.

А потім довелося повернутися до реальності. Бо, як виявилося, її грошовитий кавалер мав зовсім інші плани на життя. Хто-хто, а Таня у ці плани не входила.

Дівчина залишилася ні з чим. Ба гірше: тепер вона не мала доступу до дорогого наркотику, відтак була змушена перейти на дешевий. Її вигнали з роботи; люди, яких вважала друзями, лишили; натомість з’явилися нові знайомі – переважно наркомани та дрібні злочинці. Одного разу вона заледве уникнула ув’язнення за одну з крадіжок, які вони час від часу влаштовували, аби знайти гроші на нові дози. То була одна з перших справ Єгора, і він би кинув її за ґрати, якби потерпіла не забрала заяву (серед крадіїв виявився її син). Ще за кілька місяців Таня мало не померла від передозування.

Тоді, роздивляючись укриті грибком стіни лікарняної палати, відчуваючи на собі зневагу медперсоналу і навіть острах, пригадуючи своє, хай бідне, проте гідне життя до появи наркотиків, вона вирішила, що більше так не житиме. Реабілітація проходила важко, але поряд були батьки – їхня підтримка зіграла вирішальну роль. Ще за кілька місяців Таня спромоглася знайти роботу кухарки, знову повернувшись до улюбленої справи.

Коли, багато років по тому, доля знову звела її з Єгором, він її не впізнав. На той час вона вже працювала у дорогому ресторані, мала прекрасний квітучий вигляд. Вона б ніколи не нагадала Єгорові, де та за яких обставин вони вперше зустрілися. Тільки несподівано втрутився Адріян Скляр, який звідкись дізнався про її минуле. Таня люто зненавиділа старого за те, що насмілився посягнути на її так важко здобуте благополуччя. На щастя, Єгор проігнорував батькові вмовляння покинути колишню наркоманку. Він став першою людиною її нового життя, яка довідалася про її минуле і не покинула її. Ба більше: він став першим, кого вона підпустила не лише до свого тіла, а й до душі.

І ось тепер людина, яка мало не зруйнувала її життя кілька років тому, сидить перед нею і ставить запитання.

– Таню, подумайте добре. Можливо, Єгор щось згадував у розмовах? Можливо, хтось йому погрожував? Щось мусило бути, – наполягав сивочолий чоловік в окулярах.

Його маленькі очиці прискіпливо роздивлялися худеньку темноволосу дівчину, яка сиділа перед ним. Сьогодні без макіяжу, з почервонілими від сліз очима та носом. Таня нервово заламувала пальці, уникаючи погляду. Він достеменно не знав, скільки їй років, однак йому було відомо, що вона не набагато молодша від сина. Колись вони з Єгором планували одружитися. Тоді він так і не схвалив вибір сина, а коли ці двоє розійшлися, подумки зрадів. Він ніколи не довіряв цій жінці. А тепер – виявляється, вони помирилися. Адріян Скляр стиснув вуста у тоненьку, мов волосина, лінію.

Дівчина тим часом заперечно похитала головою. Як не намагалася, нічого подібного у пам’яті не зринало. Їй страшенно хотілося, щоби непроханий співрозмовник нарешті пішов. Сьогодні їй дозволили взяти відгул, і все, чого бажалося, – повернутися у ліжко й ні про що не думати. Ліжко, яке ще досі зберігало у собі запах і тепло Єгора.

У першій половині дня Таня стійко витримала дзвінки, вислуховуючи співчуття від різних людей. Телефонували навіть колеги Єгора, яких вона майже не знала. Навіть ті, які, як вона вважала, не мають її номера: зокрема кілька з Луцька, Антон Гусейнов і Тарас Нагай. Після обіду Таня вимкнула мобільний і спробувала заспокоїтися.

Адріян Скляр заявився без дзвінка.

– Ви не сварилися останнім часом?

Таня звела здивований погляд на батька Єгора. Світло відбивалося від скелець його окулярів, однак ворожі й безжальні очі вона бачила чудово. Від цієї людини віяло крижаним холодом.

– До чого це запитання? – у її карих очах умить спалахнула неприхована неприязнь.

Адріян Скляр аж ніяк не збентежився через виклик у поставленому запитанні. Навпаки: своїм прискіпливим спогляданням укотре за зустріч змусив дівчину знітитися. Таня на мить відвела очі, а потім так і не наважилася на новий прямий погляд – дивилася повз нього. Дівчина чекала на відповідь, але так і не отримала її. Натомість укотре переконалася, що Єгорові мало бути дуже несолодко з цією людиною.

«Не дивно, що вони не були близькими», – спало на думку.

– Ми не сварилися, – холодно промовила Таня.

Скляр-старший вичікувально мовчав. Чоловік уважно роздивлявся її обличчя, не оминаючи жоден міліметр. Таня ж тим часом затялася розпізнати у ньому бодай щось, що нагадало б Єгора. Якась риса у характері, якась схожість в обличчі, жестах чи міміці.

Марно.

Навіть зовнішність у двох чоловіків виявилася різною: Єгор був рудим й сірооким, а чоловік перед нею, – колись безумовно брюнет, – із чорними, мов непроглядна темрява, очима.

І знову холод пройшов у неї поза спиною. Запанувала незручна для неї мовчанка. Таню продовжували безцеремонно роздивлятися. Кам’яне обличчя колишнього слідчого жодного разу не здригнулося, його зміїні очі не кліпали. Зрештою, у кутику рота її співрозмовника з’явилася презирлива посмішка. Поряд із цим чоловіком ставало дедалі більше незатишно.

«Не хотілося б потрапити до нього на допит за офіційних обставин. Щастя, що він уже на пенсії.»

– Були якісь підозрілі дзвінки? Можливо, вам здавалося, що Єгор щось приховує від вас? Тетяно, мені необхідна будь-яка інформація, яка б, на ваш погляд, могла пролити світло на те, хто міг бажати йому смерті. Будь-що, що якось відрізняло ваш плин життя від звичного. Розумієте мене? – він говорив спокійно, але настирливо.

Зрештою Таня зраділа цим запитанням. Краще вони, аніж терпіти мовчанку, а головне – незручну тишу.

– Дзвінків не пригадую. І що, на ваш погляд, мав приховувати від мене Єгор?

«Будь-що, що якось відрізняло ваш плин життя від звичного, – замислилася Таня. – Було. Таке однозначно було. Але тобі, старий шкарбан, я цього не розповідатиму».

– Скажімо, проблеми на службі, – підказав Адріян Скляр. – Можливо, мій син вам щось розповідав про якісь розслідування?

– Єгор ніколи не ділився зі мною робочими питаннями. Він узагалі всі проблеми тримав у собі. Мучився з ними сам, замість того, щоб ділитися ними із близькими. Не знаєте, часом, хто привчив його до цього?

– Чоловік не повинен нікого обтяжувати своїми проблемами. Тим паче жінку, – сухо промовив колишній слідчий. – На те він і чоловік.

– Навіщо ж тоді питаєте, чи він чимось зі мною ділився? – уїдливо поцікавилася Таня.

Адріян Скляр важко зітхнув, а відтак пояснив, мов малій нерозумній дитині:

– Мій син завжди був занадто м’якотілим. Путнього чоловіка з нього так і не вийшло.

* * *

Рівне. Середа, 2 вересня 2020 року. 19:45

– Власто, а що ви тут робите? – Гусейнов неспішно всівся, відтак звів на неї глузливий погляд.

Не очікуючи цього запитання, патрульна витріщилася на слідчого: тон його насторожував.

– Ви маєте щось проти моєї присутності? – видобула з себе Власта.

– Ну, що ви, проти вас я абсолютно нічого не маю, – повільно почав Антон Гусейнов. – Але ви не маєте права брати участь у розслідуванні, – він зручніше вмостився; крісло під його вагою неприємно заскрипіло. – Ви ж тут для цього, чи не так? Думаю, вам уже встигли розповісти чимало зайвого, так? – у голосі з’явилися нотки невдоволення – Гусейнов перевів погляд на обох оперативників.

Запанувала ніякова мовчанка. Троє приятелів перезирнулися, кожен намагався осягнути несподіваний поворот подій. Власті не дозволено брати участь у розслідуванні? Теоретично, звісно, так. У неї зовсім інші повноваження в поліції. Але ж… Гусейнов прекрасно знає, що вони з Єгором приятелювали й Власта неодноразово допомагала не лише порадами, а й активними діями. Так само як і вони чимало допомагали їй зі свого боку. А тепер, коли Єгора вбили, як можна заборонити їй проводити розслідування разом із ними?

Гусейнов підвівся, налив у чайник води й заходився готувати каву.

– Хтось складе мені компанію? – увічливо поцікавився. – Можливо, ви, Власто? Це смачна кава, витончена. Її приніс Єгор.

Власта заперечно похитала головою. Згадка про Єгора боляче вколола, до горла підкотився клубок – вона б і ковтка цієї кави не спромоглася зробити.

Поки Гусейнов, мов король, не поспішаючи, готував собі каву, Войтюк з огидою роздивлявся слідчого. За останні кілька місяців Гусейнов добряче погладшав. Розлучившись багато років тому, цей чоловік так і не навчився дбати про себе самостійно. Як наслідок – його одяг завжди виглядав прим’ятим та неохайним; каштанове волосся, де-не-де посріблене сивиною, милося рідко, а на плечах частенько можна було побачити лупу. Гусейнов багато курив і за день випивав до десяти горняток кави, що не могло не вплинути на стан зубів. До того ж від нього часто смерділо потом та дешевими цигарками.

Він та Єгор – дві разючі протилежності. Як у зовнішньому вигляді (Єгор ще той чистоплюй), так і у веденні справ. Якщо Єгора недолюблювали за різкий характер та суворість, то Антона – через його лінь та халатність. А ще його вважали заздрісником. Не дивно, що Власта обурилася, довідавшись, кому доручили головувати над розслідуванням.

Усі чудово знали, що Гусейнов сам попіклувався, аби справу доручили саме йому. Вдале її розкриття (а вона вже встигла набути чималого розголосу) обіцяло золоті гори й довгоочікуване просування по службі.

Кабінетом ширився запашний аромат Єгорової кави. Гусейнов не без задоволення сьорбнув, глузливо роздивляючись кожного. Його розповніле обличчя так і світилося щастям та усвідомленням того, що життя вдалося.