– Не розумію, до чого всі ці запитання, – засовався на своєму стільці Гусейнов. Ще годину тому він спокійно планував потенційні стосунки з жінкою, яка вже давненько впала йому в око. А тепер таке…

– Кава та, що приніс мій син? – Скляр кивнув на велику кружку, з якої парував ароматний напій, однак не дав можливості відповісти. – Які стосунки були у вас із моїм сином? Я ж правильно розумію: після смерті Єгора ви отримали шанс просунутися по службі?

Гусейнов звів на Скляра-старшого зляканий погляд. Такого повороту розмови він аж ніяк не чекав.

Ніколи у житті чоловік не відчував подібного приниження.

– Так, я зовсім скоро маю отримати підвищення. Теж стану майором. Проте це аж ніяк не пов’язано зі смертю Єгора.

– Та невже? У мене зовсім інша інформація. Завдяки вашим дружнім зв’язкам із керівництвом, ви домоглися, щоб цю резонансну справу довірили розслідувати саме вам. У разі успіху – довгоочікуване підвищення. Набридли уже нижчі чини, чи не так?

«Цікаво, хто його інформує?» – Гусейнов хотів був сьорбнути кави, однак після зауваження Скляра-старшого відставив горня убік.

– Ми були в цілком гарних стосунках, – стенув плечима. – Навіщо ви про все це питаєте? – облизав пересохлі губи.

– Справді? Таня, подружка мого сина, стверджує, що саме з вами стосунки у нього не склалися. Буцімто ви неодноразово зводили на нього наклепи й усіляко намовляли керівництво проти. Особливо після службового розслідування у Харкові.

– А ви хочете сказати, що Єгор не наламав дров у тій справі?

«Якби не твої зв’язки, довбню, Єгора би мали звільнити. І правильно зробили б. Таким, як ви двоє, не місце у правоохоронних органах.»

– Я вам більше скажу, шановний. Кілька годин тому сорока на хвості принесла цікаву інформацію, – Адріян Скляр витримав паузу. – Пів року тому Єгор скаржився на вас керівництву. Буцімто ви зловживаєте службовим становищем на допитах підозрюваних. Мій син ніколи би не розкидався подібними звинуваченнями. У цьому я не маю жодних сумнівів. Тільки от…

– Тільки от нічого не зміг довести. Звідки у вас ця інформація?

– По-перше. Невже ви думаєте, що за багаторічну службу у поліції, – Скляр-старший поволі підвівся й підійшов до Гусейнова впритул, – у мене не знайдеться способів дізнаватися про все, що мені потрібно?

Гусейнов наїжачився: колишній слідчий зовні виглядав більш ніж спокійно, проте йому було би значно легше, якби Скляр кричав, лаявся та погрожував. Навіть якби вдарив.

Немає більш серйозного ворога, ніж той, хто ніколи не втрачає самовладання.

– По-друге. Ніколи. Мене. Не. Перебивайте. Вам ясно?

Гусейнов кивнув.

– Цілком, – ніздрі його розширилися. – Адріяне Володимировичу, – Гусейнов звівся на ноги й відійшов, силкуючись вивільнитися від натиску літнього слідчого – прихопив зі столу документи, пройшовся до робочого місця Гочмановського і долучив їх до високої гірки паперів колеги, – повірте мені, я, як і ви, прагну докопатися до істини.

– Чому ви вирішили взятися за це розслідування, якщо так ненавиділи Єгора? Навіщо брешете мені, що приятелювали з ним? Ви так і не відповіли, де були у момент, коли вбили мого сина.

Жоден нерв не здригнувся на обличчі колишнього слідчого, воно, як завжди, лишалося кам’яним та цілковито непроникним. Ніхто ніколи не зміг би вгадати, про що думає ця людина. Цього разу колишній слідчий зібрався мовчати аж доки не почує відповіді на поставлені запитання.

– Навіть якщо ми з Єгором і мали якісь проблеми – хоча, запевняю, останнім часом наші стосунки значно покращилися – я би не поважав себе, якби дозволив особистим проблемам завадити докопатися до істини. Зрештою, коли вбивають поліцейського – це виклик усім нам. Не знаю, звідки вам це відомо, але так, ви маєте слушність, я сам домагався того, щоб саме мені віддали цю справу. Вважаю її для себе викликом, а виклики я люблю, – Гусейнов замовк, спостерігаючи за реакцією Адріяна Скляра.

Колишній слідчий не зронив жодного слова, продовжував на щось чекати.

– Я був у відрядженні, коли вбили Єгора, – на позір спокійно відповів Гусейнов на ще одне запитання, однак розширені від люті ніздрі виказували його з головою.

– У якому саме місті?

Гусейнов зібрався розповісти, проте саме цієї миті прийшло осяяння: Адріян Скляр уже давно знає відповідь.

«Цьому старому мудилу вже все про мене відомо».

– У Бродах, – знехотя відказав.

– Недалеко від Львова, еге ж? – тріумфуючи, заявив колишній слідчий. Очі його лукаво сяяли, він посміхнувся самим кутиком рота. Вперше Гусейнов зауважив натяк на посмішку Адріяна Скляра.

Ще на початку зустрічі слідчий мріяв, щоб цей чоловік хоча б іноді посміхався. Тоді би напруга бодай трохи послабнула. Втім, тепер він збагнув, що більше цього не бажає.

Бо посмішка Адріяна Скляра – це посмішка хижака, до якого ти потрапив у пастку.

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 15:30

Антон Гусейнов різко підвівся, мало не перекинувши стілець, на якому сидів. Хвилину тому за батьком Єгора зачинилися двері. Слідчий схопив зі столу горня з кавою й вилив усе до останньої краплі у найбільший в кабінеті вазон. З гуркотом повернув його на стіл та заходився міряти кроками кабінет, попередньо замкнувшись.

Гусейнов нервово розтирав неголене підборіддя, відтак запалив цигарку й закурив. Слідчий відчинив вікно – свіже повітря ринуло до приміщення, отямлюючи. Він бачив, як Адріян Скляр вийшов із міськвідділу та подався геть.

«Обидва зарозумілі кретини. Чому одним усе, а іншим нічого?»

Неодноразово йому спадало на думку питання: чи зміг би Єгор довести його зловживання владою? І щоразу висновок був однаковим: без сумніву. Коли Єгор за щось брався, то доводив до кінця, чого б це йому не вартувало.

Несподівано для себе Гусейнов пригадав, як пів року тому місцевий телеканал підготував цілу передачу про Єгора Скляра як кращого слідчого області. Саме тоді він, спільно з київськими правоохоронцями, розкрив одну з найгучніших справ країни – їм вдалося затримати двох кримінальних авторитетів, а також виявити велику партію героїну (через свою високу вартість порівняно рідкісний наркотик для України). Тоді ж у передачі згадали й про батька Єгора: мовляв, в Україні ціла династія шанованих слідчих. Окрім них розповіли про ще одного поліцейського з Рівного, який брав активну участь у резонансному розслідуванні. Сам же Гусейнов доклав чимало зусиль, аби теж потрапити до телепередачі. Лишень йому приділили якихось жалюгідних п’ять хвилин.

На противагу цій передачі інший телеканал розробив цілий проєкт – про неприпустимо низький рівень розкриття справ в Україні, а також про те, що правоохоронці часто зловживають службовим становищем, змушуючи затриманих підписувати зізнання у злочинах, які ті не скоювали. Саме після цього Єгор і звернув увагу керівництва, що серед їхніх колег є такі, які не гребують будь-якими методами. Усе це відбувалося на тлі обговорення резонансних справ про вбивство п’ятирічного Кирила Тлявова^[12] та групового зґвалтування двадцятишестирічної дівчини у Кагарлику^[13].

«Теж мені, шановані слідчі!» – Гусейнов випустив дим з рота й ніздрів та сплюнув з вікна.

Він так і проводжав Скляра очима, аж поки той зненацька не зупинився. Колишній слідчий підвів голову – націлено, відразу знав, куди дивитися, – і витріщився на Гусейнова.

Антон Гусейнов завмер, забувши про все на світі. Цигарка так і залишилася диміти у його роті, коли він з подивом утупився у батька Єгора. Адріян Скляр посміхнувся кутиком рота, різко розвернувся і пішов геть.

«Його огидна фірмова всезнаюча посмішка!»

– Ні, так не годиться, – прошепотів Гусейнов. – Цей тип не залишить мене у спокої. Необхідно щось робити. І то негайно!

* * *

Рівне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 16:05

День виявився божевільним. Черговий міськвідділу Кирилов Кирило давно не бачив стільки людей за зміну, а працював він тут уже понад десять років. Свідки та поняті, що приходили до слідчих давати покази, патрульні, які лише те й робили, що привозили затриманих, самі затримані та ще купа людей, що приїхали сюди написати заяву. І це не враховуючи працівників міськвідділу.

Кирилов зиркнув на годинник, встаючи з-за столу: ні кінця ні краю цій зміні. Його колега саме оформлювала інформацію про затриманого у стані алкогольного сп’яніння, якого привезли двоє новеньких патрульних. Від самого ранку Іванка була роздратована через сварку зі свекрухою, а купа роботи лише посилили її й без того поганий настрій. Кирилов увесь день намагався уникати спілкування із нею.

П’яний чоловік щось белькотів, намагаючись умовити відпустити його, Іванка ж не зважала: мовчки заповнювала папери, лише час від часу ставила необхідні запитання. Патрульні стояли поряд із затриманим і балакали про своє, зрідка наказуючи невисокому просмерділому алкоголем та немитим тілом типу не викаблучуватися. На лавці у холі очікували своєї черги ще кілька правопорушників – їх так само стерегли патрульні.

– Сходжу до вбиральні, – все ж наважився попередити Іванну, – раптом питатиме керівництво.

Та лише відсторонено хитнула головою.

П’янюга бовкнув йому щось на кшталт прохання вплинути на «сувору жіночку», проте Кирилов відмахнувся. Коли за десять хвилин правоохоронець повернувся, Іванна вже оформляла нового затриманого, а на його робочому столі лежав конверт.

– Хто це приніс? – здивувався Кирилов, беручи до рук великий білий конверт без зворотної адреси.

– Поняття не маю, – стенула плечем Іванка, заледве звівши на нього почервонілі від утоми очі. – Кур’єр. Поклав і швидко пішов.

– І ти не спитала у нього для кого це?

– Кирилов, у мене немає на це часу! – майже гаркнула. – Ти не бачиш – я працюю? Там має бути написано. Якщо ні – викинь і не морочся!