Напередодні першого рішучого штурму місто було оточено з трьох боків – з півдня стояв табір Трубецького, на заході були війська Ромодановського бєлгородського розряду, ще з одного боку розташувався полк Ф. Куракіна. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використанню кавалерії і важкої артилерії близько від міста. Трубецькой звернувся до обложених з вимогою скласти зброю, на що українці відповіли, що вони сіли в облогу на смерть і міста не здадуть. 26 квітня Конотоп був обстріляний з усієї наявної у московітів артилерії, але вистояв. Тоді вночі 29 квітня відбувся штурм. На місто рушило більш ніж 20 тисяч чоловік – декілька солдатських і драгунських полків, а також козаки Безпалого. Нападникам в якийсь момент навіть вдалося піднятися на міські мури, але все ж таки штурм був відбитий. В цій операції за даними архіву московського Розрядного приказу росіяни втратили пораненими 2594, покаліченими – 386, вбитими – 514 чоловік. Перехід до тривалої облоги відбувся тому, що спроба захопити місто приступом з широким використанням гармат була невдалою.

До чого тільки не вдавалися війська Трубецького – вони засипали рів, підводили підкопи, продовжували гарматний обстріл, підводили вал, з якого було б зручніше бомбардувати місто. Нічого не допомагало. Козаки захищалися відважно і навіть зухвало. Так, вночі вони робили вилазки і використовували засипаний у рів ґрунт для укріплення валів фортеці. Постійно воїни Гуляницького здійснювали атаки на ту чи іншу частину московської армії навколо Конотопа. Після вилазки козаків, декілька з них потрапили у полон. Російські воєводи писали в Москву, що «…взятые языки солгали, а в приступ в городе объявились многие люди». Виявляється, полонені козаки свідомо занизили кількість оборонців, щоб виманити на себе супротивника. Нарешті, Трубецькой був вимушений перенести табір війська на десять кілометрів від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і таким чином розділити армію між табором і військами навколо Конотопа. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопа московські війська втратили близько 10 тисяч чоловік. Гадаємо, що це – суттєве перебільшення, але на наявність втрат вказує хоча б згадане переміщення частини російської армії.

Але ситуація для конотопців ставала щодалі складнішою. З 5 червня гарматний обстріл міста посилився, тому що Трубецькой встановив батареї на височині за р. Єзуч. До нас дійшли два листа керівника оборони полковника Гуляницького до гетьмана Виговського. Полковник просить гетьмана поспішати на допомогу, однак запевняє: «ми ще за ласкою Божою всього маємо багато». Проте в іншому листі він малює більш жахливу картину: оборонці міста виснажені до краю, щодня та щоночі бої, ворог засипає рів перед фортецею, бракує води, закінчуються кулі, коні впали, «змилуйся, добродію, якнайшвидше поспішайте й рятунку нам давайте». Про те ж свідчать слова полоненого козака, який розповів, що обложені їдять конину, води дуже мало, і місто тримається лише в надії на гетьмана… На військовій нараді підлеглі ніжинського полковника пообіцяли тримати оборону до 29 червня, після чого, якщо ситуація не зміниться, здати фортецю Москві.

Дев’ять, а то й десять тижнів утримувався в Конотопі Гуляницький, що дозволило ретельно підготувати свій наступ Івану Виговському.

Конотопська битва

На початку війни з Москвою гетьман Виговський роз’яснював її причини: «…і не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою й освячену проливом крові, могти зберегти. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили край. Та зрада підступної Москви явна в усьому, вона готує нам ярмо насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю. Усе те ми виявили…, а тепер змушені підняти законну оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася…» Ця тирада повинна була підняти на боротьбу проти північних сусідів українське населення, але чи не більш важливою для гетьмана ставала позиція можливих союзників – поляків і татар. Їх особливо вмовляти не довелося. Кримські татари були й залишилися принциповими ворогами московітів, а Річ Посполита, не зважаючи на Віленське перемир’я з Росією 1656 року, бажала повернути собі втрачені українські землі – тим більш, що Гадяцький договір з Виговським дозволяв розглядати цю проблему вже і в формальному сенсі.

Отже, по-перше, до козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана були залучені загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чоловік. Крім того, було досягнуто домовленості з кримським ханом Мухаммедом-Гіреєм IV про допомогу; хан з’явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська. Переправившись 10 червня через р. Орель, хан одразу ж послав великий загін під Говтву, де точилися бої між гетьманцями та їх ворогами з числа московітів і опозиціонерів. Росіяни були розгромлені.

Ще не дочекавшись підходу татар, але одержавши звістку про те, що вони йдуть, Виговський вирушив із села Бикова^[70], де його війська стояли обозом, в напрямку на Конотоп. Пройшовши Ічню, що на річці Удаї, гетьман зупинився в 10 верстах від неї – на Крупич-полі. 24 червня до нього приєдналися і татари Мухаммед-Гірея IV кількістю до 30 тисяч. Згідно з даними, що наводить М. Маркевич, татарське військо очолював не хан, а Калга-султан. Вочевидь при Виговському ще раніше перебував Нурадин-султан, а крім кримчаків, в татарському війську були представники Білгородської, Ногайської, Азовської орди. Кількість татарських союзників переважала кількість самих козаків. Виговський зібрав під своїми хоругвами 16 тисяч чоловік під керівництвом десяти полковників: чернігівського – О. Силича, паволоцького – І. Богуна, переяславського – Т. Цецюру, канівського – І. Лизогуба, уманського – М. Ханенка, черкаського – Ф. Джулая, кальницького – І. Вертелецького, білоцерківського – І. Кравченка, подільського – О. Гоголя, прилуцького – П. Дорошенка. Поряд з гетьманом перебували авторитетні старшини – обозний Т. Носач, судді – Г. Гапонович і Ф. Лобода. Найманці знаходилися під загальною командою А. Потоцького і шляхтича Ю. Немирича. За словами Самовидця: «І там гетьман Виговський зі всією старшиною, а полковники і сотники зі всією черню присягали хану кримському на том, аби його не відступати, там же і хан з солтанами й усіми мурзами присягав козакам, аби їх не відступити в тій війні, як ударяться з військом московським». Цікаво, що договір татар з Виговським на Крупич-полі постає дещо в іншому світлі, зважаючи на матеріали допитів родичів гетьмана – двоюрідного брата Ю. Виговського і дядька І. Виговського, які пізніше потрапили в російський полон. Вони вказували на те, що гетьман домовився з союзниками про допомогу не тільки в окремій операції, а й на майбутнє. Ось про що говорили ці свідки подій: «На кого хан війною піде, і їм іти з ним, а хану… допомагати гетьману проти всякого неприятеля…»

З Крупич-поля обидві частини війська вирушили до Конотопа, який знаходився на відстані трьохденного переходу. За 22 версти до міста біля с. Тиниці в низині р. Борзни^[71]союзники зупинилися, оскільки не збиралися завчасно видавати себе ворогу. Наперед були відправлені загони, які повинні були взяти язиків, а також розвідати обстановку біля переправи через ріку Куколку приблизно в 12 кілометрах на південний захід від Конотопа. До речі, ця ріка є однією з загадок тих подій. Куколка дійсно існує і зараз на Конотопщині. Але в козацьких літописах, а як слідство – в більшості історичних творів, що описують Конотопську битву, мова йде про іншу річку – Сосновку. Сумніви в тому, що саме переправа через неї була місцем славнозвісної баталії, виказав відомий дослідник української історії і, до того ж, історії саме Конотопщини О. Лазаревський. Його думку підтримує сучасний історик А. Бульвінський. Він також вважає, що події розгорталися на річці Куколці.

Десь на річці відбувся перший бій між силами Виговського і Трубецького, який носив локальний характер. Чи то гетьман намагався підняти бойовий дух своїх козаків (мета, якої можна досягнути незначною перемогою в сутичці напередодні основних подій), чи то єдиним завданням була розвідка і здобуття язика. Так чи інакше, але передові загони Виговського вступили в зіткнення з окремими загонами росіян та перемогли в цій битві. За даними Самовидця вона відбулася поблизу переправи біля села Сосновка (чи не є назва села причиною плутанини з назвами річок?): «…І зараз з-під Тиниці під’їзд добрий відправили, де прийшовши на переправу в селі Сосновці… де язика взяли». Те ж місце – село Сосновка – називає і статейний список самого князя Трубецького. За цим документом, ця перша зустріч військ гетьмана і ближнього боярина відбулася 27 червня. Дещо інші відомості містяться у літописі Величка. Тут говориться, що перша сутичка мала місце під Шаповаловкою – селом, яке знаходилось на тій же Куколці, але дещо ближче до Конотопа. Треба сказати, що вже згадуваний О. Лазаревський стверджує, що це село з’явилося на мапі Конотопщини пізніше, ніж відбувалися описувані нами події.

В чому навряд чи потрібно мати сумнів, так це в дещо дивній необізнаності російських воєвод щодо кількості військ, які привів з собою гетьман Іван Виговський. Створюється враження, що Трубецькой і Ромодановський до останнього моменту не знали, де знаходиться гетьман, чи об’єднався він з татарами, скільки шабель в його армії: «А чи багато людей і цар чи царевич, чи мурзи і зрадник Івашка Виговський з ними, і про те достовірно було невідомо». Тому московські війська залишалися розпорошеними і, цілком вірогідно, саме тому князь відправив на бій з основними силами гетьмана і татар відносно невелику армію, про що йдеться нижче. Не зовсім зрозуміло, куди ж ділися ті сто тисяч, які почали наступ з Путивля. Може їх і не було? Тут буде доречно навести цитату зі статті основного сучасного опонента українських істориків російського вченого І. Бабуліна: «Згідно “Кошторису воєнних сил Московської держави в 1663 році” загальна чисельність усієї діючої російської армії в кульмінаційний період російсько-польської війни складала біля 122 тисяч чоловік…»

Завдання Виговському значно полегшив своїми відважними діями обложений в Конотопі Гуляницький. Ми вже говорили про те, що Трубецькой відвів велику частину своєї армії, зважаючи на великі втрати, пов’язані з регулярними вилазками козаків з міста. Іншою причиною такого розділу могли стати проблеми з постачанням – не так вже й легко нагодувати багатотисячне військо – полководці були вимушені розташовувати частини армії в різних місцях. Одну з останніх своїх вилазок козаки Гуляницького провели напередодні битви між військом Виговського і росіянами. В результаті Трубецькой вимушений був утримувати біля міста значні сили, поки другу частину армії громили за Сосновською переправою.

Отже, якщо прийняти до уваги відомості Величка, перша сутичка з московським роз’їздом сталася десь 24–25 червня 1659 року. 27 червня відбувається бій, про який свідчить статейний список О. Трубецького. Мабуть вже перед цією сутичкою, що мала за мету спровокувати росіян на велику битву на Сосновській переправі, частина татар відправилася до урочища Пустої Торговиці в семи кілометрах від села Сосновка на схід в улоговині русла колишньої річки Торговиця. Це урочище являло собою сильно заболочений яр завширшки кілометр з досить високими берегами. Мухаммед-Гірей IV (якщо він взагалі був на місці подій) переправився на конотопську сторону річки. Козаками за відсутності виступившего назустріч росіянам Виговського повинен був командувати брат Григорія Гуляницького Степан.

Роздратований набігом козаків 27 червня, Трубецькой направив до Сосновської переправи частину своїх військ, якими командували Семен Пожарський і Григорій Ромодановський. До сих пір точаться спори відносно кількості московського війська. Гетьман в листі до поляків вказував на 15 тисяч супротивників, і це цікаво, бо виходить, що сам переможець називає одну з найменших кількостей ворогів. Самовидець пише про 20–30 тисяч чоловік, Величко стверджує, що Пожарському було дано «кільканадцять тисяч рейтарів та іншого доброго кінного війська». Польські джерела піднімають чисельність вже до 40–50 тисяч чоловік, а турецький історик Наїма прямо вказує на 50 тисяч. Українські історики Костомаров, Антонович, Дорошенко називають 30 тисяч чоловік в московській армії Пожарського. Найбільш скромне число – 10 тисяч – знаходимо в трудах радянського історика Олійника, але в нього, звісна річ, були причини, щоб не перебільшувати значення успіху українського війська в боротьбі зі «старшим братом». Додамо, що серед підлеглих Пожарському росіян під Сосновкою були і козаки Івана Безпалого у кількості двох тисяч під командуванням полковників Г. Іванова і М. Козловського, а крім кінноти в війську була і деяка кількість піхоти, хоча основну частину складала саме кавалерія. Найбільш боєздатною частиною загону Пожарського були рейтарські полки під началом іноземців-полковників А. Фанстробеля і В. Джонстона з драгунськими ротами (біля 4 тисяч чоловік) – вони, звісно, були ближче за своїми характеристиками до передових європейських армій.

Щодо кількості військ козаків і татар, то тут існує більша одностайність – 50–60 тисяч чоловік. При цьому більшу частину армії складали татари у кількості 30–40 тисяч. На Пусту Торговицю хан відправив не всіх своїх татар, а «перебраних» – найбільш досвідчену, кращу частину армії. Вірогідно, там в засідці перебували на першому етапі бою 15–25 тисяч ординців, інші ж приймали участь в стартовому зіткненні козаків з московітами на переправі. Знаючи, як розвивалися події надалі, логічно припустити, що незначна кількість татар, що відразу ж вдалася до бою разом з Виговським, була потрібна гетьману і хану, щоб замилити очі московським полководцям, які все ж таки знали, що гетьман привів з собою кримських воїнів. Вони лише не знали, де ці татари і скільки їх насправді.

Обидві армії зустрілися біля цієї переправи 28 червня. Цей день і увійшов в історію як дата Конотопської битви. Скоріш за все, першими до переправи підійшли росіяни. Наїма свідчить, що татарський роз’їзд виявив московські частини біля переправи і тільки потім було прийнято рішення атакувати саме війська Пожарського, а не залишені під Конотопом і більш чисельні сили Трубецького^[72].

Літописи донесли до нас настрій, який царив в російському таборі. Якщо більш досвідчені воєводи вагалися і не були впевнені, чи потрібно переходити річку, то зовсім інакше повів себе молодий і темпераментний князь Семен Пожарський. Навіть свідчення полонених козаків про великі сили татар лише розпалили марнославного воєводу. «Давай ханішку! Давай Нурадина, давай Калгу! Усіх їх бодених матерів і вирубаємо, і виполонемо!» – кричав Пожарський.

Таким чином, князь розраховував на повну перемогу і першим почав бій, перейшовши на інший берег чи то Куколки, чи то Сосновки. Ромодановський з невеликим загоном залишився на правому березі ріки. На протилежному березі росіяни почали встановлювати свої батареї. Проти них спочатку виступив зовсім невеликий авангард Виговського – по деяким оцінкам, всього п’ять тисяч чоловік – козаків, європейських найманців і татар. Звісно, що цей поставлений для заманювання загін, як тільки почали стріляти російські гармати, швидко відступив, відтягуючи за собою від переправи розпалене першою вдачею московське військо. Давався взнаки характер будь-якої феодальної армії – шляхетні лицарі в усі часи мало піклувалися про взаємодію з піхотою та артилерією, а побачивши можливість здійснити подвиг, втрачали обережність і забували про дисципліну. Схоже на те, що саме так повели себе російські дворяни і потрапили в пастку. Виговський свідомо відступав у напрямку Пустої Торговиці, де, як ми пам’ятаємо, стояли основні татарські сили Нурадина і Калги.

Наведемо тут розповідь про ще один важливий епізод битви, але відразу ж пояснимо, що він міститься в праці «Гетьманство Виговського» М. Костомарова, який користувався не дуже достовірними відомостями з літопису Величка і польської хроніки В. Коховського. Опис цього епізоду завдяки авторитету історика перекочував в труди І. Левицького, В. Каргалова, Ю. Мицика, О. Апанович, але ставиться під аргументований сумнів О. Лазаревським і сучасним знавцем проблеми А. Бульвінським. Епізод стосується допомоги, яку нібито забезпечив Виговському С. Гуляницький.

Отже, якщо приймати на віру інформацію Костомарова, поки росіяни наздоганяли гетьмана, Степан Гуляницький з іншим козацьким загоном готував їм сюрприз, що повинен був доповнити картину, пензлі для якої вже тримали в руках татари. Під прикриттям навмисно виритого рову козаки рушили до мосту через Куколку. Він був зруйнований, що вже не давало московітам повернутися тим же шляхом. Але й цього С. Гуляницькому здалося недостатньо. Залишками цієї споруди, а також вербою та комишами козаки загатили річку, Куколка розлилася по простору за спинами кінноти Пожарського, перетворивши лук на болото. Інше болото поступово опинилося, навпаки, перед обличчям росіян – це було те саме урочище Торговиця. Московіти знали про це місце, щоправда, не відали, наскільки далеко простягається це болото, а також не могли собі уявити, що тут знайде укриття чисельна татарська кавалерія, яка ще й знайде спосіб обійти небезпечну трясовину під час атаки.

Якщо все було саме так, то успішні дії козаків під Конотопом ще раз підтвердили той факт, що у вмінні пристосовуватися до місцевості і пристосовувати цю місцевість до себе їм не було рівних. Це дає нам привід звернутися до короткого аналізу бойових характеристик супротивників дворянської кінноти – козацького війська. Звісно, формат даної книги навряд чи вимагає від нас ретельного повторення усіх тих описів козаків-воїнів, що легко можна знайти у будь-якій відомій праці з історії козацтва. Ми звернемо увагу лише на деякі важливі риси військового мистецтва славетних українських вояків.