Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати – хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.

Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в нім було якесь чудне та дивне.

І пильний погляд кмітливих тямущих очей.

І в убранні якісь дрібниці.

І та книжка, друкована далебі не по-наському.

Тільки й знав об нім Михайлик, що ім’я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель.

Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав.

А другий – козарлюга вже в літах, вельми підтоптаний, – стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій хвигурі, тобто на дерев’яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.

Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил – і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.

– Злазь! – гукнув йому Пилип-з-Конопель. – Пора вже ставати мені.

– Ще рано, – стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз.

І став біля вежі, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть.

Молоді були в нього лиш очі. І він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та здичавілих, що так і жили тут, у трав’янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів.

Вартуючи на стрімкій дерев’яній вежі, спорудженій на вершечку верховинної могили, ані вдень, ані вночі, чергуючись, очей не зводили вони з таких же самих веж, що ледве бовваніли на обрії, далі та далі по високих шпилях.

Очей не відривали, щоб не проґавити раптового сигнального вогню, котрий на будь-якій дальній хвигурі міг спалахнути щохвилини, страшний та осоружний знак нового нападу чужинців, знак нової війни.

Коли ген-ген на границях землі української з’являлись перші загони ворога – ногайців чи кримських татар, панів-поляків чи ще яких зухвалих зазіхачів, вартові підпалювали там десь крайню вежу, а той вогонь побачивши, козаки на сусідній хвигурі збивали в небо і свій стовп вогню, а ще ближчі – свій, бо сторожові хвигури стовбичили тоді по всіх степах, – і ось так, за годину якусь всенька Україна за сотні верст уже знала: ворог знову переступив наш поріг, і козацтво всюди лаштувалось до відсічі, а мирні люди, що працювали на степу і в плавнях, гречкосії з хуторів, зимівників та сіл, рибалки й пастухи, копачі селітри чи залізної руди, лісоруби та вуглярі, солевари й мисливці, сірома й люди багатші, всі вони сушили сухарці, забивали на сало свиней, підсмажували пшоно задля каші, заривали в землю збіжжя, гроші та хліб – і поспішали на Січ, щоб стати оружно до війська, а інші, захопивши будь-яке майно, жінок, дітей і старезних дідів, квапились поховатися в замках, по слободах чи по містах або ж тікали в Московщину, щоб не вскочити, крий Боже, в халепу – в полон, у рабство чи в обійми смерті…

Таку ось колотнечу, нестримне зрушення народу міг зняти по всій Україні навіть випадковий вогонь на будь-якій степовій хвигурі.

Тож і курили чатівники десь осторонь, та й своє багаття Мамай з товаришами розґнітили десь далі, аж за могилою, щоб, не дай Боже, якась дурна іскорка не скоїла великої біди, бо вся вежа, зрихтована з просмолених бочок, могла спалахнути за мить.

Основу її складали шість бочок із самим тільки нижнім дном, залиті по вінця смолою.

Їх ставили в коло на просочену смолою землю, зв’язували докупи просмоленими линвами, зверху ставили ще п’ять, таких же, на них – іще три, ще вище – дві, а нагорі стирчала бочка порожня – без верхнього й без нижнього дна – задля тяги повітря, а в ній була сама лише залізна перекладка з довгою вірьовкою, що з неї звисав товстий віхоть прядива, вивареного в селітрі.

Варто було тільки викресати вогню, щоб миттю вся оця хистка споруда…

Але ні! Про це страшно було навіть подумати.

Та Михайлик думав зовсім не про це.

38

І раптом йому стало чомусь так сумно, Михайликові нашому, що й Боже ти мій.

Його дратувало вже, що той чудернацький молодик-запорожець стиха чогось регоче над якоюсь товстою чужинного друку, досить-таки пошарпаною книгою. І от…

Він завжди вважав себе не дуже й розумним, Михайлик, але, розсердившись, про це забував.

Він вважав себе не дуже й сильним. Але в гніві забував і про це.

Він вважав себе й несміливим. Але спересердя не тямив і цього.

Він вважав себе не дуже й сердитим, але зопалу забував і про це.

Забув і зараз, бо розсердився, розгнівався, аж самому стало страшно.

І спитав:

– Чого регочеш, Пилипе?

– І тобі хочеться? – відповів запитанням на запитання Пилип-з-Конопель.

– А я не вмію.

– Реготати?

– Він за все життя ні разу й не всміхнувся, – сумно мовила Явдоха. – Наче наврочив хто.

– А ось я його зараз… розсмішу! – І Пилип хутенько став перегортати сторінки своєї книги, маючи, видно, замір щось смішне читати.

– Не зумієш, – усумнилась Явдоха.

– Аж ось! – не зваживши на Явдошин сумнів, буркнув Пилип-з-Конопель і, пересівши до самого вогню, бо вже стемніло, заходився читати, зразу, видно, перекладаючи з якоїсь чужинної мови, і справді, там було чимало кумедного й смішного, бо слухачі, захоплені веселими пригодами французьких мандрівних акторів, хто сміявся, а хто й реготав.

Жоден м’яз не ворухнувся тільки на молодому, без єдиної зморшки, обличчі Михайлика, яке не знало ні сміху, ні горя, ні бритви, ні ляпаса, – анічогісінько.

Пилип здивовано дивився на Михайлика, – він досі й не бачив таких, що здужали б не посміхнутись над тими пригодами, про які зараз читав, і він мовив до матінки:

– Я все одно вам колись його насмішу-таки, неню, – і в прикрім збентеженні закрив улюблену, як видно, книгу, хоч слухачі й не від того були б – послухати ще трішки.

– Що за книга? – спитав, ще й не досміявшись, Козак Мамай, бо він те діло вельми полюбляв – гуртом пореготати досхочу, до сліз, до кольки в боці. І він простяг по книжку руки: – А ке сюди! – і, взявши, прочитав на чільній стороні не наські слова: «Поль Скаррон. Комічний роман»…

– Ви тямите й французьке? – спитав Пилип.

– Тямив трохи, парубче, – і наш Мамай у тьмянім присмерку почав перегортати сторінки, але вже літери зливались, і читати годі було, і він оддав Скаррона чудернацькому молодикові-запорожцеві, котрий балакав трохи дивно, незвично наголошуючи слова і промовляючи їх аж надто швидко, хоч і вивчився говорити по-нашому, видно, не дуже й давно.

– Хто ж він такий, оцей Скаррон? – спитав Козак Мамай. – Француз? Живий?

– Живий, коли ще не замучили його пани аристократи.

– За що ж?

– За сміх. За кепкування. За дотепність. Розплатою за смішки стають слізки. Так це було. Так є. Так буде… – і, трохи помовчавши, Пилип додав: – Я читаю цю книгу, коли мені сумно.

І, взявши з тороків червоний шмат шовку, Пилип заходився загортати свого Скаррона разом з якимись іншими трьома чи чотирма книжками.

– Що там у тебе, козаче? – спитав Мамай.

– П’єра Корнеля «Сід», Сореля «Франсіон», український словник вашого Памви Беринди та книга одного француза: «Опис України».

– Француз – про Україну?

– Гійом ле Вассер де Боплан.

– Де Боплан? – аж скрикнув Козак Мамай, аж наче спалахнув, аж засіпався кінчик лівого вуса, що завше означало в нього збентеження.

– Ви тут колись його знавали? – теж, ніби вражений чимось, ахнув чудний запорожець.

– Ми колись побраталися. А потім… наче розбили глек. Він будував на Україні фортеці задля наших ворогів. А я…

– Все одно… він любив Україну! – гарячим покриком озвався молодик. – Ось почитайте!

І він простяг Мамаєві ту книгу, «Опис України», видану в Руані.

Мамай схопив її, присунувся до вогнища, де закипав куліш, але побачити нічого вже не міг і, пригорнувши ту книжку до серця, сидів і мовчав.

Мамай дивився на молодика, котрий так дуже схожий був на самого Боплана: чи не син? – і йому хотілося спитати, але зараз не мав сили говорити, бо охопили мислі про давнє побратимство з французьким дворянином, непосидячим нормандцем, інженером-будівником, що прожив на Україні років сімнадцять-вісімнадцять, вивчаючи, спостерігаючи, складаючи перші докладні карти просторів України, записуючи й змальовуючи те, що бачив у нашій козацькій стороні, яка за кільканадцять літ прикипіла до щирого серця французові.

Але… той веселий і моторний руанець був вірним слугою не народові нашому, а польським королям, будував на Вкраїні фортеці, котрі мали захистити володарів Польщі не тільки від наскоків кримчаків та ногайців, а й від повстань народу українського, який раз по раз намагався скинути шляхетське ярмо, – від небезпечного сусідства Січі Запорозької, що про неї слава йшла по всій Європі.

Мамаєві кортіло мерщій дізнатися: що ж він там написав, руанець, у своїй книзі про Вкраїну?

Навмання перегортав сторінку за сторінкою, помацав безбач томики Скаррона та Сореля і… зітхнув.

39

Скільки ж було на світі непрочитаних книг!

Скільки було країн і краєвидів, яких він ще не бачив!

Мов людських, котрих він досі не чув!

Людей розумних, що їхніх дум Козак іще не знав.

І радощів земних, яких він ще не відав.

Жінок, що їх не обіймав…

Було ще на світі й багато дітей.

Але й діти всі – були не його діти.

Він же ж мріяв про власне кубло, про дружину, про серденят, про мирний труд, а мусив воювати, рідний край обороняючи від зазіхань чужинців, простих людей – од панів, бо знав обов’язок перед народом, але ж бували й такі ось хвилини, коли не ставало від того легше на душі.

Рука його ненароком торкнулася до струн, і Мамай, на мить забувши про чарівну силу своєї бандури, припав підборіддям до верхняка, і забриніла вона в його гарячих руках, і сам він забринів од захвату і тихо заграв до пісні, ледве чутної, яку він, зажурившись, замугикав собі під ніс:

 
Побратався сокіл
З орлом сизокрилим…
 

І пісня ця пливла в спокійному анданте, та й нічого надто сумного ніби й не було в ній, але Козак, замислившись, струни торкав журливо, і чарівна бандура показала раптом свою дивовижну силу.

А сила в тій тридцятидвохструнній бандурі була така: коли Мамай грав сумної, всі довкола, хто чув той бренькіт тихомовний, усі плакали, бо ж не плакати не мали снаги.

Коли ж він грав веселої, ніяким робом не могли слухачі на місці вдержатись, бо гналися в танець, а то ще й реготали, наче турки, що накурились опію, і коли Козак Мамай не хтів спинитись, люди знемагали замалим не до смерті в шаленому танці, якщо запорозький характерник занадто гучно й весело посмикував струни та приструнки: терції та бунти, найтовщі, та кишкові баси, бо ж мала кожна з тридцяти двох струн свою осібну силу впливу.

Та на цей раз, ненароком загравши, бриньчав Мамай сумно, але в міру, то хоч і плакали всі потроху, але не ревно, а просто зажурились, самі не знаючи – чому…

Заплакала й неня Михайликова, забувши про киплячий куліш.

Та й козаки-нетяги, що втекли від пана Купи, зашморгали носами.

І старий козак-чатовий при хвигурі засмутився до сліз, – бо ж приводів до смутку та печалі в кожного було задосить і тоді.

Та й Пилип-з-Конопель, чудернацький той запорожець, забув думати про свого Скаррона з його «Комічним романом».

Заплакав би й Михайлик, коли б він плакати вмів, бо ж він перебував саме в тім переступнім віці, коли дитячих сліз уже не стало, а гірких, чоловічих, Бог йому ще не дав.

Отак от і зажурилися всі.

Заскавулів навіть вражливий Песик Ложка, хоч йому не перепало сьогодні жодної краплини оковитої, аж Мамай схаменувся, згадав про владу свого струменту, а вгледівши сльози, мерщій, щоб не ятрити таких дзвінких сердець, поклав бандуру на пухкий духовитий килим сивого чебрецю.

Згадавши про достиглий куліш, подорожні взялись до вечері, запросивши й вартових од хвигури – і того старого, козака лубенського, київського чи, може, й смілянського, котрого звали Петром Гордієнком, і того, що досі безпробудно спав собі, якогось довгого, рудого та безбрового парубка, що його звали товариші Паньком Півторарацьким, і приязного Пилипа-з-Конопель, до якого так уважно придивлявся, хочучи про щось спитати, простодушний коваль Михайлик.

А куліш вийшов славний, димком пойнятий, як і всякий куліш, що вариться в степу.

Сипнувши в казанок пучку тонко змеленого перцю, добрі люди вечеряли смачно.

Але сум іще краяв серця…

Чи то від пісні Мамаєвої.

Чи від тихого й загравного вечора степового.

А чи від квиління осиротілого сокола, що, цілий день літавши за Мамаєм, і досі десь, у хмарній високості, чути було, оплакував свою так нагло втрачену подругу.

Всі мовчали.