Владислав Леонідович Карнацевич

© Карнацевич В., 2010 р.

Нар. 1978 р. (м. Харків)

Битва під Конотопом^[64]

Початок відкритої війни москви з виговським. Облога конотопа

В жовтні 1658 року із м. Охтирки на українську землю ступило 20-тисячне військо бєлгородського воєводи Г. Ромодановського. Далеко не в останній раз цей російський полководець втручався у події в Україні. Практично вся історія Руїни пройшла при активній його участі. Появі Ромодановського передували локальні, але важливі операції його союзників – охтирських козаків. Вони зайняли плацдарм в Полтавському полку, більш того, посприяли обранню на посаду полтавського полковника опозиційного до гетьмана К. Пушкаря. Саме він офіційно звернувся до бєлгородського воєводи по допомогу.

При воєводі були і козацькі загони, складені значною частиною саме з тих, що приймали участь в повстанні проти Виговського, слобожанські частини І. Донця. Козаків, яких згідно відписці воєводи царю, було на його боці біля 30 тисяч, очолювали значний військовий товариш Іван Безпалий та осавул Вороник. Вже через три дні після появи на українських землях військо Ромодановського взяло Миргород. Згодом російсько-козацьке воїнство взяло та спалило Лубни, Чорнухи і багато інших міст. Взятий був і Конотоп. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським цього міста: «Він зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав «винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені».

Один з найбільших боїв цього етапу війни відбувся під Пирятином, де армію Ромодановського зустріли віддані Виговському козаки Ніжинського і Прилуцького полків, якими командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Останній був вимушений відійти до Варви, де боярин Ромодановський тримав його в облозі майже шість тижнів. Але взяти місто росіянам і союзним їм козакам не вдалося. Гуляницький міцно тримав позиції. Згодом ми побачимо, що стійкий захист під час штурмів і облог став «коронним номером» видатного козацького полководця.

Тим часом Іван Виговський з братом Данилом намагався зміцнити свої тили шляхом взяття Києва. 30 жовтня гетьманські війська починають черговий штурм міста. Але ця операція завершилася повним провалом. Маючи величезну силу війська (за даними Шереметєва – до 50 тисяч козаків і 6 тисяч татар), Виговський, схоже, просто не зміг пояснити своїм людям, чому вони повинні проливати кров у боях з росіянами. Врешті-решт він зустрівся з воєводою під Києвом, промовив не дуже розбірливі слова вибачення, побожився, що не хоче воювати з государем і відступив, знов розпустивши війська.

Вдаючись до традиційного прийому завойовників, московіти вирішують розколоти українське суспільство через формування маріонеткового уряду. Тому в кінці листопада під пильним наглядом Ромодановського ті козаки, що прийняли його бік, обирають собі нового гетьмана – Івана Безпалого. За словами С. Величка, він «тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кожуха, боячись хоч трохи віддалитись набік, щоб не потрапити до рук Виговського». Оскільки раду, яка його обрала, аж ніяк не можна було вважати загальною, гетьманом Безпалий став наказним. Так було започатковано принцип багатогетьманства, який і став підвалиною того періоду в історії України, який називається «Руїною». Прийде час і крім постійних двох гетьманів Лівобережжя і Правобережжя будуть з’являтися ще чисельні володарі булави, кожен з яких буде мати за опору різні верстви суспільства та підтримку різних іноземних государів.

Підхід зими робив облогу незручним заходом. До того ж в кінці листопада на допомогу Гуляницькому прийшли загони під проводом переяславського полковника Т. Цецюри. Успіху вони не мали, і таким чином інтереси московського воєводи, що бажав перепочинку, і козаків гетьмана на той час співпадали. Цецюра засвідчив покірність Москві, присягнув і Гуляницький, що дозволило йому залишити Варву, а Ромодановському зайняти її невеликою залогою, а більшість війська відвести до зимових квартир. Воєвода розташував свої війська у Лохвиці, а козаки Івана Безпалого зимували у Ромнах. Не можна сказати, що тут росіянам дали спокій. Виговський бачив неминучість ще більш кривавого зіткнення з царською армією наступного сезону і готувався до цієї кампанії. Вже на зиму до гетьмана прийшло кілька тисяч польських жовнірів, з якими Іван Євстахійович ходив під Лохвицю «доставати» князя Ромодановського. Росіяни відбилися, але вимушені були залишитися лише спостерігачами, коли козаки Виговського розійшлися по Лівобережжю, призводячи до покірності відвернуті було від нього міста. Багато з них були взяті й покарані. В грудні ж прибічники гетьмана намагалися вибити з Ромен Безпалого, але безуспішно. Гетьманському уряду залишалися непідконтрольними території на схід від лінії Ромни – Лохвиця – Хорол – Говтва – Нові Санжари.

В січні 3-тисячний загін гетьманців провів «наїзд» на укріплення російського Путивля. Тоді ж знов до Лохвиці були направлені війська Виговського, якими командували Немирич і Скоробагатенко. В місті того часу стояв вже князь Куракін, бо Ромодановський повернувся до Бєлгорода. І ця атака була відбита. Того ж часу Безпалий безперервно бився під Ромнами з козаками Гуляницького.

На початку лютого 1659 року гетьман розбив супротивників під Переяславом, згодом взяв опозиційний до того Миргород. Гетьманські війська діяли під Гадячем, Хоролом, Сорочинцями, Грунню. Довгий час гетьман стояв під Зіньковим проти поставленого тут Безпалим наказного гетьмана І. Силки, але, не добувши місто, повернувся на правий беріг – в Чигирин, залишив «за старшого» Г. Гуляницького. Документи називають його сіверським гетьманом. У свій час таку ж посаду отримав залишений на Лівобережжі гетьманом Дорошенком Дем’ян Многогрішний. В козацькій ієрархії такі гетьмани, що призначалися «згори» для командування крупними силами та регіонами за відсутності «справжнього» гетьмана, називалися наказними. Сам П. Дорошенко одержав від гетьмана завдання тримати Срібне. І. Скоробагатенко з чигиринськими козаками і невеликим татарським загоном стояв між Лохвицею і Зіньковим.

Розуміючи недостатність зусиль корпусу Ромодановського, московський уряд гарячково збирав ще більшу армію. Точніше – значно більшу. Провівши взимку 1658/59 року додатковий набір усіх категорій служилих людей, Москва направила до України навесні 1659 року боярина і намісника казанського О. М. Трубецького зі 100-тисячним військом^[65]. До Путивля, з якого в кінці березня і почався цей наступ, до Трубецького прибули його соратники – князь С. Пожарський, князі Ф. Куракін і С. Львов. Можна говорити про те, що в Україну рушила чи не краща частина російських збройних сил того часу. Основу його складала дворянська помісна кіннота, що потребує нашої особливої уваги – хоча б тому, що події 1659 року наблизили кінець цього роду військ.

Історія дворянської помісної кінноти має свої коріння в епосі Івана III – великого об’єднувача руських земель, творця міцної централізованої держави, яка більше не залежала від татар, але повністю залежала від Москви. Під владою государя опинилися дружини удільних князів і боярських васалів, які йому підкорилися. Одночасно государ заохочував і власних слуг – людей «Государева двора». Маса дрібних князівських і боярських васалів, а також дворян – васалів і слуг самого правителя Росії, які допомагали йому отримати перемогу в боротьбі з великою регіональною аристократією, і повинні були скласти соціальну опору царя і ядро його війська. Так з’явилися «государєви служилі люди» – поміщики, які отримували за військову службу земельні «дачі» для умовного «дєржанія». В XVII сторіччі по ходу зміцнення царської влади і уніфікації правової системи «діти боярські» і дворяни зливаються в один стан – дворянство.

Дворянська помісна кіннота мала свої чесноти і вади. До чеснот слід було би віднести підпорядкування одному центру – царю, у зв’язку з «дєржанієм» від нього землі і отриманням грошового окладу. Помісна кіннота була більш одноманітна за складом та зброєю, ніж боярські та князівські дружини. Її відрізняв більший патріотизм і достатньо непогана виучка, хоч і досягалася вона індивідуально. Зміцнення дисципліни в державі, централізація влади відображувалася і на армії. Періодичні огляди, земельні та грошові премії та можливість втрати помістя за неявку на службу змушували дворян більш відповідально підходити до своїх обов’язків відносно держави. Проте, було чимало й недоліків. Знехтування піхотою було характерним для будь-якого феодального війська. Справжнім лихом було «нєтство» – неявка поміщика на службу, небажання приводити з собою відповідну населенності його земель чисельність ратних чоловіків. Відсутність сумісного регулярного навчання, небажання відриватися від ведення господарства у своєму помісті, самостійне спорядження (а отже різноманітне озброєння) – все це рано чи пізно приводило феодальні армії до необхідності перебудови в армію регулярного зразку.

В середині XVII століття в Росії тільки почалося формування і навчання полків «нового строю» – озброєних вогнепальною зброєю, навчених «ратному строю» (тобто злагодженим і чітким маневрам на полі бою) за «нідерландським зразком». Але в Україну в 1659 році рушило традиційне руське військо, ядро якого складала помісна кіннота. Нестройна, з поганою дисципліною така дворянська кавалерія не витримувала суперництва з рушничними залпами і гарматним вогнем. До відміни місництва^[66] залишалося ще більш ніж двадцять років, і дворяни, і бояри, і князі продовжували запекло сперечатися щодо призначень на ту чи іншу посаду прямо по ходу бою, неохоче виконували накази старших за званням.

Джерела переконливо свідчать про те, що царський уряд не був налаштований неодмінно на продовження війни з Виговським. Виснажена у війнах зі Швецією та Польщею Росія потребувала перерви, а не нової кампанії з тією ж Річчю Посполитою, козаками і ордою. Тому Трубецькой одержав від государя таємний наказ: з’їхатися з гетьманом, переконати його припинити кровопролиття і намагатися підписати новий договір з козаками про прийняття їх в царське підданство. Історик Малоросії М. Маркевич наводить статті, що запропонував цар Олексій Михайлович Трубецькому для переговорів з Виговським^[67]:

1) завірити Виговського в попередній до нього царської милості і в пробаченні зроблених ним злодійств;

2) затвердити його на гетьманстві, якщо козаки цього бажають;

3) віддати йому воєводство Київське, якщо буде того вимагати;

4) нагородити, за його бажанням, родичів і друзів його;

5) у випадку упорної вимоги, вивести російське військо із Києва;

6) зобов’язати Виговського розпустити негайно і в майбутньому не викликати татар.

Щоправда, Виговський, схоже на те, зовсім не збирався приймати будь-які умови, що запропонує йому Москва. Він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися з боярами за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що на таких зустрічах можна і голову втратити. Посланих до нього росіянами вже на початку червня донських козаків під керівництвом Є. Савіна гетьман наказав затримати. Так, була відкинута остання спроба Трубецького владнати конфлікт.

Взагалі то, з цікавою людиною довелося змагатися гетьману і його уряду в 1659 році. Князь Олексій Микитович Трубецькой був представником знатного роду, що вів свою історію від великого литовського князя Гедиміна. Під час описуваних нами подій йому було біля 60 років – тобто стільки ж, скільки Виговському. Після довгих років воєводської служби на відповідальних ділянках – в Тобольську, Астрахані і Тулі – в 1645 році він одержав звання боярина. З тих пір йому доручали «бути на Москві» під час від’їздів царя Олексія Михайловича. Князь виявив себе як прекрасний полководець в російсько-польській війні 1654–1655 років. Він командував південною групою московських військ в Білорусії. В 1654 році, відтіснивши від Смоленська й розтрощивши литовського гетьмана Радзивілла, Трубецькой дозволив основним руським військам взяти цей найважливіший пункт. Успіх супроводжував його і наступного року, армія князя взяла п’ять великих міст. В 1656 році Трубецькой вже командувач північною групіровкою російських військ у війні зі Швецією. Діяти ця армія повинна була самостійно і здійснила це з більшим успіхом, ніж основні сили, що очолював особисто цар. Військо Трубецького взяло місто Юр’єв (він же Дерпт), що стало найбільш значним досягненням кампанії того року. Дії князя були відмічені стрімкістю, настійливістю та обдуманістю, він не соромився брати на себе відповідальність, виявляти ініціативу.

Після невеликої перерви Трубецькой був призначений командувачем усіма військами на південних кордонах держави. Відбулося це в січні 1659 року. Таким чином, саме на Олексія Микитовича був покладений обов’язок вгамувати Івана Виговського. Щоправда, деякі історики вважають, що князь занадто довго намагався налагодити контакт з гетьманом, чим надав останньому необхідний для збору сил час.

29 березня 1659 року сили Трубецького перебували вже в Костянтинові на річці Сула. За деякими даними тут він вже об’єднався з силами Ромодановського і Безпалого, що повернулися. (За іншими, це відбулося пізніше – під Конотопом.) Відтіля вони пішли на Смілу, де їх чекав «виговець» Г. Гуляницький з Прилуцьким, Ніжинським та Чернігівським полками. Судячи з усього, саме на Гуляницького залишалося загальне керівництво, хоча тим же Прилуцьким полком безпосередньо командував майбутній правобережний гетьман П. Дорошенко. Під Смілою передовий загін Гуляницького напав на обоз князя Трубецького, але атака була відбита, і вже козакам ніжинського полковника прийшлося поспішно відступити. Українські заслони відступили до Срібного та Конотопа. Супроти Срібного російський воєвода послав загін князя Пожарського, котрому вдалося розбити козаків П. Дорошенка й оволодіти містом^[68]. Як повідомляє літописець Самійло Величко: «Дорошенко як заєць, гонений по тамтешніх болотах, заледве врятувався втечею від тодішньої своєї біди». Одразу по здобутті Срібного московіти почали розправу над мирним українським населенням: тих, хто чинив опір, було вбито, решту взято в полон. Через деякий час росіяни мали ще один успіх – в травні боярин Ромодановський розгромив вірні Виговському частини під Борзною – козаки вимушені були рятуватися у Ніжині, а московський воєвода вже по заведеній традиції спалив Борзну (це відбулося вже коли Конотоп був в облозі). Згодом князь Ромодановський з військами був під Ніжином. Тут козаки дали їм бой, вже маючи в якості союзників татар ханського зятя Мамсир-мурзи. Але і ця допомога не дала виговцям виграти – боярин знов святкував перемогу, козаки повернулися до Ніжина, а орда «оборонною рукою» відступила в поле на Лосиновку. В Ніжині таким чином були скуті козаки з Переяславського, Корсунського, Черкаського полків, а неподалік перебувало майже 6 тисяч татар.

В березні-квітні і гетьманці подекуди мали успіх. Так, між 10 та 20 квітня вірні йому війська спустошили околиці Старих і Нових Санжар, в яких стояв полтавський промосковський полковник К. Пушкар з 15 тисячами війська, полтавці ж, в свою чергу, спалили вірне гетьману м. Кобеляки. Під час боїв за Конотоп допоміжні завдання виконували віддані Виговському глухівські козаки. Вони повинні були перешкодити зв’язку Трубецького з Путивлем, посіяти паніку в російському прикордонні. Оскільки в Глухові базувався 8-тисячний козацький загін, рильський і севський воєводи, насправді, почувалися не найкраще, бо основні свої сили вони передали Олексію Трубецькому. В літературі існує думка, що останній міг відрізати глухівських козаків від Виговського і, навпаки, об’єднати свої сили з київським гарнізоном, якщо б разом з Ромодановським він відправив більш чисельні війська під Ніжин.

Однак більш за все, з огляду на тему нашої книги, нас потрібно цікавити, що відбувалося в іншому місці. Містом, де укріпилися війська Гуляницького, став той же Конотоп, який ще за півроку до того пограбували бійці Ромодановського. Сюди ж згодом підійшли чисельні війська Трубецького (вірогідно – їх частина кількістю до 30 тисяч^[69]), які розташувалися для ведення тривалої облоги.

Знайоме нам завдяки своїм відьмам місто, вперше з’явилося на деяких польських мапах, що ілюстрували Деулінське перемир’я 1618 року між Польщею і Росією. А в 1634 році при підписанні іншого, Полянівського, договору між тими ж державами укріплення Конотоп вже називається прямо в тексті документа, який віддав його Речі Посполитій. Місто на лівому березі річки Єзуч, притоки Сейму, швидко стало міцною фортецею. Її стратегічне значення було обумовлено прикордонним положенням – Москва неодноразово висувала претензії на Конотопські землі. Під час національно-визвольної війни 1648–1657 років Конотопщина часто ставала місцем перебування російських посланців.

Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року. Місто обороняли козаки Ніжинського і Чернігівського полків (всього у Григорія Гуляницького було близько чотирьох тисяч чоловік козаків) і, звісно, міщани – мешканці міста. Його супротивники були значно чисельнішими. Те, що відбувалося під Конотопом навесні-влітку 1659 року, викликає подив і може пояснюватися або неабияким героїзмом козаків Гуляницького, або ж сумнівами Трубецького щодо необхідності продовження напруженої боротьби з гетьманом Виговським і його підлеглими. Так чи інакше, але колосальна армія російського боярина так і не взяла Конотопську фортецю.