1.3. Роль перспективи в гібридній війні

Позиція НАТО і США

Говорячи про сучасне розуміння гібридних війн і гібридних загроз, слід підкреслити, що концептуально ці поняття формувалися у західних військових оборонних структурах, насамперед військових структурах США, з проекцією на майбутні війни і з метою побудови національної стратегії протистояння новим загрозам.

У Національній оборонній стратегії США 2005 р. новітнім загрозам було приділено окрему й особливу увагу. Позиція США та країн НАТО вибудовувалась у стратегічному плані для протидії ймовірним викликам і загрозам гібридного типу.

Поява нових форм ведення війни розширила спектр викликів, що відтепер включає, на додачу до традиційних загроз, також іррегулярні, терористичні і дезорганізаційні загрози (disruptive threats), пов’язані із застосуванням новітніх технологій і розрахованих на неочікуваний руйнівний ефект (кібербезпека, використання соціальних мереж тощо). Набір новітніх викликів і загроз продовжує розширюватися, але окреслена загальна тенденція до конвергенції, або розмивання традиційних розрізнень, у сфері безпекових загроз продовжує діяти і посилюватися, як свідчить російсько-український гібридний конфлікт.

Слід відзначити також, що уявлення про новітні й майбутні війни після терористичного нападу на США 11 вересня 2001 р. формувалися під впливом концепції війни з терором та базувалося на провідній ролі асиметричних загроз, зокрема, створюваних противником з меншим військовим потенціалом. Це вплинуло на формування поняття гібридної війни, типовим прикладом якої вважається Друга ліванська війна 2006 р., під час якої угруповання Хізбалла, що значно поступалося за військовим потенціалом Ізраїлю, змогло завдати відчутних ушкоджень противнику і виявити слабкі місця в обороні Ізраїлю завдяки координованому застосуванню гібридних угруповань, що складалися з бойовиків та регулярних військ. Війна викликала занепокоєння також у США, ставши поштовхом для розробки теорії гібридної війни, з фокусом як на причинах успіху слабшого противника, так і на вразливих місцях оборони об’єктивно сильнішого суперника.

Однак деякі елементи концепції гібридної війни, розроблені на прикладах подій десятилітньої давнини під впливом війни з терором, потребують уточнень. Як показує російсько-український конфлікт, гібридна війна не завжди є засобом, який противник з меншим потенціалом використовує проти сильнішого у військовому та економічному плані ворога.^[28] Слід нагадати також, що війна з терором розгорталася у контексті завершення холодної війни, в умовах формування постбіполярного світу, коли США залишилися єдиною суперпотугою, а РФ розглядалася як партнер НАТО. Головними противниками Західного світу стали «Аль-Каїда», «Талібан», потім ІДІЛ.

Розрахунки для протистояння майбутнім конфліктам вибудовувалися з головною опорою на новітні військові технології (smart power), поряд з новими методами дій в інформаційній сфері та розробкою цифрових технологій. У Сполучених Штатах та в НАТО (і частково в ЄС) почали формуватися безпекові стратегії, які спиралися на уявлення про те, що майбутнє військових конфліктів визначатимуть іррегулярні війни у «сірих зонах», що перетворюються на джерело головних загроз міжнародній безпеці. Натомість застосування звичайних озброєнь (за відсутності «великого противника», як під час холодної війни, коли таким противником був СССР і країни ОВД), почало розглядатися як відносно менш важливе, що стало однією з причин послідовного зменшення видатків на оборону, скорочення конвенційних озброєнь та військових контингентів у значній частині країн – членів НАТО.

Адаптація до гібридних загроз

Уявлення про значне зниження ймовірності застосування засобів традиційних війн, про зменшення ролі «жорстких загроз», насамперед на Європейському континенті, виявилися передчасними. Тактичні й стратегічні прорахунки в оцінці та розумінні природи постбіполярного середовища безпеки, яких припустилися ключові безпекові міжнародні організації (НАТО, ЄС, ООН, ОБСЄ) стали однією з причин системної міжнародної кризи. Помилкове припущення про те, що в Європі не існує загрози війни, призвело до різкого скорочення або втрати значної кількості засобів колективної оборони і стримування. Це стосується ядерних сил НАТО, так само як і звичайних озброєнь.

Після закінчення холодної війни внаслідок зосередженості на кризовому врегулюванні та миротворчих операціях, а також на ідеї розвитку «розумної оборони» для протистояння загрозам із «сірої зони», зменшилася спроможність країн – членів НАТО вести повномасштабну конвенційну війну з високою інтенсивністю бойових дій. Йдеться не тільки про зменшення військового потенціалу та навичок ведення відповідних бойових дій військовими, але також про брак усвідомлення повного спектра наслідків такої війни з боку громадськості і політичних еліт країн НАТО. На відміну від сучасної агресивної Росії, в країнах Заходу немає ознак психологічної готовності подужати таку війну.^[29]

В умовах російської гібридної агресії проти України з виразною традиційною військовою складовою у діях російських регулярних збройних сил та забезпечених російською зброю терористично-сепаратистських угруповань в ОРДЛО, відносна неготовність країн НАТО до конвенційної війни вплинула, на наш погляд, на відмову надати Україні допомогу летальною зброєю для оборони проти військових дій агресора на території Донбасу.

Наполягання західних партнерів на виключно мирному шляху розв’язання конфлікту в Україні також значною мірою зумовлене тією самою причиною. Ядерний шантаж РФ – не єдиний привід для відмови Заходу надати Україні зброю для оборони проти агресора.

Водночас Альянс виявився не вповні готовим до особливостей ведення сучасної гібридної війни на території Європи, під час якої застосування звичайних військових озброєнь синхронізується з активними діями в невійськових напрямах, спрямованими на руйнування економічної, політичної, інформаційної та інших життєво важливих систем країни, що стає об’єктом нападу.

У рамках вироблення нової стратегії адаптації НАТО до змін у міжнародному безпековому довкіллі, надзвичайно важливим є прийняття нової стратегії щодо гібридної війни на саміті міністрів закордонних справ країн НАТО (01.12.2015 р.). Ця концепція вписується у загальну тенденцію – формування стратегії, що сфокусована на існуючих загрозах, а не наявних можливостях протистояння загрозам. Можливості слід розбудовувати залежно від наявних загроз, у цьому випадку гібридних.

Концепція протидії гібридним війнам базується на трьох складниках: підготовці, стримуванні, захисті (обороні). Вона включає необхідність діяти дуже швидко в умовах гібридних загроз, що вимагає підвищення рівня готовності й передбачає ключову роль сил спецоперацій.

Найголовніший момент полягає в тому, що НАТО вирішило вважати можливий гібридний напад на членів Альянсу підставою для того, щоб уводити в дію статтю 5 Вашингтонського договору. Отже, у протистоянні гібридній війні ледь не ключовим питанням виявилося питання її кваліфікації як нападу, що дорівнює прямій військовій агресії. Це рішення має саме по собі спричинити ефект стримування агресора.

Гібридна війна з погляду Росії

Водночас у РФ відбувалися протилежно спрямовані процеси у сфері стратегічного планування. Донедавна Москва продовжувала орієнтуватися на розвиток конвенційних військових сил і на міждержавне військове зіткнення як ключовий варіант воєнного конфлікту. Надалі концепція сучасної війни в РФ була кардинально переглянута у напрямі застосування, на додачу до конвенційних засобів, іррегулярних утворень, та особливої уваги до використання інформації. Однак традиційна парадигма геополітичного мислення з наміром відтворити роль РФ як світової суперпотуги – спадкоємиці СРСР і переглянути програшні для СРСР результати завершення холодної війни, продовжувала і продовжує домінувати.

Для розуміння підходів РФ до сучасних способів ведення війни необхідно враховувати характеристики російської стратегічної культури, одним із важливих складників якої є роль спецслужб^[30] та факти «підривної» діяльності колишнього СРСР, об’єктами якої у різні періоди ставали Польща, Корея, територія Китаю.^[31]

У процесі формування підходів РФ до сучасної війни ключову роль відіграли «кольорові» революції на пострадянському просторі, який Кремль вважає сферою своїх привілейованих інтересів. У визначенні причин виникнення «кольорових» революцій були використані ірраціональні конспірологічні теорії. Замість раціонального аналізу дезінтеграційних процесів, що відбувалися в країнах пострадянського простору і стояли на заваді постійним і малоуспішним намірам інтегрувати країни колишнього СРСР під своєю егідою (проекти ЄврАзЕС, ОДКБ), РФ звинуватила Захід в організації та фінансовій підтримці процесів зміни режимів у країнах, які вважала власними сателітами (включно з Грузією та Україною). Відповідно, термін «гібридна війна» у російському баченні перетворився на позначення дій Заходу, спрямованих на підрив впливу Росії в регіоні її «законних інтересів». Беручи до уваги всі сумніви щодо термінології і визначень, не можна відкинути той факт, що агресія Росії проти України мала нову гібридну якість, яка стала несподіванкою для більшості сучасних військових теоретиків і змусила їх розглядати концепцію гібридних війн під новим кутом зору.

Росія ніколи не використовувала в своїх стратегічних документах і доктринах термін «гібридний». Більше того, у Росії переважає думка, що не вона, а проти неї Захід веде гібридну війну, і це саме західна концепція. Однак у російському військово-стратегічному мисленні і діях можна побачити відбиття того самого феномена, який на Заході позначається як гібридна війна.

У Воєнній доктрині Росії міститься визначення характерної особливості сучасних воєнних конфліктів: «Комплексне застосування воєнної сили, політичних, економічних, інформаційних та інших заходів невійськового характеру, які реалізуються з широким використанням протестного потенціалу населення і сил спеціальних операцій».^[32] Ця формула з’явилась у 2010 р. і збереглася після модифікації доктрини у 2014 р., уже після початку російської гібридної війни проти України. Те, що Гофман назвав «одночасним і адаптивним застосуванням», російські військові називають «комплексним застосуванням». Сутнісних відмінностей немає. Різниця тільки в термінології.

Російське бачення гібридності було на початку 2013 р. викладене начальником Генерального штабу Росії В. Герасимовим у такий спосіб: «Акцент методів протиборства, що використовуються, зміщується у бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, які реалізуються із залученнями протестного потенціалу населення. Все це доповнюється воєнними заходами прихованого характеру, у тому числі, через реалізацію інструментів інформаційного протиборства і через дію сил спеціальних операцій. До відкритого застосування сили, зазвичай під виглядом миротворчої діяльності і кризового врегулювання, перехід робиться тільки на якомусь етапі, в основному, для досягнення остаточного успіху в конфлікті».^[33]

Російський воєначальник говорив не про дії самої Росії. Він виклав конспірологічну російську версію про «арабську весну» і поставив завдання перед російською воєнною наукою знайти методи протидії. Помилкова оцінка призвела до розробки Росією власних методів гібридної війни, які вже невдовзі були застосовані проти України.

У російській доктрині особлива увага приділяється протестному потенціалу населення. З одного боку, це інкорпорація старого радянського досвіду створення партизанських рухів, з іншого – реакція на розповсюдження «кольорових» революцій. Росія не має доказів, але глибоко переконана, що «кольорові» революції – це технологія Заходу, яка використовується в рамках гібридної війни проти Росії.^[34]

Американське визначення гібридної війни і російська формула того ж явища, яке описується, однак не позначається спеціальним терміном, містять дзеркальні відображення можливих дій потенційного противника. Американська доктрина звертає увагу на кримінальні дії і кібератаки, російська – на «кольорові» революції, інформаційну боротьбу і використання військової сили під виглядом операцій з підтримання миру.

Можна побачити, що образ гібридного ворога в російській уяві гіпертрофований. Сон розуму, за відомим висловом, породив чудовисько і спонукав Росію відтворювати його уявні дії. «Арабська весна» перетворилася на «кримську весну», «гібридні суспільства» знайшли втілення у так званих ДНР і ЛНР, «злочинна поведінка» досягла рівня політичної корупції і використання міжнародних кримінальних груп з політичними цілями, інформаційна боротьба була екзальтована до створення альтернативної реальності, яку РФ запровадила у внутрішньому інформаційному полі і намагається поширити за свої межі, у тому числі шляхом кібервійни. Не виключено, що одного дня знайдуться підтвердження розповсюдженим підозрам, що у новій хвилі тероризму, яка виникла з появою «Ісламської держави», присутній російський слід.

Наведене є характерними ознаками гібридної війни, яку веде Росія.

«Одночасне й адаптивне використання» елементів боротьби, кожний з яких значно оновлений і модернізований порівняно з історичними прикладами, дає потужний руйнівний ефект. Важливо розуміти головний напрям удару. Кожна війна має свій «центр тяжіння» (center of gravity за західною військовою термінологією). Його має і російська гібридна війна, інакше вона б «розсипалась» і втратила ефективність вже на початку реалізації.

Відомий британсько-американський фахівець з російської політики М. Ґалеотті дав варіант відповіді на це питання: «Сучасна війна дедалі більше визначається саме тим, як одна сторона намагається вплинути на здатність до врядування іншої сторони (ми бачимо цей тренд особливо в Україні), а також тим, як одна сторона може використати вразливості у здатності до врядування іншої сторони…Природа цієї тривалої геополітичної кампанії полягає у тому, що коли виникають помітні можливості та вразливості, росіяни намагаються їх використати…Зрештою, гібридна оборона пов’язана з легітимним й ефективним врядуванням. На дуже багатьох рівнях – це цілком і повністю війна врядування».^[35]

Теза Ґалеотті про те, що кінцевою метою російської гібридної війни є руйнування системи врядування противників, якими вона вважає Україну, ЄС і США, використовуючи їх вразливості і розраховуючи на шанси, принаймні, не суперечить фактам.

Фактор перспективи: узагальнення з позиції України

Фактор перспективи має принципове значення для розуміння гібридної війни, хоча досі не отримує належної уваги у сучасних дослідженнях. Ідеться про відмінні підходи до явища гібридної війни та його концептуалізацію залежно від ролі сторін у конфлікті або навколо нього.

Історія сучасних гібридних війн дозволяє виокремити три перспективи, або три основні точки зору на події гібридного конфлікту: агресора, об’єкта гібридного нападу і спостерігача, здатного приєднатися тією чи іншою мірою до однієї зі сторін конфлікту або – за інших умов – виступити в ролі сторони в іншому гібридному конфлікті.

Приклад російської гібридної агресії проти України дає відносно чіткий розподіл ролей сторін з трьома названими варіантами перспективи: Росія діє у ролі нападника, який порушив територіальну цілісність суверенної держави (анексія Криму і бойові дії на Донбасі). Перспектива України визначена позицією об’єкта агресії. Роль спостерігачів та союзників України у невійськовому вимірі гібридної війни відіграють її стратегічні партнери: США, інші крани НАТО, більшість країн ЄС.

Ця схема не претендує на повноту, вона має привернути увагу до проблеми перспективізації конфлікту. Інтереси і цілі учасників зумовлені перспективою – точкою зору на події, визначеною конкретною позицією в конфлікті.

Кожна із перерахованих точок зору визначає особливості поведінки і цілі сторін, а також містить певні можливості зміни перспективи. В умовах гібридної війни нападник намагається, попри очевидні факти, приховати факт агресії і подати себе не як нападника, а як миротворця. Спостерігач, за умови підтримки однієї зі сторін, намагається дотримуватися критеріїв об’єктивної оцінки ситуації, тобто не виключає наявності елементів правоти в діях агресора. Таким чином, орієнтація на об’єктивність у позиції спостерігача (у ролі якого виступають, зокрема, європейські країни Нормандського формату) є за визначенням суперечливою: у практичному вимірі спостерігач частково підтримує позицію агресора щодо виконання його політичних цілей і водночас послідовно застосовує заходи щодо стримування нападника.

Перспектива РФ у війні гібридного типу зумовлена її позицією агресора щодо України. У цій ролі Росія застосовує проти України комплексне поєднання традиційних військових засобів, методів спецоперацій та підривної діяльності, засобів проксі-війни з використанням сепаратистсько-терористичних угруповань, а також засобів інформаційного, економічного та дипломатичного тиску.

Говорячи про перспективу України щодо гібридної війни, маємо виходити з її позиції та стану об’єкта гібридного нападу. Ця позиція сторони конфлікту є найбільш морально твердою, оскільки право на оборону та захист не є предметом дискусій і не потребує додаткових аргументів. Водночас стратегія і тактика захисту об’єкта агресії в умовах гібридної війни є вельми складною і потребує задіяння всіх наявних національних ресурсів.

Таким чином, на підходи до гібридної війни впливає фактор перспективи, зумовлений як історико-політичними чинниками, так і конкретною позицією тієї або іншої сторони у гібридному конфлікті або навколо нього. З точки зору об’єкта агресії, можливості змінити умоглядну перспективу в погляді на конфлікт є найменшими, якщо взагалі існують. Ставати на «об’єктивну» точку зору стороннього спостерігача, не кажучи вже про позицію агресора, для України неможливо, оскільки це поставить під сумнів можливість жорсткого протистояння політичним вимогам противника, тобто перешкоджатиме досягненню перемоги над противником у когнітивному вимірі, яка для гібридної війни є не менш, а може, більш важливою, ніж військова перемога.