Активізація протестних рухів на території Російської Федерації після виборів до Державної думи VI скликання (акція руху «Солідарність», мітинги на Болотній площі, проспекті Академіка Сахарова, Пушкінській площі, «Марш мільйонів» та ін.), а також результати самих виборів («Єдина Росія» втратила конституційну більшість у парламенті) засвідчили початок кризи кремлівського режиму та нагальність віднаходження «нових» підстав його легітимації. Окреслена у посланні президента Д. Медвєдєва до Федеральних зборів наприкінці грудня 2011 р. комплексна реформа політичної системи Росії^[141] не могла бути прийнятною, оскільки суперечила основним засадам моноцентризму влади.

Політичний монополізм в Росії обумовлений цілою низкою чинників, але збереження такого стану є прямим наслідком інституційної слабкості та низької ідеологічної привабливості основних політичних конкурентів режиму В. Путіна – ліберально-демократичних сил та радикальних націоналістичних середовищ.

У політичному спектрі РФ існує багато політичних партій, які використовують ліберальні ідеї як засадничий елемент своєї діяльності. Проте більшість із них виконують декоративну функцію, створюючи лише видимість політичного плюралізму. До таких належать, наприклад, близька до влади ЛДПР та десятки «партій-спойлерів», покликаних передусім розмити ліберальне поле та поширити політичну апатію серед громадян.

Серед партій, що системно сповідують ліберальні принципи, можна виділити «ПАРНАС» та «ЯБЛОКО», а також менш відомі: «Партию прогресса», «Демократический выбор», «Либертарианскую партию», «Партию 5-го декабря». Попри відданість схожим принципам, усі спроби об’єднати зусилля ліберально-демократичних сил Росії є малоефективними. Так, створена наприкінці 2015 р. Демократична коаліція проіснувала менш як півроку: до її розвалу призвела спецоперація влади з дискредитації впливових лідерів позасистемної опозиції М. Касьянова та О. Навального, інструментом якої стали компрометуючі сюжети на федеральних телеканалах. Це негативно позначилося на електоральних шансах ліберально-демократичних партій.

Таким чином, ліберал-демократичне середовище РФ у політико-ідеологічному контексті сьогодні не здатне конкурувати з існуючим режимом. Основними причинами слабкої громадської підтримки позасистемної опозиції є: неспроможність існуючих політичних утворень сформувати синхронний порядок денний, слабкий особистісний потенціал їх керівників, непопулярність у Росії ліберальних поглядів (особливо позиціонування з «українського питання»), ефективна провладна контрпропаганда з демонстрацією того, наскільки небезпечно бути не згодним із позицією режиму.

Якщо говорити про ідеологію російського націоналізму, то вона останнім часом значно трансформувалася. Історично ці сили виступали з етатистських, великодержавних та етноцентричних позицій. Але пострадянський досвід поставив лідерів націоналістів перед фактом: держава не йде їм назустріч. На початку 2010-х років популярною стала теза, що «не народ для держави, а держава для народу», і частина націоналістів почала називати себе націонал-демократами, виявляючи увагу до демократичних процедур. За прикладом «колег» у Європі, націоналістичні лідери сподівалися, що чесні вибори дадуть їм місце у владі.

Громадські виступи не згодних з результатами виборів до Держдуми у 2011 р. призвели до серйозних дискусій щодо можливості об’єднання націоналістів та лібералів. О. Навальний восени 2011 р. агітував своїх прихильників виходити на «Русский марш», а гасло про введення візового режиму з країнами Центральної Азії почала підтримувати частина лібералів. Однак у 2014 р. російський націоналізм потрапив у найсерйознішу кризу за всю пострадянську історію. Анексія Криму, війна на Донбасі, масштабна державна пропагандистська кампанія, перемикання уваги росіян із внутрішніх проблем на зовнішню політику призвели до різкого зниження популярності націоналістичних гасел. Націоналістичні лідери виявилися під найсильнішим за останні роки тиском влади, а рядові активісти – дезорганізовані.

Послідовне придушення можливих конкурентів здійснюється чинною владою політичними, інформаційними та відверто репресивними засобами. Це стосується як політичних партій, незалежних ЗМІ, так і громадських об’єднань, не підконтрольних владі.

Починаючи з ухвалення федерального закону, яким деякі неурядові громадські організації (далі – НУО) віднесено до «іноземних агентів»,^[142] тиск на них неухильно збільшується. Згідно з цим законом, будь-яка російська НУО, яка займається політичною діяльністю й отримує фінансування з-за кордону, повинна бути включена до реєстру НУО, що виконують функції іноземного агента, із запровадженням для неї особливого правового режиму з більш частою звітністю і посиленими перевірками.

Саме поняття «політична діяльність» виписане в законі нечітко, що дає змогу застосовувати його в разі потреби на розсуд міністерства юстиції РФ. Станом на 10 жовтня 2016 р. до реєстру входять 145 організацій,^[143] значна їх частина була вимушена припинити свою діяльність у Росії.

На думку окремих експертів, такі дії призвели до систематичного руйнування НУО, громадянської активності, благодійної діяльності. Вони вказують на те, що життя включених до реєстру НУО перетворюється на нескінченну низку перевірок і безглузду виснажливу звітність, яка замінює всю активну діяльність.^[144] Інші фахівці зауважують, що нинішня технологія влади націлена на розрив зв’язків – соціальних, міжгрупових, між різними верствами і регіонами, на руйнування систем комунікації всередині суспільства за допомогою цензури, дифамації, наклепу, репресій. Демагогія і залякування повинні привести суспільство в стан одновимірної плазми – тотальної однодумності й одностайної Росії.^[145]

Особливим елементом стримування росіян від небезпечної для режиму активності є політика дискредитації «кольорових» революцій у державах, де вони відбулися.

З подачі найвищих державних посадових осіб «кольорова» революція визнається в пресі та публіцистиці не стільки суттєвою загрозою чинному політичному режимові, скільки небезпекою для функціонування держави та добробуту громадян. На підтвердження тез про деструктивність такого типу змін проводять паралелі між «трояндовою революцією» в Грузії, Помаранчевою революцією в Україні, «кедровою революцією» в Лівані, «тюльпановою революцією» в Киргизстані та подіями Смутних часів XVII ст. чи Лютневої революції 1917 р. Фактичний розпад Російської імперії трактується як результат підривної діяльності іноземних агентів та послів, зовнішнього фінансування демонстрацій. Відповідно, обструкція «кольорових революцій» покликана продемонструвати тісну кореляцію між початковими мирними заходами та кризовими подіями, які настають слідом за ними.

Для обґрунтування штучного характеру «кольорових» революцій обстоюють такі тези:^[146]

– «кольорові» революції прийшли на зміну збройним переворотам, але все одно є формою повалення легітимного уряду чи режиму;

– «кольорові» революції є «мережевою війною» із застосуванням новітніх технологій, зокрема інформаційної технології «керований хаос»;

– вони вміло маскуються під істинні революційні рухи, але є операціями з експорту демократії під виглядом акцій громадянської непокори, «контрпродуктивним методом демократизації, що призводить до деградації демократичних інститутів та політичних криз;

– в основі «кольорової» революції лежить намагання керівництва США забезпечити собі доступ до національних багатств іншої країни;

– Євромайдан в Україні – репетиція американського курсу на «кольорові» революції в Росії, Китаї і Казахстані.

На цьому ґрунті створюється превентивний механізм запобігання «кольоровим» революціям через активне впровадження в масову свідомість установки на розпізнавання «суспільно-політичної катастрофи»:

– ненасильницький характер «кольорової» революції оманливий: мирні протести завжди призводять до збройних зіткнень різного масштабу і характеру, якщо їх вчасно не розігнати/скасувати/заборонити;

– організація заходу такого рівня, що дозволяє повалити режими, неможлива без активної, явної чи прихованої, грошової підтримки різних спеціальних фондів, посольств і спецслужб країн НАТО. Участь у таких заходах асоціюється з продажністю;

– реалізація права народу на самовизначення і перехід до демократії є лише декларативною метою «кольорових» революцій: під їх прикриттям відбувається ліквідація урядів та режимів, незручних для західних держав; при цьому повністю ігноруються можливі загрози для звичайних громадян;

– у країнах, де мирна фаза призводить до воєнного конфлікту, Захід допускає відкриту чи латентну військову інтервенцію для допомоги революційним силам (Лівія) чи втримання влади після успішного перевороту (Україна).

У суспільній свідомості вибудовується стійка фобія «кольорових» революцій та готовність прийняти будь-які заходи влади, спрямовані на їх запобігання: заборона чи повний контроль над мирними зібраннями, повна заборона іноземного фінансування громадських інституцій або їх демонстративне переведення у статус іноземних агентів, формування суспільної недовіри до ліберальних ідей та політичних сил. Нарешті, у березні 2016 р. Генштаб РФ зарахував «кольорові» революції до форм гібридної війни.

Далі застосовується маніпулятивна технологія навішування ярлика такої революції абсолютно всім якісно організованим формам громадянського протесту, які не є «акціями-одноденками», здатні набути підтримки у ЗМІ, з боку політичних структур та інститутів громадянського суспільства.^[147] Існують також ідеї стосовно автоматичного визнання «мережевих структур залучення громадян до протестної діяльності» учасниками гібридних війн і диверсантами.^[148]

Таким чином, у внутрішній політиці Росія використовує елементи вибіркової, декоративної демократії: свобода слова, свобода мирних зібрань, гласність безперешкодно реалізуються виключно у випадку корисних для влади чи ініційованих нею акцій. Поза ними ініціативи обмежуються чи повністю забороняються, а їхні організатори зазнають переслідувань. Репресії проти інакомислення набувають легальних форм унаслідок формування відповідного нормативного поля (на кшталт антитерористичних законів І. Ярової), а легітимності в очах суспільства їм додає практика навішування ярликів «іноземних агентів» на окремих активістів чи інститути громадянського суспільства.

Після невдачі виступів на Болотній площі і під враженням від сформованої у ЗМІ картини подій на Донбасі лише 6 % росіян вважають, що можуть впливати на стан справ у країні, 18 % – що здатні вплинути на дії російського керівництва, 12 % – готові особисто взяти участь у протестах. Громадяни РФ не бачать альтернативи ані нинішньому лідеру держави, ні встановленому ним політичному режиму.

Після третьої інавгурації В. Путіна гібридна війна стала не лише інструментом внутрішньополітичної консолідації, але й дієвим засобом придушення і нейтралізації політичних опонентів і легітимізації будь-яких кроків влади. Зовнішня агресія, вмотивована параноїдальними уявленнями про зовнішню загрозу, консолідувала росіян на основі ненависті, страху та винятковості, уможливила не лише збереження, а й подальше зміцнення авторитарної моделі організації влади в Російській Федерації.