Нові воєнні теорії зазвичай виникають разом із виникненням нових воєнних феноменів, які потребують розробки мистецтва ведення війни в нових умовах з новим інструментарієм. Загалом типологічні теорії війн, за деякими винятками, є умоглядними. Вони базуються на стратегічних проекціях майбутнього, з огляду на те, що певний метод ведення війни стає, або стане далі, універсальним.^[10] А втім, уявлення про типи війн у своїй сукупності впливають на формулювання доктрин і бойових статутів, які мають практичне застосування.

Слід підкреслити, що опрацювання теоретичних питань про нові типи війн в умовах прогнозування майбутніх загроз у контексті наявних у світі конфліктів та осмислення попереднього історичного досвіду докорінно відрізняється від потреби невідкладного осмислення та реагування на ситуацію агресії «тут і зараз». Однак вважати, що ситуація ведення бойових дій позбавляє від потреби вирішення теоретичних питань, було б драматичною помилкою, оскільки в умовах війни правильна оцінка сутності воєнних явищ безпосередньо пов’язана з розробкою та перевіркою на практиці засобів оборони, захисту від агресії. Для України на сьогодні це питання є ключовим.

Найбільш розробленою у сучасній військовій науці є теорія звичайної, або конвенційної (conventional), війни. Її можна охарактеризувати як війну звичайними озброєннями звичайними методами, що ведеться державами з використанням регулярних військ. Така війна складається з операцій, які, у свою чергу, включають битви і бої наступального або оборонного характеру.

У рамках теорії звичайних війн у 1980-ті роки почали формуватися уявлення про їх покоління.^[11] Перше покоління війн асоціюється з масованим використанням гладкоствольної зброї у статичних, неманеврених битвах, апофеозом яких були наполеонівські війни. Друге покоління пов’язане з появою нарізної зброї і можливостями стратегічних перекидань військ за допомогою залізниці. Використання зброї і людської сили залишалося масованим. Прикладом є Перша світова війна. Третє покоління пов’язане з появою важкої бронетехніки, яка дозволяла здійснювати глибокі тактичні і оперативні маневри, які іноді вели до перемоги у блискавичній війні (Blitzkrieg). Прикладом є Друга світова війна.

Згідно з теорією поколінь війн, два перших вважаються лінійними війнами, оскільки в них боротьба ведеться через пряме зіткнення бойових порядків, або ліній. З третього покоління можна говорити про нелінійну війну, в якій перевага досягається через маневр, тактичну і оперативну майстерність використання військових інструментів. У цьому розумінні всі сучасні війни нелінійні.

Війни четвертого покоління військові теоретики уявляли як певною мірою футуристичний феномен, у якому провідну роль відіграють проривні технічні інновації, такі як високоефективна зброя спрямованої дії (лазери, електромагнітні гармати і т. ін.), дистанційно керовані пристрої і роботи, комп’ютеризовані мережі зв’язку, інформації та спостереження. Технології, як передбачалось, мали кардинально змінити форми і методи ведення війни. В чистому вигляді прикладів таких війн досі не існує. Однак під загальною «шапкою» назви війн четвертого покоління зрештою виникла ціла низка більш прикладних теорій, зокрема, теорії мережевоцентричної війни і гібридної війни.

Концепція мережево-центричної війни (network-centric warfare) є суто американською. Вона пов’язана з так званою революцією у військових справах (Revolution in Military Affairs, RMA) після операції США у Перській затоці у 1991 р. Ідея мережево-центричної війни полягає у досягненні максимальної адаптивності дій військ завдяки майже тотальному застосуванню інформаційних технологій, які розповсюджуються до рівня окремих бойових одиниць. У такій війні окремі підрозділи здатні діяти автономно і, водночас, узгоджено в єдиній системі для досягнення спільної мети перемоги.

Концепція мережево-центричної війни інкорпорована у доктрини і бойові статути збройних сил США. Вона передбачає можливість застосування регулярних військ проти будь-якого противника. У такому розумінні можна говорити про сучасну звичайну війну, як її бачать у США. Ця концепція впливає на погляди щодо ведення війни інших провідних країн, здатних використовувати сучасні інформаційні технології.

Антиподом звичайної війни є неконвенційна війна (unconventional war). До цієї категорії можна віднести всі війни, методи ведення яких не є «звичайними». Тому цей термін занадто широкий для прикладного використання у конкретних випадках. Неконвенційними є, наприклад, війни, які б могли вестись, але досі не велися, з переважним використанням неконвенційної зброї, якою є зброя масового ураження. Достатньо глибоко розроблена теорія ядерної війни, як обмеженої, так і глобальної. Уявлення про хімічну війну і біологічну війну більш локальні. Деякі епізоди Першої світової війни іноді позначаються як «хімічна війна».

Треба зауважити, що застосування збройних сил більшості провідних країн у звичайній війні з другої половини ХХ ст. передбачає можливість дій з обмеженим використанням ядерної, хімічної, біологічної та радіологічної зброї (власним або з боку противника). Тому говорити про інший тип війни в цьому контексті можна, тільки якщо використання певного типу неконвенційної зброї стає домінантним.

У більшості випадків термін «неконвенційна війна» є синонімом іррегулярної війни (irregular war). Суб’єктами таких війн є різноманітні недержавні актори, які використовують методи, не характерні для регулярних військ держав. Їх дії проти державних акторів є, зазвичай, асиметричними. Тому війни державних і недержавних суб’єктів є асиметричними війнами. Сторони використовують свої найбільш ефективні інструменти, спрямовуючи їх проти точок уразливості противника, які є принципово різними. Залежно від конкретних обставин використовують уточнювальні терміни для опису особливостей іррегулярної війни: громадянська війна, партизанська війна, повстанська війна (як антипод – контрповстанська війна).

Існують дві лінії теоретичної розробки концепції іррегулярної війни. Перша пов’язана зі свідомим використанням іррегулярних методів. Друга – з контрметодами ведення війни проти «іррегулярного противника» (який, зазвичай, проти державних акторів діє асиметрично).

Організовані партизанські рухи використовувалися під час Другої світової війни, особливо з боку СРСР. Після її завершення цей радянський досвід був використаний при створені системи територіальної оборони, яка мала посилювати дії військ, у тому числі через організований опір населення на окупованій противником території. Радянська доктрина відбивала уявлення про «народну війну», або «вітчизняну війну», в якій тотально використовуються всі можливості боротьби з ворогом.

Методи повстанської війни були доведені до рівня універсальної концепції колишнім офіцером Російської імператорської армії Є. Месснером у 1950-ті роки. Він розробив теорію «мятеж-війни».^[12] В сучасній Росії ці напрацювання знаходять втілення у її війні проти України для організації російських військ на окупованих українських територіях. У ретроспективі свідоме використання іррегулярних методів можна побачити в радянській теорії «світової революції» до початку Другої світової війни, яка була швидко відкинута на рівні ідеології, однак збереглась у роботі радянських спецслужб. Після Другої світової війни колишній СРСР спонсорував різних недержавних акторів, які застосовували іррегулярні методи у гарячих точках.

США, зіткнувшись з проблемою іррегулярних дій противника під час операцій в Іраку та Афганістані, розробили методи протиповстанської війни (counterinsurgency war, COIN) та імплементували їх у бойових статутах. Аналогічні методи існують у збройних силах європейських країн, які у минулому мали колонії.

В іррегулярній війні використовуються, у тому числі, терористичні і кримінальні методи. Однак використання назв «терористична війна» або «кримінальна війна» не є власне термінологічним. У 2000-ні роки у США адміністрацією Дж. Буша-молодшого було сформульовано доктрину «війни з терором» (war on terror). Було визначено ворога, яким була проголошена «вісь зла» із кількох країн-ізгоїв (rogue states) і спонсорованих ними терористичних мереж, і головну загрозу, яка полягала у поєднанні терористичних методів і високих технологій.^[13] Зараз ця доктрина значною мірою втратила звучання, однак вона вплинула на концепцію гібридних конфліктів і позначилася на міжнародно-правовому аспекті сучасного розуміння війни.^[14]

Термін «війна» у широкому сенсі застосовується у сферах, які не передбачають будь-якого використання військової зброї, наприклад, інформаційна, економічна, політична війна. У кожному випадку можна говорити про певні характерні методи дій у названих сферах, однак у традиційному (буквальному) сенсі вони є тільки компонентами «воєнної війни». Їхня абсолютизація як окремих видів війни є спірною. Натомість принциповою для розуміння специфіки гібридної війни є ідея функціонального перетворення на зброю традиційно невійськових засобів силового впливу та об’єднання їх на цій підставі з власне військовими методами.

Таблиця 1.1.

Типізація воєнних конфліктів

У 1948 р. автор теорії стримування Дж. Кеннан написав меморандум для Державного департаменту, в якому висунув концепцію «політичної війни» як застосування теорії Клаузевіца у мирний час, і доводив необхідність створення інституційних механізмів координування дій у цій сфері. Кеннан розумів «політичну війну» як «застосування усіх засобів, крім воєнних, що є в розпорядженні держави, для досягнення національних цілей».^[15] Використання терміна «війна» у цьому конструкті є розширеним, але не суто фігуральним, хоча й суперечить начебто вказівці на обмеження досягнення національних цілей усіма засобами, крім воєнних (short of war). Проте в такого роду документах розширене розуміння війни відповідає розширенню самого явища війни в новій політичній і безпековій реальності, що почала складатися після Другої світової війни.

Як бачимо, майже всі визначення типів війни даються через основний метод або сукупність засобів її ведення. Через метод визначаються сутнісні характеристики: війна, в якій він застосовується, противник, який його застосовує, і загроза, яку цей метод несе. Важливо, що більшість визначень типів війн, які даються у такий спосіб, не виключають імовірності методологічної помилки. Абсолютизація методу здатна викривити розуміння конкретного виду війни. Крім того, виникає ситуація, коли воєнні дії, види загроз і противник-агресор об’єднуються за допомогою спільного означення від назви методу (напр. гібридна війна, гібридна загроза, гібридний противник) і можуть виступати, за певних умов, як недиференційовані сутності.

Існує ще одна системна проблема визначення війни через метод її ведення. Метод не дає відповіді на питання про причини і цілі війни, понад те, метод війни як такий не розкриває її стратегію. Розуміння методу не дає відповідей на запитання, для чого ведеться війна, що є перемогою або програшем та яка ціна війни. Таким чином, названі питання потребують окремого розгляду.

Визначення поняття «гібридна війна»

Термін «гібридна війна» у сенсі нового типу конфлікту не має усталеного спільного визначення ні в Україні, ні в інших країнах. Динаміка явища також вимагає коригувань та уточнень. Ми можемо описати те, що розуміємо під гібридною війною Росії проти України, систематизувати її складники і визначити певні закономірності, спираючись на емпіричне наповнення поняття. У теоретичному ж плані спостерігаємо послідовний процес розширення та узагальнення змісту концепту: від назви для нових прийомів ведення воєнних дій з поєднанням військових та невійськових засобів до ідеї про появу війни нового типу і, зрештою, до гіпотези про гібридну війну як новітній вид глобального протистояння у сучасному нестабільному безпековому довкіллі.

Уперше поняття «гібридна війна» виникло в США. Тому необхідні деякі пояснення щодо перекладів з англійської. Термін гібридний, як запозичений і відомий в українській мові, не викликає різночитань з англійським hybrid. Він означає поєднання різнорідних елементів у цілісному фізичному об’єкті, явищі, або дії. Термін «війна», якому відповідає англійське слово war, став широко використовуватись з означенням hybrid (гібридна) тільки з початком російської агресії проти України. До цього в аналізах гібридної війни переважало використання терміна hybrid warfare, що буквально означає «гібридні засоби ведення війни». Цей факт слід підкреслити особливо: російська агресія спонукала до розширення змісту концепту, стимулювала процес осмислення гібридної війни як окремого феномена.

Отже, англійське war стосується феномена війни як такого, воно позначає стан та ситуацію воєнного конфлікту. Натомість слово warfare відсилає до сукупності засобів та особливостей ведення війни. Дослідники гібридної війни, які переважно були військовими, намагалися визначити специфіку новітнього методу ведення війни, а питання про появу нового виду війни, нового феномена виникло пізніше. Тому буде коректним простежити становлення змісту поняття «гібридна війна» з моменту визначення її основного методу.

Термін hybrid warfare з’явився у військовому середовищі США, конкретно – у Корпусі морської піхоти. У відкритій літературі появу цього терміна можна простежити до 1998 р., коли Р. Волкер визначив його як перетинання звичайної війни зі спеціальними операціями і простежив його прояви, починаючи з війни США за незалежність.^[16] Він доводив, що організація морської піхоти є гібридною за природою і ставив питання про те, що інші роди військ у нових умовах мають застосовувати цей досвід.

Через кілька років В. Немет спробував довести, що розповсюдження «гібридних спільнот» (hybrid societies) актуалізує «гібридне ведення війни» (hybrid warfare) і вимагає розбудови «гібридних сил» (hybrid forces).^[17] Термін «гібридна війна» став широко популярним завдяки Ф. Гоффману. У 2007 р. він дав таке визначення: «Гібридні війни поєднують у собі цілу низку різних режимів ведення війни, включаючи звичайні можливості, іррегулярну тактику і формування, терористичні акти, зокрема, невибіркове насильство і примушення, кримінальний безлад».^[18]

Для концептуалізації поняття гібридної війни важливе значення мало формування у США уявлень про «сполучену війну» (compound war). Теорія була сформульована 1996 р. Т. Гюбером. Вона містить компактне і зрозуміле визначення основного методу цієї війни: «Сполучена війна – це одночасне використання проти противника регулярних, або основних, військ та іррегулярних, або повстанських, сил».^[19]

Гюбер відштовхнувся від досвіду невдалої операції наполеонівських військ на Іберійському півострові, проти яких виступали регулярні іспанські війська, що захищали міста, і повстанці, які руйнували лінії постачань. На низці інших історичних прикладів він описав, як звичайна та іррегулярна війна можуть бути поєднані. Гюбер увів поняття «оператора сполученої війни», під яким розуміється необхідність загального командування – особи або структури, яка одночасно розпоряджається і звичайними, й іррегулярними інструментами ведення війни. Таким чином, він указав на те, що нова якість виникає через організаційні зміни, які дозволяють застосовувати відомі методи у новий спосіб.

Важливою з точки зору сучасного дискурсу формою сполученої війни є «фортифікована сполучена війна» (fortified compound war). Така війна відзначається тим, що основні сили більш слабкого противника у тій чи інший спосіб захищені від прямої атаки. Інструментом фортифікації (у загальному сенсі – посилення) може виступати будь-що, наприклад, неприступна територія, або наявність в «оператора» потужного зовнішнього союзника, який не допускає прямої атаки на основні сили свого сателіта.^[20] У деяких дослідженнях доводиться, що війна Росії проти України є «сполученою», але не «гібридною».^[21] Але за такими спробами «перекваліфікації» проглядає прагнення нав’язати фальшиву інтерпретацію російсько-української війни як внутрішнього українського конфлікту (громадянської війни), замаскувати той факт, що це війна, яку насправді веде РФ проти України, спочатку анексувавши Крим, а далі на території Донбасу власними регулярними збройними силами за допомогою місцевих проксі-формувань.

Гюбер у 1996 р. в іншій термінології виклав по суті ту саму ідею, що й через кілька років теоретики гібридної війни. Причому в деяких аспектах він зробив це точніше і компактніше. Гоффман, який аналізував цей феномен через 10 років, спочатку залишив поза увагою теорію «сполученої війни» і тільки потім її врахував, модифікувавши власну теорію. У 2009 р. він визначив гібридну війну як особливий випадок «сполученої війни», в якому досягається більша інтеграція різнорідних інструментів на нижчому рівні.^[22] Гоффман уточнив своє визначення за рахунок використання характеристики «одночасний» (здається, він спочатку просто випустив з уваги аспект одночасності, який уже містився у визначенні Гюбера) і fused, тобто «тісно об’єднаний». У 2012 р. він виклав оновлену формулу: «Гібридний опонент – це будь-який противник, який одночасно і адаптивно застосовує тісно об’єднаний набір звичайних озброєнь, іррегулярної тактики, тероризму і кримінальних дій на бойовому просторі для досягнення бажаних політичних цілей».^[23]

Імплементація поняття «гібридність» в оборонному будівництві

У 2010 р. Рахункова палата США (United States Government Accountability Office) за запитом Підкомітету з тероризму, нетрадиційних загроз і можливостей Комітету зі Збройних сил Палати представників провела дослідження щодо готовності збройних сил США діяти в умовах «гібридного ведення воєнних дій»^[24] з боку противника. Було з’ясовано, що хоча термін «гібридний» використовується в деяких стратегічних документах збройних сил, поняття гібридної війни не включено до військових доктрин.