«Учись у Баха, що в минулі роки…»

 
Учись у Баха, що в минулі роки
В прелюди своє горе виливав.
В співця гірського, що усі мороки
В нехитрій пісні аж на дно ховав.
 
 
Печаль невдач в твоїй порі смутенній
Йде хай у музику чи вірш твій – тільки так.
Чинив отак, біль подолавши, геній
І невідомий той співець – земляк.
 

Пам’яті чегемського ратая

 
Ти спину гнув на хліб – така була потреба.
І труд без нагород був твій найперший брат.
Ти знав: не падає пшениця з неба,
А падає на землю з неба град.
В Чегемі не було ні срібла, ані злата,
Його земля камінням лиш багата.
Твоя робота – ось в чім долі суть.
Твій сон – робота, вдень – знов на роботу.
Мій пращуре, до сьомого ти поту
Труждався так, що ні в чім дорікнуть!
 
 
Явою й сном був шмат малого поля.
На інших була схожа твоя доля.
А день робочий і вночі був, зваж.
Не дуже млин веселе сіяв мливо.
Ти посміхався і казав журливо:
«Як помремо, тоді й спочинок наш!»
 
 
Це спадок роду – праця ще з дитини.
Такого скарбу золоті крихтини
Ти взяв у душу, спину тяжко гнув.
До крові руки стер, збивав ти ноги,
Трудився так, що клаптик твій убогий
Здавався людям більшим, аніж був.
 
 
Весь вік ти горбився, весь вік трудився,
В аул вертався, танцював, молився,
Не кров чужу, а піт свій ти пролив.
Ти йшов і тяжко за соху тримався.
В любові ти землі своїй не клявся,
В любові ти не клявся – ти любив.
 
 
І смерть прийшла, як був ти за сохою,
Прийшла вона дорогою лихою
І повела за потойбічний кряж,
Куди і ми підем вслід за батьками,
Її, напевно, ти зустрів словами:
«Як помремо, тоді й спочинок наш!»
 

«Щастя й горя спізнав він немало…»

 
Щастя й горя спізнав він немало.
Саду власного листопад
Так під ноги війнеться, бувало,
Коли ще і не цвів його сад.
 
 
Жив він тихо з дітьми і дружиною,
Але так заглядала нужда,
Що вогонь зимовою годиною
Били злигодні, била біда.
 
 
Шлях гладенький мандрівця не вабив,
Був кривий і вибоїстий все ж.
Він солодким життя не назвав би,
Де ж ти інше у біса візьмеш.
 
 
Без труда не давалось нічого.
І добра насудилось, і зла.
Певно ти, кривуляста дорого,
Його щастям солоним була.
 
 
Гордим був він, та з тої гордині,
Окрім кпину, ні крихти не мав.
Він тримався, гадаю так нині,
Лиш тому, що писав і співав.
 
 
І від нього лиш пісня зосталась
Та, якою разив він пітьму,
Щоб братам його доля здавалась
Ледь світліш, аніж, власне, йому.
 

«Сон, щасливий сон мені приснився…»

 
Сон, щасливий сон мені приснився
І над узголів’ям зупинився:
Юний я, ще все життя мені
Бігти по Чегемській по ущелині.
 
 
В хлопчику, що так вві сні зорів,
Сам себе я не пізнав одразу.
Жодних ще не скоїв я гріхів,
Ще в житті не каявся ні разу.
 
 
Гори білі білими були,
Виснуть скелі зусібіч стіною.
Наді мною клекотять орли,
І ріка гуркоче піді мною.
 
 
В мене ще доволі є снаги
Усмішкою світ обдарувати.
На свої помилки і борги
Не шукаю божевільно ради.
 
 
Я сміюсь, я не боюсь ніяк
Промахів, ані підлоти злої.
Ще для мене не відомий смак
Картоплини мерзлої гнилої.
 
 
Я іду, спекота не пече,
Стрічним людям щиро я радію.
Юний чуб мій ледь набік тече —
Проти вітру ним стріпнути вмію.
 
 
Певен сили, яблуком хрустів,
Біг та біг, не почував старіння.
Не добіг іще я до мостів
Страху та лихого збайдужіння.
 
 
Я іду – іще ніхто докіль
В мене кулі не спровадив ниці.
Ще і сам я на ворожу ціль
Не здіймав без промаху рушниці.
 
 
Юні безрозумні в мене дні.
Не січуть багатства й слави зливи.
Вслід ніхто не кида ще мені
Слів жорстоких, слів несправедливих.
 
 
Снилося – іду навстріч меті.
Снилося – ясних пісень співаю
І того, що жде мене в житті,
Я собі ніяк не уявляю.
 

«Світ знову повен страхів, неспокійний…»

 
Світ знову повен страхів, неспокійний.
Війна десь знову грає в свій ріжок.
А в горах, тут, мов батько мій покійний,
Спокійно горець уклада стіжок.
 
 
Сьогодні, як в минулі всі віки,
Дзвенить коса, кладе в покіс травини,
І свіже сіно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.
 
 
Руйнуються підвалини твердині,
Біда готова світ сповити в тьму —
Копиці сіна, скошеного нині,
Стоять, мов сотні літ колись тому.
 
 
Стоїть косар і, мов його предтечі,
Словами діда, тож послухай ти,
Шепоче ліс і лист кладе на плечі,
Шепоче: «Од життя не утекти!»
 
 
Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострює орел свій влучний зір,
Неначе зброї, вогневої зброї
Не вигадали люди до сих пір.
 
 
Лягає сонце косарю на плечі,
Палає неба синя дивина,
Неначе світ, де наступа мій вечір,
Не нажахала жодна ще війна.
 
 
Граблями підправляє стіг спокійний,
Поважний горець, мов його стіжок,
Неначе всі вже відгриміли війни,
Кладе косар косу на моріжок…
 

З башкирської поезії

Мустай Карім
(1919–2005)

Слово до самого себе

 
Я перше слово матері сказав,
А друге до землі промовив слово,
Із того часу тільки вчив і вчив,
А вчився, як всі люди, випадково.
 
 
Та розуму палюча спрага є
В мені самому! Я люблю поради.
І от уважний до розумних слів
Собі самому слово дати радий.
 
 
Хай мчать роки, приборкуючи нас.
Життя копитить, гриву розметавши.
Не шарпайся – хай собі роки мчать.
Терпіння май, будь терпеливий завше.
 
 
Не гнися, не хилися в кожен бік,
Верба хай гнеться й інша деревина.
І не тремти без вітру й на вітрах,
Ти ж не осика, ти ж таки людина.
 
 
Без жадоби наїдки споживай,
Без поспіху тягни до столу ложку.
І з думкою, що визріла в тобі,
Не поспішай, хай перезріє трошки.
 
 
Трутизна й ліки – роду одного,
Та в кожного своя є, брате, міра.
Без міри найгідніших ти не слав, —
Не гань без міри навіть бузувіра.
 
 
На місяць вознесешся – не дери
Ти свого носа: сонце завжди вище.
Як з місця ти почесного зійшов,
Не марнослов, що йдеш на кладовище.
 
 
Тягар чим важче тисне на плече,
Тим глибше в землю запускай коріння.
Та в труднощах ти завжди гідно жив,
Тож витримай полегші, май терпіння.
 

З білоруської поезії

Ригор Бородулін
(1936–2014)

Інтеграли на цеглі

Мулярам Нафтовуду – студентам вечірнього нафтового технікуму

 
П’ять хвилинок перерви ще —
Олівцями працює бригада.
На цеглинах шорстких ущент
Грифель кришиться, прямо досада.
 
 
Метушливий метелик присів,
На косинці дівочій тріпочеться.
Як в орнаменті сцени усі —
У трикутниках, у трапеціях.
 
 
Ширша обрій, мов дівич-сон.
Рівень виверши – ніжно до щему.
Пахне вапном комбінезон,
Весняним хмаровинням, дощами.
 
 
Певно, час вже позбутися роб,
І далеко над двінською кручею
Грім басить, ніби наш виконроб,
Блискавку, мов рулетку, розкручує.
 
 
Весняні пригадаються сни
Ген
на верхів’ї будинку
невтомним їм,
Як внизу розв’язали вони
Рівняння з двома невідомими.
 

«Славлю скатерку чисту…»

 
Славлю скатерку чисту,
Щойно качалкою скачану,
Чисту-пречисту,
Коли її мати в неділю рано
Застилає на стіл широкий.
Розправляє роги неспішно —
Спереду всі чотири,
Потім розплутує торочки,
І вони, з найм’якшого льону,
За пальці шорсткі чіпляються…
Нарешті почесне місце
Земних і надземних богів
Буханець житній займає,
І скатерть, мов лист кленовий,
З прожилками складок,
Бо качалась в чотири скалки, —
Стає настільною скатертю…
 

Софійка

 
Не скажуть у Полоцьку:
Софійський собор.
Тут його називають ласкаво:
Софійка.
Так партизани
Своїх зв’язкових називали.
Так гукав я колись
Доньку сусідську.
Храм Святої Софії —
Софійка…
Тягне руки в блакить,
Мов дві тополинки сухії,
Благає, аби громовиця не вдарила
По засіках заготзерна.
Хліб щоденний —
Ячмінь і жито
Вона затуляє од лютих злив.
На дверях окутих
Вухо скоби одтягує
Замок завушницею пудовою.
 
 
Від осколків і куль віспувата,
На світ Софійка поглядає
Очима цнотливими.
Здалеку,
з одинадцятого століття,
Ввечері сон до неї приходить
І сниться аж до світанку.
Незвичним запахом
Вітер дихне з Нафтограду —
Софійка прокинеться:
 
 
Стоїть незнайомий,
Од нафти блискучий,
Мов грак на таловині.
Де вона,
Довго Софійка не розуміє.
Здалеку в ранок оцей повернеться.
І тільки такий же рожевуватий,
Як дев’ять століть назад,
Над Двіною над розімлілою – туман…
 

Моя мова

 
Стверджують історики і мовознавці,
Що поступово стираються межі націй
І, нібито як пережиток,
віджити повинна обов’язково
Ти, мово нені моєї – моя білоруська мово,
Та, що в мені пойменована – не анонімна,
Та, що по жилах тече моїх
сонним Сожем і Німаном.
Очікую часу дружби людської,
Та не згоджусь, що рідні мови лускою
Були на рибині людства
(хіба тут до полемічності?)
Яка у вічність пливе океаном вічності.
Листя осіннє жаріє, старечо жовкне,
Листя весняне кулачки розтуля з жагою
дитинною.
І коли навіть мова моя і замовкне,
То не зробиться мертвою латиною.
Слова, де кожнісінький звук
Мов мерзла синичка ронить між тернами,
Не стануть медичними термінами.
Цюю мову
Мусять вивчити знову,
Щоб дізнатися,
Як Русь моя, біла
од весняного квіту
і кісток непроханої бридоти
з-під черепастих свастик,
Вільною волею дорожила,
Як з братами і сестрами щиро дружила.
Коли мова моя
Увіллється в загальний людський океан, —
Потече в ньому стрімко і стримано
Теплим Гольфстрімом
І буде мені серце гріти
Кожним збереженим словом
Споконвічна, як жито,
моя білоруська мова!
 

«Частенько ми багато каємось…»

 
Частенько ми багато каємось,
Аж пуп вривається, аж ну
Од хвилювання заїкаємось,
Щоб ртуттю стати десь «на нуль».
 
 
А нуль – становища з вигодою,
Тут тільки нашорошуй слух —
Підскочиш, як війне погодою,
Спадеш, як трісне коло вух.
 
 
Земля ж з угір’ями та ямами.
Покаявся – й минула січ.
Забули ми, як з покаяннями
Головоньки спадали з пліч.
 
 
Не застрашні для правди каїни,
Не встелиш м’яко всім у поті.
Я спотикаюсь —
Та не каюсь,
Щоб не розкаюватись потім.
 

Спіднички

 
В довгих і тьмавих сукнях
(Вік-свекор: «І сам не гам…»)
Понуро було і сумно
Веселим дівочим ногам.
Берізками молодими
Світили крізь морок віків
І гасли в завійному димові
На чоботях у парубків.
Під хмарою сукні —
сумно.
Ласкавий який моріг!
І вік молодий голосує
За емансипацію ніг.
В мелодіях катеринки
Сивий погас заповіт.
Нарешті зирнули з хитринкою
Колінця
на білий світ.
За модою —
лиш не спізнитися!
Стережись, парубоцтво, оман!
Все вгору спливають спіднички,
Немов той досвітній туман.
Не місце тут кислій міні.
Як сам себе не мани,
А ніжки в спідничці-міні
Спробуй-но обмини.
Здається,
сиджу на міні.
Тролейбус
у космос летить.
На звабну кульбабу-міні,
Їй-богу ж, дихну —
облетить.
Ну, як обійти стороною
Спідничок цих грішний плин —
Поети і астрономи
Од неба свій зір одвели!..
 

З грецької поезії

Йоргос Сеферис
(1900–1971)

Заперечення

 
На пустельному березі білому,
мов голубка свята, безборонна,
шерхлі губи у спразі розкрили ми,
а вода, а вода ж солона.
 
 
На піску написали на білому
ім’я спраги – в чеканні завмерли.
Хвиля вдарила вогкими крилами —
ім’я стерлося, море стерло.
 
 
З тугими вітрилами, з гарячими крилами
серце в пристрасті мчало наосліп.
Були юні ми. Стали дорослі.
Ми змінили життя – плин змінили ми.
 

Переклад Івана Драча та Тетяни Чернишової