З австрійської поезії

Інгеборг Бахман (1926–1973)

«Я обличчя твоє ховаю…»

 
Я обличчя твоє ховаю
Од моїх очей заплющених,
Я кохаю тебе смутно, дбайливо,
Ніби пам’ять крихту мелодії.
Я люблю тебе моїм егоїзмом,
Отруєним отрутами —
Трупами нездійснених передчуттів.
Я люблю твої бажання
Лукаві, легкаві —
Ніби блакитні прожилки
В очах п’яних звірят…
Я люблю твої руки бліді, білі,
Оці білії лінії, ції змії,
Що зливаються
В озерцях заплющених віч моїх…
Коли ти покинеш мене,
Мої вії піднімуться
Із глибини твоєї байдужості,
І коли-небудь через тисячу літ
Ти вколешся
об мій погляд останній…
 

З американської поезії

Аллен Гінзберг

Супермагазин у Каліфорнії

Що я думаю про Тебе, Уолте Уїтмене, коли я сновигаю завулками, коли я проходжуюсь під деревами з болем у скронях, з почуттям гідності позираючи на місяць уповні.

Голодний, натомлений, я шукаю метафор по магазинах, по супермагазинах образів, я входжу в неоновий плід приміщення, марячи про Твої незчисленні повтори.

Які персики, які світлотіні! Цілі родини вештаються магазином – скільки мужів на переходах, скільки жінок перед горами авокадо, скільки хлоп’ят серед помідорів! – і Ти, Гарсіа Лорка, що Ти там робиш внизу біля кавунів?

Я бачу Тебе, Уолте Уїтмене, бездітний самітнику, старий волоцюго, – Ти проштовхуєшся до м’яса в холодильнику і позираєш на хлопчаків з бакалії.

Я чую – Ти ставиш питання кожному: «Хто вбив ці свинячі котлети? Почому банани? Чи це не Ти, мій янголе?»

Я блукаю туди і сюди, між скиртами блискучих консервних бляшанок, переслідуючи Тебе в своїй уяві, я – універсальний детектив.

Ми удвох переходимо відкритими коридорами по нашій самотній фантазії, смакуючи артишоки, дмухаючи на заморожені делікатеси, – і завжди обминаємо касу.

Куди ми прямуємо, Уолте Уїтмене? Вже двері зачиняються за годину. І який шлях Твоя борода обере?

(Я торкаюсь Твоєї книжки, марячи про нашу одіссею супермагазином, і відчуваю її безглуздя.)

Доки ми будемо тинятися серед ночі самотніми вулицями? Дерева додають тінь до тіні, світло у вікнах, і ми – самотні.

Доки ми будемо волочитись, марячи про загублену Америку любові, серед оцих минулих автомобілів на розпуттях, коли ми нарешті досягнемо нашого тихого котеджу?

О любий батьку, сива бородо, самотній старий учителю мужності, що дала Тобі Америка, – Харон скерував жердиною свій пором, і Ти, вартовий човна, стоїш на недогарках і зникаєш у чорних водах Лети?

Стенлі Кюнітц
(1905–2006)

Відкрийте ворота

 
Крізь місто пекучих палаючих хмар
Я тягну життя за собою в мішку,
Я голий бреду у спокусу тяжку —
Жене мене крові гордливий пожар.
 
 
Ось двері урочі, ось повно окрас
Тяжезних карбівок з юначого шляху,
Я смерті своєї здійму костомаху,
Я гахну разочок – однісінький раз,
 
 
Аж стулки застогнуть, аж форми ячатимуть.
Ім’я залишив я, а тілом прочах.
Стою на страшному порозі. В очах —
Поручкались тяжко кінець і початок.
 

Війна проти дерев

 
Він продав свій газон «Стандарт Ойл»,
Він жартує з сусідами, він спостерігає,
Як бульдозер, сп’янілий бензином,
Промацує тугу якість землі,
Як підкрадається під гіллястими небесами
До безтурботного коріння дерева.
 
 
Цей напад на куці кущі бузків
Був лише сигналом до штурму
Старовинних велетнів зелені.
 
 
Бульдозери грубо підрізували,
Шматували, калічили, розривали —
З кожним в’язом століття на землю гупало…
 
 
Цілий день машини, вантажені в’язами,
Скидали їх, зарізаних під землею.
Гусениці металеві ходили по ходах крота.
Кріт шалів з переляку у темних своїх палацах.
Велетні на коліна впали. Корони зелені спали.
Тряслися в припадочній, як од скаженого сіверка.
 
 
Я бачив перелякані тіні дітей,
Що бавилися в дитинство під тінями в’язів —
Зелена сторінка життя пилюгою покрилась.
Я бачив, як розвертались червоні фургони,
Як розганяли дитячі привиди в передмістя,
Засмічені димом, засмучені старістю.
 
 
Я бачив, як за борти тікало навтьоки коріння,
Хотіло землі торкнутись – доторкалося до гудрону.
Кричи, Місяцю! На цьому кутку землі
Сталось з деревами те, що сталось…
Я в свідки беру відображення їхніх конвульсій
У маленьких люстерках проїжджих байдужих машин.
 

Вільям Джей Сміт
(1918–2015)

Автопортрет

 
Яка нагорода знати містера Сміта,
Чиї твори, як дощ в яснодення, такі випадкові!
Хто вважає за радість з ним просто поряд сидіти,
Хто на віддалі ненавидить, безумовно, з тої ж любові!
 
 
Його очі за розрізом трохи неначе східні,
Його пальці довгі і білі, неначе вони в намітці,
Його натура м’яка, його рухи і то привітні,
При звуці гонга підскакує він, як риба на сковорідці.
 
 
Підборіддя його не роздвоєне, мова його ллється зливою,
Його обличчя чисто виголене бритвою добре правленою,
Його права рука дуже схожа до його лівої,
Його ліва нога паралельна до його правої.
 
 
Його друзі – митці, науковці, тузи лікарняні,
За покликанням він слідопит і справді цим не жартує.
Кухонні знаряддя перед ним, як овечки слухняні,
Хоча друзів своїх він поза домом більше частує.
 
 
В молодості він був серйозним колекціонером,
Колекціонував він раніше лише коробки сірникові.
А нині – блокноти і капелюхи. Любив кулінарні химерії —
Смачні летючі лисиці – майже дорівнюють кажанові.
 
 
На Мальорці не був ні разу, хоч має там досить поклонниць.
Двічі був на Таїті, не обпивався чаєм.
І він рідко (що він, хіба ветеран-марафонець?!)
Зробить два кроки, коли одного вистачає.
 
 
Відраза в нього до водіння машин і до квашеної капусти.
Застібку «блискавка» терпить і куртки спортивні носить.
Він зовсім байдужий до карт, хоч не вважа їх розпустою,
Він нікчемний на ковзанах, відчув він це раз – і досить.
 
 
Плаче тужно за ним другий бік океану.
А він завжди повертається шляхом, яким приїхав.
Він кличе його по імені, кличе безперестану —
Повернення завжди для нього єдина і справжня втіха.
 
 
Повернення завжди з вітром, і вітер він завжди слухає,
Поки шумують хвилі і солоно лижуть руку.
Стелиться темінь в низинах, страх приходить з розпукою,
Він присмерку завжди боїться і цвіркунового звуку.
 
 
Він думає більше і більше, бо ж час осідає торосами,
Як том невідомого міфа, відкривається дійсність щоліта.
Прерій високотрав’я оплакує його ридма росами —
Яка нагорода знати містера Сміта!
 

З англійської поезії

Т. С. Еліот
(1888–1965)

Безплідна земля

Бо Сивіллу Кумейську на власні очі бачив я, підвішену в амфорі, і коли ті хлопці спитали: «Сивілло, чого ти хочеш?» – одрекла вона: «Вмерти хочу».

Езрі Паундові, з майстрів найкращому

І

Погребіння померлого

 
Жорстокий місяць квітень викликає
Бузок заснулий з мертвої землі. Він змішує
Бажання й спогади. Він будить
Застиглий корінь весняним дощем.
Зима нас берегла від холоду, вкривала
Цю землю снігом забуття і годувала
Життя мізерне висохлою бульбою.
Літо нас застукало зненацька, прийшло з-понад
озера Старнбергерзее
Впритул зі зливою; ми сховались в колонаді,
Тоді пішли у сяйві сонця до Гофгартен.
Пили ми каву й довго розмовляли.
Bin gar keine Russin, stammi aus Litauen,
echt Deutch^[1].
Дитиною гостила я в ерцгерцога,
Мого кузена. Він брав мене на саночки,
А я тремтіла з ляку. Він казав: Маріє,
Тримайся-но, Маріє. І з’їхали вниз.
В горах себе вільнішим почуваєш.
Ночами я читаю, а взимку на південь їду.
Що то за корінь продовбується, що за галуззя росте
На пустирі каменистому? О сину людський,
Не можеш мовити, ні передбачити. Ти знаєш тільки
Купу розбитих образів, де сонце палить,
Де мертве древо тіні не дає, ані цвіркун —
полегшення,
Де камінь висохлий, де не дзюрчить вода. Лиш
Простяглася тінь під скелею червоною
(Сховайся у тім затінку під скелею червоною)
І я тобі таке щось покажу, ні крапельки не схоже
На тінь твою, що вранці бігає слідом твоїм,
Ані на тінь, що ввечері стрічається з тобою.
Я покажу тобі сам жах у жмені пороху.
 
 
 Frisch weht der Wind
Der Heimat zu
Mein Frisch Kind
Wo weilest du?^[2]
«Ти рік тому вперше дарував мені гіацинти;
„Дівча гіацинтове – так мене називали“.»
– Коли поверталися ми пізно з Гіацинтового саду,
Ти – з оберемком квітів, з краплями дощу у волоссі,
Онімів я, нічого не чув я, не був я тоді
Ні живий, ані мертвий, не відав нічого,
В серце світла дивився, дивився у тишу.
Oed’ und leer das Meer^[3].
Мадам Созостріс, уславлена ясновидиця,
Мала сильний нежить, незважаючи на те,
Що мала славу наймудрішої жінки в Європі
З колодою карт зловісних. Так, прорекла вона,
Ось ваша карта – Моряк Фінікійський втонулий
(Де були очі – там перли нині. Погляньте!),
А це – Белладонна, Пані Скель,
Володарка Обставин.
А ось чоловік із трьома костурами, ось вам і Колесо,
А тут вам купець одноокий, а ця ось – порожня.
Він щось тягне на спині, та це —
Заборонено мені бачити. А де ж той Повішеник?
Бійтеся смерті від води.
Бачу юрми людей, кружеляють по колу.
Вельми дякую. Як зустрінетесь з панею Еквітон,
Їй скажіть, що сама принесу гороскопа —
Нині пильнуватись не завадить.
 
 
Нереальне місто
Під бурою млою зимового ранку.
Пливе натовп Лондонським мостом, так їх багато.
Не гадав я, що смерть потоптала вже так багато.
Зітхання злітали з їх вуст, короткі й нечасті.
Кожен на брук поглядав, кожен дивився під ноги.
Пливли вгору і вділ по Кінг Вільям Стріт,
Де Сент Мері Вулнос години відмірює,
З мертвим звуком на дев’ятім останнім ударі.
Зустрів тут знайомого. Спинивсь він на окрик мій:
«Стетсоне!»
 
 
Ми ж були з тобою у флоті під Мілами!
Той труп, що ти закопував у садку ще торік,
Чи вже він покільчився? Чи заквітне весною?
Чи, може, раптовий мороз його перешкварив?
О, тільки пса тримай чимдалі, цей друг людини
так нас любить,
Він вирве труп той відтіля і струбить!
Ти!
Hypocrite lecteur! – mon semblable, – mon frere!^[4]
 

II

Гра в шахи

 
Її крісло лискучим троном
Палало на мармурі, люстро її
Серед різьблених колон виноградом обплетене.
Золотий Купідон з-поміж грон вигляда,
(Інший – очі крилом затулив).
Подвоювалося полум’я свічок у семисвічнику,
Зронивши відблиск на столи, і там стрічалось
З щедротним мерехтінням самоцвітів,
Що рясно всипали її футляр атласний;
З флаконів кришталевих та із слонокості
Плинув запах її вишуканих парфумів —
Порошкових, і плинних, і мазей – все це паморочило,
І почуття затоплювало. А повітря свіже,
Що плинуло з вікна, ті пахощі підносило
До свіч, аби ще яскравіш горіли,
І до кесонів дим звивався змійно,
Оживлюючи візерунки ламбрекенів.
У хвилях почорніла деревина, окута міддю,
Палала зелено і жовтожаро, лямована камінням
кольоровим,
Плив різьблений дельфін в тім полиску смутнім.
Над античним каміном була виставлена,
Мов крізь вікно проглядала, – сцена така лісова:
Перетворення Філомели, зґвалтованої
Володарем варварів. Там досі соловейко
Повнить пустелю голосом цнотливим.
І досі плаче, досі кличе світ,
Б’є в його запаскуджені вуха своїм «тьох-тьох».
А також інші пні, обрубки висхлі часу.
Повідано на стінах: там постаті з’являлись,
Кімнату обступивши, аж вона принишкла.
На сходах човгав чийсь тяжезний крок.
Під блиском там, під щіткою її волосся,
Вогнистими цятками розсипалось,
Словами жевріло і дико затихало.
 
 
«Біда мені з нервами нині. Справді, біда.
Лишися зі мною
І не мовчи. Чому ти ніколи ні слова? Скажи щось.
Про що ти задумався? Про що ти? Про що?
Ніколи не знаю, про що ти думаєш. Думай».
Я думаю: ми на алеї щурів,
Де покійники кості свої погубили.
«Що то за гамір?»
То вітер за дверима.
«Що то за гамір знов? Що робить вітер?»
«Нічого. Нічого і ще раз нічого.
Чи
Не знаєш нічого? Не бачиш? Чи справді нічого
Не пригадуєш?»
Пригадую:
Де були очі – нині перлини.
«Чи ти живий, чи ні? Чи в тебе в голові нема нічого?»
Але
О О О – той шекспірівський Бешкет,
Такий грайливий,
Такий блискітливий!
«Так що ж робити? Що робити?»
«Отак зірвись і побіжи на вулицю,
Волосся розпустивши. А завтра що?
Що взагалі нам діяти?»
Гаряча ванна о десятій,
Авто закрите о четвертій, як піде дощ.
За шахи сісти – очі без повік
Заплющити і стуку в двері ждати.
 
 
Коли чоловік тієї Лілі з війська вернувся, я їй сказала,
Не добираючи слів, просто сказала їй:
ПОКВАПСЯ, ВЖЕ ПОРА.
Повернеться зараз Альберт, візьми – причепурися.
Він спита, де ж ті гроші, що їх лишав тобі
На дантиста. Бачила я: при мені давав їх.
Чула ж бо, як він нараював: «Лілі,
вони в тебе понавипадали,
Новісінькі встав, бо дивитись на тебе не можу».
1 я вже не можу, кажу: «Подумай про бідолаху.
Був у війську чотири роки. Стужився за ласкою.
А коли ти не хочеш, тебе виручать інші».
Ах так? – вона мені. – Я ж їй: а певно, так.
Знаю, кому зобов’язана, – каже і в вічі мені зазирає.
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
Тобі це не до вподоби, роби як знаєш, – кажу їй, —
Інші тільки чекають, аби його переманити.
Як Альберт покине тебе, пам’ятай: я застерігала.
І не сором тобі, кажу їй, виглядати такою старою
(Їй же щойно тридцять перший).
Чим же мушу зарадити, – смутно вона проказує.
То все ті пігулки, приймала їх, щоб викинути.
(Має вже п’ятеро, мало не вмерла від
Джорджа малого.)
Аптекар казав: «Не турбуйся». Та чулася
дуже кепсько.
Ти справді таки дурненька, – кажу їй на те.
Коли Альберт не залишить тебе, так навіщо,
Навіщо ти віддавалась, коли дітей не хочеш?
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
Альберт вернувся в неділю. Шинку приготували.
І мене запросили, щоб скуштувала гарячої.
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
Добраніч, Білле. Добраніч, Лу. Добраніч, Мей.
Добраніч. Па. Па. Добраніч. Добраніч.
На добраніч, вельможні пані,
На добраніч, любі пані. Добраніч. Добраніч.
 

III

Вогненна проповідь

 
Намет ріки роздерто; останні пальці листя
В підмоклій глині берега втонули. Вітер
Безголосий перетинає землю буру. Німфи від’їхали.
Мила Темзо, тихо плинь, поки пісню викінчу.
Не спливають в нурті порожні пляшки,
папірці з бутербродів,
Ні шовкові носовички, ні недокурки,
Ні інші свідчення про літні ночі. Німфи від’їхали.
Десь поділися, не лишивши адреси, їх друзі
Згаяли час і щезли – нащадки директорів з Сіті.
Над хвилями Женевського озера сів я та й заридав…
Мила Темзо, тихо плинь, поки пісню доспіваю.
Мила Темзо, тихо плинь, – глуху пісню і недовгу,
Та нахабне за собою чую в подуві морозу
Кісток глухе торохтіння й хихотіння, як погрозу.
 
 
Щур прошмигнув м’яко серед трав, серед зел,
Поволік черевце ослизле пониззям береговим,
Коли я рибалив у каналі затхлому
В надвечір’ї зимовім, близько: ген за газівнею
Я міркував про смерть королевича-брата
І загин короля-батька, що в смерті його попередив.
Голі тіла біліли на березі серед болота,
На сухім, приземкуватім горищі кості лежали,
Лише щур прошурхотить по них вряди-годи.
Ввижається мені, що в тиші чую за плечима
Одлуння то клаксонів, то моторів. Разом з ними
У повесінні до пані Портер їде Суіні.
Висяває над пані Портер та її донькою
Молодик-місяченько ясною долонькою,
Вони ніженьки миють содовою водою
 
 
Et о ces voix d’enfants, chantant dans la coupole!^[5]
 
 
Тюїть, тюїть, фюїть.
Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох.
Таке брутальне ґвалтування!
О Терею!
 
 
Нереальне місто
Під бурою млою зимового полудня.
Пан Евгенідес, гендляр зі Смірни,
Неголений, з повними кишенями родзинок
(До Лондона дістається без ускладнень —
на акредитиви),
Запросив мене ламаною французькою
Спершу на снідання до готелю «Кенон Стріт»,
А потім ще на уік-енд у «Метрополь».
Фіалкової години, коли очі та спини
Підносяться над конторками, коли машина людська
Вичікує, дрижить в нетерпінні, наче таксі,
Я, Тіресій, хоч і невидющий, два життя запізнав,
Я, дідуган з зів’ялими грудьми жіночими,
Бачу – несе всіх додому фіалковий час вечірній.
Мандрівника, що з мандрів повертається,
Друкарку, що прибирає рештки снідання, затоплює
Грубу і виставляє на стіл консерви.
За вікном простяглась ризиковано,
Сохне її комбінація, сонцем вечірнім осяяна.
Рейвах такий на канапі (вночі – її ліжко),
Панчохи й пантофлі, сорочини й корсети.
Я, Тіресій, дідок із вим’ятим вим’ям,
Передбачив усе, що буде, все збагнув до кінця
І очікував гостя сподіваного.
Онде ж і він: коростявий молодичок,
Клерк з найдрібніших. Поглядом відпиха,
Виступає понуро. На ньому пиха,
Як шовковий циліндр на бредфордському мільйонері.
Час підходящий, як він сподівався.
Скінчила їсти, сидить та й нудьгує.
Знає: в бажаннях збайдужіла,
Та піддається його пестощам безвільно.
Нетерпеливиться йому – іде на приступ зразу.
І поповзом рука – не зустрічає спротиву.
Його пиха взаємності від неї не жадає.
Досить з нього приємності й такої.
(І я, Тіресій, на все те надивився,
Сподіяне на ліжку чи канапі,
Я, той, який сидів під муром Фів,
Приймав із вуст конаючих слова прощання.)
На довершення по-батьківськи цілує
І в сутінках навпомацки човгає по сходах…
Одвернувшись, вона в люстерко смутно поглядає
Байдуже: коханець пішов чи ні, позіхає,
І чує в собі ледь дозрілу полегшу чи задавнену втому:
«Добре, що вже по цьому, славно, що вже по всьому».
Коли вже пані согрішити привелося,
Вона бере голівоньку в долоні,
Пригладжує шорстке своє волосся
Й міня платівочку на грамофоні.
«До мене линула ця музика над плесом»,
Бігла вздовж Стренду, по Квін-Вікторія-стріт.
О Сіті, Сіті, я часом вчуваю,
Стоячи перед баром на Лоуер-Темз-стріт,
Солодкий подзвін мандолінних струн
І брязк, і галас зсередини, де рибалки
Тиняються опівдні і де стіни
Великомученика Магнуса святого,
Де пишноти і золота іонійського премного.
Нафтовий випар
Вдаряє у ніс
Баржі на вибір
Вітер на течію зніс
Багряні вітрила
Вгору
Крила важезні звели
Баржі долають вали
Тягнуть колоди
По Грінвіч попливли
Повз Острів Псів
Weialala lеіа
Wallala leialala
Єлизавета і Лестер
Весло до весла
Об стерно собі терлася
Хвиля й несла
Човен рудозлотен
Мушля золота
Хвиля за хвилею
Берег огорта
За лагідним вітром вниз
Видзвін дзвонів
З білих башт нісся
Weialala lеіа
Wallala leialala
«Трамваї й дерева обсипані глиною.
Гайбері породило мене. Річмонд та К’ю
Погубили мене. В Річмонді розтулила коліна я,
Навзнак лежачи на вузенькому денці каное».
 
 
«Мої ноги в Маргейті, а серце моє
Під ногами у мене. Коли ж він прохолов,
То плакав та обіцяв: „Нове життя настає!“
Я ж промовчала – хіба ж мені вірити знов?»
 
 
       «В пісках Маргейту
Не можу поєднати
Ніщо з нічим.
Нігті поламані, руки брудні,
Бідні люди, вам чекати ніщо з нічим,
Ні на що сподіватись»,
la 1а
До Карфагена потім я прибув,
Палаючи, палаючи, палаючи.
О Боже, вирви мене.
О Боже, вирви,
палаючи…
 

IV

Смерть від води

 
Флебас-фінікієць, два тижні вже мертвий,
Забув чайок ячання і морські колихання,
І зиск, і втрату.
Шепотливі нурти підводні
Його кості вилизали. Він у вир поринув,
Вернувшись у юне поліття, і життя повторив,
То вгору підносячись, то спускаючись.
 
 
Поганче а чи іудею,
О ти, стерничий, що бурю обходиш поворотом стерна,
Згадай Флебаса, що був гарний і стрункий, як ти.
 

V

Що нагримів грім

 
По кривавім блиску смолоскипів на лицях спітнілих,
По крижаній тиші садів,
По злій агонії на кам’яних майданах,
По зойку та по лементі,
По льохах, палацах, по відлунні,
На горах далеких громів весняних
Хто живий був, нині покійник,
Ми, що живими були, нині конаємо
3 дрібочкою терпцю.
 
 
Нема тут води, тільки скеля голісінька,
Скеля безводна й піщана стежина,
Що високо в’ється на верхогір’я.
Гори скелясті, скелі безводні.
Була б тут вода – зупинилися б, напилися б,
Ні спинятись між скель, ні помислити,
Піт тут сухий та піщане кайдання.
Якби ж вода зажебоніла поміж скель!
Мертвотна паща гір, їй сплюнути несила.
Ніхто не стане тут, не сяде, не приляже,
Тут між хребтів немає навіть тиші,
Лише сухий безплідний грім.
Тут навіть самоти немає серед скель,
Лиш набурмосені червоні лиця кплять
З дверей порепаних осадкуватих глинянок.
 
 
Якби ж то тут вода була!
А не скеля
Якби ж то скеля
Та ще й вода
І вода
Й джерело
Криниця між скель
Якби ж вода співала
Не цикада
І не трава суха
Якби ж тремтячий голосок води у скелі
Де дрозд-пустельник в сосонках співає
 
 
       Крап кап крап кап кап кап кап кап
Та нема тут води
 
 
Хто ж той третій, що завше йде обіч?
Коли рахую, то лиш ти та я,
Та коли гляну перед себе на стежку білу,
То завжди третій є, що поруч тебе крокує,
У плащ рудий загорнутий, під каптуром.
Не відаю: то чоловік чи жінка.
– Так хто ж отой, що збоку біля тебе?
 
 
Що то за звук повис в повітрі високо
Чи лемент материнський зболений
Що то за юрми в каптурах рояться