З балкарської поезії

Кайсин Кулієв
(1917–1985)

Вечір

Мій вечоре, я знав, що ти грядеш,
Що кроки ти не забариш урочі,
Що світ густою тьмою ти заллєш
І ніч наблизиш ти – посланець ночі!

О вечоре, ти вже мій день зборов,
І нас одною линвою зв’язало.
Ти не прийти не міг, і ти прийшов
Таким, яким ввижавсь мені, бувало.

Хоч би й схотів я – сил не стане всіх,
Міцніючи, розкраять громом тишу…
Я полудня в полудень не беріг,
Об чім сумую й думаю частіше.

Ти, вечоре, не зраджував мене —
Вечірні сили я на тебе трачу.
Я бачив ранок, зустрічався з днем,
Тепер, мій вечоре, твоє лице я бачу!

Як всі погаслі мешканці землі,
Ні дню, ні ранку я не дорікаю.
Ніщо не вічне. Та на вічнім тлі
І ти не вічний – це я добре знаю.

Я бачив гори, і зелений гай,
І птахів, битих в шалі ураганом.
Ти, вечоре, сповив усе туманом,
І все ж тебе благаю я: «Загайсь!»

Як, вечоре, не темно – все одно
Існую я: в передпокої ночі
Я бачу вулицю, і вікна бачу отчі,
І дівчину, яка спішить в кіно.

Мій вечоре, побути дай з людьми,
Будь добрий і продовжи мою долю,
І здатність розуміти не візьми,
І не карай байдужістю до болю!

Згас полудень, мій вечір засинів,
Тож довше ти дивися в мої очі.
Не винен я, а ти – і поготів.
Невідворотна зміна дня і ночі.

«До кори чинари притулюсь…»

До кори чинари притулюсь
Я своїм неголеним обличчям,
Може, її спокоєм проймусь,
Що пронесла крізь усі сторіччя.

І моя неголена щока
Ледь торкнеться до кори сухої,
І небес захмарена ріка
Нам уділить протіні легкої.

До чинари ніжно притулюсь,
Обійму я стан її руками,
Може, її спокоєм проймусь,
Бо ж спокійні сніг, трава і камінь.

І подаленілий шум ріки,
Запах чебрецю і запах м’яти
Доторкнеться ніжно до щоки
У чинарнім шумі розіллятий.

Земле рідна, ти завжди була
Крилами мого ясного льоту.
Земле рідна, ти мені дала
І печаль, і радість, і турботу.

Дах дала і золото хлібів,
Дні у сонці й зоряниці грізні,
Ніжний солод молодих гріхів
З гіркотою покаянь запізніх.

Диво творення дала пісень,
Світло й тіні – все це не примари.
Просте щастя: в нещасливий день
Притулитись до кори чинари.

«Де піч не з вогником…»

Де піч не з вогником,
Там хліба не буває.
Хто меле язиком,
Той мудрості не знає.

Земля ж бо не кричить,
Хоч і пшеницю родить.
І в горах тур мовчить
Відважної породи.

Мовчазна теж зорить
Зоря, хоч всіх світліш.
Орел і той мовчить,
А в нього зір – мов ніж.

Бочки, сповиті сном,
Мовчать – вино у кожній.
Розкажуть про вино
Лише бочки порожні.

«Коли слово „честь“ і слово „совість“…»

Коли слово «честь» і слово «совість»
Ти в скептичній змішуєш полові,
І обсміюєш ти незчисленно
Землю рідну і траву зелену,

Їжу ту, що смачно ти жуєш,
Воду ту, що так жагуче п’єш,
Смійся ж над усім – презирства дим
Над іменням батька негучним,
Й матір їсть насмішок їдь зухвала,
Бо ж тебе в колисці колихала.

Ти забув, що за гірським законом
Предок твій життя вінчав би сконом,
Ніж безчестя скуштувати сором.
Предок твій був вірний рідним горам,
Честь свою він до життя рівняв,
Швидше б він вогнем себе пойняв!

Скажуть «совість» – ти махнеш рукою,
Пахне честь тобі старовиною,
Та коли уже ти станеш глиною,
Щезнеш геть рікою швидкоплинною,
Світом все ж – і це не випадковість —
Рухатиме честь і рухатиме совість.

«Журитися не варто в смутен час…»

Журитися не варто в смутен час,
Що от жінки – не янголи у нас.

Самі ми теж не янголи, либонь,
Хоча, можливо, інколи крилаті,
Коли жінки дарують свій вогонь
Й нас пригощають на своєму святі.

Ніколи я не бачив янголиць,
Крил не торкав, не цілував їх лиць,
Не повторяв імен таких оманних
В госпіталях, в палатах лікарняних
Й, повержений, все ж не лежав я ниць.

І не у янголів у дні біди
Просив я хліба, солі і води.
У дні минулі та ж лукава врода
Манила зором грішного мене
І не безплотним янгольським вогнем —
Жіночим, бо ж не янгольська природа.

У радості я з ними танцював,
А в смутен день і плакав, і ридав,
Розраду в них у дні знаходив чорні.
Як це прекрасно, що жінки якраз
Із плоті грішної таки сотворені,
Святі і дивно грішні водночас —
З них світло нетутешнє йде на нас.

«Світ знову повен страхів, неспокійний…»

Світ знову повен страхів, неспокійний.
Війна десь знову грає в свій ріжок.
А в горах, тут, мов батько мій покійний,
Спокійно горець уклада стіжок.

Сьогодні, як в минулі всі віки,
Дзвенить коса, кладе в покіс травини,
І свіже сіно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.

Руйнуються підвалини твердині,
Біда готова світ сповити в тьму —
Копиці сіна, скошеного нині,
Стоять, мов сотні літ колись тому.

Стоїть косар і, мов його предтечі,
Словами діда, тож послухай ти,
Шепоче ліс і лист кладе на плечі,
Шепоче: «Од життя не утекти!»

Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострює орел свій влучний зір,
Неначе зброї, вогневої зброї
Не вигадали люди до сих пір.

Лягає сонце косарю на плечі,
Палає неба синя дивина,
Неначе світ, де наступа мій вечір,
Не нажахала жодна ще війна.

Граблями підправляє стіг спокійний,
Поважний горець, мов його стіжок,
Неначе всі вже відгриміли війни,
Кладе косар косу на моріжок…

«Минув твій полудень, прийшов вечірній час…»

Минув твій полудень, прийшов вечірній час.
Всьому своя пора – іде вже ніч до нас.
Як на порозі стійкості бракує,
Бо ж ти не вічний – не бентежся всує,
У наших гір і скель учися повсякчас.

І не жахайся блискавок. Тривоги
Стрічай без ляку в дощ і снігопад —
Бери за приклад сміливість дороги,
Що мовчки терпить сніг, і дощ, і град.

На заметільнім, на нічнім порозі
Візьми за приклад сад, де буйні соки сплять,
Де білі стовбури аж крекчуть на морозі,
Але даремним гнівом не грішать.

Народ малий наш, та в його іменні —
Терпіння горде батьківських осель.
Сказав мудрець: «Лише стійкі – блаженні!»
Візьми за приклад стійкість наших скель.

І заздри тому лиш, хто сміло з хуртовиною
Іде на прю, зневаживши грізьбу,
Лиш тому, хто лишається людиною,
Людиною і в нелюдську добу.

Лиш тому заздри, хто іде по полю
Й од поту од солоного осліп,
Хто не кляне свою нещасну долю,
Хоча солоний піт, хоча гіркавий хліб.

Не потребую жодної полегші.
Життя моє, ти скрізь мене веди.
Хліби гіркі і днів трудні мережі,
Тож стійкістю мене нагороди.

Життя, прошу: за всякої погоди
Дай буть щасливим з крапельки роси,
Б’є джерело – затамувати подих,
Є квітка – захлинутись од краси.

Сон зимової ночі

Йшов сніг. У холоднім розгоні
летіли сніжинки з імли.
Я спав, наді мною червоні
тюльпани Чегема цвіли.

Йшов сніг. І, закутана в чари,
дрімала душа у траві.
Йшов сніг. Зеленіла чинара,
цвіли мої сни зимові.

Пам’яті матері

1

«Допоки мати є, – казали звіддавен, —
в душі світа».
Як я тепер в це вірю!
І в найчорнішу мить світився біло день,
бо неньчина зоря не гасла у сузір’ї.
Тепер її нема. І світла дивен квіт,
що сяяв у душі,
опав на гострім зламі.
І вперше ранок не прийшов у світ:
удосвіта погасла тихо мама.

2

Як плакав я малим, коли у сні
ввижалося страшне: померла мати!
Той сон, як грім, будив і на війні,
навіть тоді, як спали всі гармати.

Поквапно слав трикутники з війни
і ждав, холонучи, вісток од мами.
Сьогодні ж наяву хилюся до труни,
як дерево, підтяте блискавками.

3

Я кулі не шукав. Але в бою
ішов у ріст, як личило солдату.
Бо вірив: коли стріну смерть свою,
мене оплаче, не забуде мати.

І легше йти в атаку нам було,
і впасти легше на жахкій дорозі:
не лиш слова нас брали на крило,
а й сльози наших матерів. І сльози.

4

А неньки тих, хто їх раніш ховав,
напевне ж, не були моєї гірші.
Як рано сніг синам на скроні впав!
Тепер він і мені у скроні дише.

І я хилюсь до сиріт у журі,
як журавель в замерзлому озерці.
Єдиний раз нас ранять матері.
Тепер та рана – і в моєму серці.

5

Здолавши скелі і правічний ліс,
знесилений, в морози тричі кляті,
вертавсь додому і душею грівсь
біля твого невгасного багаття.

Тепер між нас лягли такі хребти,
закуті в крижані, холодні лати,
які мені довік не перейти.
Вже не дійти мені до тебе, мати!

6

Тепер твій голос чую лиш у сні:
така далека далеч поміж нами!
І квіт очей, і образ твій мені
однині лиш у сні приходять, мамо!

Вже не схилюсь до рук твоїх повік,
які ні разу не принесли болю:
між нас мости зламав страшний потік.
Хіба що в сні побачуся з тобою…

7

Ти рано мужа втратила.
І ми
росли, малі, під горем та бідою.
Та й в чорний день між добрими людьми
душа твоя світилась чистотою.

І в тузі по отецькій стороні
все віддавала синові своєму,
щоб малося йому на чужині,
як в рідному, далекому Чегемі.

8

В чужім краю, втомившись од розпук,
до пліч твоїх щокою притулявся,
і танув полиновий дим розлук,
і я в дитинство знову повертався.

І чувся шепіт отчої ріки,
так наче ми вернулись в давнє наше.
І сніг чегемський падав крізь віки,
і чуб голубили вітри Кьок-Та́ша.

9

Вже посивілий, до твоїх колін,
було, схилюся в сутемінь зимову.
І одпливе перейдене, мов тінь,
і я собі хлоп’ям здаюся знову,

що, бавлячись, в далекім напівсні
впіймав жар-птицю з чарівного дійства!
Ніколи вже не вернуться ті дні,
і я не повернуся у дитинство!

10

Ховали матір. Вересень вповні
стояв, налитий літеплом, мов чара.
О, як біліли гори вдалині!
Мені ж вони здались чорніші хмари.

Той скорбний день мойого каяття
такий був світлий, в сонячній поливі,
як все прожите матір’ю життя,
Її надії, сльози і молитви.

11

Без тебе, мамо, перша віч спливла.
Тобі ж тепер нема ні дня, ні ночі:
ти перейшла за грань, де править мла.
Ні дощ, ні сніг тобі не зашепоче.

Все, як було: по колу йдуть світи.
Згортає вітер у чинарах крила.
Лиш місяць, що лице твоє світив,
в цю ніч освітлює твою могилу.

12

Біжу в твій дім од горя й самоти,
забувши, що тебе забрало лихо.
«Хоч вік шукай, та матір не знайти!» —
чинари плачуть на подвір’ї тихо.

Шукаю! Марне: не озвешся ти.
Лиш сум останнім журавлем кигиче.
Кричу! Та холодно мовчать світи…
О, горе всім, хто матір не докличе!..

13

«Негоже плакать мужу!» – так мені
ти говорила в мить мою найважчу.
Прости, що, зломлений, в самотині
Я над могилою твоєю плачу.

Прости, що вперше, як мале дитя,
тебе ослухавсь і ридаю скрушно.
В цей чорний вересень мого життя
я вперше, мамо, заповіт порушив!

14

«Не плач. То світ нас, матерів, беріг
од горя – пережити горе сина.
І коли смерть прийшла на мій поріг,
так мусить бути: я сама просила.

Просила всі літа її,
коли
зорі молилась в надвечір’я сині.
Хай душу не заступить тінь імли!
Мужайся, заклинаю тебе, сину.»

15

«Лишаю одного. Прости, молю,
мене, дитино, в цю тяжку годину,
що вперше завдаю тобі жалю
своєю смертю. Не моя провина.

Я віджила. Аби лиш ти в путі
не спотикався і не знавсь з бідою.
Раділа я, що син мій при житті
ні разу не покрив себе ганьбою.»

16

«Лишаю одинокого. Прости!
Хто ж голову твою тепер прихиле?
Та знай: як честі й правді зрадиш ти,
я заридаю і в тісній могилі.

Будь мудрим. Важко полишати світ,
та жить не легше – пам’ятай до скону.
Донині серцем берегла твій слід,
тепер моя могила – оборона».

17

Так говорила ти в останній час —
мій судія, моя свята наука.
Коли, було, на манівці збивавсь,
на правий шлях вела мене за руку.

Ти в спадок полишила доброту,
сердечну мудрість і любов велику.
Душі твоєї світлу висоту
я прагнутиму осягти довіку.

18

На смертнім ложі вірила вона:
«Не плач, ми ще побачимося, сину».
Той голос тихий серце протина,
коли в журі дивлюсь на верховини.

Однині ті слова в мені завжди…
Та знов на гори подивився тужно.
«Вам не зустрітися повік. Не жди», —
сказали мені гори незворушно.