03. Роздуми Платона

Видатний англійський філософ ХХ ст. Альфред Норт Вайтгед у праці «Порядок та реальність» (Process and Reality: An Essay in Cosmology) писав: «найбільш переконливою рисою європейської філософської традиції є низка нотаток на берегах праць Платона». І це не перебільшення через велику спорідненість філософа з платонізмом, адже, врешті-решт, уся філософія після Платона й аж до сьогодення, навіть коли суперечить Платоновим поглядам, нехай і опосередковано, але посилається на нього. Платон ніби постав низку проблем, які ще й досі, хоч-не-хоч, змушують нас озиратися на його слова.

Саме тому важливо збагнути Платона: йдеться не лише про його теорії – і з праць Веджетті стає очевидним, наскільки складно вичленити з його творів певну окреслену систему, адже доводиться зважати на ту безліч суперечностей і змін кутів зору, залежно від часу, коли Платон писав, а про те, щоб збагнути питання, які він порушив і на які протягом століть безліч філософів намагались знайти відповіді. Отже, впізнаємо Платонову науку у пізньоантичну добу, у поглядах святого Августина, у середньовічних дискусіях про світ, у якому пізнаємо все, у платонізмі епохи Відродження й у поглядах філософів, що належали до прибічників німецького ідеалізму, достоту як і у поглядах безлічі сучасних логіків та науковців.

Перший урок від Платона – що філософія, на відміну від решти відомих міркувань, формується у процесі діалогу та порівняння різних поглядів. Платон не був софістом, принаймні в тому розумінні, що істина є відносною, залежно від обставин, які оточують людину, котра намагається переконати інших, та проблем цієї людини, тож його діалог спрямований на те, аби добути з душі слухача те, що він, можливо, й не збагнув, але що мав знати із самого початку. Крім того, Платон вчить, що філософія не твориться тільки через теоретичні міркування (й у своїх палких діалогах на кшталт «Парменіда» він наводить прекрасні теоретичні міркування) й що деякі з філософських проблем можна розв’язати за допомогою міфу чи оповідання. Саме деякі з Платонових алегорій (як-от про печеру чи про білого й чорного коня) найсильніше закарбувались у пам’яті тих, хто хоч раз чув про Платона, тому часом розуміння думки мислителя обмежується згадкою й цитуванням саме цих алегорій; однак, читаючи його оповідання, з огляду на філософські переконання автора загалом, те, що він хотів донести видається більш зрозумілим та пам’ятним.

Платонова доктрина, яка спричинила численні обговорення протягом століть, стосується ідей. Щодо них учні теж згадують про славнозвісний діалог за участю Платона,

де йдеться про відому фразу його опонента Антисфена у відповідь на міркування про абстрактні поняття: «Людину я бачу, а людяності – не бачу, коня я бачу, а кінства не бачу», тобто про те, що ідеї бувають про конкретні речі, а не абстрактні, хоча сам Платон не надто погоджується з цією думкою. Здебільшого, він розмірковував про математичні припущення та поняття про універсалії, тобто абстрактні поняття: добра і зла, справедливості, однини та множини. І щодо цих тем він не мав сумнівів: це не незбагненні й розмиті образи, які люди бачать на дні печери, в якій ув’язнені (чи то пак серед відомих нам речей у світі чуттів), а вічні сутності, «гіперуранієві»^[26], яких ми маємо дійти через філософські роздуми і які є не лише прообразом, а й, власне, першопричиною речей, що їх пізнаємо на власному досвіді, котрі є лише блідою імітацією ідей. Якщо у «Кретоні» Сократ чудово усвідомлює, що мусить змиритися зі смертю, несправедливістю, бо громадянин не повинен ухилятися від законів міста, у якому проживає, він вчиняє так не через просте переконання чи з досвіду, а оскільки має уявлення про те, що таке справедливість. Уявлення про все це кожен має у глибині душі, і його метод Сократа, чи то пак засіб сприяння зародженню істини в голові співрозмовника, має витягнути на світ Божий.

Проте навіть нині філософи щосили намагаються визначити, чи існує взагалі вічне уявлення про те, що таке справедливість, суттєве визначення, що править за модель для всіх коней, про яких знаємо з досвіду. Саме цю тему покладено в основу дискусій про «універсалії» в середньовіччі й про те, якою мірою Платонові переконання вплинули на погляди святого Августина, що згідно з ними нашій душі властиві вроджені істини (навіть у сучасних теоріях про пізнання намагаються знайти свідчення «за» й «проти» того, що існують невід’ємні вроджені істини).

Утім, Платонів спадок на цьому не вичерпується: він лишив нам, приміром, модель diáiresis, наведену у творі Sofista, котра, на нашу думку, віддалено нагадує певний порядок у «бінарній вибірці», що досі є панівною у програмуванні.

Певна річ, Платон був творінням свого часу, тож ми навряд чи зараз можемо погодитись із його пропозиціями щодо політики чи зі знеціненням мистецтва як імітації імітації. Однак суперечка ось у чому: Платона або розумієш, або не розумієш геть нічого з того, що відбувалося після нього, починаючи з Арістотеля, котрий навіть Платона піддавав різкій критиці.

1. Платон. Маріо Веджетті

1.1. Життя, освіта та досвід у політиці

Платон народився в Афінах сьомого дня місяця Таргеліона під час 88-х Олімпіад (середина травня 428/7 р. до н. е.), того ж дня, в який на переконання жителів острова Делос народився Аполлон. Він походив із аристократичної родини, однієї з найвидатніших у місті: рід його батька, Аристона, сягає династії Кодра, царя іонійського, за легендою, останнього царя Афін. Вважають, що його мати Перитіона є нащадком Солона, законодавця з Афін доби архаїки. Так, сягаючи своїм корінням в історію міста, родина Платона відігравала вагому роль у політичних подіях V ст. до н. е.: батько належав до élite представників демократії доби правління афінського державця Перикла, тимчасом як дядько по материнській лінії, Критій, голова олігархічної фракції, сприяв антидемократичному державному перевороту у 404 р., ще й очолив його, започаткувавши химерний режим, що отримав назву «Тридцяти тиранів» (брав у ньому участь й інший дядько Платона, Хармід).

Видатною подією в роки становлення молодого Платона є, безперечно, знайомство із Сократом, чий перебіг думок про те, як жити, залишить у послідовникові глибокий слід; після трагічної загибелі філософ перетворить його на мало не виняткового героя своїх діалогів, хоча було б нісенітницею вважати, що він до крапки відтворює у словах свого героя його погляди. Випадок із Сократом глибоко позначився на відносинах Платона з афінським політичним світом, частиною якого йому судилося стати за соціальним становищем та за родинним покликом. Сократ вороже ставився до демократії, вбачаючи в ній передвістя панування демагогії, утім, опирався тому, аби його втягували в кривавий експеримент олігархів, що творився Тридцятьма тиранами. І це теж стало вирішальним у тому, що Платон замолоду відмежувався від нового уряду, попри те, що, як зазначалося, до нього належали представники його родинного кола. Поза тим, відновлена демократія в очах Платона та решти прибічників Сократа, винна в тому, що їхнього вчителя було несправедливо засуджено та приречено на смерть (399 р.) через надумані звинувачення, за якими ховалась груба політична помста. Через подвійне розчарування Платон відмовляється від прямої участі у політичних подіях в Афінах: на його думку, місто потребує настільки радикального реформування, такою мірою складного та небезпечного, щоб на втілення його в життя могла наважитись окрема особа.

Про всі події з особистого життя Платона віднині й надалі ми знаємо передовсім із документу, який є таким собі автобіографічним життєписом, Лист VII, який наприкінці життя Платон написав до своїх друзів у Сиракузах. Кілька разів справжність цього листа піддавали сумніву, передовсім тому, що він належить до 13 листів, які приписують Платонові і які, безперечно, слід вважати апокрифічними загалом, утім, як і загалом усе античне листування; фальшувальник міг би підробити листа, додавши вже відомі тексти Платона, сповнюючи решту пропагандою, яка була властива заснованій філософом школи – Академії. На противагу інші переконують, що мова листування та відтворення відомих творів Платона настільки точні, що якщо їх написав не Платон особисто, то автором має бути дуже наближена до нього особа, добре обізнана (висувають припущення, що, можливо, ідеться про небожа Платона та його наступника на чолі Академії, Спевсіппа). У такому разі Лист VII хоч і не цілком автобіографічний, все одно зберігав би свою документальну цінність; вкрай обережно, але таки можна довіряти свідченням з листа про життя Платона по смерті Сократа. Розповідь зосереджена навколо трьох його подорожей до Сиракуз із політичних причин.

Перша (близько 388/7 р. до н. е.) має на меті знайомство з могутнім та поважним тираном Діонісієм І Старим. У Листі Платон пише про те, що вже переконаний, що політичну недугу можна вилікувати, лише здійснивши зміни на самісінькій верхівці влади, куди треба піднести «філософів» (себто élite, наділену чеснотами моральними та інтелектуальними) чи державців, котрі долучатимуться до занять філософією (ця тема стане провідною в «Державі») Цілком можливо, що Платон мав на думці таку програму «навернення», знайомлячись із Діонісієм, утім невдовзі ця зустріч його розчарувала, змусивши швидко повернутись до Афін. Наступні двадцять років філософ присвятив розбудові Академії, своєї школи: вона стала місцем згуртування декотрих із найвидатніших молодих інтелектуалів з різних грецьких земель, які присвячували себе, мешкаючи в комуні, філософським дебатам у сократівському дусі, науковим пошукам, особливо у царині математики, та підготовці когорти керівників, котрі здатні втілити задум «філософського правління» у póleis.