І ось, нарешті, остання, але не менш основоположна відмінність між статями: ментальна. У жінок інший, на думку греків, розум, і здатності мислити є нижчими, ніж у чоловіків. Насправді, у них немає lógos, тобто високого та світлого інтелекту, який був привілеєм та прерогативою чоловіків. Єдиний доступний для них розум – métis, «низький» інтелект, що на відміну від lógos є абстрактним, не здатним до класифікацій та виокремлення категорій. Métis є цілком конкретним та спрямованим на окремий випадок, на специфічну проблему. Це результат досвіду та роздумів, знань, набутих на практиці. Він ніколи не досягає мети безпосередньо: по суті, він складається зі здібностей застосовувати обман, вдаватися до хитрощів, винаходити пастки, шукати обхідні шляхи, досягаючи кінцевої мети звивистими стежинами. Нічого дивного, що володіють ним навіть жінки.
Тут варто зауважити в дужках: у жінок немає lógos, але metis наявний також і в чоловіків. Як так трапилося? Про це знову розповідає нам міф. Перед тим, як одружитися з Герою, Зевс мав за дружину іншу: Метіс. Утім, ми знаємо лише про хвилююче завершення цього шлюбу Метіс із батьком богів. Так, Гесіод розповідає (у «Теогонії»), що одного дня Зевс, дізнавшись про вагітність Метіс, пригадав пророцтво, за яким син, котрого вона народить, його скине, й щоб уникнути проблем, з’їв Метіс. Саме тому metis відтоді є в чоловіків. Як демонструють походи Одіссея, ця обставина, polymétis, робить чоловіків практично непереможними. Однак зараз давайте повернемося до жіночої ментальності. Як пише Арістотель, великий теоретик матерії, жінки практично не здатні контролювати свою хіть. Звідси випливає необхідність жорстко контролювати їхню сексуальність, як зрештою – й знову – повчає нас міф, зокрема, міф про Тіресія, віщуна з Фів, який протягом свого життя був чи то чоловіком, чи то жінкою. За переказом Аполлодора та Гігіна, одного дня Зевс та його дружина Гера, обговорюючи, хто – чоловіки або жінки – отримує більше задоволення під час статевого акту, звернулися до нього, адже вочевидь лише він здатен відповісти зі знанням справи. І Тіресій відповів: якщо поділити це задоволення на десять частин, чоловік отримає одну частину, а жінка – дев’ять.
Ставлення греків до сексуальності
Отже, причин для застосування суворого контролю над жіночою сексуальністю не бракувало, й логічне обґрунтування необхідності доручити цей контроль членам родини чоловічої статі знову дістаємо з роздумів Арістотеля.
Він пише, що жінки насправді не повністю позбавлені здатності приймати рішення, але «не мають на це повноважень» (Політика, І, 13, 1260 а).
Як наслідок, чоловік має над жінкою «владу державного діяча». Але хоча така державна влада передбачала перехід повноважень від одного громадянина до іншого, у стосунках між чоловіками і жінками подібного переходу не відбувалося: «у ставленні чоловіка до жінки він є вищим із природою, а вона перебуває під його началом, і необхідно, щоб серед усіх людей відбувалося все саме таким чином».
Контролювати найдрібніші деталі статевого життя жінок, відтак, цілком доречно: афінське право відповіло на цей імператив, встановивши, що протягом їхнього життя – вочевидь, якщо вони не були повіями – жінки повинні мати статеві стосунки лише зі своїм чоловіком. Будь-який статевий акт поза шлюбом (або не з офіційним коханцем, стосунки з яким у Греції також схвалювалися) вважався злочином, moichéiа. Покарати за нього могли за ініціативою будь-якого громадянина, й це могло призвести аж до смертного вироку стосовно не лише одруженої жінки, а й навіть незаміжньої або удови. Зайве говорити, що, вочевидь, чоловікам надавалася максимальна статева свобода.
Як можна прочитати у промові «Проти Неєра», яку приписують Псевдо-Демосфену, чоловік-афінянин може мати трьох жінок: одну дружину (dámar), аби мати законних дітей, одну коханку (pallaké) для повсякденного піклування про тіло (іншими словами, щоб мати стабільні статеві стосунки) та одну hetáira (дослівно – подружку), тобто одну повію високого ранку зі спеціальною освіту, яка б його супроводжувала на публічних заходах, куди жінки та коханки не допускаються. Нарешті – але не в останню чергу – варто пригадати, що афінське право за наявності дітей чоловічої статі виключає дочок з успадкування батьківських статків; усе, що їм належало, – це посаг (próix), що надавався їм у момент одруження.
Для повноти цієї картини варто запам’ятати: якщо батько помре, не залишивши після себе дітей чоловічої статі, його дочка (у цьому випадку її називають epíkléros, що буквально означає «та, котра стоїть на клеросі (kléros)», тобто на родинній спадщині) сама особисто не може стати його спадкоємицею, але через неї спадщина потрапить до її дітей; аби запобігти переходу майна в чужі руки, вона має одружитися з найближчим родичем за чоловічою лінією (зазвичай, з дядьком по батькові).
Проте наслідки теоретичного обґрунтування статевої ідентичності на підставі статусу жінки не обмежувалися юридичними правилами. Не менш важливими були його прояви в царині почуттів та сексуального життя. Й знову найцікавішу інформацію надає Арістотель у своїх трактатах з етики та у «Політиці». Він говорить про philía; це слово здебільшого перекладають як «кохання», але воно позначає також емоційне ставлення, яке втілюється в дуже різних за характером стосунках – у дружбі, материнській любові, зв’язках між чоловіком і дружиною. Щодо останнього типу любові, то Арістотель висловлює певні міркування, котрі, як у випадку з іншими його ідеями, протягом багатьох століть впливатимуть на західну думку. Він спостерігає, що людські істоти за природою тяжіють до парування не лише для того, щоб створити потомство, як у тварин, а й для того, щоб забезпечити собі гарне життя, організувавши роботу та забезпечивши розподіл благ. Подружнє кохання є розумним та спокійним почуттям, яке може ґрунтуватися на чеснотах шлюбного партнера: чесноти мають як чоловіки, так і дружини, хоча вони й відрізняються між собою. Зрештою, зміцненню зв’язку між чоловіком і дружиною сприяють діти: не випадково подружжя без дітей легше розлучаються. Відтак, між чоловіком і дружиною існують (або принаймні мають існувати, й добре, якщо існують) любовні стосунки, які для Арістотеля, як він чітко стверджує, є й корисними, і приємними, що поєднують двох людей, чиї відносини неминуче позначені статевими відмінностями.
Проте, крім philía, існує інше кохання, éros, яке викликають стріли бога, що має те саме ім’я, тобто існує пристрасть, пов’язана із почуттями кохання.
Як і коли жило це кохання? У світлі того, що ми же побачили, можна з упевненістю стверджувати, що, як правило, воно не живе у шлюбі; більше того, його немає й у позашлюбних стосунках з усіма їхніми подальшими ризиками, про які вже згадувалося.
Утім, у чоловіків були більш інтимні стосунки, у яких міг практикуватися цей вид кохання: стосунки з páis, тобто буквально – з юнаком, що дало назву цим стосунками: педерастія (від слова páis). Варто пояснити, що визначати ці стосунки як «гомосексуальні» буде помилкою, якої часто припускалися в минулому. Насправді греки не знали ні цього слова, ні цього поняття. Вони не могли їх знати, оскільки їхнє розуміння мужності відрізнялося від нашого, яке проявляється лише у стосунках із жінками, а не з чоловіками. До того ж у цьому випадку обов’язковою умовою є те, що пасивним партнером був би páis, тобто той, хто лише стане чоловіком – але через вік їм ще повністю не став. Пара, що складалася з двох індивідів чоловічої статі, загалом цілком сприймалася в суспільстві та культурі, якщо була анаграфічно «асиметричною», тобто якщо існувала різниця у віці між дорослим «коханцем», так званим erastés, і юним «коханим», так званим erómenos.
З цієї анаграфічної асиметрії впливає різниця в досвіді, яку відчуває дорослий і починає відігравати роль вихователя стосовно юнака в той момент, коли він готується з потенційного громадянина перетворитися на справжнього громадянина, здатного виконувати свої громадянські та політичні права. Коханець, таким чином, виконує громадянський обов’язок, сприяючи вихованню нового члена поліса. Саме тому за цих умов для греків стосунки між двома особами одної статі (завжди чоловічої, звісно ж: у жінок, як побачимо, все зовсім по-іншому) сприймаються в суспільстві. Ці стосунки практикуються цілком відкрито, й про це свідчать сліди такого кохання, які ми бачимо в композиціях стародавніх ліриків, котрі зазвичай писали для юнаків, що їх у Греції вшановували як богів.
Переказують: коли поета Анакреонта запитали, чому він складає поеми для хлопчиків, а не для богів, він відповів: «тому що вони і є моїми богами».
Зовсім іншим, як зазначалось, був дискурс про любовні стосунки між двома жінками. Найкраще уявлення про нього дає уривок із «Бенкета» Платона, де Арістофан розповідає свою теорію походження статей: у далекому минулому людські істоти не були схожими на нас: вони мали сферичну форму та рухалися, обертаючись на чотирьох руках та чотирьох ногах.
Кожна з них мала два обличчя, розташовані на протилежних боках сфери, а по боках сфери були їхні статеві органи. Деякі з цих істот мали пару чоловічих статевих органів, інші – пару жіночих, а деякі (гермафродити) – один чоловічий та один жіночий орган.
Раптом, одного дня вони надто розшумілися й були покарані Зевсом, котрий розрубав кожного з них навпіл.
Відтоді кожна половина почала шукати свою втрачену половину: той, хто був цілковитим чоловіком, шукає чоловіка, хто був цілковитою жінкою –іншу жінку, а хто був гермафродитом – представника іншої статі. Арістофан прокоментував і закінчення цієї історії: чоловіки, які шукають чоловіків, є найкращими серед представників чоловічої статі, вони краще виражають свою мужність, а коли стають дорослими – ліпше пристосовані до того, щоб стати гарними політиками. Через соціальні умовності вони укладають шлюби, але були би щасливі жити у своєму колі, без жінок. Ті, хто походить від гермафродитів, дуже полюбляють жінок, і серед них багато тих, хто вдається до подружньої зради. Жінки, котрі шукають інших жінок, є лесбійками (tribadi): це образлива й надзвичайно ганебна назва.
О проекте
О подписке