У 367 р. до н. е., по смерті Діонісія І, чиїм наступником став його син Діонісій ІІ, та завдяки тому, що в Академії навчався один з улюблених учнів Платона, Діон, видатний сиракузький аристократ, у Платона щодо цього питання знов зажевріла надія. Діон умовляє Платона знову поїхати до Сиракуз, цього разу на чолі велелюдної наукової делегації, сподіваючись перетворити молодого тирана на знаряддя втілення політичного задуму його школи. Утім, невдача є неминучою через обґрунтовані страхи Діонісія, що Діон мітить на його місце, тож Платон насилу, можливо, завдяки втручанню Архіта Тарентського, філософа-піфагорійця, який самодержавно править у Таренті, вдається звільнитися з-під охорони тирана та повернутися до Афін.

У 361 р. Платон повертається до Сиракуз утретє, так само завдяки наполяганню Діона й так само дарма. Утім, сицилійські справи Академії на цьому не вичерпуються: у 357 р. влаштовують нову експедицію, цього разу збройну, в якій Платон участі не брав, але на яку, безперечно, дав згоду, і їй вдається скинути Діонісія ІІ та посадити на його місце Діона – ось перший, однак не останній приклад «тирана», що постав за участі учнів Академії.

Платон особисто останніми роками утримується від активної участі в політиці. Утім, не від роздумів про політичні проблеми, принаймні його останній великий діалог, що залишився незавершеним через смерть автора, зветься «Закони» й присвячений окресленню нових форм конституцій для грецьких міст. Платона поховали в саду Академії, в оточенні культу його послідовників, котрі шанували мислителя на той час уже як «божественну особу». Однак по його смерті Академію залишає найвидатніший, якщо не найулюбленіший, учень – Арістотель, котрий уже двадцять років належить до його школи, хоча й тримається осторонь від учителевих політичних пригод.

Культурне середовище

Академія

«Академією» називалась школа, створена Платоном у межах гімнасія названого на честь героя Академа; з плином часу термін «академія» стануть використовувати на позначення більших громадських установ, у яких надаватимуть вищу освіту. Платон засновує свою школу після мандрівок, які здійснив по смерті Сократа, зокрема повернувшись із Сиракуз, які відвідав у 388–387 рр. до н. е., марно силкуючись переконати тирана Діонісія І Старого правити по справедливості й звідки його було вигнано та продано як раба. Отже, можемо визначити час заснування школи – близько 387 р., вважаючи, що Платон заснував її, аби виховувати політичних діячів через заняття філософією, принаймні про це свідчить програма, наведена в «Державі». Гімнасій, де розташувалась Платонова школа, знаходився поза мурами міста Афіни.

З-поміж тих, хто навчався в Академії, варто згадати Спевсіппа, небожа Платона та його наступника на чолі школи, Ксенократа з Калхедона, наступника Спевсіппа, Арістотеля,

Діона Сиракузького, зятя Діонісія Старого, піфагорійця Архіта Тарентського, а також двох жінок та одного Халдея. У інших джерелах згадуються також постаті Евдокса Кнідського, відомого математика та астронома, Геракліда Понтійського, астронома, Філіппа Опунтського, «секретаря» Платона та редактора його останнього діалогу, «Законів», Теофраста Ереського, котрий стане учнем та наступником Арістотеля, а також особи, яким судилося стати ораторами, стратегами, законодавцями та правителями в Афінах та інших грецьких містах.

Ключовою сферою діяльності Академій, певно, слід уважати вивчення математики, що, за свідченнями в «Державі», започаткувало вивчення діалектики, чи то пак філософії, та діалектичні дебати, у яких обговорювали проблеми філософії і науки. Утім, цілком неправдоподібною є легенда про те, нібито на вході до Академії був напис: «Хто не знає геометрії – вхід заборонено», хоча про діяльність Академії згадано в Листі VII, чиїм автором уважають Платона, за яким істину можна пізнати, мешкаючи в комуні та присвячуючи себе «дружнім запереченням та питанням, поставленим без усілякої ворожості та відповідям на них», якими є слова в Арістотелевій «Нікомаховій етиці» про те, що щастя в тому, аби разом із друзями те, що пробуджує сильніше бажання жити, що у випадку з філософами полягає в тому, щоб «разом філософствувати».

Платон поставив перед своїми колегами в Академії астрономічну, а відтак – математичну проблему, яка полягає в тому, щоб «урятувати явища», тобто пояснити на перший погляд нерівномірний рух планет, звівши його до руху впорядкованого, тобто до колових рухів навколо Землі, як Платон наполягав у «Тімеї», говорячи про те, як мають рухатися небесні тіла.

У найзагальнішому вигляді розв’язкам цього завдання стала теорія про одноцентричні сфери, сформована Евдоксом, за якою планети рухаються внаслідок руху низки сфер, які всі мають єдиний центр – Землю, поєднуючись між собою полюсами, але обертаючись навколо різних осей. Число сфер, про існування яких говорив Евдокс (27), було виправлено Каліппом (34), а згодом – Арістотелем (55), котрий уважав, що сфери складаються з ефіру.

Геть інше розв’язання проблеми запропонував Геракліт Понтійський, який уявив, що Земля, залишаючись у центрі всесвіту, обертається навколо своєї осі, таким чином намагаючись дати пояснення тому, що Сонце і Місяць у різний час здаються більш віддаленими від Землі.

У «Законах» Платон переконує, що небесні тіла – одухотворені.

Проблема, яка є суто філософською, полягає в тому, до якого виду дійсності відносити ідеї. Про них Платон писав як про вічні й універсальні зразки чуттєвих речей, потрібних для тлумачення характеристик цих речей та, власне, пояснення їхнього існування. Утім, той-таки Платон у «Парменіді» сумнівається в тому, що ідеї слід відокремлювати від чуттєвих речей, таким чином започаткувавши у стінах Академії справжні дебати з цього приводу.

За словами Арістотеля, першим у ці суперечки втрутився Евдокс, котрий хоч і не був у повному розумінні учнем Платона, певний час мешкав у Академії. Вони буцімто наполягали на існуванні такої собі «мішанини» (míxis) речей та ідей. Так само, за свідченнями Арістотеля, Платон нібито ототожнив ідеї, чи то пак звів їх до досконалих чисел, себто кожне з них є єдиним у своєму роді і їх можна додавати одне до одного, вважаючи, що математичні об’єкти є проміжною реальністю між осяжними речами й ідеями.

Потім до обговорень долучився Спевсіпп, який, аби подолати труднощі, спричинені ідеями, запропонував взагалі облишити їх, поставивши натомість як реалії, відмежовані від світу чуттів, математичні числа та геометричні фігури. Натомість Ксенократ намагався узгодити погляди Спевсіппа та Платона, ототожнюючи ідеї, себто досконалі числа, з числами математичними. Зрештою, навіть Арістотель зберіг ці ідеї, сприймаючи їх, однак, як форми, властиві осяжним речам (які можна відчути органами чуття), не «змішаними», адже вони не матеріальні. Всі ці обговорення свідчать про те, якими різноманітними були погляди філософів у Академії і те, що у школі панувала якнайбільша свобода думки та досліджень.

Арістотель теж бере участь у обговоренні, про яке йдеться у його праці під назвою «Про добро», від якої до нас дійшли лише фрагменти. Він дотримується платонівської доктрини, за якою в основу всього покладено два принципи – форма та матерія, утім, вважає, що вони є у всіх осяжних речах, яким властиве становлення. А ще він сприймає форму як остаточну мету становлення всіх речей і, щоб пояснити таке становлення, наполягає на необхідності знайти рушійну чи творчу причину.

Так він вирізняє чотири види причин, чи то пак начал: формальне, матеріальне, цільове та дієве, і передовсім збільшує кількість начал, припускаючи, що кожній речі властиві свої начала, тотожні началам інших речей лише за аналогією. Єдине начало, яке він визнає спільним для всіх речей, – це непорушний першорушій, де вбачається найвище добро, адже він є першопричиною порядку, що існує у всесвіті. Так у лоні Платонової Академії процвітають усі можливі моделі науки про начала (першооснови), тобто науки, яку згодом назвуть «метафізикою».

Із суперечками щодо принципів, чи то пак стосовно добра, пов’язані суперечки всередині Академії, чиїм предметом було задоволення. Певно, спонукав до них Евдокс, котрий, мешкаючи в Академії, переконував, що задоволення, якого так прагнуть усі живі істоти, є найвищим добром. Цілком протилежної думки дотримувався, як згадував Арістотель, Спевсіпп, котрий наполягав, що задоволення ніколи не буває добром. Припускають, що до цієї суперечки долучився особисто Платон, написавши «Філеба», де переконував, що краще життя не збігається ні лише з задоволенням, ні з чистою мудрістю, а є життям, у якому поєднано задоволення та мудрість, а тому не завжди задоволення є добром, а лишень тоді, коли поєднане із мудрістю.

Ймовірно, в обговоренні Арістотель теж брав участь, бо про це йдеться в діалозі «Про задоволення», який теж не зберігся і який сягає, як майже й всі втрачені Арістотелеві діалоги, періоду, коли він перебував у Академії, однак до доктрин, наведених у цих творах, він повернеться, як трапилось з рештою діалогів, згодом у трактатах, що дійшли до нас, зокрема, у «Нікомаховій етиці». Арістотель висунув гіпотезу, що задоволення є добром саме по собі, але не є найвищим добром, тобто, не є щастям, яке полягає в тому, аби жити, дотримуючись усіх чеснот, надто діаноетичних (мудрість та знання). Задоволення, насолода – це така собі дія на предмет втілення досконалості, тобто це ознака того, що провадиться досконала діяльність, спрямована сама на себе, в якій, отже, й полягає найвище добро, на яке тільки здатна людина.

Платон вважає освіту політичних діячів як таку, що складається суто з філософії, а точніше – діалектики. Звідси й випливають згадані вище обговорення, які мають стати основним видом діяльності у школі.

Утім, члени Академії не цураються конкретних політичних обов’язків. Найпершим надав особистий приклад Платон, котрий після першої подорожі до Сиракуз, коли намагався переконати Діонісія Старого правити по справедливості, їде вдруге, у 367 р., на прохання друга Діона, маючи на меті повторити спробу з Діонісієм Молодим, сином тирана, який став його наступником. Через зверхність Діонісія цю спробу теж змарновано, однак це не стало на заваді Платонові приїхати втретє, у 361 р., знову повернувшись до Сиракуз із когортою академіків, з-поміж яких були Спевсіпп та Ксенократ, хоч із таким самим катастрофічним підсумком. Проте в 357 р. Діон разом з академіками, з-поміж яких – Калліпп Афінський, повертається до Сиракуз, і в результаті – перемога. Проте за три роки Діона вбив той таки Калліпп під час заколоту, коли знайшов смерть ще один академік – Евдем Кіпрський, друг Арістотеля.