3.6. Рух кініків

Фракієць за походженням, колишній учень Горгія, Антисфен стане згодом особливо близьким до Сократа; цілком імовірно, певні гострі нотатки Платона спрямовані безпосередньо проти нього у світлі певного їхнього суперництва за сократівську спадщину. Одною з помилковим проблем, що найчастіше обговорюються у критиці, є те, чи насправді Антисфена можна розглядати як кініка, чи він був ще сократиком. Насправді, йому цілком непогано й на своєму місці, тобто між Сократом і Діогеном: він є, безперечно, сократиком, проте це не виключає й того, що він є також протокініком у тому розумінні, що кініцизм є передусім безкомпромісною та екстремальною інтерпретацією сократизму. Справді, він набуває менш апоретичного характеру, що закликає до турботи про душу та моральну чистоту. Загалом кініки не є маєвтиками: протягом століть їхня діяльність насправді позиціонувалась як проповідь (не випадково, що не існує маєвтики й у ксенофонтівського Сократа, котрий справив суттєвий вплив на Антисфена). Концептуальне забезпечення, втім, достатньо редуковане, майже все присутнє в Антисфена: відмова від установ, соціальних умовностей та, відтак, і від мудрості, змагання за щастя шляхом угамування бажань, ототожнення доблесті з життям згідно з природою, ідеалізація боротьби із собою та персональної аскези як стратегії enkráteia (самоконтролю, володіння собою; кінічним видається культ Геракла, мандрівного й страждаючого героя, чия славнозвісна сила спрямована передусім на самого себе).

До того ж Антисфен зберігає певний суворий та поважний вигляд, що зовсім не схожий, утім, на вигляд його учня Діогена, переважно Собаки (kýon, від якого походить назва школи, можливо, обіграє назву Кіносарг, палестри, де викладав Антисфен). Походячи із Синопи на Чорному морі (торговельного шляху між Грецією й Індією, факт, що дехто розглядає як вказівку на можливі східні впливи), можливо, перебуваючи у бігах після звинувачення у підробці грошей, Діоген зробив власним гаслом «переоцінку цінностей» (дослівно – перекарбування монет», nómisma, що вартує навіть «закону»). Якщо Антисфен проголошував соціальні умовності недійсними, то Діоген демонстрував таку недійсність власною поведінкою, власним мандрівним життям, систематично практикуючи безсоромність (anáideia) та встановлюючи перевернутий світ, який обезсмертив у численних анекдотах: замість голови пахнуть ноги, ходить задом наперед, їсть сире м’ясо, хоче бути похованим обличчям донизу, входить до театру, коли інші виходять; він виставляє напоказ власні функції тіла, роблячи на публіці те, що інші роблять таємно; коли його запросили на обід, він волів отримати за це подяку; будучи в рабстві, пропонував себе покупцям як господаря. Цю стратегію перегортання слід розуміти як тест: усе, що може бути перевернуто догори дном, не є «другою природою», отже, є людським винаходом, а відтак, помилковим та недостовірним. Навіть такі табу, як інцест, є нічим іншим, як договірними нормами: інші народи, як спостерігає Діоген, їх широко практикують. Це означає, що для кініків світ насправді є вже перевернутим: Діоген дивується, що такі марні речі, як статуї, є настільки дорогими, тоді як більш корисні, як борошно, продаються так дешево (Діоген Лаертський, VI, 35). Отже, переворот кініків є відновленням справжніх, природних, цінностей.

Послідовниками Діогена є Кратет та його дружина Гіппархія. Тут висвітлюється дещо інша інтерпретація основних положень кініків, оскільки Кратет є усміхненим обличчям кінізму, що надає йому більш філантропічного вигляду; не випадково, від нього розпочинається стоїцизм. Стобей посилається на одну його відповідь на запитання стосовно того, які переваги надає філософія: «Зможеш легше відкрити мішок і запустити туди руку, щоб роздати його вміст іншим». Згідно з повідомленням Діогена Лаертського (VI, 87), він походив із заможної родини, проте розпродав усе й роздав гроші народу (чи не єдина риса кініків, що залишилася у християнстві: йдеться про місіонерську проповідь, про жебрацтво, про самоідентифікацю як виконувачів певної служби для спільноти. У IV ст. матимемо навіть єпископа-кініка, Максима Александрійського).

Після цих двох великих постатей рух кініків хоча й не припинився, але затьмарився, утім, згодом Стоя перейняла багато їхніх тем та ставлень. Проте в добу імперії відбувається, так би мовити, другий сезон кінізму, що створює конкуренцію або принаймні відбувається паралельно з прогресивним поширенням християнства. Звісно, у цьому revival (відродженні) будуть акцентовані риси театральності, мізансцени, що спричинить реакцію інтелектуалів, котрі ностальгували за оригінальним кінізмом, чистим та безкорисливим (імператор Юліан пише промову «Проти вульгарних кініків», поет Лукіан нападає на них у своїх сатирах). Однак варто зауважити, що вульгарність була властива кінізму, який завжди потребував публіки: його навчання часто покладалося на кричущий образ, на провокацію, на нахабну браваду. Не випадково у Діогена не було privacy (недоторканності приватного життя): він жив у діжці, не мав місця, куди би міг втекти й де міг би, можливо, робити навпаки тому, що проповідував. Ототожнити себе з певним жестом, відмовитися від особистої ідентичності задля прийняття ідентичності повністю «філософської» – це також є певною формою аскези кініків. І відтворення їхньої біографії доходить до того, щоб включити також сцену їхньої смерті: можливою кульмінацією кінізму епохи імперії було самогубство Перегрина, колишнього християнина, що перейшов до кініків, котрий публічно спалив себе у 167 р. під час олімпійських урочистостей.

♦ Сексуальність у Греції. Ева Кантарелла

Жіноча ідентичність у Стародавній Греції

У Греції вперше на Заході було вироблено найдавніші конструкти жіночої ідентичності, що відрізнялася від чоловічої, які поступово викристалізувалися та набули ролі підвалин для визначення гендерної дискримінації.

Наведемо лише кілька, але показових прикладів. Так, подумати лише, стаття 559 Кримінального кодексу, котра карала за подружню зраду тільки тоді, коли її вчинила дружина, була скасована в 1969 р. (на чоловіка насправді поширювалася дія наступної статті 560, він заслуговував на покарання, лише якщо тримав коханку у будинку, де жило подружжя, або в іншому відомому місці). Тільки в 1975 р. під час реформи сімейного права батьківські права на дітей, які до того вважалися такими, що належать виключно чоловіку, стали поширюватися й на матір. І лише від того року жінка не мусила більше прямувати за чоловіком, якщо він раптово вирішив змінити місце проживання, й більше не мала обов’язково брати прізвище чоловіка, а могла його просто додавати до власного. Ці норми разом із багатьма іншими дожили до початку ІІІ тисячоліття завдяки їх тисячолітній історії. Саме тому звернення до античної історії допоможе зрозуміти сьогодення.

У греків не було жодних сумнівів у тому, що жінки за природою глибоко «відрізняються» від чоловіків. Вони гадали, що жінки інакші з багатьох причин. Передусім вони відрізняються біологічно, оскільки зроблені з іншої матерії й тому що їхнє тіло дає життя дітям. Ця обставина, як ми далі побачимо, становила предмет чималого занепокоєння греків. Крім того, вони інші, оскільки мають характер та природні схильності, які надають їм інші здатності, ніж чоловікам. На додаток, у них не такий гомогенний, як у чоловіків, розум, і внаслідок того (як це буде детальніше продемонстровано далі) їхня сексуальність є надмірною та природно нестриманою.

Конструкція жіночої ідентичності крізь міф

Звісно, логічним поясненням теорії інакшості жінок займалися філософи. Проте ще до них про неї оповідали поети, починаючи від Гесіода, поета-селянина, котрий жив у Беотії у VII ст. до н. е. та який переказав міф про народження Пандори, першої жінки.

Гесіод розповідає, що Зевс відправив Пандору на Землю – де до того часу люди жили щасливо, – аби покарати їх за вчинений Прометеєм злочин: він викрав вогонь у богів та дарував його людям, допомігши їм стати на шлях прогресу та зменшити відстань, що відокремлювала їх від безсмертних. Його покарання було жахливим: Прометей був прикутий до скелі, куди щодня прилітав грифон їсти його печінку, яка щоночі відростала. Утім, попри всю жорстокість, покарання здавалося недостатнім. Окрім Прометея, Зевс вирішив покарати також усіх смертних, і для цього створив Пандору (Роботи і дні, 42–104; Теогонія, 561–617).

Як вказує, власне, вже її ім’я (від pan – усі та dóron – дарунок), Пандора отримала дар від кожної сторони; «Теогонія» розповідає, що Гефест подарував красиву зовнішність, схожу на цнотливу дівчинку, Афродіта – здатність спокушати, викликати «болісне бажання» та «збудження, що виснажувало тіло», Гермес подарував «безсоромний розум», «підступний характер», «брехню» та «оманливі промови».

Тому не дивно, що коли Пандора потрапляє на землю, люди починають зазнавати нещасть. За переказом Гесіода, наведеному в його праці «Роботи і дні», відправлена Зевсом Пандора потрапляє до будинку Епіметея, що був братом Прометея. На відміну від останнього (котрий передбачив та збагнув небезпеку раніше, як на це вказує саме його ім’я), Епіметей усе побачив та зрозумів запізно. Незважаючи на застереження брата, він одружився з Пандорою, і це мало катастрофічні наслідки не лише для нього, а й для всього людства. У будинку Епіметея було сховано щільно зачинену скриньку, котру в жодному випадку не можна було відкривати. З цікавості, властивої всім жінкам, Пандора відчиняє її, і звідти вилітають усі біди світу. Коли, налякана, вона знову зачинила скриньку, усі лиха вже вилетіли, поширюючись серед смертних, а на дні залишився тільки Ельпіс, надія. Після прибуття Пандори людству нічого іншого не залишилося. Проте найцікавішим аспектом міфу про Пандору є опис того способу, яким її було зроблено. На відміну від Єви, Пандора не народжується з тіла чоловіка, а штучно зроблена Гефестом із води і землі. Слово «різниця» недостатньо повно описує жіночу ідентичність, адже Пандора – це «інакшість». Не випадково Гесіод, переказуючи цю історію, говорить, що від неї «походить жіночий рід (génos) чи плем’я (phýlai)»: жіночий génos є свого роду окремим, «інакшим» порівняно з чоловічим, оскільки, за Гесіодом, жінки ведуть походження лише від Пандори. Вони народжуються самостійно, загалом без участі з боку чоловіків. Утім, яке саме було жіноче «плем’я», Гесіод не розповідає.

Проте ідею про те, як його собі уявляли давні греки, надає інший поет, Семонід з Аморгоса, котрий описує різні типи жінок (певно, представниць – принаймні для нього – різних «племен»). Окремі жінки, як пояснює Семонід, що зроблені із землі, є неповноцінними, не здатними відрізнити добро і зло, думають лише про їжу. Інші утворилися з води та, як море, мають двоїстий характер: одного дня випромінюють щастя, а іншого – до них краще не підходити, адже вони злі, як собаки, що захищають своїх цуценят.

І це ще на кажучи про жінок, які походять від тварин і мають типові для цих тварин характерні риси. Так, жінка, що походить від свині, товстішає, копирсаючись у гної; тій, що походить від лисиці, не можна довіряти, адже вона все знає та все контролює, але пристосовується до подій; та, що походить від собаки – постійно скиглячи, блукає по хаті; та що походить від віслюка, працьовита та терпляча, не протестує проти ударів палицею, але готова займатися коханням з будь-ким. Жінка-кішка – ледача, злодійка та німфоманка. Кобила – витончена, доглянута, завжди з гарною зачіскою – справжня проблема для того, хто на ній одружився, принаймні якщо тільки він не цар.

Мавпа – смішна, незграбна, не має шиї та сідниць, думає лише про те, як нашкодити. Майже дивно, що наприкінці такого переліку з’являється жінка з позитивними рисами: вона походить від бджоли, є вірною дружиною своєму чоловікові та відданою матір’ю; хто з нею одружиться, буде щасливим. Проте завершальні рядки поеми змушують гадати, що такої жінки не існує: Семонід підсумовує, що той, хто лишається з жінкою, не має жодного дня спокою; можна припустити, відтак, що жінка-бджола зникла.

Біологічні та ментальні відмінності між статями

Отже, до того поети виявляють глибоке занепокоєння, можна сказати, характером та вдачею жінок. Утім, проблеми, які висуває жіноча стать, цим не обмежуються. Понад усе греків турбувало те, що вже згадувалося, – той факт, що жінки народжують дітей. Ця їх відмінність була настільки нестерпною, що змушувала мислителів із покоління у покоління шукати, як заперечити або принаймні применшити цей незаперечний та очевидний факт. Так, дехто – зокрема, Гіппон і загалом стоїки – стверджує, що дитину створює лише батько. Інші висловлюються менш радикально: Анаксагор, Парменід, Емпедокл, Демокріт, Епікур та Гіппократ, наприклад, уважають, що мати робить свій внесок у зародження. Але в чому конкретно полягає цей внесок?

У знаменитому уривку з «Орестеї», трилогії, створеної в 458 р. до н. е. з нагоди відзначення завершення епохи помсти та зародження права, Есхіл наводить гіпотезу, цілком певно, не свою, яка суттєво обмежує цей внесок. Історія надто відома, аби нагадувати її у деталях. Троянська війна скінчилася. Агамемнон повертається до Аргосу, де знайшов смерть від рук своєї дружини Клітімнестри. За етичними правилами героїчного епосу, Орест, син Клітімнестри, має помститися за смерть батька, вбивши мати. Еринії, богині захисту кровних зв’язків, починають мучити його, вимагаючи покарати Клітімнестру. Аби покласти край переслідуванням, богиня Афіна створює перший в афінській історії суд, Ареопаг, де її мають судити. Епоха помсти завершилася. Проте, вже перший вирок у новій системі судочинства звільняє Ореста від необхідності покарання на підставі принципу, що покликаний довічно узаконити неповноцінність і підпорядкованість жінок: «Того, хто називається її сином, створила не мати: вона є лише годувальницею того зернятка, що було в ній закладено. Створив його той, хто запліднив…».

Так на захист Ореста говорить Аполлон. У момент здійснення правосуддя протиставлення «помста – право» поступається місцем опозиції батьківського і материнського. Батьківське перемогло: Ореста було виправдано.

Нарешті, теорія Арістотеля (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss) є менш радикальною, ніж ідея Есхіла, але все одно перебуває в тій самій площині чоловічого домінування. Жінки, пояснює він, також відіграють певну роль у репродуктивному процесі. Окрім сперми, формуванню ембріона сприяє менструальна кров, але роль її відрізняється.

Сперма – це теж кров, як і місячне, але досконаліша. Кров є не чим іншим, як їжею, що не викидається з організму, перетворюючись під впливом тепла: проте жінка, будучи не такою теплою, як чоловік, не може здійснити останнє перетворення, коли утворюється сперма. Відтак, у репродуктивному процесі саме чоловіча сперма «заварює» жіночий залишок, трансформуючи його в нове життя (Про виникнення тварин, 728 а, 17 ss). Інакше кажучи, чоловіча сім’я відіграє активну роль, а жіноча кров – пасивну. Відтак, навіть якщо внеску жінки не можна уникнути, він проявляється в матерії своїм пасивним характером, з яким ідентифікується сама жінка; внесок чоловіка, навпаки, є активним, творчим, пов’язаним із духом.