Мовна ситуація

Вступ

Юрій Мосенкіс

Мета і завдання розділу – коротко окреслити особливості мовної карти України І тис. до н. е. До прикметних особливостей цього періоду, що впливали на формування мовного ландшафту, належать трансформації державних утворень і міграції етносів, а саме: падіння Мікенської (Греція) та Хеттської (Туреччина) імперій наприкінці ІІ тис. до н. е. і пов’язаний із цим рух «народів моря», що зачепив і південь України; кельтські міграції, що відбувалися на території на захід від Дніпра; давньогрецька колонізація Північного Причорномор’я (гіпотези про греків у Чорному морі в ІІ тис. до н. е. потребують дальшої аргументації, а метою плавання аргонавтів спочатку було не узбережжя Чорного моря, а західна Мала Азія).

Для сучасної території України І тис. до н. е. належить до передісторії (протоісторії), посідаючи проміжну ланку між доісторією (повна відсутність писемних пам’яток) і історією (власні писемні документи етносу). Передісторія або протоісторія – той період, коли наявні писемні згадки в документах сусідніх народів, однак власних писемних текстів іще немає (або, точніше, вони невідомі на цьому етапі розвитку науки, що не виключає відкриття їх у майбутньому). Для порівняння: аналогічний передісторичний (протоісторичний) період для праслов’ян – майже все І тис. до н. е., коли маємо часті згадки про слов’янські племена у грецьких, римських, германських авторів, однак про власне слов’янські писемні тексти цього періоду майже немає інформації.

До джерел дослідження мовної ситуації на території України розгляданого періоду належать окремі власні назви (найменування племен, правителів) та гіпотетично інтерпретовані територіальні назви. Однак для всіх власних назв ми знаємо тільки форму, а не значення, що унеможливлює їх безсумнівну інтерпретацію і робить будь-які висновки більш або менш гіпотетичними.

Взаємодія мов за своїми закономірностями та наслідками істотно відрізняється від взаємодії певних фольклорно-етнографічних рис або, наприклад, археологічних культур. Контакт двох етносів, що є носіями різних мов, ніколи не приводить до утворення спільної «змішаної» мови – одна з мов обов’язково перемагає, а інша, переможена, може залишитись у мові-переможниці лише у вигляді окремих слів або звукових особливостей. Якою б інтенсивною не була міжмовна взаємодія, лише одна з мов зберігає свою основу – у вигляді найважливіших слів, специфіки звучання, структурних рис. Наприклад, чимало слов’янських слів у румунській мові (за різними оцінками, близько декількох десятків відсотків), але основа цієї мови залишається романською, похідною від латинської. Іще яскравіший приклад: корейська мова містить, за різними оцінками, до 90 % (!) запозичень із китайської мови, однак при цьому її найважливіші слова, звукові та граматичні риси є не китайськими, а власними, питомими. Сходження (конвергенція) культур має значно більше можливостей варіативності, ніж «злиття» мов. Тому констатуючи синтез культур, необхідно визначити, яка мова могла виявитися переможницею. Сказане дуже важливе для реконструкції доісторичних моделей мовного ландшафту на тій або іншій території.

Інша важлива закономірність: мови кочових народів (якщо вони не вступають у надто значні контакти з іншими мовами) зазвичай зберігають більшу близькість, ніж мови осілих етносів. Так, наприклад, тюркські мови, поширившись на значній території, все-таки зберігають істотну близькість між собою і є значною мірою взаємозрозумілими. Навпаки, мови гірських народів, будучи спорідненими, можуть істотно відрізнятися одна від одної навіть на близьких територіях завдяки тривалому перебуванню на тому самому місці й окремішньому розвитку.

Природно, що писемність істотною мовою консервує мову. Безписемна мова змінюється швидше (однак у периферійних, а не основних словах і рисах), будучи сильно подрібненою на діалекти. Але й у дописемний період існують тексти (наприклад, культові або епічні пісні), які відіграють істотну роль у зміцненні сакрального життя або історично-державницької свідомості соціуму. Такі тексти можуть бути дуже стійкими в часі й мати наддіалектну природу.

Мови світу «варварів»

Юрій Мосенкіс

Кіммерійці (іноді пишуть кімерійці, однак чинний український правопис передбачає збереження подвоєння приголосних у власних назвах) давно привертають увагу не тільки істориків і археологів, а й мовознавців. Адже це – перший етнос на території України, згаданий у писемних документах. Від кіммерійців у писемних пам’ятках різних народів залишилася тільки їхня назва у різних варіантах (кіммерійці, гомер, гімірра), а також імена трьох кіммерійських царів – Теушпа, Шандакшатра та Тугдамме (відомий також як Дугдамме або Лигдаміс).

Найбільшу загадку, з погляду визначення мови кіммерійців, становить їхня назва. Зазвичай, вважають, що це не була самоназва етносу, однак для більш-менш остаточного висновку немає достатніх підстав.

Назва кіммерійців (Гомер – нічого спільного з давньогрецьким співцем) згадана в Біблії – у переліку народів, що розселялися після Всесвітнього потопу та змішання мови по зруйнуванні Вавилонської вежі. Епічними трьома синами Гомера Святе Письмо називає Ашкеназа, Рифата і Тогарму. Перший – це неправильне прочитання імені скіфів Ішкуз, друге – можливо, співвідносне з назвою Рифейських (Уральських) гір і вказує на далекі східні контакти кочовиків, а третій – або вказівка на одну з давніх держав на території Вірменії, або навіть ім’я індоєвропейського за своєю мовою племені тохарів, що прибуло з Європи до Китаю більше трьох тисяч років тому (одна версія не виключає іншої – дорогою на схід тохари, як засвідчує їхня мова, певний час перебували на Кавказі). Називаючи ці три етноси синами Гомера, Біблія таким чином пов’язує їх із кіммерійцями. Те, що скіфи названі першими, означає їх найтісніший зв’язок із кіммерійцями, що має неабияке значення для висновків про мову кіммерійців (див. нижче).

Осмислення біблійної назви кіммерійців дає змогу виправити велику історичну помилку, що стосується цього етносу. Мало не всі дослідники вважають, що перша згадка про кіммерійців – у Гомеровій «Одіссеї», де йдеться про їхню країну в темряві. Події поеми відбуваються у другій половині ХІІІ ст. до н. е. й найдавніші її шари (окремі фрагменти поетичного тексту) сягають цього часу, а цілісне текстове оформлення твору відбулося у VIII ст. до н. е. Однак доводиться констатувати, що Гомерові «епічні кіммерійці» не мають нічого спільного з «історичними кіммерійцями». У Гомера кіммерійці мешкають на заході, а в історії вони розташовані на північ від Греції. Темне царство кіммерійців згадане після того, як Одіссей залишив води Італії, попрямував на захід Середземного моря й навіть вийшов за Гераклові стовпи в Атлантичний океан. Один із великих Канарських островів досі має назву Гомера – саме його згадано в «Одіссеї», як промовисто засвідчує детальне дослідження шляху легендарного плавання. Ця назва острова могла бути переплутана з назвою кіммерійців (біблійний Гомер, про якого йшлося вище), наприклад, у якомусь описі фінікійського плавання – у фінікійській мові назви племені кіммерійців і канарського острова могли звучати майже ідентично. Тому є всі підстави зробити «історичне закриття»: найімовірніше, давньогрецький співець Гомер в «Одіссеї» кіммерійців не згадує.

Ассирійці, з якими кіммерійці воювали, називають останніх гімірра – назвою, спорідненою з біблійною.

У ХІХ ст. існувало припущення про зв’язок назви кіммерійців із тюркським позначенням кочівників комру. Для більшості сучасних європейських істориків і археологів думка про можливе перебування тюркських племен в Україні часів греко-римської античності здається фантастичною, а пошук їхніх мовних слідів – ненауковим. Однак слід підкреслити, що перебування тюрків на території Північного Причорномор’я (сучасної України) в кіммерійські часи не лише не виключене, а й можливе: Геродот згадує тут плем’я юрків, яке пізніші античні історики визначають як тюрків. Деякі сучасні дослідники припускають, що йдеться саме про останніх, а «батько історії» помилився першою літерою (тодішні греки писали все великими літерами: ΙΥΡΚΟΙ – ΤΥΡΚΟΙ).

За іншою версією, назва кіммерійців пов’язана з найменуванням кельтського (або германського) племені кімврів, що мешкало на території сучасної Данії. На користь цієї версії може свідчити повідомлення римського історика Йосифа Флавія про те, що галати (кельтське плем’я на території Малої Азії – сучасної Туреччини) раніше звалися гомеритами (тобто кіммерійцями).

Обидві названі гіпотези не дістають підтримки в сучасній мовознавчій науці, хоч окремі дослідники й продовжують обстоювати ці версії.

Було також висловлене припущення про те, що мова кіммерійців могла бути пов’язаною з мовою закавказької держави Урарту, якій кіммерійці певний час платили данину. У цьому плані особливий інтерес викликає ім’я кіммерійського царя Теушпа, підозріло близьке до імені одного з головних урартських богів Тейшеба й назви столиці Урарту в період розквіту держави – Тушпа. Однак це кіммерійське ім’я має й іранськомовну інтерпретацію (про що детальніше йдеться нижче). Ба більше, цього кіммерійського царя іноді ототожнюють із легендарним перським царем, відомим із грецьких джерел як Тейспес.

Нарешті, існують думки про зв’язки мови кіммерійців із фракійською або вірменською мовами. Так, наприклад, гіпотеза про можливий зв’язок мови кіммерійців із вірменською базується, зокрема, на тому, що у грецьких джерелах назва цього етносу починається зі звука к, а у східних текстах – зі звука г, а така звукова зміна (з г на к) відбувалася саме у вірменській мові. Спеціальної уваги варта гіпотеза про те, що кіммерійці мали окрему мову – хоч і споріднену з іншими європейськими та індоіранськими, але не тотожну жодній із них. Припускають, що саме ця своєрідна кіммерійська мова могла викликати незвичайні (незакономірні з погляду інших споріднених індоєвропейських мов) звукові зміни в балтійських і слов’янських мовах.

На початку ХХ ст. назву кіммерійців – і, відповідно, їхню мову – стали пов’язувати з Кавказом. Такий погляд спирається на авторитет чільного кавказознавця ХХ століття академіка Миколи Марра (1864–1934), який зіставляв назву кіммерійців із назвою іберів (давнє населення Піренейського півострова, з одного боку, й інша – не власна, але відома з греко-римської античності – назва грузинів, з другого боку) та області в західній Грузії – Імеретія. Більше того, названий дослідник пов’язував навіть найменування кіммерійців і шумерів. Певна логіка в цьому є – самоназва шумерів звучала приблизно як кенгер, однак і ці зіставлення є доволі хисткими й навряд чи дають підстави пов’язувати мову кіммерійців із мовами басків (мешканців Піренейської Іберії, чия мова споріднена з кавказькими), грузинів чи тим паче шумерів.

Однак кіммерійці все-таки контактували з кавказькими народами. Про це свідчать грузинське слово гмірі зі значенням «герой, богатир», і осетинське слово гумір, що означає «велетень». Фольклорно-міфологічні описи давніх народів як велетнів (або, навпаки, карликів) відомі в різних традиціях.

Нині панівною є думка про належність кіммерійців до індоіранських народів. Отже, їхня мова була або індійською, або іранською. Іранськомовна присутність у давній Україні не викликає сумнівів – іранськомовними (принаймні переважно) були наступники кіммерійців – скіфи і сармати. Питання про індійські племена й мови в давній Україні є набагато дискусійнішим, однак і воно цілковито належить до сфери науки, а не фантазій. У районі Азовського моря на початку нової ери мешкали засвідчені історичними джерелами синди, чия назва, найімовірніше, тотожна назві Індії (Синд), тоді як ми знаємо цю країну під іранською, а не власне індійською назвою – Індія. Давньоримські історики Прісціан Цезарейський і Руф Фест Авієн повідомляють, що на Дону (який тоді мав індоіранську назву Танаїс) сусідами савроматів були синди і кіммерійці. Згадка про кіммерійців поряд із синдами може бути опосередкованим свідченням на користь їхніх зв’язків, зокрема й мовних (або, принаймні, тісних сусідських контактів). У контексті зазначеного погляду було запропоновано інтерпретацію назви кіммерійців на основі індійських мов: за цією гіпотезою, ім’я означає «чорноморські».

Однак нині є популярною й інша гіпотеза. Найменування кіммерійців суголосне зі словом кіммарас «степ» у мові хеттів, чия держава у ІІ тис. до н. е. процвітала на території сучасної Туреччини. Згідно із цим припущенням, кіммерійці означає «степовики».

Перейдемо до імен кіммерійських правителів. Форма імені царя Теушпа, як ішлося вище, – іранська. Інший цар, Шандакшатра, має індоіранське (радше індійське, ніж іранське) ім’я. Найскладнішу проблему становить ім’я Тугдамме, однак і воно має іранську інтерпретацію. Слід також підкреслити, що звукове явище, засвідчене у варіантах цього імені (перехід звука д у звук л: Дугдамме – Лигдаміс) властиве іранським мовам.

Таким чином, за всіма відомостями сучасного мовознавства, найвірогіднішою гіпотезою щодо мови кіммерійців є іранська. Така думка співвідносна з інтерпретацією цього етносу як передового загону («воїнського союзу») скіфів.

На думку деяких українських мовознавців, найменування кіммерійців віддзеркалене в назві населеного пункту Жмеринка. Назву другого за величиною міста Вірменії Гюмрі також пов’язують із кіммерійцями.

Таври південного Криму – етнос не менш загадковий, ніж кіммерійці. Зазвичай, вважають, що від них залишилося тільки це ім’я – нижче буде показано, що це не так. Отже, почнемо з назви народу – можливо, вона допоможе наблизитися до розв’язання загадки його мови. Оскільки таври відомі нам передусім із грецьких джерел, то найпростіше звернутися до давньогрецького словника і дізнатися, що тавр означає «бик». Ця сильна й цінна в господарстві тварина могла бути родовим символом (тотемом) племені. Подібні назви племен властиві, зокрема, давнім мешканцям Балканського півострова – фракійцям (що заселяли території сучасних Румунії та Болгарії) та іллірійцям (що мешкали здебільшого в нинішній Албанії). З іншого боку, така назва могла бути перекладом власної таврської назви або грецькою інтерпретацією іншого (подібного за звучанням, але відмінного за значенням) слова з мови таврів.

Дехто припускає, що кримські таври – залишки кіммерійців або що вони були тісно пов’язані (зокрема й у мовному плані) із Західним Кавказом. Ці гіпотези потребують дальшої аргументації. Є спроби інтерпретації їх назви на основі індійських або іранських мов. Наявні в давніх істориків назви скіфотаври, або тавро скіфи мало що дають для розуміння мови таврів: тут можуть мати на увазі і етномовну близькість таврів і скіфів (тоді таври виявляються іранськомовними), або змішання двох різних племен і мов.

Не раз висловлювали припущення про зв’язок таврів із горами Тавр у сучасній Туреччині. Такий зв’язок доволі вірогідний (кримські таври – теж горяни), однак у плані мови він може бути інтерпретований по-різному. По-перше, «бики» могли в переносному значенні символізувати «гори» (міфологічна асоціація рогів тварини з піками гір – порівняймо вислів відроги гори). Традиція пов’язувати міфологічні образи биків і гір може бути дуже давньою саме на території сучасної Туреччини: вважають, що зображення биків у доісторичному святилищі Чатал-Хююк (VII–VI тис. до н. е.) пов’язані з Таврськими горами, видимими зі святилища. По-друге, можна спробувати відшукати мову, де слово «гора» звучить близько до тавр. Це, наприклад, арабська мова, у якій одна з назв гір – тур