Окремі мовознавці вважають, що в основі назви таврів-горян лежить слово тав, що означає «гора» в деяких тюркських мовах. Відповідно, назва таврів у перекладі з тюркських мов означає «гірські люди» (тав «гора», ер «людина»). Однак ця форма є пізньою – давніше вона звучала даг, що не схоже на найменування таврів.

Усупереч поширеній думці про назву таврів як єдине мовне свідчення про них, давньоримський історик Амміан Марцеллін перелічує назви трьох таврських племен – аріхи, сінхи та напеї. Першу назву варто зіставити з назвою приазовського племені арехи, що входило до складу об’єднання меотів. Така схожість може свідчити або про індійську, або про західнокавказьку (споріднену з абхазо-адигськими) мову таврів. (Утім дуже близький за звучанням корінь реконструюють у скіфській мові, що належить до іранської групи – див. нижче.) Третя ж назва дуже нагадує осетинське (отже, іранськомовне) слово нап «рід». (Читач, очевидно, згадав тут назву міста-курорту Анапа, однак і значення цього найменування, і навіть мова, з якої воно походить, залишаються дискусійними – найвірогіднішою є давньогрецька.)

Отже, матеріалів для скільки-небудь певних висновків про мову таврів збереглося недостатньо, однак найбільш вірогідними можна вважати припущення про їх індо-іранську або західнокавказьку мовну належність.

Скіфська мова відома сучасним дослідникам значно краще за кіммерійську або таврську. Збереглося багато десятків власних імен, ідентифікованих як скіфські. Важливу інформацію про звукові особливості скіфської мови («акцент», із яким скіфи вимовляли давньогрецькі слова) отримано з п’єси давньогрецького комедіографа Арістофана «Жінки на святі Тесмофорій». Давньогрецький історик Геродот дав пояснення окремих скіфських слів – ці пояснення з погляду сучасної науки виявилися доволі правильними! На основі ретельного аналізу передусім імен мовознавцями укладений короткий (близько 200 слів) словник скіфської мови.

Один із написів VII ст. до н. е., виконаний анатолійськими ієрогліфами (вживаними в ІІ–І тис. до н. е. на території сучасної Туреччини), фіксує, згідно із сучасним дешифруванням, скіфську мову. Припускають, що напис на срібній посудині, знайденій у скіфському кургані на території Казахстану, також відображає скіфську мову. Знаки цього напису, зазвичай, порівнюють із пізнішими тюркськими рунами. Порівняння цього напису з пакистанською писемністю кхароштхі дало можливість мовознавцям запропонувати такий (доволі гіпотетичний) переклад: «Ця посудина має містити виноградне вино…». Можливо, майбутні відкриття піддадуть сумнівові загальноприйняту думку про те, що скіфи не мали власної писемності.

Традиційно вважають, що скіфи (або, за іншою правописною традицією, скити) – грецька назва етносу, яка давньогрецькою мовою спочатку звучала як скютхай, а згодом як скіфе. Ця сама назва (однак у дещо видозміненій формі) фігурує й у Старому Завіті Біблії: це один із нащадків Ноя, Ішкуз, ім’я якого пізніше було неправильно прочитане як Ашкеназ. В інших давніх близькосхідних джерелах скіфів називають ашкуза або ішкуза.

Неодноразово починаючи з XVIII ст. й до недавнього часу пропонували пояснення назви скіфи (скити) на основі різних слов’янських слів, однак такі інтерпретації перебувають поза межами точної науки.

Самоназвою скіфів (автоетнонімом) уважають форму сколоти. Однак ця назва насправді має спільне походження з попередніми: від первісної форми скуда походить назва сколотів (одна з найбільш примітних особливостей скіфської мови – перехід звука д у звук л). Припускають, що ця назва означає «лучники». Більше того, збереглося давньогрецьке повідомлення про саме таке значення імені скіфів! Цікаво, що в новітній європейській науці першим, хто визначив скіфів як «лучників», був знаменитий філософ, математик і мовознавець Г. В. Лейбніц, який далеко випередив свій час відкриттями в багатьох науках, зокрема й у мовознавстві.

Незважаючи на, здавалося б, повну ясність цього питання, запропоновані й інші інтерпретації назви скіфів. Це «ті, що носять гострі шапки», або «ті, що відділилися».

Загальновизнаною є нині думка про належність скіфської мови до іранської групи індоєвропейських мов. Це означає, що її близькими родичами є авестійська, тобто мова «Авести» – зібрання священних текстів давньоіранської релігії сонцепоклонників (зороастризму – послідовників пророка Заратуштри, якого греки називали Зороастром). Інша родичка скіфської – давньоперська, тобто мова клинописних написів перших іранських царів (Кіра, Дарія та ін.). Авестійська і давньоперська мови існували приблизно в той самий час, що й скіфська. Найближчою до скіфської сучасні дослідники вважають бактрійську мову, яка колись була поширена на сусідніх територіях Таджикистану, Узбекистану та Афганістану. Із сучасних мов найближчою до скіфської вважають мову пуштунських племен Афганістану (пашто). Поширена раніше думка про найтісніші зв’язки скіфської мови із сучасною осетинською мовою Кавказу нині піддана критиці (див. нижче).

Водночас із наявністю окремої самоназви, скіфи, як свідчать збережені давніми греками їхні імена Аріапіф, Аріант, відносили себе до ширшого кола арійських народів – так називали себе давні індоіранці (звідси назви предків осетинів алани і держави Іран).

Поряд із тим були висловлені припущення про зв’язок мови скіфів із тюркськими або кавказькими мовами. Ці гіпотези не є загальновизнаними. Принаймні, наявність у складі скіфського етносу носіїв не тільки іранських, а й кавказьких, тюркських (і навіть монгольських) і, що найважливіше для правильного розуміння історії України, слов’янських мов не можна виключати. Відомий український археолог Віктор Петров припускав, що скіфи говорили окремою (не іранською, однак належною до індоєвропейської родини) мовою, але ця думка також не дістала підтримки в сучасній науці. Навпаки, становить значний інтерес припущення про можливість впливу на скіфську мову з боку індійських (індоарійських) мов, у давнину поширених на узбережжі Азовського моря (синди і споріднені з ними племена).

Зважаючи на величезну територію поширення скіфів – від України до Монголії та Китаю, їхня мова не могла залишатися єдиною, вона мала поділятися на варіанти (діалекти). Однак відомо, що кочові народи (як, наприклад, носії багатьох тюркських мов) можуть залишатися довгий час дуже подібними за своїми мовами – на відміну від осілих землеробських і особливо гірських народів. Сучасні дослідники дедалі частіше говорять про скіфські мови, ніж про одну мову. Давньогрецькі автори відзначають існування різних скіфських племен, що дає змогу з великою вірогідністю припускати певні мовні відмінності.

Раніше дослідники припускали існування групи скіфо-сарматських діалектів, уважаючи скіфську і сарматську мови близькоспорідненими, другу – продовженням першої. Однак тепер більш детальні й поглиблені дослідження привели сучасних мовознавців до висновку, що це не так: сарматська мова не була продовженням скіфської. Звукові явища, які відбувалися в цих мовах, відмінні. Отже, за сучасними поглядами, мова скіфів не була предком сарматської мови та її нащадків – аланської й осетинської мов. Нині скіфську мову визначають як «південносхідноіранську» (йдеться про її місце в групі іранських мов, а не про територію держави Іран).

Коли виникає скіфська мова, від якого часу про неї можна (хоч і дуже гіпотетично) говорити як про окрему мовну одиницю? За повідомленням давньогрецького «батька історії» Геродота, скіфське царство утворилось у XVI ст. до н. е. Деякі археологи пов’язують цю дату з початком (хоч і трошки давнішим) так званої зрубної культури (названої так через поховання у зрубах), яку вважають за мовою іранською. Носії цієї культури використовували якийсь спосіб запису інформації (досі не розшифрований, і навіть тип запису поки що не зрозумілий), що міг бути далеким попередником скіфського письма, про яке йшлося вище. Однак не виключено, що скіфська мова має на території України значно глибше коріння – за деякими припущеннями, носії всесвітньовідомої трипільської культури (що існувала на території України, Молдови та Румунії в VI–IV тис. до н. е.) також могли говорити індоіранською мовою або мовами.

Скіфськими вважають такі назви, як Борисфен (давня назва Дніпра, що може означати «найбурхливіший»), Тирас (давня назва Дністра, може означати «могутній»). Назви значних річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, де міститься індоіранський корінь дану «вода», також можуть бути скіфськими. Саме до скіфської мови уналежнюють запозичене багатьма сучасними мовами слово сатрап, що первісно означало «намісник» (провінції в Перській імперії). Відзначають вплив скіфської мови на фракійську, що підтверджує археологічні відомості про зв’язки скіфів і фракійців (за іншою правописною традицією, траків). Деякі сліди впливу скіфської мови знайдені в молодшій частині давньоіранської священної книги «Авеста».

Для розуміння глибинних витоків української мови важливою є інформація про походження українського звука г (відсутнього у праслов’янській мові, з якої походить українська) з іранських мов. Взаємодія слов’янських мов із іранськими тривала й після розпаду праслов’янської єдності у V ст. до н. е. (детальніше див. нижче). Так, серед імен (і образів) язичницьких богів Київської Русі Хорс і Симаргл є з походження іранськими, а Сварог – навіть індійським (запозиченим, очевидно, від синдів – індоарійського племені, що на початку нової ери мешкало в районі Азовського моря).

Нарешті, якщо спробувати знайти спільне мовне джерело для імен трьох братів – легендарних засновників Києва – Кий, Щек та Хорив, то воно також виявиться іранським. У вірменському варіанті легенди про заснування Києва Кий має дещо інше ім’я Куар, тотожне імені гуннського бога грому. В основі цього імені – іранське слово хвар «сонце» (це саме слово – джерело вищезгаданого імені язичницького бога Хорса). Імені Щек у вірменській легенді відповідає Мелтей, котре тлумачать як «змій», – це іранський дракон Аждахак. Нарешті, Хорив своїм іменем нагадує назву давньоіранської священної гори Харайва. Отже, троє братів утілюють три рівні космосу – верхній, небесний світ (сонце), середній, земний світ (гора) та підземний світ (змій).

Незважаючи на те, що скіфський період – дуже яскрава сторінка передісторії України, у сучасній Україні дослідження скіфської мови майже не відбуваються. Але варто сподіватися, що це – справа майбутнього.

Фракійська мова могла бути не єдиною, а поділятися на численні діалекти або навіть окремі мови, серед яких виділяють передусім дакійську – мову даків (ім’я знаменитого вождя даків Децебал означає «цар даків»). Низка дакійських слів збереглась у румунській мові. Вірогідно, стародавні греки та римляни називали фракійцями складний конгломерат племен і мов, окремі з яких виявляють, зокрема, вірменські паралелі. Так, фракійське плем’я гети, що мешкало по обидва боки Дунаю, своєю назвою нагадує вірменське слово гет «річка», тоді як назва даки пов’язана з позначенням землі. Отже, були «суходольні» і «річкові» фракійці, але не тільки: назва ще одного фракійського племені беси пов’язана зі словом бескид «гора» і назвою гір Бескиди. Назва іншого фракійського племені одриси також означає «гірські». Бачимо, що найменування різних фракійських племен підпорядковані єдиному принципові й відповідають територіям їхнього розселення.

Від фракійської мови збереглися численні імена людей, назви географічних об’єктів та декілька неоднослівних написів – тому сучасні мовознавці знають багато десятків фракійських слів, але мінімально знайомі з граматикою цієї мови. Раніше суто умоглядно вважали, що фракійська мова могла бути близькою до албанської, грецької або фригійської (остання – мова легендарного царя Гордія, що зав’язав гордіїв вузол, і зовсім не легендарного Мідаса – знайдений його надмогильний пам’ятник). Однак виявилося, що ці зв’язки мінімальні, а найближче фракійська мова споріднена… з балтійськими – литовською та пруською (остання вже декілька століть є мертвою)! Пояснюючи такі зв’язки, легше припустити переселення з півдня на Балтику, ніж навпаки. Тим паче, що латиська та литовська мови успадкували давню назву фортеці (литовське піліс, латиське пілс), спільну з грецькою (поліс – спочатку «фортеця» й уже потім «місто») та індійською (пур). На Балтиці фортеці з’являються значно пізніше, ніж на півдні. Таку саму назву фортеці можна бачити у фракійській назві міста Пулпулдева (сучасний Пловдив у Болгарії – назва збереглася від фракійської мови). Немало археологів і мовознавців вважає, що носії знаменитої трипільської культури спілкувалися саме фракійською мовою. Контакти фракійців зі слов’янами засвідчені не тільки згаданою назвою болгарського міста, а й, наприклад, іменем матері бога Діоніса Семела, близьким до слов’янського слова земля, і епітетом самого Діоніса Сабадзіос, близьким до слов’янського слова свобода (римляни називали цього бога Лібер – «Вільний»).

Кельтські мови в передісторичній Україні були поширені з заходу і півночі до Дніпра, що відображено в окремих найменуваннях (наприклад, назву бойків як етнографічної групи українців виводять від назви кельтського племені боїв, звідки й інша назва Чехії – Богемія).

У праслов’янській мові (поширеній і на території України – див. нижче) виділяють низку слів, які могли прийти з кельтських мов, а саме: багно, брага, кліть, корова, ліки, лютий, сало, слуга, тісто, яблуко, яма та ін. Як бачимо, тут і елементи навколишньої природи, і споруди, і їжа, і соціальні функції, що свідчить про широку різнобічну взаємодію давніх слов’ян із кельтами. Деякі з наведених слів викликають подив: адже предки слов’ян мали використовувати в господарстві корову задовго до контактів із кельтами! Таке запозичення можна пояснити тільки сакрально-культовими чинниками – згадаймо священну роль корови в ірландській традиції, яка зберегла численні архаїзми кельтської культури. До слів культової сфери слід уналежнити й яблуко – кельтський культ священних яблук відомий із міфології (легендарний Аваллон – «яблучний» острів). Утім серед мовознавців немає єдності щодо визначення того, які запозичення можна вважати достовірно кельтськими.

Окремі місцеві назви (передусім найменування річок) гіпотетично свідчать про те, що в окремих місцевостях передісторичної України могли мешкати балтські, фінно-угорські та кавказькі за мовою племена. Так, наприклад, притока річки Ворскла має назву Полузір’я, що може гіпотетично свідчити про значення назви основної річки «зірка». А в грузинській мові варсквлаві означає «зірка». Та коли могла з’явитися в Полтавській області така назва – моделі зв’язків із Кавказом можна будувати для періодів від неоліту (можлива участь Кавказу в первісному поширенні на території України продуктивного господарства) через епоху бронзи (кавказькі зв’язки катакомбної культури) до періоду Київської Русі (кавказці у війську князя Мстислава – брата Ярослава Мудрого). Однак, на відміну від звичайних слів (загальних назв), для яких ми знаємо звучання і значення, дослідження власних назв має істотну перешкоду: ми маємо справу тільки з формою, не знаючи її значення. Тому на такому матеріалі висновки завжди залишаються доволі гіпотетичними. До того ж такі свідчення дуже важко датувати.