Чи людина завжди чинить егоїстично?⁹

Часто можна в щоденній розмові, як і в більш чи менш поважних книгах, натрапити на твердження, що єдиним рушієм людських учинків був егоїзм, тобто людина все, що вчиняє, робить з егоїстичних мотивів. Погляд цей висловив серед ін. Ларошфуко у своїх «Reflexions ou sentences et maximes morales» (1665)¹⁰. Він доводить, що навіть такі вчинки, котрі назагал виглядають як цілковита протилежність егоїзму, утім, по суті справи, є його проявом, оскільки людина просто не може вчиняти інакше, аніж з егоїстичних мотивів. Цей погляд, який стверджує, що людська діяльність у кінцевому підсумку має на меті власне задоволення, відомий під назвою психологічного гедонізму, на відміну від гедонізму етичного, тобто науки, яка стверджує, що людська діяльність повинна мати на меті власне задоволення.

Психологічний гедонізм, який не визнає в людині інших стимулів, окрім егоїстичних, на перший погляд, видається суперечливим щодо ряду усталених і майже всюди прийнятих понять. Адже ж говоримо про працю на благо інших і самопосвяту, про самозречення й альтруїзм! Що ж означають усі ці слова, якщо, по суті справи, людина є і мусить бути в усьому егоїстом? Ларошфуко, а також його давніші і сучасні прихильники мають на це готову відповідь. Вони наголошують, що працю на благо інших, присвяту тощо, уявно неегоїстичні явища, без жодних зусиль можна звести до егоїстичних імпульсів, якщо тільки точно з’ясувати, навіщо хтось присвячується чи працює заради інших. Отож чинить так, бо знаходить у цьому задоволення; коли б чинив інакше, зазнавав би докорів сумління, неспокою, моральних страждань; прагнучи уникнути цих неприємних почуттів, посвячує себе іншим, що його звільняє не тільки від прикрощів, а й водночас дає йому правдиву й тривалу насолоду. Вони запитують, чи мати піклувалась би про хвору дитину, якби у цьому не знаходила глибокого задоволення чи якби не передчувала, що, занедбавши дитину, вона сама собі спричинить неспокій? А чи хтось намагався б вирвати з пазурів смерті людину, котра тоне, наражаючи власне життя, коли б це не давало йому піднесеного задоволення і коли б не знав, що роль байдужого спостерігача була б для нього в таку хвилину просто болісною? Обставини справи такі ж самі в кожній схожій ситуації, тоді людина в усьому шукає власного задоволення та уникає для себе прикрощів; тому не можна сумніватися, що егоїзм є вагомим підґрунтям усякої людської діяльності.

Таке доведення насправді переконує багатьох, звідси й велика кількість отих, які згідно з Ларошфуко не вірять у «правдиву» посвяту і т. і., вбачаючи в ній лишень прихований егоїзм. Отож серед психологів і етиків, тобто серед людей, які найбільш компетентні в цьому питанні, згадана теорія сьогодні не має жодного прихильника. Детальніший її розгляд обґрунтовано вказує, що вона ґрунтується на подвійній помилці: перша з них термінологічна, а друга – предметна. Адже психологічний гедонізм не тільки довільно змінює значення поняття «егоїзм», а й понад те хибно представляє фактичний стан справ.

Чи ж правда, що кожен, хто шукає власного задоволення чи уникає власного страждання, заслуговує називатися егоїстом? Чи є егоїстом той, хто прагне звільнитися від зубного болю або винятково для власної приємності запалює добру сигару? Знаємо добре, що таким вчинкам бракує ознак егоїзму, що на те, аби певну поведінку затаврувати як егоїстичну, потрібне щось більше. Тому не кажемо про егоїзм, коли йдеться лише про чиюсь власну приємність або прикрість, лише тільки там, де власна приємність чи прикрість сполучається з чужою приємністю або прикрістю. Егоїстом називаємо людину, котра додає собі приємності безвідносно до того, чи окупить власну приємність чужою прикрістю, чи ні; хто шукає власної насолоди й не зважає на те, що умовою досягнення власного задоволення є невдоволення іншого, той є егоїстом. Це випливає зі самого визначення егоїзму, котрий є нічим іншим, як байдужістю до чужої приємності і, особливо, до прикрості. У тій байдужості до способу, в який гонитва за власним задоволенням впливає на інших, лежить суттєва ознака егоїзму.

Якби люди справді присвячували себе чомусь лише з огляду на приємність, яку їм це присвячення приносить, то ми б не могли назвати їхню поведінку егоїстичною, адже, шукаючи власної приємності, вони нікого не кривдять, нікого не позбавляють насолоди, нікому не завдають прикрощів. Оце щодо термінологічної сторони питання.

Однак припускаємо, що прихильники психологічного гедонізму мають слушність, вживаючи термін «егоїзм» на власний манер; зробімо їм цю тимчасову поступку і назвемо, як вони це роблять, егоїстичною кожну поведінку, мета якою досягнення чи збільшення власної приємності або усунення чи зменшення власних прикрощів, незважаючи на те, чи це спричиняє або не спричиняє кривду іншим людям. Отож, навіть і в такому разі теорія Ларошфуко не зможе встояти. Адже спростовують їй беззаперечні психологічні факти.

Що ж означає, коли кажемо, що хтось намагається досягнути власного задоволення або усунення власного незадоволення? Це означає, що метою його вчинків є принесення собі задоволення або усунення незадоволення. Однак щоби щось могло бути метою нашої поведінки, ми змушені у мить, коли вирішимо певним чином діяти, про це поміркувати. Справа ж бо, котрої я не усвідомлюю, про яку не думаю, не може бути метою моїх вчинків, позаяк я не можу мати її на увазі, коли починаю діяти у певний спосіб. Запитаймо себе зараз, чи людина, яка рятує іншого від смерті, або мати, яка постановила чувати над дитиною замість піти на забаву, у мить прийняття рішення справді усвідомлює власне задоволення чи міркує про нього? У деяких випадках можливо так і є, однак чи є так завжди? Кожен визнає, що так не мусить бути, і кожен зможе це підтвердити взятими з власного досвіду прикладами. Коли, наприклад, купуємо дорогій для нас людині подарунок, чи ж думаємо ми тоді про приємність, яку відчуватимемо, коли подаруємо його і, тим самим, принесемо цій особі радість? А позаяк у цьому разі не думаємо про власну приємність, не може вона бути метою, котру ми маємо на увазі, купуючи для когось подарунок. Нашою метою в цьому та всіх схожих випадках є дарування приємності іншому, а в наведених раніше прикладах – порятунок чийогось життя або (як у прикладі з матір’ю) оберігання когось від шкоди тощо. Ці речі маються на увазі, коли кидаємося у воду, щоб врятувати того, хто тоне, чи вирішуємо піклуватися про дитину. А позаяк нашою метою не є власне задоволення, такі вчинки не можна назвати егоїстичними, навіть якщо б ми пристали на помилкове, надто широке, визначення егоїзму, прийняте в психологічному гедонізмі.

Погляд Ларошфуко не може тоді встояти перед силою фактів, які можна перевірити на досвіді. Просто є неправдою, що єдина мета людських учинків – це збільшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення. Існують ще й інші численні цілі людських учинків, і навіть тоді, коли ми прагнемо збільшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення, то ми не обов’язково чинимо егоїстично.

З огляду на це можна дивуватися, як теорія Ларошфуко і колись, і сьогодні, змогла привернути стільки прихильників. Однак, по суті, в цьому немає нічого дивного. Парадоксальні погляди приваблюють нас самі по собі, а своєю парадоксальністю приглушують голос тверезої критики. Вони чинять це тим легше, чим сильніші омани вдається за ними виповісти, а за психологічним гедонізмом насправді криються надто оманливі ілюзії.

Перша з них тримається на факті, що вчинки справді неего-їстичні є чимось дуже рідкісним. Так часто ми переконуємося, що особи, котрих ми вважали шляхетними чи принаймні звичайними альтруїстами, є, по суті справи, егоїстами, що легко можна піддатися спокусі надто поспішного узагальнення і погляд, котрий знайшов підтвердження у певних випадках, поширити на кожен без винятку людський вчинок.

Але є ще й друга, набагато важливіша причина, яка пояснює нам поширення психологічного гедонізму. Цією причиною є поверховий аналіз тих психічних чинників, які поєднуються з нашими рішеннями й вчинками. Поверховість ця призводить до того, що береться щось постійно суміжне до наших учинків, як основна чи єдина їхня причина. А йдеться про таке.

Прямуючи до якоїсь мети, ми зазнаємо приємного відчуття, якщо нам вдалося її досягти, або ж відчуваємо прикрість, коли наше прагнення виявилося безрезультатним. І не тільки так є, але й ми знаємо, що так є. Отже, знаємо, що, досягаючи певної мети, ми відчуваємо приємність. Це випливає зі самої суті цілей наших учинків, адже метою для нас може бути лишень щось таке, що нам зовсім не є байдужим. Ніхто ж не прагне здійснити речі, від якої йому ні холодно, ні жарко, існування чи відсутність якої не викликає жодних почуттів. Отож, приємність постійно супроводжує досягнення наших цілей, а прикрість – їхню нездійсненість. Алє та приємність, що пробуджується у нас тільки-но досягнемо певної мети і про яку ми знаємо, що вона у мить досягнення мети проявиться, сама не є метою, а тільки явищем, що виникає одночасно з досягненням мети. Той, хто рятує іншому життя, зазнає відчутного задоволення, коли його зусилля увінчаються вдалим результатом: якби йому було байдуже, загине той, хто тоне, чи ні, він зовсім не прагнув би його рятувати, але це задоволення не є метою вчинку, а тільки явищем, що неминуче супроводжує його вчинки чи досягнення мети. Той, хто, як і психологічний гедонізм, робить із супровідного явища, котре є при кожному прагненні, мету прагнення, чинить так само, якби казав: «я зустрічаю певну особу, яка на прогулянку завжди бере ціпок. Цей ціпок їй необхідний, оскільки вона так сильно кульгає, що без нього не може йти. Тому ходить на прогулянку, щоби брати ціпок». Кожен розуміє недоречність такого вислову. Однак психологічний гедонізм не стверджує чогось інакшого. Так само, як застосування ціпка є для тієї особи необхідною умовою, що уможливлює їй прогулянку, але не є її метою, так і приємність, що зазнається завдяки досягненню певної мети, є необхідною умовою всякого стремління, але сама не є метою останнього. Це зовсім не виключає того, що хтось у своїх вчинках справді має на меті власну приємність; так само і те, що є достатньо людей, котрі виходять на прогулянку лишень для того, щоби похизуватися новим ціпком.

Оце основне джерело, з якого теорія загального егоїзму черпає ілюзії слушності; однак це – як ми бачили, лишень ілюзії. По суті справи, психологічний гедонізм є тільки майстерно сплетеною софістикою, тим небезпечнішою, що, відкидаючи можливість безкорисливої діяльності, вона може наперед знеохочувати слабкі характери до будь-яких зусиль у цьому напрямі.