Був час, коли людство не знало логіки. В «Іліяді» та «Одисеї» відсутні згадки про правила мислення. Та все ж герої й героїні Гомера мислили, а мислячи, вони інколи помилялися, а інколи були праві. А селянин з XIX ст. та навіть семирічна дитина хоча б і найактивнішого сучасного філософа знають про логіку стільки ж, як і син Гектора чи сам Гектор. Але прецінь і селянин, і дитина філософа, і Гектор мислили та мислять, і не завжди їхні думки є хибними. Тільки що вони не вміють ані собі, ані іншим пояснити, чому ж інколи їхня думка влучна та правдива, а інколи помилкова і з істиною незгодна. А ми сьогодні знаємо, що і Гектор, і селянин, і дитина, коли, роздумуючи, доходять правильних висновків, повинні мислити відповідно до логічних норм, відповідно до загальнообов’язкових принципів логіки, але що мислять вони так несвідомо, не знаючи цих норм і принципів. Адже тільки відносно невелика кількість людей володіє знаннями з логіки; а чи хто-небудь стверджує на підставі цього факту, що немає принципів, яким кожен, хто прагне дійти до істини, повинен і мусить підпорядкувати своє мислення?

Отже, незнання загальнообов’язкових принципів чи відсутність згоди стосовно цих принципів не є доказом, що таких принципів зовсім немає. Коли хтось вважає правильною таку норму, а інший – іншу, це лише означає, що та галузь людського знання, яка займається виявленням і формулюванням цих норм, ще недостатньо розвинена для того, аби мати всебічно обґрунтовані та остаточно встановлені висновки. Це стосується як логіки, так і етики. Якщо певні принципи поведінки не визнаються усіма, то причини цього, на підставі продемонстрованої подібності, слід шукати в тих самих обставинах, котрі спричинилися та спричиняються до такого стану справ у царині логіки. Якщо відсутність загальновизнаних принципів мислення зумовлена не тим, що вони не існують, а тим, що наука, яка займається створенням тих принципів, тобто логіка, ще недостатньо розвинена для того, аби їх надавати, тоді відсутність загальновизнаних моральних принципів найвірогідніше можна пояснити тим, що етика, метою якої є формулювання таких принципів, ще не настільки розвинена, щоби справлятися зі своїм завданням.

Отже, висновки, котрих еволюціоністи доходять, відштовхуючись від змінності та різниці в моральному оцінюванні, є хибними; бо коли б вони були правильними, то стосувалися б також логічного оцінювання, яке відрізняє істину від хиби, а тоді б вели до цілковитої зневіри, позбавляючи людство здатності розпізнавати те, що дійсно істинне, й те, що справді хибне. Не бракує, щоправда, послідовників еволюційної теорії, котрі у схожий спосіб, як і до поглядів етичних, пристосовують цю теорію до теоретичних поглядів, пропагуючи вчення про «відносну» істину. Але через такий підхід втрачають ґрунт під ногами. Адже, якщо всі істини є відносними, тоді відносною є й істина, що всі істини є відносними. І в такому разі важко категорично стверджувати, що істина є відносною, та не залишається нічого іншого, як повернутися до абсолютної істини або відмовитися від будь-якого твердження. Але що ж має означати, наприклад, твердження: тільки відносною є істина, що два помножити на два було чотири? Чи може коли-небудь настати такий час, коли людство прийде до переконання, що останнє твердження не є абсолютно істинним? Чи можуть існувати, припустимо, на Юпітері інші істоти, які б вважали, що два помножити на два буде п’ять? А коли б такі істоти існували, чи ми тоді слушно не стверджували б, що їхня думка хибна? Справді, важко з цього зрозуміти, чим є ці «відносні» істини.

До цього часу еволюціоністи ще не могли довести, що немає загальнообов’язкових моральних принципів; а факти, до яких вони звертаються, тільки показують, що наукова етика досі не була спроможною проголошувати та встановлювати безсумнівні моральні принципи.

Але еволюціоністи не здаються. Побачивши, що наведений ними аргумент щодо змінності та різниці моральних норм не веде до мети, наводять інший аргумент, і то цілком поважний, завдяки якому вони мають чимало послідовників. А саме вказують на той факт, що у сфері теоретичних переконань існують так звані аксіоми, думки, котрі кожен, кому вони відомі, визнає слушними. Такою аксіомою є, наприклад, твердження про те, що частина менша від цілого. Вони кажуть, що в царині прийняття рішень морального змісту бракує таких аксіом; у сфері етики нічого подібного немає. У те, що частина є меншою за цілість, повірить і найбільш дика та найменш цивілізована людина; в цьому питанні нам можна розраховувати на загальну згоду представників найрізноманітніших народів усіх часів. Але в тому, що потрібно любити ближнього, як самого себе, чи, що не треба іншим робити того, чого не хочеш, щоб робили тобі, переконана тільки невелика частина людства, і цей принцип своєю переконливістю не може рівнятися з аксіомами.

Це аргумент, яким неможливо легковажити. Він ґрунтується на факті, схожому до того, котрий був підставою першого аргументу. Цей перший аргумент покликався на відсутність згоди щодо моральних принципів; другий же вказує на відсутність загальної згоди щодо основних етичних тверджень, протиставляючи цій незгоді згоду, яка панує щодо визнавання теоретичних аксіом. У такий спосіб сам по собі цей аргумент не є загрозою для можливого існування абсолютної етики, але він руйнує подібність між логікою та етикою, яка слугувала нам для спростування першого аргументу. І що тоді нам потрібно робити?

Передусім потрібно, як ми це вчинили стосовно попереднього аргументу, усвідомити собі сам факт і пояснити його. Еволюціоністи покликаються на той факт, згідно з яким кожна без винятку людина визнає істинним твердження, що частина є менша від цілого. Отож, нам належить звернути увагу на те, що цей факт не є цілком з’ясований у зазначений спосіб. Якщо я звернуся до негра з Центральної Африки чи до дитини й скажу зрозумілою для них мовою, що частина є менша від цілого, ні дитина, ні негр мене не зрозуміють. Бо вони не звикли мислити за допомогою абстрактних понять. Для того, щоби негр і дитина визнали істиною те, що я їм кажу, спершу потрібно усунути перешкоди, які не дають їхньому мисленню зрозуміти те, що вони чують. Для дорослого негра це не є важке завдання. За допомогою кількох прикладів я навчу його тому, що слід розуміти під частиною, а що – під цілим, і негр, сформувавши для себе відповідні поняття, скоро визнає мою правоту і повірить, що частина, безумовно, менша від цілого. Однак значно важча справа з дитиною, наприклад, п’ятирічною. Немає способу пояснити їй абстрактне поняття цілого, і після кількох таких безплідних спроб залишимо її в спокої, втішаючись хіба тим, що коли подорослішає та розвинеться розумово, тоді легко переконається в істинності висловленої аксіоми. Тому в дитині ми не маємо можливості усунути перешкоди, які не дають їй змоги зрозуміти, що частина менша від цілого.

Отже, той факт, яким еволюціоністи намагаються обґрунтувати свій другий аргумент, після детального вивчення виявляється таким, що не кожна людина беззастережно визнає істинами аксіоми, а тільки та, в інтелекті якої не має перешкод для здійснення такого визнання. Тому не усі визнають, що частина є меншою за цілість, а тільки ті, розум яких знаходиться на певному щаблі розвитку. Це зауваження, яке, можливо, виглядає дріб’язковим, а привертання уваги до умови, за якої настає визнання аксіом, більшість може назвати схоластичним педантизмом – але якщо де-небудь педантизм не тільки дозволено, а й рекомендовано, то це у філософії, адже «minimus error in principio, maximus in fine»⁷.

Якщо ми пам’ятаємо про умову, котра повинна виконуватися з метою прокладання шляху до визнання аксіоми, тоді й другий аргумент еволюціоністів втрачає свою силу, якою завдячував тільки приховуванню такої дрібнички, котра, однак, є важливою частиною факту, про який ми говоримо. Адже ця умова знову відновлює цілковиту подібність між теоретичними судженнями та моральним оцінюванням, подібність, котра виглядала порушеною фактом, який еволюціоністи описали неточно. Важко не помітити, що й етичні за змістом аксіоми також можуть визнаватися, якщо в нас самих будуть усунені приховані перешкоди. А якщо у сфері відмінності істини від хиби цією перешкодою була відсутність відповідних абстрактних понять, то на ґрунті розрізнення зла і добра такою перешкодою є відсутність відповідних почуттів. Позаяк незрівнянно важче розбудити в комусь такі почуття, яких він не має, аніж схилити його до створення певних абстрактних понять, то з цього можна виснувати, що етичні аксіоми визнати складніше, аніж теоретичні аксіоми. Для визнання основних етичних вимог слушними необхідна певна інтелектуальна зрілість. Людина без освіти й дитина приймають твердження, котрих не можуть зрозуміти, на основі поваги до того, хто ці твердження висловлює; а моральні норми теж мають ґрунтуватися на повазі до того, хто їх виголошує доти, доки людина не буде готовою, на основі відповідних почуттів, визнати істинність виголошених аксіом, що становлять принципи моральної поведінки. Вишкіл розуму полягає у створенні понять, необхідних для усвідомлення певних засадничих істин і вивчення засобів виведення невідомих ще істин на основі засадничих істин; а формування характеру, надміру занедбуване, прагне до розвитку почуттів, необхідних для визнання моральних принципів і для виведення з цих принципів правил поведінки в повсякденних ситуаціях. Формування характеру є набагато складнішим за вишкіл розуму, з огляду на це більше людей усвідомлює теоретичні принципи, аніж етичні принципи, тому маємо більше людей розумних, аніж моральних, а вченість прославляють значно більше, аніж чесність – на жаль!

Алє що перешкоди, які унеможливлюють визнання етичних принципів, є справді більшими від перешкод, які протидіють визнанню теоретичних аксіом, доводить спосіб, у який розвивається кожна дитина. Немає потреби багато казати про те, що дитина значно раніше засвоює абстрактні поняття, аніж почуття, які ведуть її до визнання моральних принципів. Скільки ж то треба часу, щоб виховати в людини почуття вдячності, а скільки є людей, які за все своє життя не можуть виховати в собі це почуття. Отже, чи потрібно дивуватися тому, що такі люди не визнають найочевидніших етичних принципів? А оскільки, як навчають природничі науки, розвиток кожного індивіда є віддзеркаленням розвитку всього роду, до якого людина належить, то легко зрозуміти чому все людство, яке за рівнем розумового розвитку знаходиться відносно високо, з позиції розвитку моральних почуттів ще повинно досягти набагато вищого рівня. Інакше і не може бути, бо ж нам відомо, як у кожної окремої людини інтелектуальний розвиток значно випереджає її етичний розвиток.

* * *

Коротко повторимо наші міркування. Аби довести, що не існує загальних та завжди обов’язкових етичних принципів, еволюціоністи покликаються на два види фактів. По-перше, вони стверджують, що зовсім немає згоди щодо етичних принципів і правил, кожен народ має інший погляд на це питання. Але я показав, що відсутність згоди щодо відповіді, котру слід дати на яке-небудь питання, не є доказом того, що такої відповіді немає, а лишень показує, що правильна відповідь нам не відома або ми не вміємо переконати інших в її правильності. Якщо ми запитаємо вчених, скільки є зірок на небі чи якими були первісні оселі арійців, то почуємо найрізноманітніші відповіді, але не через те, що, ймовірно, кількість зірок не є визначена, чи, можливо, первісних осель наших пращурів не було ні тут, ні там, а тому, що наука та засоби дослідження ще недостатньо розвинені, щоб дати переконливі відповіді на ці питання. Відповідь існує, і правильною є тільки одна-однісінька відповідь; та ми тієї відповіді ще не знаємо. Тому відсутність загальної згоди щодо моральних істин зовсім не може бути доказом того, що такі істини не існують.

Другим фактом, на який покликаються етичні еволюціоністи, є та обставина, що в царині етики начебто немає визнаних усіма аксіом, які би могли слугувати основою для виведення загальних принципів поведінки. Проте ми переконалися, що навіть теоретичні аксіоми не бувають безумовно визнані, а тільки тоді, коли будуть усунені певні перешкоди, які унеможливлюють це визнання. У сфері теоретичних аксіом такою перешкодою є відсутність абстрактних понять, наслідком чого є недостатньо розвинений розум, а в сфері етичних аксіом перешкодою є брак певних почуттів, і як наслідок – недостатньо розвинене сумління. А позаяк почуття прищепити значно важче, ніж сформувати абстрактні поняття, позаяк розвиток людського сумління потребує більше часу, ніж розвиток інтелекту, тож легко зрозуміти, чому кількість визнаних аксіом і кількість тих, хто їх усвідомлює, є такою малою для тверджень морального змісту відносно теоретичних тверджень.

У такий спосіб усунена дилема між теорією еволюції та абсолютною етикою. Ніхто не народжується зі сформованою етичною системою, так само, як ніхто не приходить у світ зі сформованою системою логіки в голові. Алє кожна людина наділена первинними зародками розуму і сумління. а від оточення, від умов її життя, від найрізноманітніших обставин залежить, чи будуть і до якого рівня будуть розвинені ці зародки. Чим далі просувається шляхом цього розвитку людство та кожен його представник, тим більшим буде запас істин, як теоретичних, так і моральних, які пізнає.

Отож, між теорією еволюції та абсолютною етикою зовсім немає суперечності. Навпаки, теорія еволюції чудово пояснює, чому абсолютна етика, якщо вже існує, не завжди та не всюди буває визнаною. Помилка еволюційної етики полягає в тому, що вона наказує розвиватися моральним істинам, що є недоречно; адже істина завжди є та сама, вона не змінюється і не розвивається. якщо істиною є те, що Міцкевич народився в 1798 р., якщо є істиною те, що ближнього треба любити, якщо є істиною, що симфонії Бетговена прекрасні, тоді ці істини завжди й усюди є істинами. Не істини проходять різні ступені розвитку так, що сьогодні є істиною одне, а завтра – інше, а тільки людство змінюється, розвивається з погляду розуму, сумління та естетичного смаку, і зрештою щораз більше позбувається помилок і щоразу приходить до відкриття все нових, невідомих йому до цього віковічних істин. І до того самого рівня розвиваються науки, зайняті відкриттям, формулюванням і обґрунтуванням цих істин. Людство підлягає законам еволюції, його витвори підлягають їм також; але еволюцію ніколи не можна застосовувати до речей, які не залежні від людства. Бо коли б людство, або щось на нього подібне, не існувало, все-таки, окрім того, було б істиною, що два помножити на два – це чотири, що потрібно любити ближнього. Тільки ж тоді ці істини не висловлювалися б і не застосовувалися б на практиці.

Еволюційна етика доводить, що природознавці, які починають філософувати, роблять поспішні висновки. А якщо ще потрібний окремий аргумент на користь того, що філософія має право на існування навіть з огляду на величезний поступ природничих наук, якими дехто прагне замінити філософію, то таким аргументом можуть бути результати сьогоднішнього розмірковування. Аджє ніхто не заперечить ані важливості, ані високого рівня розвитку природничих наук, якого вони тепер досягли. Алє й з огляду на це, нам ще більше потрібна філософія, що не переставала б проголошувати давню істину: «Ne sutor ultra crepidam»⁸.

Переклад з польської Маркіяна Боднарчука