ПОЛЯКИ І РУСИНИ

НАШ ПОГЛЯД НА ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ

I

Недавно тому в залі ратушевій у Львові відбулося передвиборче зібрання для вибору посла до ради державної, під многими оглядами дуже цікаве. Оба кандидати, котрі на тім зібранні виступали, стараючись про мандат посольський, а також провідник зібрання, інтерпелянти і весь хор, кричачий браво та плещучий в долоні, – всі вони голосно, перед цілим світом заявили, що при всіх діланнях, мовах і заявах полякам ходить тільки про відбудування Польщі, що австрійська конституція, австрійський парламент і теперішнє домінуюче становище поляків в Австрії, – що все те тільки вигодні сходи, котрі мусять їх швидше чи пізніше запровадити в пожаданий храм Польщі «od morza do morza»⁴⁰.

Очевидна річ, що така незвичайна і одверто протидержавна маніфестація львівських поляків мусила звернути на себе увагу дуже широких кругів. У Відні і в Берліні взято її собі ad notam⁴¹, намісник крайовий побачився через неї дуже в немилім положенні супроти корони і в першім пориві невдоволення схотів зложити свій уряд, – деякі польські часописи, а особливо краківський «Czas», виступили з гострою доганою проти загорільців, компрометуючих «невчасними» вибухами польську справу. Правда, принципової дискусії про саму сутність тої справи і сей факт не викликав у польській печаті. Навіть ті газети, которі раді б якнайбільше уступів зробити русинам, которі бажають для всіх притиснених справедливості (як «Dziennik Poznański»), і ті не видять нічого аномального в тім яркім вибуху польських стародержавних аспірацій у Львові, т. є. будь-що-будь на руській землі. Вони признають, що вибух був невчасний, нетактовний, непотрібний, – але поза такі часто практичні, хвилево утилітарні погляди дальше не ідуть. Значить, коли б інша пора, відповідна констеляція політична, то виступати з такими аспіраціями у Львові чи в Києві – і овшім можна би. Правда, ми надто і надто добре знаємо наших галицьких поляків, щоб думати, що вони з власної волі і з власної розваги, навіть по найтяжчих і найстрашніших науках караючої всяку помилку історії, уступлять з раз занятого хибного становища. Коли котрий народ в Європі, то, певно, поляки найбільше мають вже з природи той дар – ігнорувати науку історії і обманювати самих себе до послідньої хвилі, коли, крім себе, нікого більше обманити не можуть. Хто перегляне історію польських повстань з нашого віку: в рр. 1831, 1846, 1848 і 1863, – той вичитає в ній кривавими буквами написану історію систематичного і неулічимого засліплення. Раз за разом кричачі, немилосердні факти говорили їм, що в нашім віці ідея старої Польської держави, ідея історичної Польщі мусить уважатися пережитою і безповоротно погибшою, – ні, з упертістю, гідною ліпшої справи, з ентузіазмом, викликаючим глибокий жаль, з правдиво трагічною фатальністю одно покоління за другим перлося в ту бездонну пропасть і погибало в ній. Раз за разом вони переконувалися, що всі мужики бувших польських земель, без огляду на народність, противні навіть споминкам про історичну Польщу, – а предсі жили в тім переконанні, що назва «Polska od morza do morza» є якимсь чародійським словом, котре, в свій час кинене в маси народу, мов іскра електрична, потрясе всі серця, підойме всі руки до відбудування того раю.

Найновіші факти, про котрі ми вище згадали, переконують нас, що помимо всіх тяжких наук історії та нещасна ідея, джерело численних польських помилок і наших нещасть, не загибла в головах наших загорільців і уважається єдино спасаючою і єдино обов’язковою для кожного добромислячого поляка. Розваживши добре всю слаботу аргументів, на яких опирається та ідея, а заразом всю безліч колізій, які вона за собою тягне, ми будемо мусити прийти до сього переконання, що голошення ідеї історичної Польщі в наших часах, а особливо на непольських землях, є ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів, ба навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж, і непатріотичним.

Що виказування і боронення ідеї історичної Польщі в нашім столітті принесло польському народові превеликі шкоди, сього, здається, і доказувати не треба. Повстання 1831 року принесло їм, крім зруйнування краю, також страту конституції Царства Польського, спроби 1846 і 1848 принесли їм різню в Тарнівськім і битву під Гдовом, де польський мужик стояв проти польського шляхтича, принесло їм бомбардування Кракова і Львова і слідуючу за тим довголітню реакцію бюрократичну в Галичині і в Познанщині; повстання 1863 року принесло також велике погіршення їх долі в Росії і, крім того, сталося знаком до загальної реакції в цілій Російській державі. А де ж користі всіх тих жертв? Чи, маніфестуючи живучість ідеї історичної Польщі по всіх колишніх «польських» землях, поляки розбудили в тих землях почуття прихильності до тої Польщі, єдності з нею? Сміємо сказати, що ні. Не тільки на Литві і Жмуді, на Волині і Україні, але навіть у Галичині, ба особливо в польській її частині, народ постав проти тої ідеї і проти її проповідників. Не ентузіазм, не масовий рух, а ненависть збудилися всюди проти історичної Польщі, – і той незаперечний факт пора би всім полякам, а особливо галицьким, добре собі затямити. Пора їм тямити, що патріотизм, маніфестуючий себе фразами «Polska od morza do morza», є не патріотизмом, а навмисною або ненавмисною зрадою на польській народності і на її кровних інтересах, котра той фразистий патріотизм без намислу посвячає для своєї утопічної цілі.

А між тим всі підстави, на яких опирається історичне становище державно-польських аспірацій, такі хиткі і слабі, що навіть воювати проти них серйозно не можна, що перший зараз луч критичного світла показує всю їх безпідставність. Бо покликуватись нині на те, що перед звиш ста літами була якась польська, хоч і з різнородних елементів, сяк чи так зліплена держава, – се прецінь не є ніякий аргумент, що така держава мусить і на будуче бути, навіть проти волі колишніх своїх складників. Держава (підчеркуємо тут слово «держава» в протиставності до «народу») доти тільки має права існування, доки справді существує; раз вона розсипалась, то се значить, що роль її яко такої назавжди скінчена. Історія не показує нам ані одного приміру, щоб держава (не народ), раз вимазана з ряду держав, здвигнулася коли-небудь після в своїй давній формі. Не менше дитинне є покликування наших поляків-державників на мнимі унії, заключені перед 300 чи 400 роками. Ми не вдаємося навіть в то, як і ким були заключені ті унії і як додержувалися уложені в них обопільні договори. Нам досить знати те, що в житті міжнароднім, богу дякувати, досмертних і нерозривних шлюбів поки що ще не заведено, що політичні трактати – а тільки такими і то в найліпшім разі можна признати давні польсько-литовсько-руські унії – заключаються в міру обопільних потреб, а зі зміною викликаючих їх обставин самі собою тратять свою важність і своє управнення в житті народнім.

II

Один з найголовніших аргументів, котрим поляки боронять ідею історичної Польщі, є той, що нібито Польща історична мала сповняти велику місію на Сході, була «przedmurzem Europy»⁴² супроти орд монгольських і татарських і несла свою культуру в дикі, безлюдні степи України, здобуті кров’ю її синів. Правда то є, що ідея культурного апостольства дуже принадна і спосібна розгрівати духу людського; жаль тільки, що історичні факти аж надто ясно свідчать, що місія Польщі лежала зовсім не тут, на Сході, що, впрочім, і та місія ніколи не сповнялася і що, отже, робити собі з неї право до реставрації історичної Польщі нема найменшої підстави. Бо пригадаймо собі, коли Польща була найсильніша? Безперечно, в добі Болеслава Хороброго, по битві на Песім полю, де той Болеслав поразив німців, і по викупленні тіла св. Адальберта, Болеславів похід на Русь був нещасливий, – і се повинно було показати і йому, і його наслідникам, що місія їх лежить не в руйнуванні і покорюванні братнього руського краю, а в обороні Слов’янщини проти німців. Се була, по нашій думці, правдива місія Польщі, до котрої, впрочім, перло її саме географічне положення. Головні польські ріки тягнуть до моря Балтійського, і доки б Польща була удержалась панею берегів Балтійських, доти могла би бути великою силою в Слов’янщині. А між тим вона звернулася на схід проти Русі, і що ж сталося? Не тільки що слов’янські племена між Одрою і Лабою – природні союзники і ленники Польщі – погибли під напором німецьких князів, але слідом за ними пішли і пруссаки-слов’яни на Помор’ю, т. є. німці забрали Балтійські береги і обсадили устя всіх великих польських рік, – замкнули Польщі її єдину природну дорогу до сили і розвою економічного. Очевидна річ, що, стративши ті безмірно важні форпости на Заході, Польща стратила з тої сторони рацію биту, побачилась сама в своїх інтегральних частях загроженою. Прастаре гніздо польського племені, Познанщина, стає чимраз більше німецькою домівкою, так як сталася нею в переважній часті щиропольська Сілезія.

У житті народів нема посвячення. Народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання. Коли поляки говорять, що місія Польської держави була – боронити Запад Європи проти східних дикарів, то ми з уваги на вичислені тут факти історичні скажемо, що се був найбільший політичний нерозум, була фатальна помилка поляків. Польща далеко сквапніше потребувала боронити себе саму проти напору західноєвропейського і властиво німецького хижацтва, проти різних «медведів» і «львів», аніж боронити той Запад проти татар, від котрих Польщі самій, а затим і Западові, дуже мало що грозило.

Але погляньмо тепер, як стоїть діло з тою ославленою місією на Сході. Що першого нападу монголів в 1241 році Польща не спинила, се річ певна, – а саме той перший напад був найстрашніший, і раз рішучо поражені монголи могли б були надовго остатись не страшними Європі. Від того часу повторяються поменші напади монголів і татарів майже рікрічно на східні часті Слов’янщини, повторяються і тоді, коли Русь Галицька перейшла під Польщу, коли і Литва та Україна з’єдинились з Польщею. Ніколи не могла Польща здобутись на сильну і систематичну оборону границь. Недавно видані люстрації замків оборонних в пограничних землях руських показують нам під Ягайлонами таке саме безладдя і недумство політичне, яке було і в XVIII віці. Татари ходили собі любенько в наші землі за «ясиром», гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю. Невольники стались головним джерелом їх багатства, – кості наших людей біліли і в Царгороді, і в Синопі, і в Смирні, і в Триполісі, a «przedmurze Europy», «шляхта українна», бенкетувала собі, кричала на сеймиках, гарбала маєтки і робила «заїзди», уживаючи свого придворного війська не для оборони границь, а для грабування своїх власних братів і сусідів. Найліпшим свідоцтвом про те, як сповнювала Польща свою місію на Сході, може послужити те, що за часів Степана Баторія Польща платила ханові кримському річний гарач 15 000 червонців і сама висилала війська коронні для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви і, значиться, повинно було бути найліпшим союзником Польщі. Вічно пам’ятні остануться слова Наливайка, котрий писав до короля польського, що за половину тих грошей, котрі Польща платить – і то безплодно – татарам, можна би на пограничних степах з українського народу витворити таку кордонову сторожу, проти котрої вся сила татарська не устояла би. Розуміється, що Польща тої ради не послухала, і козацтво клало голови в бою з поляками, замість що мало б оружно з ними іти проти татар і турків. За того ж Степана Баторія Польща понизила сама себе іще дужче, сповняючи роль ката на підданім турецькім Івані Підкові, претенденті до господарства Волоського. Єдиний факт, котрий поляки розтрублюють яко велику побіду західної культури над ісламом, – битва під Хотином, де зістав побитий султан турецький Осман, – доконаний зістав так, як повинна була б вестися вся східна політика Польщі. Козаки під проводом Сагайдачного з’єднались тут з поляками зовсім добровільно, на основі однаких прав; ватажок козацький стояв з своїми людьми осібно від шляхти, і шляхетські гетьмани не вглядали в те, що роблять козаки. Се тільки (хоч і не обійшлося без тисячних передрачок і прикростей) і хоробрість та відвага козаків довершили побіди.

Але се був факт єдиничний, незвичайний і не міг викликати рішучого звороту в політиці. Полякам завжди бажалось не рівноправності, а панування, не свобідної федерації, а поневолення. Вони воліли платити дань ханові кримському, як входити в вільні, хоч і як корисні условія з «хамами» і бунтівниками.

Коли вже й припустити, впрочім, що Польща мала якунебудь місію на Сході, то сповняти її могла вона лиш тоді, коли би була мала свобідний доступ і панування на берегах Чорного моря. Ріки Східної Європи тягнуть всі до тої великої котловини, котра становить невелике огниво, в’яжучи Європу з Азією Передньою. Пануючи на Чорному морі, Польща справді була б мала не тільки ключ до Царгорода, – була б в кожній хвилі могла загрозити тоє серце цілої сили отаманської, була би сталася правдивим передмуром християнства, не посвячаючись при тім ні для кого, противно змагаючись багатством і освітою швидше і безпечніше, ніж не одна західноєвропейська держава. Спосібностей до заняття такого домінуючого становища на Сході було багато; ненастанні походи козацькі на Чорне море, спроби козаків до заснування постійних і сильних кошів на устях Дністра і Дунаю, виразні і розумні ради козацьких старшин повинні б були отворити очі польським політикам на їх властиву ціль. Та ні! Польща не вміла здобутися ніколи настільки політичного розуму, щоб стати рішучо на одну дорогу, а то іще й на дорогу свобідного і чесного відношення до руського народу, котрий будь-що-будь мусив би був статися головним агентом тої східної політики, котрий за всі свої услуги Речі Посполитій домагався тільки рівноправності, а не хотів бути підніжком і підданим вельможної польської шляхти. Шарпана внутрішніми роздорами і «rokoszamy»⁴³, Річ Посполита проспала і добрі ради, і добрі случайності до опанування берегів Чорного моря і дійшла вкінці і тут до крайнього упокорення, коли турки забрали їй найкращі часті східної окраїни – Поділля з Каменцем аж по Збруч. Чи можна ж у виду всього того сказати, що Польща мала і сповняла яку-небудь місію на Сході? А оборона Відня через Яна Собеського, на котру поляки так люблять покликуватися як на найвищий тріумф своєї місії, була, по-перше, єдиничним фактом, котрий нічого не доказує в користь будучої реставрації Польщі, по-друге, була актом більше фантазії і чувства, ніж політичного розуму, а по-третє, була актом настільки припізненим, що коли б Польща до того часу сповняла була належито свою місію, то, певно, не потрібно б було Собеському бігати під Відень, бо турки могли б бути вже так ослаблені, що й не подумали б про напад на далекий Відень.

А між тим скільки-то горя, братніх усобиць і руїни покликала за собою диверсія поляків від заходу на схід! Замість боронити себе, а затим і всю Слов’янщину від походу німців, поляки своєю нещирістю і політичною безтактовністю та жадобою панування над своїми ж братами піднімали проти себе всіх, з ким тільки ввійшли в ближчі зношення, підняли проти себе руський народ, котрий, уладивши з ними дружні, братерські, федеративні зношення, повинен би був зовсім природно стати лицем до сходу проти татар і заразом служити полякам опорою в їх боротьбі з німецтвом. Тільки ж певна річ, що такий союз міг уладитись тільки на основі федерації при застереженні взаємної свободи і незалежності. Всі представителі Русі в перших часах унії політичної (від часів Ягайла) стояли саме на тім становищі, дуже ясно добачаючи його необхідність. Але полякам не того було треба. Перті з заходу німцями, вони перлись самі на схід, шукаючи тут панування і збагачення і находячи гріб. У тім гробі лягла остаточно й ціла історична Польща, безславно, покрита ганьбою. Її погробовці, що силувались саме на тих окраїнах знов воскресити її з гробу, забули про те, що хто погиб безславно і похоронений в не своїй землі, той не воскресне ніколи.

III

Коли б у нас була яка-небудь схильність до віри у фаталізм, то пильний розгляд в історії Польської держави і в теперішнім поступованні представників її традицій дуже міг би зміцнити нашу віру. Так і здається, що польські верховодячі сили з давен-давна призначені були на те, щоб не бачили ані своїх ворогів, ані своїх союзників там, де вони дійсно були. Ми вже показали фатальне непорозуміння поляків щодо історичної місії Польської держави, непорозуміння, котре мусило згубити її. Не менше фатальною сліпотою здаються бути поражені ті провідники Польщі і щодо вибору союзників та помічників.