Польська держава, стояча на границі між германством і слов’янством, під грозою винародовлення повинна була почути свою солідарність з слов’янством, а особливо з Руссю, і лучитись з нею по добрій волі проти німців. До того союзу повинні би були пристати і племена литовські, білоруські, а в дальшій лінії і великоруські. Очевидна річ, що в тих давніх часах, коли віросповідання становило важну і живу струну в національнім житті, політичний розум наказував Польщі і в тім взгляді єднатися з прочими слов’янами і відпирати від себе німецтво також під видом католицизму. Досліди нашого ученого крилошанина Петрушевича доказали, що східний обряд був первісним обрядом також і поляків, що саме після того обряду хрещений був перший король польський Мешко св. апостолами Кирилом і Мефодієм. Не могучи, однак, наразі остоятись проти німецької переваги, король той прийняв після католицизм, щоб не дати німцям поводу нападати на Польщу яко на край поганський. Що крок той був не тільки аполітичний, але і непопулярний, се доказують нам факти народного бунту по смерті Болеслава Кривоустого, коли-то польський народ мордував католицьких ксьондзів (німців), нищив церкви і рубав хрести. Народ дуже добре почував, що католицизм принесе йому також суспільний гніт, а королі повинні були почути, що він відділить їх від прочого східного слов’янства, а, породивши в них духа нетолеранції, з часом попхне до братовбійчої війни проти рідних, саме на утіху і користь їх відвічних ворогів, німців.

Взагалі мусимо сказати, що переняття католицизмом принесло Польській державі і польському народові необчисленні шкоди. З ким тільки в пізніших часах ввійшли в зношення поляки, відразу вивертали наверх свій католицизм, немов їжак свої колючки, показували дух нетерпимості і охоту до навертання, задаючи зараз на вступі брехню своїм обіцянкам. І так, напр., ославлена унія особиста з Литвою заключена була нібито на підставі автономії обох країн і обох обрядів, а між тим Ягайло, хрещений вже по гречеському обряду, зараз по приїзді до Кракова мусив другий раз хреститися по обряду латинському, – то значить, поляки в дусі помимо всяких умов уважали східний обряд поганською вірою, для котрої всі умови неважні (lereticis non est servanda fides⁴⁴). Ce і був після провідний принцип всієї русько-польської політики.

У кривавих і крайнє сумних війнах козацьких, побіч національного і соціального, зустрічаємо також виразно зарисований мотив релігійний. Руські братства ведуть довгу і завзяту боротьбу проти католицизму і унії. Спроваджені до Польщі єзуїти вносять з собою і інквізицію релігійну, і вже 1689 року гине перша її жертва, шляхтич Ліщинський, на огнянім кострі. Розпочинається доба пітьми, упадку і розкладу зразу умислового, а дальше і суспільного та політичного в Польщі. Інакше і бути не могло. Католицизм бо, як знаємо, є силою інтернаціональною і зовсім противною почуттю всякої народної окремішності. Єднаючися з ним, Польща саме підтинала в самім корені можливість свого існування, бо католицизм ставив її ворожо до Сходу, т. є. до її природних аліантів, а зате хилило її до Заходу, т. є. до сильніших від неї ворогів, котрих жертвою мусила вона статися часть по часті.

Всі нещастя, які навів католицизм на Польщу, зможемо зважити хоч у приближенні тоді лише, коли візьмемо на увагу, напр., той факт, що коли б не католицизм, то Польща, певно, була би притягла до себе і цілу Росію по смерті Годунова, і першого Самозванця, між тим коли невчасні католицькі замашки накликали на поляків тільки різню в Москві. А які би були наслідки того поєднання для цілого слов’янського світу, сього нині і найбуйнішою фантазією збагнути не можна.

Задалеко нас завело би, якби ми хотіли вичисляти всі політичні помилки поляків, до котрих довело їх уперте обставання при католицизмі. В їх нещасливих повстаннях XIX віку дзвеніла дуже виразно і католицька струна, ба навіть декуди уживано католицизму яко засоби до сфанатизування темних мас народу в цілях відбудування Польщі. У Познанщині уперте обставання при католицизмі навело на поляків всю ваготу культур кампфу і ідучого поруч з ним онімечення і, змусивши поляків дружитися з ретроградними католицькими фракціями, стягло і на них, що то завжди величали себе поборниками свободи і поступу, одіум обскурантів і ретроградів. Те саме повторяється і в Галичині, де польська шляхта з католицьких мотивів єднається з клерикалами німецькими, спроваджує на нашу Русь єзуїтів, уладжує формальні гоніння на трираменні хрести, агітує проти руського календаря, мішається до руського богослужіння, здвигаючи круг нього цілу систему надзору і шикани. Вічно одна і та сама історія, одні і ті самі поляки, котрі від часу анабаптиста Ягайла нічого не забули і нічого не навчилися. Там, де би треба єднати собі прихильників, вони з цілою усильністю роблять собі завзятих ворогів, а там, де би повинні бачити противника, вони запобігають ласки і в’яжуться в союзи. Ми не помилимося, твердячи, що ціла завзята ненависть до Росії викликана в дуже великій часті різницею віросповідань. Адже ж Прусси і Австрія так само причинилися до розбору Польщі, так само усмиряли польські повстання, хапали і морили по тюрмах польських конспіраторів, а прецінь на них не тільки не звернулася така горюща ненависть поляків, але противно: в Пруссах онімечені польські магнати, як Радзівілли, славляться підпорами трону, а в Австрії ціла верховодяча часть шляхти всіми силами поперлася до підпирання трону і династії з окликом: «Przy tobie, N. Panie, stoimy i stać chcemy!»⁴⁵ Не можна заперечити, що з вузько утилітарної точки погляду таке союзництво для шляхти мусить нести не одні користі, але з принципіально-політичної сторони се діло представляється далеко не так корисно. Не тільки австрійський двір, але і сама здорово мисляча (і тим самим невелика) часть шляхти понімають дуже добре, що багато більше від того, що досі дано галицьким полякам, на будуче Австрія не може їм дати і що затим мрії про відбудування Польщі через Австрію і крики на тему: «Наша делегація до Відня репрезентує весь народ польський» – є тільки дитячою забавкою здитинілих трибунів людових і політиків a la «polityk lwowski» з «Szczutka»⁴⁶.

Австрія не може дати галицьким полякам багато понад те, що дала їм досі, не ображаючи інтересів других провінцій і народностей, а спокійна, лавіруюча і з засади дефензивна політика Австрії є зовсім противна авантурничій політиці польських державників. Вже ті одні причини повинні би достатньо показати полякам, що, в’яжучись з Австрією, вони з-поміж трьох можливих союзників вибирають того, котрий їм найменше може дати. Але тут знаходить сук: Росія православна, а Прусси протестантські, досить підстав, щоб звернути свої симпатії до католицької Австрії. Католицизм і тут рішає в ділі життя і будучини народу. Бо розважмо наслідки сього союзу для інших частей польського народу. В Познанщині Прусси, занепокоєні перевагою поляків в Австрії, стараються їх зробити безсильними у себе – германізують, здобувають п’ядь за п’яддю польської землі в німецькі руки. Не менше занепокоєна тим і Росія, котора дуже добре знає, що всякий наріст польської сили в котрій-небудь з сусідніх держав при живих аспіраціях до відбудування Польщі є заразом хмарою, грозячою її спокоєві і цілості. І розуміється, Росія і собі не вважає потрібним давати полякам конгресовим більше свободи і самоправності – знов на шкоду цілого народу.

Інтереси польського народу і його будучини з географічного і етнографічного взгляду пруть до союзу з Росією, котора в разі запевненої симпатії і помочі поляків не тільки могла би найбільше дати польському народові, але, зробивши Конгресівку самоправною і національно обезпеченою областю, витворила би з неї зовсім природно центр притягаючий і опору національну для всіх окраїн польського народу, стоячих під сусідніми державами: для польської часті Галичини, Сілезії і Познанщини. Коли б не повстання 1831 і 1863—64 років, Конгресівка була б нині займала в Росії подібне становище, як Фінляндія, була б мала свою конституцію, рідну мову в школах і нижчих урядах, більшу свободу печаті, зборів і товариств і не була б потребувала проливати стільки крові на те тільки, щоб погіршити аж до безвихідності своє положення. Та ні, нещасні змагання до відбудування історичної Польщі і викормлена католицизмом антипатія до Росії, не міркована і крихтою політичного розуму, все те попхнуло поляків на хибну, похилу дорогу. Але і тут що показується? Росія, та Росія, на котру поляки-емігранти не мали досить слів ганьби і проклять (Nie mam na was hańby słowa, nie że język moj ubogi, lecz że piękna ludzka mowa, by się koloć⁴⁷ і т. д. Krasiński), – вона найменше потрафила зашкодити полякам помимо окричаної русифікації. Недавно опублікована конскрипція Варшави потверджує, що від р. 1830 до 1880, отже в 50 літах найтяжчого гніту, елемент великоруський у тім місті не змігся, а противно, ослаб! Очевидна річ, що противник, котрий є так безсильний для шкодження, а так потужний для помочі, роджений є властиво не на противника, а на союзника, тим більше що тільки свобідна Конгресівка може дати опору придавленій Познанщині проти поступаючого на схід великими і тяжкими кроками німецтва. Галичина, хоч би вона дістала від Австрії і золоті гори, і цілковиту перевагу польського елемента, і цілковите вимазання русинів з спису підданих австрійських, хоч би перемінилася яким чудом божим в цілковито і чисто польську країну, все-таки останеться заслаба, щоб допомогти Конгресівці, а особливо Познанщині. Тільки ж, звісна річ, ніяке чудо боже для порятунку поляків не станеться, і самі вони перестали вже його надіятися, а і в самій Галичині, скріпляючи свій натиск на русинів, вони скріпляють і будуть скріпляти реакцію народно-руську, – т. є. запобігаючи вгорі ласк і средств і сили для можливого відбудування історичної Польщі, вони рівночасно вдолині нищити будуть одну підвалину по другій, на котрих єдино могла б і повинна б основуватися їх власна, не історичнодержавна, але національно-етнографічна самостійність.

IV

Нашу попередню статтю постигла конфіската, і ми печатаємо в розділі III тільки оставшийся її недогризок, у котрім, впрочім, сказано є все, що потрібне для порозуміння нашої дальшої аргументації.

З дотеперішнього нашого представлення кожний ясно побачить, на яких-то слабих підставах опирається і до яких політичних помилок доводить поляків їх історично-польське становище. Але найкращим доказом слабості того становища є те, що самі поляки – не демократи-автономісти, але всі верховодці – бодай від 1848 року не вірять в силу і правоту того історичного становища, не вірять в ідею історичної Польщі. На око може таке речення видатись парадоксом, особливо коли зважимо стоси шовіністичних брошур з девізом «Polska w dawnych granicach»⁴⁸, копиці бесід, множество агітацій і цілу систему винародовлення, котрою вони віддавна стараються ущасливити нас – а все в імені історичної Польщі. Але при ближчій розвазі покажеться, що саме той їх гарячковий поспіх, раз, до цілковитого заперечування якої б там не було руської справи, а відтак, коли се показалося неможливим, до повертання русинів у поляки, то через латинізацію нашого обряду, то через касування нашого письма, то через випихання нашої мови з шкіл, з урядів і з товариства, – що саме ті їх ненастанні заходи зраджують нам, що фрази про історичну Польщу навіть в їх устах є тільки фразами і що вони в глибині свого серця дуже добре то чують, що Польща може бути тільки для поляків і складатися тільки з поляків. Стараючися зробити нас поляками в ім’я історичної Польщі, вони, самі про те не знаючи, стають на становищі не історичної, а етнографічної Польщі, т. є. саме на тім становищі, котре каже: Польща для поляків, але Русь для русинів. Винародовляючи русинів, поляки стараються посунути границю етнографічної Польщі дальше на схід, – але в принципі стоять очевидно за етнографічною, а не за історичною Польщею.

Правда, ми дуже добре се знаємо, що наші, особливо галицькі, поляки по старій пам’яті готові узнати кожного, хоч би і найліпшого поляка зрадником і запроданцем, коли він зважиться натякнути їм про етнографічну Польщу. Але нас, далеких від яких-небудь претензій до польського патріотизму, той взгляд не може і не повинен в’язати. Противно, яко один з народів, входивших колись у склад історичної Польщі, котрому тая історична Польща дуже і дуже солоно далася взнаки, ми всіма силами є і мусимо бути противні реставрації тої Польщі на руських і других непольських землях. Ми мусимо протестувати проти відбудування історичної Польщі будь в якій-будь формі: чи шляхетській, чи навіть демократичній, бо ми знаємо дуже добре, що всяка Польща в давніх границях значить для нас майоризацію, притиск, упослідження і – винародовлення. Але, відрікаючись від історичної Польщі, ми яко демократи і автономісти зовсім нічого не маємо проти Польщі яко проти Польщі не в давніх історичних, а в етнографічних границях.

Сприяючи з серця кожній народності, а тим більше слов’янській, і до того такій, з котрою доля поставила нас у безпосереднє сусідство, – бажаючи для себе невинного питомого розвою на власних народних підставах, ми бажаємо того самого і для поляків. Почуваючи аж надто доткливо погубність для власної народності тих кордонів, якими вона в теперішній хвилі є розчетвертована, ми живіше, ніж хто-небудь другий, могли б співчути і з поляками, остаючими під тим взглядом у подібнім до нашого положенні. Почуваючи незнищиму і історією в нас виховану ненависть до всякого гніту і насилля, ми бажаємо повної національної і політичної свободи і полякам. Але тільки під тим необхідним условієм, як вони раз назавжди зречуться опіки над нами, раз назавжди покинуть думку будувати історичну Польщу на непольських землях, а стануть, так само як і ми, на становищі Польщі чисто етнографічної. Правда, ми знаємо добре, що, відрубне взявши, і наші і польські сили будуть доволі слабі, але знов і то певна річ, що сила поляків ніколи не буде уґрунтована притиском і винародовленням других народностей, особливо в теперішніх часах, коли почуття народної самостійності і повної рівноти починає будитися во всіх і найменших народах: не тільки в русинах, українцях, але і в білорусах, литовцях, естах і др. Стерти з лиця землі всі ті народності в наших часах, зробити з них всіх поляків – до сього польські сили замалі, і всі спроби винародовлювання, яких вони тепер хапаються, виходять дуже нужденним і – скажемо прямо – дуже нерозумним і не політичним дражненням саме тих елементів, котрих розвій, і свобода, і приязнь для цілої будучності польського племені є безмінно важними.

Бо коли раз станути полякам одверто на етнографічнім польськім становищі і зректися узурпованої і на нічім реальнім не основаної гегемонії над всіми непольськими народами, то першим ділом їм прийдеться признати, що польського народу є не як вони досі твердять, а ледве 8 мільйонів, і що він, відтятий з всіх сторін від моря, розселений серед отвертої, малоплідної і досить убогої країни, з природи своєї засуджений на слабість і економічну, і політичну. А маючи се на увазі, розумні і тверезо в будучність глядячі поляки будуть мусити старатися позискати прихильність сусідніх племен, а головно племені русько-українського, заселяючого найбагатші в полуднево-східній Європі, а до того к морю і великим рікам прилягаючі землі. Є се до безперечності певна річ, що відірвана від нашої Русі Польща ніколи не може здвигнутися, але скорше чи пізніше станеться вся німецькою здобиччю. Але ж не менше певна річ і те, що силою придавити нашу Русь, винародовити її Польща також не зможе. Єдину поруку ліпшої будучності обох народів ми бачимо тільки в їх федеральнім зв’язку між собою і з другими сусідами, в зв’язку, основанім на якнайповнішій рівноправності і автономії кожного окремого народу, де б другий народ ніколи не мав права вмішуватися в домашні справи сусіда або держати над ним яку-небудь опіку.

Звісна річ, що натепер нам ще далеко до осущення таких ідеалів, і може бути, що декому навіть злишньою видасться наша розмова про такі діла в газеті, посвяченій справам «реальної політики». Але ми надіємся, що кожний так мислячий змінить свою мисль, коли розважить ось що:

Реальною політикою ми називаємо таку політику, котра, спираючись на докладних студіях минувшості і теперішності, може дати нам якнайясніші і найдальші вказівки взглядом нашого будучого поступування. Без далекоідучих і ясних провідних ідей нема нині ані писателя, ані тим менше доброго політика, – а таких провідних ідей у першій-ліпшій хвилі на дорозі не знайдеш, – вони мусять бути витворені життям, викормлені сердечною кров’ю народу, вони є його найдорожчою і найсвятішою скарбницею. Хоч і як далеко в памороці будучини блищать вони як ідеали, то прецінь у кожній даній хвилі, при кожнім дрібнім практичнім кроці не є то все одно – мати або не мати провідних думок, так як не все одно, вирушаючи в дорогу, знати або не знати наперед, чи ідемо до Києва, чи до Кракова. Хто уважно перегляне нашу минувшість, особливо за послідніх 30 літ, тому аж надто ясно стане, що саме найбільша часть наших політичних блудів походила з того, що ми пішли наосліп, без виразної програми, не знаючи, чи ми ідем до Києва, чи до Кракова, чи до Москви, а кінець кінцем вийшло з того, що попросту моталися і топталися на місці і, стративши не одну щасливу пору ділання, опинились нині на незавиднім становищі політичного зера.

От чому тепер, у тяжку для нас пору шарпаючих нутро наше польсько-шовіністичних агітацій, нам дуже на часі всесторонньо вияснити собі своє становище, свої цілі і дороги не тільки взглядом себе самих, але і взглядом наших найближчих сусідів. Заглядаючи на підставі пізнання теперішності і минувшості дальше в будучність, аніж можуть заглянути вони, засліплені своєю партійною вузькоглядністю, ми сміліше зможемо боротися з противностями, наберемо тої певності і того політичного такту, що пливе з ясного зрозуміння ситуації і всіх її консеквенцій. Стоячи сильно на нашім демократичнім і федеральнім становищі, працюючи серед власного люду над його добром і здвигненням, ми згорда будемо дивитися на рівно безсильні, як безтактні замахи наших противників, – противно, з свого ясного і високого становища зможемо їм подати слово остороги і вказати пропасть для їх власної справи, котру вони коплють власними руками, роздуваючи сквапливо ненависть проти себе у сусідніх з ними племен. З того становища ми зможемо ad oculos⁴⁹ виказати їм, що згідливе і братерське – не опікунське і не кулачне – поступування з нами лежить більше в їх власнім, ніж у нашім інтересі, так як без нас вони ніяк обійтися не зможуть, а нас придушити і стерти з лиця землі тим паче не зможуть, – і що затим політичний розум і так їм самим наказує якнайскорше закинути всякі агітації проти нашого обряду і нашої народності і їм першим простягнути до нас руку згоди і признати нам всі застережені наші права.

Не говоримо яко ідеологи. Ми любимо доводити кожну думку до ідей консеквенцій, хоч і як не раз ті консеквенції суперечні з дійсністю. Але все-таки, бачиться, ніколи то не зашкодить, як би то якась справа «по-божому та по-людськи» повинна бути. Що ми, проте, ані на хвилю не тратимо з очей і живої дійсності, що ми дуже добре знаємо, чого нам тепер від неї надіятися, а чого ні, се ми чей же не раз доказали в попередніх статтях, заміщених у «Ділі». Що поляки не протягнуть до нас руки до згоди, не зречуться добровільно над нами опіки, не стануть на чисто демократичнім і федеральнім становищі етнографічної Польщі (а бодай не швидко стануть на нім) – се ми, пожалься боже, дуже добре знаємо. Але саме для того іще і іще раз кажемо: тим гірше для них!