Перш ніж перейти до більш детального опису празької виставки, хотів би звернути увагу на ще одну обставину, на мою думку, дуже важливу і характерну для чехів. Маю на увазі їх працездатність і спосіб мислення, які просуваються не лише швидко, а й безперервно, без відпочинку, послідовно, не вихоплюючись вперед понад сили, щоб згодом, виснажившись, впасти на півдорозі і нидіти роками. Велике народне зусилля, яким, безперечно, можна вважати празьку ювілейну виставку 1891 р., не тільки не вичерпало фізичних, фінансових й інтелектуальних сил чехів, але, можна сказати, їх подвоїло і потроїло.
Я був тоді присутнім на з’їзді прогресивної слов’янської молоді. Можу без хвастощів сказати, що представники польської і української молоді мали тоді перевагу над чеською молоддю щодо теоретичних знань, широти і зрілості суспільних і політичних поглядів; вони мали переважаючий, вирішальний вплив на складання і формулювання програми прогресивної слов’янської молоді в Австрії.
Відтоді минуло чотири роки. Що сталося у нас за цей період? Польський молодіжний прогресивний рух розтанув майже безслідно; український, що втілився в організації радикальної партії, після короткочасного спалаху енергії значно ослаб і якщо сьогодні залишив сліди, то хіба лише серед простого народу, бо серед молоді наступила деяка реакція і занепад політичної думки. А тим часом у Чехії на основі тогочасної програми виникла могутня прогресивна партія, що, незважаючи на поразки, яких зазнала у великому судовому процесі омладіни і яких завдало їй виняткове становище, здобуває дедалі міцніший ґрунт в усій Чехії і Моравії і вже сьогодні є суперником пануючій партії молодочехів, а з часом, безперечно, набереться ще більше сил.
Саме цю послідовність бачимо і в кожній іншій ділянці. З невеличкого етнографічного і ретроспективного відділу на виставці 1891 р. виросла велика краєзнавча виставка 1895 р. Але й цим чехи не обмежились, і вже сьогодні дуже серйозно обговорюється питання збереження великої кількості цінностей теперішньої виставки для використання її як основи у великому крає- і народознавчому чеському музеї, що має бути створений у Празі. Беручи до уваги великі практичні здібності та енергію людей, які це задумали, можна сподіватись, що музей незабаром стане доконаним фактом. Те, що він щодо багатства матеріалів, добору і систематизації експонатів уже з самого початку створення буде, безперечно, найбагатшим з-поміж усіх провінціальних музеїв Австрії, – в цьому вже сьогодні сумніватися не можна.
Як відомо, теперішню виставку влаштовано на тому самому місці, що й попередню, використавши значною мірою ті самі павільйони, що були на виставці 1891 року, хоч план теперішньої виставки дещо інший. У центрі її – величезний «народописний» павільйон, у якому міститься переважна більшість зібраних експонатів. Біля його входу гарний сквер з квітами, обабіч – широкі вулиці, де, крім менших павільйонів й адміністративних приміщень, по обидва боки скверу стоять два великі будинки; в одному міститься «музей міста Праги», в другому «виставка чеських товариств».
Перед центральним павільйоном – невеличкий круглий концертний павільйон, де щовечора грає оркестр. Праворуч від головного входу етнографічного павільйону великим півколом розташувалися павільйони: шкільний, сокольський36, пожежної охорони, городництва, далі археологічний, відомий під назвою «пра-епоха чеської землі». Трохи віддалік – оригінальна будівля – справжня копія середньовічного замку, збудованого над урвищем, обнесеного глибоким ровом з перекинутим підйомним мостом. Замок мурований з тесових каменів, з високою вежею, бійницями, великою брамою і має назву «граду Кокожина»; він містить у собі, крім діорами, яка зображає «розгром Сасів під Грубою скелею» – епізод, взятий із однієї з поем, що входять до складу «Короледворського рукопису», багату колекцію давньої чеської зброї, починаючи від пращ і крем’яних стріл доісторичної людини і кінчаючи XVII сторіччям.
У сінях замку загальну увагу привертає важкий масивний віз, який застосовували в гуситських війнах, – оригінальна річ, що служила як для транспорту, так і для спорудження рухомих укріплень, або так званих таборів. Відомо, що від гуситів тип такого воза перейняли українські козаки. Кожний із перелічених тут павільйонів сам по собі є чудовою ілюстрацією до певних сторін життя і розумової праці чеського народу.
Увійдім, наприклад, у шкільний павільйон. У головному залі – скульптура Коменського, усі видання його творів і те, що може ілюструвати розвиток чеських шкіл від часів незабутнього творця сучасної педагогіки. А саме старі пожовклі видання букварів і чеських підручників, друкованих огидним «швабахом»37, шкільні зошити з розмальованими ініціалами на титульних сторінках; безліч моделей шкільних будинків, починаючи від старих, скромних, перетворених у школи сільських халуп, кінчаючи сучасними дво- або триповерховими спорудами, здебільшого мурованими, зрідка дерев’яними, з городцями, розсадниками фруктових дерев і т. п. А от усе внутрішнє обладнання сільських шкіл з безліччю наочного приладдя: карт, креслень, моделей навчальних предметів, колекцій з природознавства, ручних виробів, гімнастичних приладів і т. п.
Усе це не звалене в одну купу, не зібране з різних місцевостей з метою показати найкращі речі для створення ідеальної картини, яка в дійсності не існує. Ні, тут представлено експонати від кількох десятків округів – міських і сільських, багатших й убогіших – майже фотографічне відтворення картини народних шкіл разом з усім, що в них є. А поруч сотні фотографій із зображенням шкіл, вчителів, шкільної дітвори. Але навіщо тут фотографії, якщо кожного дня сюди приводять сотні шкільної дітвори. Мов струмки з усіх кінців країни, пливуть день у день на виставку численні лави шкільної дітвори, хлопців і дівчат, з учителями і вчительками, з піснями, прапорцями і табличками, що вказують, звідки вони прибули.
Протягом тижня, який я провів у Празі, таких екскурсій пройшло принаймні 20. Дітей розподіляли на групи, водили їх непоспіхом, не підганяли, не втомлювали, а під час оглядин влаштовували для них довгі відпочинки, давали перекусити, так що ввечері вони виглядали так само бадьоро, як і зранку. Я замилувався, дивлячись на них: з їхніх облич, одягу, рухів було видно, що чехи люблять своє майбутнє, своє молоде покоління так само палко, так само розумно, як і своє минуле.
З яким захопленням біля дітей юрмилися люди, коли ті, оглянувши виставку і відпочивши, виходили на майдан, щоб почати свої звичні ігри й танці. Якими сердечними, ласкавими вигуками заохочувала, підбадьорювала публіка цих дітей! Ось школа для дівчат з якогось містечка поблизу Праги танцює під звуки народних пісень. Простенькі танці і пісеньки, схожі на наші веснянки і гагілки. Дівчата спочатку, як видно, трохи соромляться публіки, що придивляється до них. Та незабаром вони жвавішають, танок і пісні стають бадьоріші;
танок не втомлює, бо в ньому немає поворотів, а тільки розмірені кроки, підстрибування, рухи руками і головою – тобто елементи здорової, раціональної гімнастики. Дивлюсь на цю дітвору, милуюсь її охайністю, вільними рухами, інтелігентним виразом обличчя, дружнім і товариським ставленням до неї вчителів – і сльози навертають на очі. Згадуються мені наші бідні, немиті, нечесані, рабські галицькі школи.
– Ну, а у вас в Галичині є щось подібне? – запитує мене один знайомий чех.
Не встигаю йому відповісти, бо в цю мить починається новий танок і нова пісенька. Дівчата йдуть парами по колу, припадаючи в такт на ліву ногу, і співають:
– Та ж далебі! Це політична пісня! – вимовив якось мимоволі, забуваючи де я.
– Політична? – здивувався мій співбесідник. – Ні, пане! Це звичайний дівочий танок «трначік». Хіба у вас немає таких ігор?
– У нас, пане, переводять учителів «за службовими причинами», – вимовив я, щоб принаймні чим-небудь виявити оригінальне обличчя наших народних шкіл. – А у вашому «трначіку», безумовно, побачили б у нас політичний натяк, якесь порушення спокою, і на даному педагогові поставили б хрестик.
Поштивий чех роззявив рота, не знаючи, жартую я чи кажу серйозно. А тим часом дівчата починали вже інші танці, співали іншу пісеньку, остання строфа якої знову мені схожа на отруєне вістря політичного натяку:
Довго у мене в ушах звучала ця пісенька. І пізно вночі я думав про те, коли ж той «городник» у нас викопає хрін і викине його геть, – хрін, який фальшиво вдає з себе розмарин і захаращує наші бідні народні стосунки?
4. Жіноча гімназія
Коли я вже торкнувся школи, не можу замовчати однієї речі, якою я дуже зацікавився, їдучи до Праги. Маю на увазі першу жіночу гімназію, яка була відкрита завдяки заходам жіночого товариства «Мінерва», – гімназія, у якій цього року вперше відбулися урочисті екзамени на атестат зрілості. На жаль, на виставці я не знайшов жодного сліду діяльності цього закладу, яким чехи випередили, можна сказати, усі європейські народи, бо гімназії і середні школи взагалі якось лишилися поза увагою сьогоднішньої виставки. Дякуючи, однак, директорові цього закладу проф. Фр. Прусіку, відомому чеському філологові, я одержав статут «Мінерви», декілька звітів нової жіночої гімназії і на основі цього матеріалу, за який висловлюю прилюдно подяку шановному директорові, подаю деякі відомості про цей заклад.
Вважаю, що справа ця тим більше цікава, що і в нас уже кілька років жваво обговорюється питання про створення подібної гімназії, але, на жаль, у нас воно й досі не вийшло із сфери проектів або, в кращому разі, петицій до різних представницьких інстанцій.
Товариство «Мінерва», мета якого дати загальну освіту жінкам, утворилося на початку 1890 р. (статут затверджено 16 червня цього ж року). Мету товариства визначає § 1 статуту: дати дівчатам, які виявлять відповідну підготовку, вищу освіту, а точніше, підготувати їх до навчання в університеті. Це не перше товариство такого роду в центральній Європі, хоч воно перше в Австрії. 1888 р. створено аналогічне німецьке товариство у Веймарі під назвою Verein für Frauenbildungsreform. Чеське товариство, однак, було першим, яке від дискусій і петицій перейшло до дії, бо зразу ж після його створення ініціатор товариства відома чеська поетеса Елішка Красногорська звернулася до п. Франтішка Прусіка з проханням розробити план навчання у майбутній жіночій гімназії.
Пан Прусік із запалом узявся до діла. Поклавши за основу те, що жіноча гімназія має доповнити освіту, яку одержують дівчата у вищих жіночих школах й інших аналогічних закладах, проф. Прусік первісно розподілив увесь курс навчання в гімназії на 5 років, а саме 1-й рік – підготовчий клас, у якому шкільна підготовка, здобута ученицями в інших закладах, мусить бути доповнена уроками латинської і грецької мов, а також фізики з тим, щоб сума знань відповідала знанням хлопців, які закінчили нижчу гімназію. Однак після року випробування, яке, щоправда, пройшло успішно, але потребувало чималих зусиль (щотижня було 12 годин латинської мови, 6 годин грецької, та, незважаючи на те, всього, що треба було, не пророблено), підготовчий курс було розділено на два роки. Усіх класів є 4, що відповідають чотирьом класам вищої чоловічої гімназії.
План навчання було затверджено шкільною крайовою радою. У вересні 1890 р. почали записувати до підготовчого класу. Було прийнято 53 учениці, з яких майже всі провчилися рік і з яких після першого півріччя 33 одержали свідоцтва з відзнакою, тільки одна через брак здібностей вибула у другому півріччі, так що остаточно в наступному році перший клас розпочав гарний загін – 51 добре підготовлена учениця. За національністю всі були чешки, 21 родом з Праги, 27 з провінції, 2 з Моравії і 1 з нижньої Австрії. Більша половина дівчат походила з середньої верстви – це доньки чиновників, учителів, протестантських священиків і т. п. (всього 30); доньок селян було 3, ремісників і промисловців – 9, купців – 2, робітників і прислуги – 7. Щодо віку, – переважній частині дівчат виповнилося 14—16 років; тільки дві були молодші (по 13 років), а 9 старших (одній 20, трьом по 19, п’ятьом по 18 років).
Крім початків грецької і латинської мов, учили чеську мову (3 год. щотижня), релігію (1 год.), історію і географію (по 2 год)., фізику (1 год.), німецьку мову (необов’язково, але її відвідувало 46 учениць, на тиждень 3 год.), педагогіки, співу і фізкультури (по 1 год). В обох півріччях підготовчого класу всі учениці дістали за поведінку відмінну оцінку, 22 учениці встигало добре, 27 нижче за добре, а 2 посередньо. Під керівництвом директора, класного керівника, класної дами та інших вчителів учениці мали протягом року 4 екскурсії, а саме – дві з навчальною метою (на ювілейну виставку і до празького музею), а дві розважального характеру на околиці Праги. Слід також відзначити, що з самого початку навчання відбувалося в одну зміну – від восьмої до пів на другу взимку і від сьомої до пів на першу влітку, причому після другого уроку – перерва становила 10 хв., після третього – 15 хв., а після четвертого – 30 хв. Такий порядок схвалено вчителями і батьками.
Одне з найцікавіших питань як педагогічної, так і суспільної точки зору: скільки учениць, що так гарно і з таким запалом розпочали і закінчили підготовчий клас, пройшли курс дальших чотирьох років навчання і витримали випробування екзаменів на атестат зрілості? Останній звіт, складений цього року, дає нам такі відомості: з 51 дівчини, що закінчили перший підготовчий клас, дійшло до випускних екзаменів наприкінці 1895 навчального року тільки 18; найстаршій з них було 23 роки, наймолодшій 18. Одна із випускниць була донькою селянина, одна робітника, одна ремісника, одна промисловця, решта (14) – доньками службовців, учителів, лікарів і т. п.
Пильнішої уваги заслуговує звіт про перші іспити на атестат зрілості в цій гімназії. З 18 учениць, які успішно закінчили четвертий клас (в тому числі 6 з відзнакою), приступило до випускних іспитів 16, з відзнакою склало 3, на добре склало 7, відпало 2, 4 дозволено складати іспит після канікул з однієї дисципліни. Результат цей можна вважати блискучим, оскільки дівчатам довелось подолати більші труднощі, ніж хлопцям, а саме: 1) за 5 років вони мусили оволодіти навчальним матеріалом, на який хлопці витрачають 8 років, 2) жіноча гімназія досі не має права публічної гімназії, і тому під час випускних екзаменів їх питали з інших предметів (релігії, натуральної історії, початкового курсу філософії), яких не питають під час випускних екзаменів в публічних гімназіях, 3) в публічних гімназіях відмінників звільняють від питань з деяких дисциплін, чого не було тут, нарешті, 4) приймати випускні екзамени в жіночій гімназії доручено вчителям інших закладів, тобто таким, яких учениці не знали, а отже, не могли пристосуватись до їх методу опитування і вимог.
О проекте
О подписке