Українці всіх україн, єднайтеся!

Сучасна дума про третього брата

Виступ на І Конгресі українців незалежних держав колишнього СРСР 22–23 січня 1992 р.

Кажуть, що нас за часів Богдана Хмельницького було стільки ж, скільки і наших північних сусідів. Правда, історик Тарас Гунчак нас попереджає: коли ми приєднувалися за Переяславською угодою, то Москва територіально і загарбницьки вже сягала Тихого океану. Руські, або ж українці, дорівнювали москалям, або московитам. Згодом черкаси, або ж руські, стали українцями, а московити – руськими. Вже сто років тому (перепис 1897 року) українців було до тридцяти мільйонів, а росіян – до п’ятдесяти. Зараз українців у межах України майже стільки ж, як і сто років тому, а росіяни побільшилися втричі, і стало їх сто п’ятдесят мільйонів. Коли б українці розвивалися таким темпом, як росіяни, за цих останніх сто років, їх було б до ста мільйонів. Отож – де ж ми загубили половину свого народу, де ми загубили мінімум п’ятдесят мільйонів, де ми загубили свою половину? І чи зможемо ми коли не знайти їх на запилюжених манівцях історії, то бодай якось або чимось компенсувати болісну і трагічну цю недостачу? Коли живемо кількісно напівнародом, напівісторією, напівминулим, то, може, і напівмайбутнім? Мов паралітики з блискучими очима, – згадайте Лесю Українку.

Я дивлюся на наше велелюдне зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває, коли здійснюється, нарешті, давня і велика мрія всього життя. Та водночас не полишає і присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з наших поколінь? Кому завдячуємо цим – безликій, невблаганній силі під назвою Історія чи таки ж і самим собі? У пошуках відповіді на це запитання запитань для великого нашого народу вдивляємося у приклади інших, різного віку націй, чиє насіння розсівалося по всіх континентах, та й іноді дивуємося: чи такою вже пекучою є потреба їм збиратися докупи на рідній землі, аби радитися, як усім жити далі? Тим самим, скажімо, німцям, французам, іспанцям чи навіть полякам. Звичайно, про це їм краще відомо, але одне цілком очевидне: за ними довший чи коротший час стояли і стоять міцні фортеці національних держав, і кожен мав і має вільний вибір – повернутися до рідної домівки, на землю батьків, чи жити серед інших народів, залишаючись самими собою.

Для нас, українців, такого вільного вибору майже не було. Ми навіть не могли поремствувати, опинившись за межами України, що наша держава дбає не про нас. Не було нашої держави. Під різними назвами на нашій не своїй землі вкорінювалися сатрапії інших держав-метрополій з-поміж сусідів зі сходу й заходу, півночі й півдня, які наче заповзялися якщо не викорінювати Україну на Україні, то безкінечно випробовувати нашу добрість і життєздатність своєю агресивністю.

Існує чимало націй, яких століттями підбивали під себе та гнобили інші нації. Трагічна унікальність історичної долі українства полягає ще й у тому, що нас шматували та роз’єднували водночас різні держави – Литва і Польща, Туреччина, Австро-Угорщина, Московія. Це не претензії до нинішніх спадкоємців цих держав. Це слід пам’ятати нам самим, коли комусь із нас іноді кортить аж надто картати наших предків за розбрат і незгоди. У різні боки ставали вони обличчям до напасників і гнобителів, отож бувало, що спинами стояли одне до одного. А коли оберталися віч-на-віч, то не завжди і не одразу впізнавали своїх. І так цілих тисячу літ. Відлуння тієї, сказати б, багатофронтовості чи різнофронтовості відчуваємо навіть сьогодні, коли не лише зі слів суфлерів-чужинців, а самі ще межуємося на західняків і східняків, поліщуків чи степовиків. І дай нам Боже розуму і волі, аби сьогодні українець Слобожанщини не почувався чужинцем у Галичині і навпаки. Відчуттям єдиної кревності здолаймо поняття діаспори в самій Великій Україні, і тоді побачимо, як притлумляться найболючіші проблеми існування українців на діаспорах у далеких і ближчих державах. Ось чому від самого початку боротьби Руху за незалежну самостійну Україну навіть не закликом, а закляттям нашим лунає: «Єдність! Єдність! Єдність!». І хай залишається це нашою палкою молитвою і непорушною присягою й надалі.

Любі побратими і посестри! Багато є цілей, завдань, які ми ставимо і ставитимемо на цьому українському форумі, але кожне питання бачиться мені як складник того великого рівняння, з якого слід вивести один-єдиний результат: реальна, цілковита державність нашої України. Ми вітаємо одне одного з уже потрійним проголошенням незалежності України, одначе 16 липня 1990 року, 24 серпня і 1 грудня 1991 року можна порівняти ще тільки з зачаттям, родинами і хрестинами (чи радше – з Різдвом і Водохрещею) нашої нової Української держави. Коли вона заговорить на повен свій голос, зробить перші упевнені кроки по землі та почне зростати і міцніти – це, власне, залежить від того, наскільки буде мужніти, розумнішати, ставати працьовитішим і непохитнішим наш патріотизм – усіх купно і кожного зосібна.

Мені здається, що саме на цьому вселенсько-українському вічі, окрім багатьох практичних завдань наших спільних дій надалі, годилося б нам спекатися і деяких шкідливих, отруйних міфів, які століттями творили про нас і наші недруги, та й ми самі.

Перший, і найпричіпливіший, той, що й досі висотує нашу національну енергію, є міф про те, ніби українська нація якщо не геть позбавлена державотворчих властивостей, то буцім має їх не досить. Сумніви подібного кшталту роз’ятрювали душу і волю навіть не одному з великих українців у минулому, сіяли розчарування, послаблювали потугу до порятунку народу. Цю хворобу не цілком безуспішно трансплантували в національну свідомість, особливо на терені так званої Радянської України в складі СРСР, не лише російська розумова еліта, а й українські більшовики, серед яких одні за самовбивчим покликанням, інші через засліплення виступали воістину могильщиками, гробокопателями власної нації. На кожного новонародженого українця чекала змалечку ідеологічна лоботомія, щоб він довіку не знав про нескінченну боротьбу своїх предків за гідне місце нашого народу серед інших держав. Героїчна козаччина Богдана Хмельницького та Івана Сірка, державницька політика Івана Мазепи, збройна боротьба за своє існування УНР 1917–1918 років, звитяжні подвиги вояків ОУН-УПА, вся безперервність жертовних національно-визвольних змагань кращих синів і дочок України аж до останніх років обпльовувалися і мерзилися, аби у казані брехні під шаленим тиском кривавого терору і репресій вивести новий тип українця – пахолка інших держав, а не будівника власної. Іноді скрушно нарікаємо, що чужим і власним нашим селекціонерам таки вдалося обернути частину українців на зденаціоналізований гібрид, вивести якусь кількість покручів, прищепити гілку вовчої ягоди до української калини. Побіймося Бога! Кому останні два роки не довели увіч, що українська нація – нерозчинна, що за всіма законами живої природи навіть штучно виведена свідомість, врешті-решт, повертається раніше чи пізніше до своїх предковічних національних генів, той справді знесилюється і капітулює як патріот. Студентська жовтнева революція в Києві 1990 року, масове поширення ідей Руху, які посіялися навіть у головах його супротивників, і, нарешті, референдум 1 грудня 1991 року, а також повсюдне зростання національної свідомості українства в несприятливих умовах на найдальших просторах колишнього СРСР – це симптоми необоротного й остаточного одужання нації. Хіба не достатні підстави для віри в безсмертя українства?

Щоправда, якби не це, не сьогоднішнє воскресіння Української держави, вірус самоїдства ще точив би душі багатьох із нас. І за давньою традицією багато високих українських умів і роботящих рук піддавалися б на таку зрозумілу людську спокусу – шукати талану в розбудові чужих держав. Чужої науки і культури, чужої армії і господарки. Чужої моці і чужої слави. Від часів Мелетія Смотрицького з його «Плачем» за десятками славних українських князівських родів, які пригорнулися до Речі Посполитої і небачено зміцнили чуже королівство проти власного народу, від участі цвіту українства у побудові Петровсько-Катерининської Російської антиукраїнської імперії – і аж до шалених сучасних атак на незалежність України з боку «обрусевших інородців» українського походження з Москви і Петербурга; до прикрої, самовбивчої участі «русскоязичних інтерів» – українців у московській стратегії придушення місцевої національно-визвольної боротьби в колишніх республіках СРСР – і досі подибуємо наших співвітчизників як найактивніших державотворців для інших націй і народів. Сподіваймося, що тисячолітній відплив національно-творчих сил, перетворення їх для українського народу в «пропащу силу» нині зміниться на зворотний вектор-приплив до рідної землі, «на тихі води, на ясні зорі». Не може бути, щоб ми, такі незамінні мастаки будувати чужі держави, не зуміли чи не захотіли збудувати власну, коли всіх кличе зараз рідний народ. Не є і не може того бути, щоб Україна значилася на етнографічно-політичному глобусі як місце світової національної аномалії. Могутня сила національного духу одного з древніх історичних народів через тисячоліття відновила свою державу біля гори Сіон. Магніт Руси-України, Київські, Канівські і Карпатські гори, степи Півдня і простори Лівобережжя – ось що творить українську землю обітовану, скільки б і хто б не розсіював нас по світах і силкувався асимілювати у нашій праісторичній власній ойкумені.

Інший міф, що є неабиякою духовною чужинецькою зброєю масового ураження – це алогічний, параноїчний міф про український націоналізм як щось украй неприйнятне для інших націй і мало не сороміцьке для самих українців. Здавалося б, ця сюрреалістична, абсурдистська маячня мала бути давно висміяна світовою громадською думкою, якщо така існує і розраховує на респектабельність. Та саме зараз, коли Україна, один з фундаторів ООН, – через майже 50 років хоче здобути нарешті свій нормальний, законний і повноправний статус члена світового співтовариства, українським націоналізмом лякають і інших, і самих українців. І що є найсмішнішим, продовжують фабрикувати цей міф інтелектуали сусіднього народу, в якого національна російська ідея є альфою й омегою суспільної свідомості, наріжним каменем духовності. Проти українського націоналізму сьогодні в Росії консолідувалися всі, хто ще вчора чубився і гризся за владу: комуністи і демократи, націонал-фашисти і гекачепісти, ліберали і монархісти, для яких Російська імперія під будь-яким штандартом була, є і буде «юбер аллес».

Ми, українці, маємо право і обов’язок сказати перед лицем людства французам, німцям, англійцям, американцям, японцям, китайцям, арабам і всім іншим спільнотам, яких Бог благословив бути різними, позначив він і нас чіткими національними властивостями: хіба не ваш органічний, благословенний націоналізм дав вам силу вкоренитися на нинішніх своїх територіях, став архітектором ваших держав і окреслив кожній нації її спосіб життя? І скільки б ви не інтегрувалися, хоч би як вдосконалювалося світове співтовариство народів, жодна з ваших держав навіть гадки не має денаціоналізуватися у своїй основі. То, може, й Україні дозволите нарешті стати схожою на вас? Запитання наївне. Але більш наївно і недалекоглядно віддавати перевагу в міждержавних світових відносинах тяжко хворій на імперіалізм Росії перед мирною і толерантною щодо інших націй країною. Якби століттями відпрацьована до віртуозності міжнародна великодержавна пропаганда Росії і тепер важила більше, ніж міжнародна справедливість і здоровий глузд, довелося б визнати, що провина українців перед людством полягає лише в тому, що ми вогнем, мечем і підступністю не завойовували колоній в Азії, Африці і обох Америках, не винищували і не грабували інших націй і народів. Але погодитися з цим було б не по-божому з точки зору всіх релігій. Ну а коли світ і досі тримається винятково на печерному праві сильнішого й агресивнішого, то це означало б, що і Статут ООН, і міжнародне право є чистісіньким лицемірством.

Про це на часі нагадати саме зараз, коли нові російські володарі заходилися будувати ще одне диво світу – демократичну імперію. Коли в Кремлі вже не потай, а відверто готують свою найбільшу в світі армію, якій, хвалити Бога, так і не вдалося завоювати планету, для нового, другого в XX столітті, походу на Україну. Погрози застосувати щодо України «югославський варіант», здається, стали щоденною повинністю єльцинської команди. Сподівання, що цього разу умиротворення нового світового агресора і палія війни вже за рахунок України буде удатнішим і щасливішим для західної цивілізації, ніж колись у Мюнхені, не виглядає зрілим і розумним.