Тут не місце дорікати чи виправдувати поета. На думку приходять слова Святослава Гординського про мистця Миколу Глущенка, котрий за кордоном виконував агентурні завдання під наданою йому чекістами кличкою «Ярема». З цього приводу Гординський писав: «От і маємо тут портрет одного українського інтелігента у сталінській дійсності, а подібних до нього було (і ще є) напевно тисячі, які мусили пристосовуватися до визнаної тепер уже навіть самими комуністами, як злочинної, сталінської забріханої системи. Майбутній розгляд таких і подібних документів стане добрим матеріялом для з’ясування того, як виковувалася чи ломилася або пристосувалася українська людина в тому кошмарному чорториї, що був оздоблений вилитими з бронзи статуями колишніх богів, яких тепер сам народ скидає з їх високих п’єдесталів».^[8]

На щастя, світ не стоїть на місці, а змінюється, разом із ним змінюються люди. Мали рацію мудрі латиняни: Tempora mutantur еt nos mutamur in illis (часи змінюються, і ми змінюємося з ними). Прірва, що утворилася між Іваном Драчем і діаспорою, тривала незасипаною понад два десятиліття – до часу другої відлиги – приходу до влади в СРСР М. Горбачова. Зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, раціоналіст Іван Драч скинув «холуйські ходаки» й почав боротьбу за суверенну УРСР. Зразу боротися за самостійну Україну йому не дозволяли комуністичні віжки. Пройшовши за короткий час складну еволюцію, він на початку 1989-го бере активну участь у створенні Народного руху України за перебудову (НРУ), готує Установчий з’їзд, запрошує на його засідання чималу кількість гостей з української діаспори. Установчий з’їзд 7 – 10 вересня 1989 р. обирає І. Драча головою НРУ. Під час перебування видатного поета на посаді потужної громадсько-політичної організації відбулося повільне перетворення підконтрольного КДБ Народного Руху України за перебудову в НРУ – продовжувача національно-визвольної боротьби за державний суверенітет України.

Після здобуття Україною Незалежності розпочинається нова сторінка стосунків Івана Драча з діаспорою. За рекомендацією нової влади його, голову НРУ, народного депутата Верховної Ради України, обирають головою Товариства зв’язків з українцями за кордоном. На плечі видатного поета, громадського й політичного діяча звалилася нелегка ноша, зважаючи на завдання, які виконувало Товариство в минулі три десятиріччя.

Товариство зв’язків з українцями за межами України було засноване 20 грудня 1960 р. за рішенням Центрального комітету КПУ і Комітету державної безпеки з метою розколоти світове українство на «прогресивну» частину (робітники, селяни) і «буржуазних націоналістів», внести розлад у діаспорне українське середовище, знецінити його вагу в українській історії та його вплив на український народ. З цією метою під прикриттям Товариства компартія разом з КДБ всіляко підтримували «прогресивні українські організації» (комуністичного і соціалістичного штибу) в США, Канаді та Європі, фінансували їхні прорадянські й прокомуністичні газети, запрошуючи «прогресивних» діячів відвідати Радянську Україну, де ними опікувалися й «виховували» «працівники в цивільному» – чекісти. Щодо тих закордонних українців, котрі не піддавалися впливу радянської пропаганди, то з ними велася цілком інша робота. На кожного діяча «націоналістичного табору» була заведена персональна картка, в яку, крім біографічних даних, вносилася інформація про їхню політичну, літературну, наукову, мистецьку діяльність. Картотека знаходилася під суворим контролем зачислених у штат Товариства кадебістів. З метою вишукування розмаїтої інформації про відомих українських діячів у діаспорі КДБ забезпечувало довірених працівників Товариства українськими закордонними виданнями – газетами й журналами, які після опрацювання повертали в архів КДБ, а добута інформація у спотвореному вигляді використовувалася для боротьби з «буржуазними українськими націоналістами». На Товариство було покладене завдання роз’єднувати українство різними способами і методами, не гребуючи наклепами й надуманими звинуваченнями. На руйнування української діаспори тодішній уряд УРСР виділяв значні кошти, утримуючи близько двохсот працівників Товариства.

Отакий спадок отримав Іван Драч, коли за погодженням чи за рекомендацією влади незалежної України наприкінці 1991 р. очолив цю антиукраїнську структуру. За словами нового керівника, до проголошення України незалежною державою на працівників Товариства було покладене завдання виконувати контрпропагандистську роботу – лаяти «українських буржуазних націоналістів», усю діаспору, переконувати українську громадськість, що «кляті буржуазні націоналісти» є ворогами українського радянського народу і української радянської інтелігенції, що вони всі служать міжнародному імперіалізму, передовсім Сполученим Штатам Америки. Це була основна контрпропагандистська функція цієї структури і, якщо реально дивитися на це все, на такій основі ми започаткувалися» (підкреслення моє. – Б. Г.).

Отже, відбулася формальна трансформація створеної з контрпропагандистською метою старої структури в Товариство з новою назвою «Україна – Світ», але з успадкуванням штату попередньої організації. У розмові з кореспондентом УНІАН новий очільник Товариства розповів, що після проголошення незалежності його тодішній голова Володимир Бровченко уперше вигнав чи запропонував піти трьом або чотирьом прямим кадебістам, які працювали у структурі Товариства. Очевидно, їм запропонували іншу роботу, а тих (близько двохсот), що залишилися на своїх місцях, необхідно було переорієнтувати на нові завдання: об’єднувати, а не роз’єднувати світове українство. Після перших тижнів перебування на посаді голови Товариства Іван Драч, відповідаючи 12 січня 1992 р. на запитання професора Філадельфійського університету Мирослава Лабуньки про плани організації, сказав, що бачить завдання очолюваної ним структури у співпраці з українцями як на Заході, так і на Сході, пам’ятаючи, що «на території Росії, Казахстану та інших республік – мільйони та мільйони наших земляків». Досконало знаючи про руйнівну антиукраїнську діяльність Товариства у попередні тридцять років, коли ставилася мета роз’єднувати українство материкове і діаспорне, Іван Драч у числі першочергових заходів вважав за необхідне спрямувати діяльність Товариства в напрямі консолідації українців України з українцями в усіх країнах поселення, не ділячи їх на категорії, а спираючись «на всі сили. На весь політичний аспект, який був, щоб ми не ділили різні середовища та товариства. Це має відображати повновартісний спектр політичної України. Так само, як у стосунках із західною діяспорою – Америкою, Канадою, Францією, Німеччиною і т. д., ми будемо спиратися на всі ті сили, на весь той політичний спектр, звичайно, демократичний, який там є, і теж не повинні ділити на т. зв. прогресистів та всіх інших».

Треба віддати належне Іванові Драчу як очільнику Товариства: за реалізацію намічених планів приступив він з великою енергією, розмахом і темпом, свідченням чому є хронологія подій. 21 і 22 січня 1922 р. Товариство організувало Конгрес представників українців із держав, утворених після розпаду СРСР (Конгрес українців східної діаспори), а вже в серпні 1992 р. відбулася вікопомна подія: 1-й Всесвітній форум українців.

Іванові Драчу в очолюваному ним Товаристві багато чого доводилося починати з чистого аркуша. Для забезпечення тісних зв’язків між діаспорою й Україною необхідно було відмовитися від старих структур і створити принципово нові. З цією метою 1992 р. була створена Українська всесвітня координаційна рада – УВКР), головою якої було обрано голову Товариства «Україна – Світ» Івана Драча. Відповідно до Статуту в новостворену організацію ввійшли представники українців з материкової України, західної та східної діаспори (країн колишнього СРСР).

Ці заходи стали переконливим свідченням переломного етапу в стосунках між материковою Україною і українською діаспорою. У доповідях на форумах Іван Драч переконував високе зібрання (вважаю, переконав), що «молодій українській державі потрібна уся ця діаспора, і ця держава потрібна усій діаспорі».

У подальші роки Товариство під керівництвом І. Драча взяло участь у розробці Державної програми «Українська діаспора на період до 2000 року», домоглося ухвалення її Кабміном. Серед заслуг Товариства – ініціювання прийняття Національної програми «Закордонне українство на період до 2005 р.».

Минав рік за роком, і Товариству доводилося все трудніше виживати в складних умовах матеріальної скрути. Дійшло до того, що з численного штату Товариства на початку 2017-го залишилося всього кілька працівників. За словами голови Товариства, впродовж років держава «не дає нам жодної копійки. Наш будинок (вул. Золотоворітська, 6. – Б. Г.), за винятком кількох кімнат, здається в оренду. Ми живемо, точніше виживаємо, різними пожертвами. Чесно кажучи, ледве існуємо».

У розмові з Надією Юрченко 20 грудня 2010 року Іван Драч заявив, що, попри всі складності, в тяжких умовах «українські структури існують – і УВКР, і “Україна – Світ”, і Федерація товариств зв’язків із зарубіжними країнами. І яку б там лінію не проводила держава, як би не ставився той чи інший президент або прем’єр-міністр до цього всього, ми займаємося своєю українською роботою – це основа основ. Ми існуємо, як той садочок, щоб, коли буде більш-менш сприятлива ситуація, це все можна було розсадити, щоб воно жило, існувало й було». Ми не можемо себе міняти жодним чином: ми є товариством зв’язків з українцями і при будь-якій владі будемо стояти на українських позиціях і відстоювати українські культурні цінності – це для нас найважливіше».

На превеликий жаль, той оптимізм з кожним роком почав вивітрюватися й дійшов до крайньої межі, коли в «садочку» залишилося обмаль пагінців для розсаджування.

Та, попри всі біди, діяльність Товариства «Україна – Світ» – важлива віха в історії молодої Української держави. Незаперечна заслуга тут очільника Товариства Івана Драча. Високий рівень його інтелекту, широкий і глибокий погляд на проблеми світового українства на повну силу розкрилися під час підготовки й проведення під його керівництвом форумів світового українства, котрі стали воістину вікопомними подіями української історії. Доповіді, виступи Івана Драча на цих всеукраїнських заходах, його інтерв’ю українським і західним ЗМІ не втратили своєї актуальності й нині. Віриться, не втратять і для майбутніх часів. Ось чому так важливо було в багатотомному виданні творів Івана Драча окремий том посвятити темі «Іван Драч і діаспора». Складні перипетії розвитку цієї теми автор цих рядків спробував висвітлити у статті-передмові.

Богдан ГОРИНЬ

Київ, січень 2017