За кілька місяців незалежності ми, здається, зуміли сказати всі високі слова про нову епоху в історії нашої улюбленої Батьківщини, Матері-України. Висловити всі найкращі побажання самим собі, найсвітліші надії на майбутнє. Може, це не всім сподобається, але хотілося б закликати, аби ми швидше пройшли фазу розчуленості, взяли себе в руки. Попереду ще роки і роки праці, але й тривоги нашої. Україна ще робить ракети і танки для Росії. Ще й близько не підійшли ми до еквівалентного обміну товарів з учорашньою метрополією. Росія не лише конфіскувала нашу частку колись спільного золотого запасу, а й досі забирає собі валютний виторг од українського експорту, та й не став той експорт українським. В Україні ще й досі немає справжнього українського уряду, і наша державна політика досить часто слухняно йде на буксирі політики російської. Кількість країн, що визнають державність України, ось-ось сягатиме за сотню, але українців ще не визнають за українців у Воронежчині, на Берестейщині, Стародубщині чи на Кубані. Та навіть у Донбасі ще вагаються, як ставитися до українців – як росіян українського походження чи українців російськомовного походження.

Так, ще не вмерла Україна. Не вмерла вона в Америці і Канаді, Австралії і Аргентині, у Празі, Лондоні, Мюнхені і навіть у Москві. То зробімо ж спільно все, що можемо, і набагато більше, аби вона в черговий раз не впала в самій Україні.

Кілька слів про третій найсвіжіший міф, який втовкмачує казуїстичну тезу про те, що права людини – вищі за права нації. Кажуть – це європейський рівень правосвідомості. Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни і зажадайте від її громадян, аби розмовляли з вами «по-человечески», тобто лише вашою мовою; забажайте там оселитися за вашим власним вибором і влаштуватися на роботу, та ще й житло вимагайте. І щоб у дитсадку та в школі тубільці-французи чи німці навчали ваших дітей також тільки «на человеческом языке». Вас охоче ознайомлять з квотами для іммігрантів, з обмеженням на прийом на роботу іноземних зайд, з правилами нелегкого надання громадянства. Навіть погостювати пустять лише тоді, коли ви підтвердите свою кредитоздатність або надасте гарантію, що вас тут хтось зобов’язався утримувати. Отак хутко переконаєтеся, що цитаделі прав людини і демократії є наскрізь національними. І зовсім не тому, що ті нації не досить підковані теоретично і віддали перевагу не пролетарському інтернаціоналізмові, а буржуазному націоналізмові. Просто за століття і тисячоліття не винайдено сприятливішого суспільного середовища для реалізації всіх прав людини, ніж національна спільнота, та ще й у формі національної держави.

І не іронія долі, а завидющий і загребущий рефлекс бачиться за тим, що цей міф нашвидкуруч змайстровано саме в Росії і саме тепер. Вимагаючи екстериторіальності для росіян у державах СНД, імперські інтернаціоналісти якраз і обстоюють право на власну національну винятковість, не зважати на звичаї і права «інородців», корінних націй, створювати скрізь анклави своєї етнічної переваги, щоб у слушний час зажадати цілковитої автономії і «воссоєдинитися» з Росією, як це сталося в Придністров’ї, як це робиться в Криму, як і досі не відмовилися зробити в країнах Балтії. Ви знаєте краще, чи піклуються так само про права людей різних національностей у Росії. Але й загальновідомі акції по нещодавному вигнанню інородців зі Смоленська і Ярославля, шалений масовий опір відновленню репресованої німецької автономії у Поволжі, фактичне винищення малих народів Півночі, ліквідація української культури на Кубані, опір створенню українських шкіл навіть у самій Україні розкривають усю підступну, фарисейську сутність удаваної демократичності шовіністичного інтернаціоналізму.

Зібравшись з усіх-усюд недавньої імперії, ми не мусимо відчувати один щодо одного ані провин, ані підозрінь, ані недовіри. Я не знаю жодного свідомого патріота нашої землі, який міг би обґрунтувати і сформулювати хоч один докір України своїм дітям, які опинилися поза нею, на чужині. У їхніх родоводах – уся енциклопедія неймовірного і по-диявольському винахідливого тиску на нашу націю з боку її недоброзичливців упродовж століть. Російська імперія, колонізуючи і грабуючи Україну, виштовхувала наших співвітчизників, спонукуючи їх наново освоювати довгу смугу східних російських володінь аж до Тихого океану, – створила справжній український екватор через Кубань, казахську цілину, Алтай і Зелений Клин, позначений пунктиром білостінних українських хат та зелених садів там, де до них непривітно і неприступно буяла неокультурена природа. Та найбільше було насильства і ґвалтовного переселення українців з України. Знаємо і про петровські заслання українців до Сибіру, і про селянські ешелони на Схід сталінської доби, і про масову депортацію в «неісходиму» цілих західноукраїнських сіл у повоєнні часи. На жаль, значно менше знаємо й досі про ретельно розроблені плани вивезення з України молодої робочої сили і кваліфікованих спеціалістів, що реалізувалися аж до останнього часу через так звану систему оргнабору та розподілу випускників вузів і технікумів. Було б корисно і повчально, якби наші вчені нарешті заглянули в нині націоналізовані архіви ЦК КПУ, того ж Управління по оргнабору робочої сили, щоб ми до решти осягнули ці таємні «мирні» плани денаціоналізації українства, розчинення його в інших етносах як по всій імперії, так і в самій Україні, цілеспрямоване їх перемішування державною кописткою у спільному казані. Без такого перемішування і переміщення однієї з найсильніших націй годі було й мріяти про перетворення інших етносів у безлику, роботизовану «нову історичну спільноту» – «радянський народ». Та ні царям, ні столипіним, ні беріям, ні щербицьким, ні іншим ліквідаторам української нації і в страшному сні не міг приснитися наш Конгрес, як символ того, що не вивітрилися душі українців, не пересохли ріки, річки, струмки українства на далеких землях і не втратили свого зв’язку зі своїм українським океаном.

Особлива тема – українці і Радянська армія. Кажу «Радянська», бо її й досі хочуть залишити такою відверті й потаємні імперські реваншисти. Ще язовські маршали та генерали, волаючи проти національних збройних сил, доводили, що без українців найбільша в світі армія СРСР не може існувати. Українці ж бо становлять основне ядро найкваліфікованіших спеціалістів і найтямущіших командирів у всіх родах військ. Може, це й потішило б наше національне самолюбство, коли б не йшлося про армію, Україні чужу за своєю природою і цілями – завойовника планети. На щастя – недолугого, хоч народи різних континентів таки обпалив мілітарний шал більшовицької «непобедимой и легендарной». Та у свій доленосний час Україна сьогодні не забуває і про особисті долі українців в армійських погонах. Прикро, звичайно, що мілітаристський дух чи ліпше – чад «русского воинства», як показали недавні офіцерські збори в Москві, повільно вивітрюється з-під військових папах і картузів. У цій ситуації оптимізму і надії додає людська і громадянська позиція офіцерів-українців і офіцерів України, які вважали б ганьбою для своєї честі допустити «югославський варіант», що ним Україні методично, а останнім часом – підозріло часто погрожують слідом за Горбачовим нові московські політики та їхні газетні і телевізійні солов’ї. Попри всі тяжкі для нашої історії національні відступництва, незважаючи на всю ефективність армійського «промивання мізків», яке називається «политической подготовкой», неможливо навіть уявити, щоб сьогодні офіцери України дозволили комусь здійняти руку на свій народ або не побажали його захистити. Афганістан, горбачовські міжнаціональні криваві авантюри, гекачепістський путч, божевільні наміри кандидата у фюрери Жириновського, трагічна історія грузинського національного розбрату – ось яка реальна, життєва політграмота навчає нині гідної громадянської поведінки кожну людину як цивільну, так і ту, що приставлена до зброї. Обнадіює те, що в специфічно жорсткому, а часом і жорстокому ієрархічному військовому середовищі офіцери України, всупереч усім протидіям, мужньо і гідно приступили до створення національних Збройних Сил України.

Компартійні й радянські кадри українців-русифікаторів по всіх республіках як утвердителів більшовицької імперії – теж окрема розмова, дуже болюча і дуже необхідна для духовного здоров’я нації.

Широко відомо, що Борис Єльцин однією з козирних карт своєї політики зробив «захист» не тільки росіян, а й усього російськомовного населення в усіх державах СНД. Ми не хочемо нічим і ніким козиряти, перетворювати українців за межами наших кордонів на предмет політичних спекуляцій і торгів. Одначе Україні було б важко називатися цивілізованою державою, коли б вона не почала нарешті всебічно піклуватися про те, щоб українці за її межами, скажімо, в Росії чи серед сябрів-білорусів жили і почувалися так само вільно і не утиснено, як росіяни і білоруси в Україні. Годі й казати, що без такого паритету не лише яка-не-яка співдружність держав, а й саме на віки вічні майбутнє народів ставитиметься під постійний сумнів.

Слід визнати, що ми заборгували перед співвітчизниками поза Україною. Ще доведеться розмотувати й розмотувати клубок причин такого становища, але вже сьогодні ми робимо докорінний поворот у діяльності Товариства зв’язків з українцями за кордоном. Не йдеться про зміну пріоритетів, спрямування їх, скажімо, із західного на східний чи північний напрямки, а про паритет кожної діаспори в нашій роботі. А ще точніше – ми повинні бути передовсім там і з тими, де і хто із співвітчизників в даний час найбільше потребує підтримки і реальної допомоги. Нам немає потреби вигадувати якусь нову, здебільшого штучну чиновницьку спорідненість міст чи регіонів України з місцями компактного проживання українців у державах СНД. Прагнутимемо, аби потреба приязні і спілкування українців через кордони стимулювалася не адміністоативним підстьобуванням, не планом до двору, а стала своєрідним свідоцтвом на національну, патріотичну зрілість і політичних партій та громадських рухів, і владних структур згори й донизу в незалежній Україні.

Окремою республікою українською, окремим регіоном, навіть окремою діаспорою в погонах є українці в збройних силах колишнього Союзу – за неперевіреними даними (спробуй їх перевір!) лише українського офіцерства 342 тисячі. Тисячі, коли не десятки тисяч українців-генералів. Отож озброєного українства на території Східної діаспори – понад мільйон безперечно.

Та чи озброєні вони українським духом, українським патріотизмом, простіше кажучи, чи є вони свідомими українцями? Якби то було так, жодних проблем із створенням Української армії ми б не мали. Та і більше того – український патріотизм від Мурманська до Кушки, від Курил до Балтики, від Москви «до самых до окраин» зробив би неможливим всілякі зазіхання на молоду українську демократію, молоду Українську державу. У тому й суть, що серед того мільйона армійського українства поміж багатьма патріотами не менше чистокровних хохлів і вірнопідданих малоросів, які під маскою заяложеного інтернаціоналізму душили танками Прагу і винищували вогнем Афганістан.

Українське холуйство – це тема окремої розмови, але воно характерне і для материка України, і для його розсіяння.

Поділ на Західну Українську Діаспору і Східну Українську Діаспору досить умовний, але для зручності і для аналізу давайте так і будемо вживати – Західна і Східна. До Східної можна б залучити українців Молдови і Берестейщини (хоча насправді вони до діаспори не належать), Прибалтики і Санкт-Петербурга, Москви і всієї безкордонної Росії, Закавказзя, Казахстану і Середньої Азії. При такому поділі українців Таджикистану (41.375) треба брати до Східної, а куди ж брати українців заходу? Українців Зеленого Клину – звісно куди, а куди ж українців у Японії, Китаї чи в двох Кореях подіти? До Західної, чи як?

Отож Діаспору Східну приймаємо в межах поселення українців колишнього Союзу РСР, а Західну – поза його межами, бо все ж переважна частина наших земляків – на Заході.

Хіба не зможемо ми до 2000 року організувати бодай 2000 студентів зі Східної діаспори у вузи України – організувати волею серця і владністю розуму?!

Хіба не можемо ми створити перспективні і престижні українсько-англійські ліцеї у Владивостоку і Алма-Аті, у Мурманську і Норильську, в Москві і на Берестейщині, куди за патріотами-батьками йшли українські й не лише українські діти?! Хіба не зможемо допомогти литовцям створити музей Шевченка у Вільнюсі, відкрити музей запорожців на Кубані чи музей українського рушника на Далекому Сході!

Українці україномовні й російськомовні, англомовні й офранцужені, колонізовані й румунізовані – єднаймося навколо матері України, української мови – її душі й правічної суті.

Достовірна статистика свідчить, що двоє українців живуть в Україні, а третій – поза Україною (Західна Діаспора – до п’яти мільйонів, Східна – до десяти мільйонів). Де ж він, той третій? Чи можуть бути двоє без третього, коли постає Українська держава, – і всі ми втрьох або пропадом пропадемо, або збудимось і утвердимось, і постанемо перед світом в святій єдності усіх трьох?! Україною постанемо. Святою трійцею постанемо в злютованій єдності тризуба. Згадаймо історичну «Думу про втечу трьох братів з Азова»:

 
З города Азова, з тяжкої
неволі три братіки тікали.
Ой, два кінними, третій піший-пішаниця,
Як битой чужинець-чужениця.
За кінними братами біжить
він, підбігає…
Кров’ю сліди заливає…
Слізьми поливає,
Словами промовляє:
«Братіки мої рідненькії…
Мене обіждіте,
Із собою візьміте.
До городів християнських,
хоч мало, підвезіте».
 

Саме оцю історичну думу колись нагадав нам канадський публіцист Роман Рахманний: «…не йдеться тут про літературно-мистецький аспект трагічно-прекрасної думи, хоч і яке цікаве тут відтворення одної з межових ситуацій філософського порядку. Трагічна доля наймолодшого брата, покинутого старшими братами на безлюдній і безводній окраїні землі української, пригадується у зв’язку з сучасною життєвою обстановкою значної кількості українців… Саме в “Думі про втечу трьох братів з Азова” відтворено, майже на пророчий лад, межову ситуацію українців…»

Українці з Берестейщини і Молдови, з Північної Слобожанщини і Донщини, із Саратовщини і Башкирії, з Кубані і Ставрополля, з космічного Байконура і нафтоносної Тюмені, з Казахстанських степів і Киргизії, з Зеленого Клину і Камчатки, з Соловків і Магадана, з Узбекистану і Закавказзя, з Туркменії і Алтаю, з Прибалтики і Заполярного кола – з усіх-усюд, куди долетіла українська пісня. Ні, ви не будете тим третім братом з Азовської думи на чорному шляху чужоземної неволі: безводдя, безхліб’я і безправ’я.

Ви будете рівними серед рівних – святою трійцею будемо за чисто застеленим столом української державності, української долі.

Слава нашій незалежній державі! Слава Україні!

«Літературна Україна». – 1992. – 30 січня.