Сковорода і Шевченко

 
Вони сиділи на старій могилі,
Григорій і Тарас, – задумані, смутні.
Котили трави сивуваті хвилі
В полинній степовій широчині.
 
 
Орел купав лисніючі пір’їни
В похмурих блисках пломінких заграв,
Та чорний плащ лежав крилом орлиним,
Та витертий ціпок на горбі спочивав.
 
 
Стрибало низом перекотиполе,
Обшугане, закурене, руде.
«Така і ти, Вкраїни клята доле,
Не знаєш пристановища ніде,
 
 
А лихо вітром за тобою гониться», —
Григорій стих. Над пащами яруг
Летіло перекотиполе прямо в сонце,
Що опускалось полум’ям за пруг.
 
 
«Дивись, – Тарасу не сиділось долі,
Схопивсь і брата за плече підняв. —
Летіть в пожежу українській долі,
Щоб випалити панство там до пня,
 
 
Щоб з попелу, де небо неозоріє,
Прекрасний Фенікс чарував віки,
Щоб ти йому, мов гóлубу, Григорію,
Давав пшениці поклювать з руки».
 
 
Той посміхнувся. Він уже розгледів
Над Україною розкрилля золоті…
Так друзі зустрічаються в легенді,
Коли не можна стрітись у житті.
 

Пам’ятник Міцкевичу у Львові

 
Кинув руку застережно:
«Зачекай-но, Аполлоне!» —
І навік прилип крилатий
до лискучої колони,
Бо ж поету гуркіт чути,
бамкіт криці об каміння,
Дзвін кайдання осоружний,
видно іскор палахтіння.
Хто ж це там здіймає молот
і гранітні лупить брили,
Аж рясні росини поту
плечі бронзові зросили?
Хто католицьку підступність,
підлість цісарську облесну —
Все здолав і провіщає
раннім громом красну весну?!
Аж луна летить із Львова
над усі земні широти,
І вслухається Міцкевич
в гул Франкової роботи.
Кинув руку застережно:
«Зачекай-но, Аполлоне!» —
І навік прилип крилатий
до лискучої колони.
Він злетів сюди із неба,
щоб Адаму ліру дати,
Але брат заслухавсь брата —
Бог ще може почекати!
 

Плугатар

 
Що за година, що за причина —
Здибився світ од наруг…
Став на межу молодий Тичина,
Врізав у землю плуг.
Всяке перекотиполе під пласт лягало,
Всяка ромашка бліда,
Чорнозему брили круто вергала
Міць молода.
Полин прикидав, нехворощ різав,
Краяв за пругом пруг
Гартований шмат заліза —
Плуг.
Слухняна веселка йому награвала
На сонячних струнах,
І до чепіг прикипала
Рука юна…
Куди не підеш Україною —
Сонце кларнетить навкруг.
Хай голова в інеї —
Крає
крицевий
плуг!
 

Назимові Хікмету – від українця

 
Твого предка
канчук вузлуватий
Сік до кістки
козачу вроду,
Й ненависне
«турчине проклятий!»
Закипіло
у мого народу.
Люта помста
козачою чайкою
У Босфорі
кривавила
воду.
Слово «турок»
палало лайкою,
Вічним чварам
і злобі в догоду…
В твої
горем задимлені
очі,
В сині очі
вдивляюсь
Хікметові —
В них страждання,
в них муки робочі,
Що ввібрав ти
з всієї планети.
Мужній лицар
нової Туреччини,
Мідногорлий
незламний трибуне,
Взявши небо
плащем на плечі,
Йдеш ти з нами
до піків Комуни.
І, щоб турки
були не затуркані,
Цілий світ —
твоя аудиторія.
На потиск
великому туркові
Простягаю
долоню
Чорного моря я!
 

Смерть Шевченка
Симфонія

Пролог

 
Століття – зморшка на чолі Землі:
Всесвітні війни, революцій грози…
Дніпро до ніг стежиною проліг
І котить славу в сиві верболози.
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори – ним залиті.
Бунтують хвилі – думи і слова,
І сонце генія над ним стоїть в зеніті.
Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу,
І шторми піняться од краю і до краю,
Од Ленінграда до Владивостоку.
З глибин сердець джерела пружно б’ють —
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього і любов, і лють,
Тривожну шану, жовч гірку розплати…
Художнику – немає скутих норм.
Він – норма сам, він сам в своєму стилі…
У цей столітній і стобальний шторм
Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.
 

І частина
Вишневий цвіт

І

 
Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста,
 
 
Петербурзьким шляхом,
по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
 
 
І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину», – слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.
 
 
«Може б, сину липового чаю
Чи калини, рідному, бува…»
А дорога ген до небокраю —
На дорозі мати ледь жива.
 
 
Хурделяє хуга хуртовинна,
Засипає снігом очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
 

II

 
Цілу ніч надворі виє хуга,
Плаче, деренчить в віконнім склі.
Ні дружини, ні дітей, ні друга —
Тільки гілка вишні на столі.
 
 
Телеграма від полтавців. М’ята
Віє в душу запахущий дим,
Та маленька свічка тьмянувата
Тріскає і мружиться над ним.
Дві у шафі, що життя досвітять,
Ну, а там – світити вже йому
В завірюшних, грозяних століттях,
Серцем розпанахувати тьму.
 
 
Нині вишня бризнула суцвіттям —
В пляшці тепла гілочка жива…
Біль пекучий… І вона, самітна,
В цвіті вся, як в думах голова.
 
 
Ліг у ліжко. Віє чи не віє —
В заметілях весь життєвий шлях.
В свічці ледве дихають надії,
І блукають пальці в пелюстках.
 

III

Перше марення

 
Густий туман спадає,
Величезний плац, піском посипаний,
Де флейта з вихлипом ридає
І барабан гуде, як гнів невсипний.
 
 
Ні – сотні флейт конають в муці,
Гуде земля, і товпища народу,
Як зерна у мішку, в густій пилюці
Тривожаться, шумлять до небозводу.
 
 
Ярмулки і хустки, шапки, кубанки,
Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.
Востаннє надриваються горлянки.
Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.
 
 
Валує дим в жіночих зойках вгору,
Дитячий лемент свердлить небо й душу.
Хто виліз по сніпках на схилену комору,
Хто на вершок на грушу —
І дивляться туди,
Де два ряди
Стоять, схилившись для удару,
В очах леліючи покару
І лютий гнів
На всіх царів.
 
 
Один – жіночий ряд. Там покритки
Замучені, із безрозумним горем,
Із випитим лицем, із поглядом суворим
Стоять і мнуть хустки.
 
 
А другий ряд – катовані солдати,
Забиті лозами, посаджені за ґрати.
А серед них і кістяки, мерці
Шпіцрутени тримають у руці,
 
 
І козаки замучені, й казахи
Похнюплені – орбіти без очей,—
І вітер розвіває чорні лахи
Над білими цурпалками плечей.
 
 
Од заходу до сходу – два ряди.
Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»
І він, Тарас, веде катів людських.
Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,
 
 
І так горлає їхній зойк невпинний,
Щоб в майбутті він за віки не стих.
Тарас веде Миколу, що його
Хотів засипати казахськими пісками.
На спині пещеній танцює вже вогонь,
І Олександр Романов йде з братами,
Їх святить гнів народів… Свист і свист.
Він опритомнів у тяжкому горі…
 
 
Це хуртовина бляхи білий лист
Зірвала – грімкотить і цьвохкотить надворі.
І гасне свічка, як його життя.
Він другу світить. Тужно вітер свище.
 
 
Даремно в шибку б’ється каяття,
В душі стліває чорне попелище…
 

IV

Далекий дівочий голос

 
Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу пускала з рукава
На твої задумані мороки,
На твої огрозені слова.
 
 
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.
 
 
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Ликери голуба мана
Цвітом не зронилася в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
 
 
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала мак,
Та мені зв’язали руки люди,
«Хай страждає, – кажуть, – треба так».
Хай у ньому сльози доспівають
В ненависть, в покару, у вогні,
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
 
 
Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надія і омана,
Іскра нероздмухана твоя.
 

V

Друге марення

 
З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,
всідається біля свічки і цвірінчить:
 
 
Ми – українські горобці,
Як оселедці, в нас чуби,
Вкраїнський усміх на лиці,
Вкраїнські писки і лоби.
Що нам сипнуть, те ми клюєм,
Чолом за ласку віддаєм.
Цар нас шугнув, і ми – о страх! —
Всі пурхнули по смітниках.
То служимо в своїх панів,
Як Бог велів і цар велів,
То мостимося до чужих
І в урнах порядкуєм в них,
А те, що Україна гола, —
Нам соромно за наші вола,
Ми обминаєм наш смітник —
Вже одбуяв козацький вік, —
І ми не витвори локальні,
Ми навіть інтернаціональні,
Бо як підійметься руїна
Й зачервоніє Україна,
То нам прийдеться утікати,
Щоб крильця не поопікати.
А вдалині на чужині,
А чи в сусідськім бур’яні
Ми розпережемось орлами…
Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо спересердя
Ми поклюєм твоє безсмертя…
А то престол тобі зів’єм
І епігонством тихо вб’єм,
В труну твою, як ляжеш спати,
Ми рідної натрусим м’яти.
Що ми свої (хай знає світ!) —
Цвірінькнем тихо «Заповіт»…
Ти – вічний? Вічні ми, борці,
Ми – всюдисущі горобці!
 

VI

Третє марення

 
Він лежить горілиць і не бачить нічого,
Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний.
І підходить один, пружно виструнчив ногу,
Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).
 
 
І пристукує, і гатить
Каблуками кованими —
Як би серце розірвати
Гострими підковами.
Гупотить, тупотить,
Тисне, мне, вичовгує —
Злісний танець глупоти
В піні вишумовує.
Та по грудях, та по серцю,
Та по тілі білому.
Крики. Лемент: «Підсип перцю!»
В диму очамрілому
Офіцери ходять колом,
Оренбурзький гарнізон, —
І, прошитий гострим болем,
Захлинається прокльон.
 
 
Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,
Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте:
І злітає мізерія золотою коростою,
Збившись в закутку шинку в павутиння густе.
 
 
І малі йому зруби, дико валяться стіни,
Дах злітає за вітром, та впину нема.
І казарми тріщать од лежачої спини,
З ляку в море пірнає пустеля німа.
 
 
І не встати йому, мов прибитий навіки,
Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,
Хоч здаються струмочками вигнуті ріки
І дмушками дитячими посвисти бур.
 
 
Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі
Маца лисину льоду, а друга внизу
Чорне море впізнала по козацькому голосі
І так спрагло голубить подніпрову лозу.
 
 
Голова в Петербург вже уперлась – і звідти
Сунуть армії, прямо по ньому гудуть, —
І танцює імперія, і двигтять динаміти,
Щоб дібратись до серця, в поетову лють.
 
 
А над серцем гопака
Панство з України
У червоних чобітках
Пробива до спини.
Дави його, слава Богу,
Щоб інший боявся,
Щоб іти в таку дорогу
І не замірявся.
Гоп-гоп гопака
У червоних чобітках,
У киреях вишневих,
У шапочках смушевих…
 

Конец ознакомительного фрагмента.