Нічний етюд

 
Не кров з молоком, а кров із ніччю —
Про тебе задумуватись весняною порою
І сльози збирати по твоєму обличчю
Тугою всезнаючою рукою.
 
 
Ти – спеки настій. Ти – пустеля палюча.
В тобі заблукати, а потім не вийти.
Ти – пристрасті дикої горда круча,
З якої кидатись несамовитим.
 
 
Руки обплетені, вуста обпалені
Глибинними незагнузданими пожежами,
І зеленокоса ніжність пальми
Тебе не схолодить своїми одежами.
 
 
Зорі б тобі підійшли за намисто,
Та од захоплення повмирають…
І як ти землі не підпалиш, вогниста,
Мій буйний,
мій карий,
мій чорний раю!
 

Етюд кохання

 
Кохати – нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати – це щомиті дивуватись,
Це – задихатись з подиву – любові.
 
 
Це – припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати,
 
 
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
 

Врубелівський етюд

 
Він мав печальні всевидющі очі —
В орбітах диких голубі дива.
З них світ буденний, темний і порочний,
На полотні празничним оживав.
 
 
Він суть пізнав. Він розтинав основу,
Відкинувши ледачу простоту,
І барви дихали п’янким болиголовом,
І бризки сонця стигли на льоту.
 
 
Війнуло смутком зранених конвалій
З очей ним не породжених Купав,
І, ніби Демон, в надлюдській печалі
Митцевий розум у борні упав.
 
 
І, незмальована, шугала десь жар-птиця,
І глузував кретин з його картин,
Та мудрі очі перейшли границю,
Якої розум ще не смів сягти.
 

Останній міст полковника

 
Вдарили сурми в маєво листя зеленого,
Крила наметів лячно залопотіли,
Зорі летіли в очі молодо і черлено,
І сон оксамитив непрочумане тіло.
 
 
Багнетами хряснули карабіни холодні,
Сіялась ніч крізь рожеве решето.
Смачно кричали сколошкані взводні,
І шикувались солдати нарешті.
 
 
Ковтали останні сонливі шепоти,
Сопіли друзям у теплі потилиці.
В уяві блукали несмілі прожекти,
У що ця тривога неждана виллється.
 
 
Ріжучи мрево тугою статурою,
Місячи порох чобітьми яловими,
Незугарною рухливою скульптурою
Виріс він перед рядами ямбовими.
 
 
Одноокий, на цибатих кривих ногах,
Ведучи на прив’язі штабну свиту,
Він темряву бив під лопатку і в пах
Хохлацькою скоромовкою басовитою.
 
 
Полковник старів на наших очах
І, втямивши це, холов до образи.
МАВ^[1] його пружно і тепло гарчав —
Вітер під пахвами в нього лазив.
Слова конали в терпкій живиці,
Слова навзаводи йшли в заміс,
Слова наливали тіло по вінця
Зеленим маревом пісні про міст.
 
 
Різкий ацетон ковтала імла,
Гойдалися блоки на спарених шинах,
Кавалькада металу гуркіт тягла,
Небо вигойдувала на пружинах.
 
 
Хитаючи прутом пругкої антени,
МАВ зеленавий між ЗІЛами нишпорив,
І рятували дивацькі крени
Його шофера, грузина вишколеного.
 
 
І вже начштабу летів туди,
Де ляже моста зелена соната,
І віявсь за МАВом блакитний дим,
І біг наказів полковничих натовп.
 
 
В апарелях піщаних хрустіла лоза,
Над урвищем різко хрипіли гальма.
Полковник кричав захрипло: «Назад,
Назад, такувашумать, негайно!»
 
 
І, як тасує карти картяр,
Збивав він машини в строгі колони,
А потім палив: цигарковий жар
Не встигав йому сипати дим солоний.
 
 
Блоки летіли, збиваючи білу грозу.
Прогони гули, катери сновигали чвалом,
І мошкара надибала сизу брудну лозу,
І на бровах мостилася виклично і зухвало.
Зводилось сонце. Обсіла його мошкара.
Воно червоніло – покусане, зле і безруке.
А вже вигулювало кругле, як сонце, «ура»
І чувся з-за лісу продимлених танків грюкіт.
 
 
Зірвалися з прив’язі ситі тугі БМК^[2],
Входили в лінію вже налаштовані ланки,
І витягся міст на понтонах, як на биках,
І гарячково побігли хапливі тони морзянки.
 
 
Та вибухло серце, як спалах вогню вночі,
Взялись дніпровські очі димчатим сизим оловом.
Міст прогинався од рику дублених тягачів,
І лікар наш полковий тужно схопився за голову.
 

Сльоза Пікассо

Мир розложил на части Пикассо…

Слеза стекает. Розложи! Попробуй!

Е. Винокуров

І

 
Літо пилося,
літо їлося,
Літо кипіло вишнево,
лутово,
Густо сміялося,
половіло,
Переморгувалось зеленоброво.
 
 
А ми за руки, аж пальців хрускіт,
Аж регіт звивався під пахви осик.
За хвилями книг, в сторінковім плюскоті
Відкрили шалений його материк.
 
 
І раптом у гаморі магазиннім
Все спалахнуло, аж день злякався!
Все стало синім, місячно-синім —
Засвітилась сльоза Пікассо.
І зайнялися в дівчини зорі,
І прикипіли карі:
«Та ну!?»
Тонуть у морі, тонуть і в горі —
І ми в сльозі потонули.
 

II

 
Діти плачуть, і плачуть дерева.
У мами не очі, а дві сльози.
Синхрофазотрони ридають, як леви,
І фіолетовий плач у грози.
 
 
Передані сльози оркестрам і лірам,
Митцям передані,
бо людям ніколи, —
Художники плачуть
«Королем Ліром»,
«Снігами Кіліманджаро»
і «Гернікою»…
 

III

 
Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане,
«Валькірією» захлинувся в Одесі…
Майнуло – і він мене промине,
Чи я загублю його десь.
 
 
Рідні пророки злісно шептали:
«Він шизофренік, не йди в його очі».
І поетичні муки Танталові
Злякано врочили.
 
 
Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,
Денно і нощно мне глину й залізо.
Чорна фуфайка йому до лиця,
«Юманіте» у кишені навскіс.
 
 
Атомні сльози течуть в імлі
На чистий пензель солоною правдою…
 
 
Він сам – геніальна сльоза Землі
В штанах, замурзаних райдугою!
 

Дві сестри

 
Дві сестри, тоненькі і сухенькі,
Осінь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькіт,
У воді поплюскує небавом.
Віспа порябила лиця жовті,
Доброти у серці не роз’їла.
Полум’яне листя сипле жовтень,
Тужавіє нива задубіла.
Гуси білі, вилизані, тлусті
Ґелґотять, бо скоро будуть вбиті,
І калина у червоній хустці
Кров’ю сходить по степлілім літі.
Дві сестри старенькі на пташарні
Лускають насіння гарбузове,
І дрижать їх руки незугарні,
Чорні, закоцюрблені, дубові.
Кури, гуси – все життя у пір’ї.
Є город маленький коло хати.
Чорнобривці спіють на подвір’ї.
Є коза, щоб молоко давати.
А вітри двадцятого століття
Моє серце трудне підіймають.
І сидять старенькі край заміті
У вогні осіннього розмаю,
Вмерло їхнє «бути чи не бути»,
А повз них летять у світ дороги.
Стань!
Подумай!
Скільки доль забутих
Навіть не спиналося на ноги.
Непомічена прийшла людина.
Непоміченою тихо вмерла.
Стань! Тяжка провина безневинна
Крила над тобою розпростерла.
 

Соната Прокоф’єва

Улюбленому

І

 
Закрутили, загули, заграли,
Чистим лугом серце повели
Вишукані голубі хорали
По стежині сизої імли:
 
 
Жовтороті полохливі грози
Пнулися з оранжевих шкарлуп,
І дуби, як чорні важковози,
Гупали, всідаючись на круп.
Схід на випас випускає
Кирпатого місяця.
Грім вигуркує з-за гаю —
На хмарі не вміститься.
Другий грім за ним прибрів,
Креше кременем з-під брів —
гнівно, гонористо,
звивисто, барвисто.
Поки сльози випали,
То по чарці випили,
Йшло сто літ чи сто гон,
Йшли крізь сон на стадіон…
 

II

 
Футболісти зморені,
І футболки чорні.
А лобами куцими,
А тупими бутсами
Розбігаються круто
І не м’ячем з розвороту,
А головою Сократа
пробивають ворота.
Воротар прудкий, як муха,
Хап філософа за вуха,
Прикладається з розгону —
Прямо в пельку стадіону
Вибиває.
Всюди шал.
Ораторія. Хорал.
 

III

 
З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,
В них небом по вінця налиті сонати,
З плечей не сфутболити їхніх голів,
У правду людську не забити голів.
Годі, панове, розумом грати…
Сократи.
Сократи.
Музичні Сократи.
 
 
Хай у вічність стелеться дорога
Золотим шафранним полотном.
В мене світла нині, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вікно.
Видухмяні, запашні, басисті —
Всі акорди пахнуть теплим сном
І, в тривожні сині ноти втиснуті,
Котяться шафранним полотном.
Вдарить скерцо висонценим сяйвом,
Лихо в лантух зсиплеться пшоном, —
І ряхтять мелодії русяво,
Мерехтять шафранним полотном.
І пружнасті, вимиті грозою,
Вистояні, як баске вино…
Я пірнаю в сонце з головою,
Щоб дістати у сонаті дно.
 

IV

 
Сонато, візьми мене на крила своїх вогняних мелодій. Дай мені наточити з скрипкового смичка, дай мені наточити в серце прокоф’євського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вітру. Фаготи і валторни, за ваше прокоф’євське здоров’я!
 

V

 
Я люблю його чорні пожежі,
І він чистий, крицевий встає,
Мов тригранний багнет телевежі,
В розпанахане небо моє.
Він вбиває мене акордами
І ультрамариновим мостом
Над полями моїми гордими
Креше атомним копитом!
 

VI

 
«Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»
 

VII

 
Від твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки. З них рониться вишнева пахуча роса.
Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста зоряна роса твоєї сонати.
 
 
Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності.
 

На архітектурні теми

 
Весело-строга, і духмяна,
Проста, і мудра, і легка,
Встає вона, кам’яностанна,
І носить хмари на руках.
 
 
Художній синтез вийшов з моди,
Чи смак на цвинтарі живе?!
Мажорні тішаться акорди,
І за живе бере нове.
 
 
Сучки обрубані. Світає
В архітектурі. Грає скло.
І вітражів веселі зграї
Блакиті буйній цілять в лоб.
 
 
На землю зорі – в шиби, в душі!
І сяде небо за столом.
Бо цвіль підвальну вперто душать
Озон, і сонце, і зело!
 
 
Нам треба неба без ліміту,
Землі нам треба й поготів.
Співмірна музика граніту
З архітектурою хребтів,
Негнутих вольових хребтів.
 

Манайлова виставка
Варіації на теми

Тяжке життя (1942)

 
Земля без землі – тільки ребра планети.
Де ти взялося? Ділося б де ти?
Зелені дати тобі чи водиці?
На кожне ребро по блакитній птиці?
Щодня підіймаюсь з глибин огуди,
Щодня переорюю змучені груди —
Од краю до краю ребра покраю,
Може, колись доорюсь до раю.
– Не дооретесь, діду, помрете.
Доточите ребра до ребер планети.
 

Скорбота (1940)

 
Був собі тато, була собі мама, було собі я.
Тато сиділи собі на ослоні.
Тато робили мені вітряка,
А мама кашу мені варила,
А киця Мурка гралась собі з хвостом.
А прийшли дядьки, кричали на тата.
І мама мене зачинила у хаті,
І киця кричала на мене без мами.
Кричала киця на мене,
Кричала мама надворі,
І я кричало, бо всі кричали,
І з печі так пахла гречана каша.
Захотілося татові спати,
Склали руки йому на грудях
І поклали тата на лаві.
А я собі кричало: «Дайте каші!
Ну, мамцю, дайте каші, люба мамцю!»
Мама плаче коло печі, а я плачу
коло мами.
Отож піду до тата, нажаліюсь
на маму:
Я хочу собі каші, а мама не дає.
Свічка на столі. Руки на грудях.
Був собі тато. Тепер тільки мама та я.