В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

Балада про Сар’янів та Ван-Гогів

Хата у серці світитися мусить,
Погідною бути при всякій погоді.
Стоять Парфенони солом’яно-русі,
Синькою вмиті, джерельноводі.

Мами мої чисті в мелодіях кропу,
В мелодіях гички зеленоросої,
Призьба тече у вогненну шопу
З-під вашого пензля з сипучого проса.

В проваллях чекає розсипчаста глина
Рук ваших чорних, звітрілих, гречаних.
І мліє палітра на згорблених спинах,
Розведена потом в мішках десятчаних.

Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —
Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами.

Сніпки золотисті загачують греблю,
Бо хата блакитна текла б в небеса…
Мамо! Я ваші думи тереблю,
І крапка в баладі моїй – сльоза.

Балада про дівочі перса

Джамілі Бухіред

І

Дві зорини на білому тілі,
Дві невипиті чаші цноти
Снять синами, од ласки зомлілі,
Розстебнувши сукенку жароти.
Зашаріються – і спросоння
Заховаються в піні шовків.
А над ними чубатий сонях
Парубоцтвом своїм одцвів…

ІІ

А де ж смуглі твої, непорочні?
Чом вони юнаками не снять?
Чом сини твої ненароджені
Захлинаються од проклять?
А бандит розпікає шворня
І зґвалтовані груди пече,
І алжирське дівча нескорене
Доживає у блиску очей…
Хай над Сеною білого гуна
Перестріне зневаги напасть —
Хай йому парижанка юна
Чистих персів торкнутись не дасть!
Руки зламані, груди зранені
До очей моїх попливли.

III

Глянь! На персах твоєї коханої
Видно опіки Джаміли!

Балада про випрані штани

Ніч розписала небо в синю домашню вазу.
Захлинулася електричка. Комар в спориші принишк.
Замурзався я на роботі – і мати примітила зразу
Заплямлені солідолом ще путні сірі штани.

Баняк на плиту поставила. Дістала з полиці мило.
А місяць у білих споднях з батьком у шахи грав.
Далеко овогнене місто на сон голубий мостилось.
Смачною була після пива густа кабачкова ікра.

Відгонили грушами хмари. У вітрі топилися шепоти.
Сад колихався солодко на гойдалці тишини.
А на пружинистій шворці, звішені за манжети,
Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.

(Повні образи, повні огуди
Мої пишногубі етюди.
«Це вже занадто, це вже занадто», —
Мені нашіптували сонати,
І розсипались по панелі
Мої рондо і ритурнелі —
Я обійшовся без них,
Оспівуючи штани.)

Сонячний етюд

Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця – оранжеві, тугі,
З тривожними музичними очима.

Ось сонце віри – чисте і просте,
Ось сонце міри – з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.

І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця – кладіть мені серця,
Як мідяки з осугою-турбою.

Я ваші душі кпином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.

Етюд на «Добридень»

Як це мало – сказати: «Добридень!»,
Як на диво багато в цім слові,
Бо воно аж по вінця сповнене
(Перехлюпується, вишумовує)
І надіями, і тривогами,
І запеклими вболіваннями
За людський, справді добрий день!
Хай же день буде з чистого неба,
Із струнких, ніби мислі, тополь,
Із пекучих солоних невдач
Та прийдешніх манливих здобутків.
А «Добридень» – тоді добридень,
Коли іскри летять з-під ніг,
І земля хитається палубою
Од моєї швидкої ходи,
І скоряється владній волі
Всяке діло, узяте в руки…
Хай же прийме шалений вік
Мій вогнистий,
мій спраглий «Добридень!»

Левиний етюд

Пам’яті Е. Хемінґвея

Вийшов з радіо чорний лев
І збудив моє серце опівночі.
В його чорних важких сльозах
Я побачив труну кришталеву.

Це був гордий печальний лев.
Чорний лев з золотою гривою,
Рідний брат сонцебризній меч-рибі,
Де сльоза атлантична кипить.

І він кликав на похорон брата
До труни, де з руками замовклими
Лежав сивий засмаглий лев
З симфонічним дитячим серцем.

Етюд про хліб

Яйце розіб’є, білком помаже,
На дерев’яну лопату – та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.

На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.

В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

Вулканний етюд

Козацькі могили високі —
Незгаслі вулкани Вкраїни.
Стікають пшеничні потоки
Із їх польової вершини.

В могилах похована мука —
Дідів перемолоті кості,
В могилах – кайдани онука,
Обірвані в праведній злості.

Сльози проростає зернина
І колосом зірку черкає —
В розливі пшениць потопає
Вулканна моя Україна.

Кубинський етюд
(В день збройної провокації США)
16 квітня 1961 року

Вино – солоне. Небо – червоне.
Чорний папір. Мила немила.
(Постріл у серці моєму холоне.
Кров – дешевша чорнила).
«Хтивоклуба,
млосногуба
Куба» —
Увижалась вам вона повією
(А сьогодні гудить, губить згуба
Цнотливе серце, цнотливі вії).

На багнеті – вишневі роси,
Сонце корчиться на багнеті
(Кубо! Кубо! Твої блакитні коси
Голову запаморочили планеті).

Постріл у серці моєму холоне…
Голову запаморочили планеті…
Небо – червоне…
На багнеті…

Волі не згубити, не окрасти.
Кубі пити золоте вино!
Закипає бородатий Кастро:
Куба – сі, янкі – но!

Етюд поколінь

Світлій пам’яті академіка О. І. Білецького

Помирають майстри. Чітко значать віки,
Їх життя вперезало вогнями й димами.
В груди траурних маршів дзвенять молотки,
І влягаються думи золотими томами.

Люди круто жили. Люди в сонце ходили
І державу науки несли на плечах,
Люди гупали кайлом в оранжеві брили,
Люди шквально згоріли, щоб день не зачах.

Амплітуда людська – від колиски до гробу.
Та не знати народу таких амплітуд,
Бо ошпарює реквієм мою душу окропом
І сподівану зрілість вишукує тут.

Сплять монархи труда. Зріє черга велика
До незайнятих тронів крізь думи густі.
Підмайстри мого віку! Я ваші ридання покликав,
Щоб на цвинтарі чолами підрости…

Подільський етюд

У пропилений стишений став
Сплинув денний просмалений грюкіт,
Сплять вітри на блакитних постах,
Спить Поділля – земля Кармелюків.

Огинаючи заводь руду,
У розчинених шелестах ясенів
Із фортеці ідуть-бредуть
Його смутки – тавровані красені.

А баян розсипає зірки
В матіолу, в дівоче дозвілля,
Щоб зажура взяла квитки,
Щезла в поїзді за Поділлям.

Літаки пересміюють шлях
У терпких пропашілих вагонах,
Сплять хати у нічних сорочках,
Сплять повітки – стиляги в червоних.

Обмолочений день спочива,
Мліє кріп в запахущім окропі,
І на хмарі пливе на жнива
Місяць – Кармель з тавром на лобі.

Етюд «аристократичної» роботи

Так гумористично робітники називають вивантаження граніту.

Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю – і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.

Рожевий, смугастий – в променях мліє.
В кожнім кристалі вогні полискують —
І падає сонце направо й наліво
Верткою мигливою блискавкою.

На іскри дробиться, вщухає, тихне.
Полами витрем замурзані чола ми.
Зцупимо, зрушимо – й знову задихано,
Азартно напружимось торсами голими…

Вже викотивсь місяць із синіми горами,
Великий, важкий, сивувато-опаловий.
Може, і цю розвантажим платформу —
Місячним каменем землю завалимо…

Хочеться пива. Петляємо коліями.
Стрічним дівчатам махаєм кашкетами.
Струмінь з-під крана морозно поколює,
Зорі од спини летять рикошетом.

Фіалковий етюд

Ці слова – про набиті трамваї
У вечірні просинені сутінки,
Про зволожене танучим снігом
Вітряне різкувате повітря,
І про слюсаря з смуглим обличчям,
Поцяткованим ластовинням,
І про мрійні і теплі фіалки
У спітнілій його руці.

Ці слова – про терпку утому,
Що сплива водяними струмками
У блискучий цинковий тазик
З його шиї, плечей і спини;
Про рожевий ворсистий рушник
З ледь відчутним тривожачим запахом
Молодого жіночого тіла
І про очі, яким він привіз
Соромливі свої фіалки.

Ці слова – про сплетені руки,
Про жагучі шепоти юності,
Що війнули з податливих вуст
І згубились в розкішній косі дружини.
Ці слова – про фіалки щастя,
Що порану цвітуть під очима
В захмелілий медовий місяць.
Ці слова – про нове життя,
Що заб’ється під серцем матері
Після ніжного того цвітіння.

Лебединий етюд

Ты белых лебедей кормила,

Откинув тяжесть черных кос…

В. Брюсов

Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом.

Зацвіте автострада доспілими гронами,
Змиє коси рожеві в пахучім любистку зоря.
З твого чистого ставу між лататтям та Оріонами
Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.

Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.

Тихий етюд

Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій?
Що нашепчуть вуста твої стримані
Несповитій тривозі моїй?

Чи над каннами над пломенистими,
Де я пісню твою перестрів,
Знов розсиплешся аметистами
З-під холодних і зламаних брів?

Що з твоїми словами невмілими,
Хто їх трунком гірким напоїв?..
І біжать між березами білими
Білі руки в тривоги мої…