В соняшника були руки і ноги,
Було тіло шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…
І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
– Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Хата у серці світитися мусить,
Погідною бути при всякій погоді.
Стоять Парфенони солом’яно-русі,
Синькою вмиті, джерельноводі.
Мами мої чисті в мелодіях кропу,
В мелодіях гички зеленоросої,
Призьба тече у вогненну шопу
З-під вашого пензля з сипучого проса.
В проваллях чекає розсипчаста глина
Рук ваших чорних, звітрілих, гречаних.
І мліє палітра на згорблених спинах,
Розведена потом в мішках десятчаних.
Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —
Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами.
Сніпки золотисті загачують греблю,
Бо хата блакитна текла б в небеса…
Мамо! Я ваші думи тереблю,
І крапка в баладі моїй – сльоза.
Джамілі Бухіред
Дві зорини на білому тілі,
Дві невипиті чаші цноти
Снять синами, од ласки зомлілі,
Розстебнувши сукенку жароти.
Зашаріються – і спросоння
Заховаються в піні шовків.
А над ними чубатий сонях
Парубоцтвом своїм одцвів…
А де ж смуглі твої, непорочні?
Чом вони юнаками не снять?
Чом сини твої ненароджені
Захлинаються од проклять?
А бандит розпікає шворня
І зґвалтовані груди пече,
І алжирське дівча нескорене
Доживає у блиску очей…
Хай над Сеною білого гуна
Перестріне зневаги напасть —
Хай йому парижанка юна
Чистих персів торкнутись не дасть!
Руки зламані, груди зранені
До очей моїх попливли.
Глянь! На персах твоєї коханої
Видно опіки Джаміли!
Ніч розписала небо в синю домашню вазу.
Захлинулася електричка. Комар в спориші принишк.
Замурзався я на роботі – і мати примітила зразу
Заплямлені солідолом ще путні сірі штани.
Баняк на плиту поставила. Дістала з полиці мило.
А місяць у білих споднях з батьком у шахи грав.
Далеко овогнене місто на сон голубий мостилось.
Смачною була після пива густа кабачкова ікра.
Відгонили грушами хмари. У вітрі топилися шепоти.
Сад колихався солодко на гойдалці тишини.
А на пружинистій шворці, звішені за манжети,
Пришпилені гострими зорями, в небо ішли штани.
(Повні образи, повні огуди
Мої пишногубі етюди.
«Це вже занадто, це вже занадто», —
Мені нашіптували сонати,
І розсипались по панелі
Мої рондо і ритурнелі —
Я обійшовся без них,
Оспівуючи штани.)
Де котиться між голубих лугів
Хмарина ніжна з білими плечима,
Я продаю сонця – оранжеві, тугі,
З тривожними музичними очима.
Ось сонце віри – чисте і просте,
Ось сонце міри – з віжками на храпах,
Ось сонце смутку, звідки проросте
Жорстока мудрість в золотих накрапах.
І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Беріть сонця – кладіть мені серця,
Як мідяки з осугою-турбою.
Я ваші душі кпином обмину,
Я не поставлю їх на п’яні карти,
А що сонця за дорогу ціну,
То сонце завжди серця варте.
Як це мало – сказати: «Добридень!»,
Як на диво багато в цім слові,
Бо воно аж по вінця сповнене
(Перехлюпується, вишумовує)
І надіями, і тривогами,
І запеклими вболіваннями
За людський, справді добрий день!
Хай же день буде з чистого неба,
Із струнких, ніби мислі, тополь,
Із пекучих солоних невдач
Та прийдешніх манливих здобутків.
А «Добридень» – тоді добридень,
Коли іскри летять з-під ніг,
І земля хитається палубою
Од моєї швидкої ходи,
І скоряється владній волі
Всяке діло, узяте в руки…
Хай же прийме шалений вік
Мій вогнистий,
мій спраглий «Добридень!»
Пам’яті Е. Хемінґвея
Вийшов з радіо чорний лев
І збудив моє серце опівночі.
В його чорних важких сльозах
Я побачив труну кришталеву.
Це був гордий печальний лев.
Чорний лев з золотою гривою,
Рідний брат сонцебризній меч-рибі,
Де сльоза атлантична кипить.
І він кликав на похорон брата
До труни, де з руками замовклими
Лежав сивий засмаглий лев
З симфонічним дитячим серцем.
Яйце розіб’є, білком помаже,
На дерев’яну лопату – та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розіграється апетит.
В підсохлому тісті кленова лопата
Вийме з черені, де пікся в теплі, —
І зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.
Козацькі могили високі —
Незгаслі вулкани Вкраїни.
Стікають пшеничні потоки
Із їх польової вершини.
В могилах похована мука —
Дідів перемолоті кості,
В могилах – кайдани онука,
Обірвані в праведній злості.
Сльози проростає зернина
І колосом зірку черкає —
В розливі пшениць потопає
Вулканна моя Україна.
Вино – солоне. Небо – червоне.
Чорний папір. Мила немила.
(Постріл у серці моєму холоне.
Кров – дешевша чорнила).
«Хтивоклуба,
млосногуба
Куба» —
Увижалась вам вона повією
(А сьогодні гудить, губить згуба
Цнотливе серце, цнотливі вії).
На багнеті – вишневі роси,
Сонце корчиться на багнеті
(Кубо! Кубо! Твої блакитні коси
Голову запаморочили планеті).
Постріл у серці моєму холоне…
Голову запаморочили планеті…
Небо – червоне…
На багнеті…
Волі не згубити, не окрасти.
Кубі пити золоте вино!
Закипає бородатий Кастро:
Куба – сі, янкі – но!
Світлій пам’яті академіка О. І. Білецького
Помирають майстри. Чітко значать віки,
Їх життя вперезало вогнями й димами.
В груди траурних маршів дзвенять молотки,
І влягаються думи золотими томами.
Люди круто жили. Люди в сонце ходили
І державу науки несли на плечах,
Люди гупали кайлом в оранжеві брили,
Люди шквально згоріли, щоб день не зачах.
Амплітуда людська – від колиски до гробу.
Та не знати народу таких амплітуд,
Бо ошпарює реквієм мою душу окропом
І сподівану зрілість вишукує тут.
Сплять монархи труда. Зріє черга велика
До незайнятих тронів крізь думи густі.
Підмайстри мого віку! Я ваші ридання покликав,
Щоб на цвинтарі чолами підрости…
У пропилений стишений став
Сплинув денний просмалений грюкіт,
Сплять вітри на блакитних постах,
Спить Поділля – земля Кармелюків.
Огинаючи заводь руду,
У розчинених шелестах ясенів
Із фортеці ідуть-бредуть
Його смутки – тавровані красені.
А баян розсипає зірки
В матіолу, в дівоче дозвілля,
Щоб зажура взяла квитки,
Щезла в поїзді за Поділлям.
Літаки пересміюють шлях
У терпких пропашілих вагонах,
Сплять хати у нічних сорочках,
Сплять повітки – стиляги в червоних.
Обмолочений день спочива,
Мліє кріп в запахущім окропі,
І на хмарі пливе на жнива
Місяць – Кармель з тавром на лобі.
Так гумористично робітники називають вивантаження граніту.
Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Граніт кострубатий до пальців липне.
Шпурляю – і він гоготить в ногах,
Влягаючись тілом в земні заглибини.
Рожевий, смугастий – в променях мліє.
В кожнім кристалі вогні полискують —
І падає сонце направо й наліво
Верткою мигливою блискавкою.
На іскри дробиться, вщухає, тихне.
Полами витрем замурзані чола ми.
Зцупимо, зрушимо – й знову задихано,
Азартно напружимось торсами голими…
Вже викотивсь місяць із синіми горами,
Великий, важкий, сивувато-опаловий.
Може, і цю розвантажим платформу —
Місячним каменем землю завалимо…
Хочеться пива. Петляємо коліями.
Стрічним дівчатам махаєм кашкетами.
Струмінь з-під крана морозно поколює,
Зорі од спини летять рикошетом.
Ці слова – про набиті трамваї
У вечірні просинені сутінки,
Про зволожене танучим снігом
Вітряне різкувате повітря,
І про слюсаря з смуглим обличчям,
Поцяткованим ластовинням,
І про мрійні і теплі фіалки
У спітнілій його руці.
Ці слова – про терпку утому,
Що сплива водяними струмками
У блискучий цинковий тазик
З його шиї, плечей і спини;
Про рожевий ворсистий рушник
З ледь відчутним тривожачим запахом
Молодого жіночого тіла
І про очі, яким він привіз
Соромливі свої фіалки.
Ці слова – про сплетені руки,
Про жагучі шепоти юності,
Що війнули з податливих вуст
І згубились в розкішній косі дружини.
Ці слова – про фіалки щастя,
Що порану цвітуть під очима
В захмелілий медовий місяць.
Ці слова – про нове життя,
Що заб’ється під серцем матері
Після ніжного того цвітіння.
Ты белых лебедей кормила,
Откинув тяжесть черных кос…
В. Брюсов
Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць тугим ясеновим веслом.
Зацвіте автострада доспілими гронами,
Змиє коси рожеві в пахучім любистку зоря.
З твого чистого ставу між лататтям та Оріонами
Ти лебідкою плинеш у безкресі мої моря.
Одягни мене в ніч, одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки. Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді. Сонно пахне весло.
Що несеш мені в тихому імені,
В зливі кіс, перевитій, важкій?
Що нашепчуть вуста твої стримані
Несповитій тривозі моїй?
Чи над каннами над пломенистими,
Де я пісню твою перестрів,
Знов розсиплешся аметистами
З-під холодних і зламаних брів?
Що з твоїми словами невмілими,
Хто їх трунком гірким напоїв?..
І біжать між березами білими
Білі руки в тривоги мої…
О проекте
О подписке