Поет Іван Драч – яскравий представник романтичного шістдесятництва. Епохи, яка намагалась відійти в бік поезії чину, або ж чистої поезії, без обридлих ідеологем сталінської доби. Разом з тим літератори спонтанно творили щось на кшталт національної ідеї. Відтак чистої поезії не вийшло. Шістдесятники шукали правди та забороненої України. Отже, тяжіли до публіцистики. Хтось за це поплатився життям та свободою, інші на так званій «більшій зоні» писали в шухляду. У моїй розмові з Іваном Федоровичем щось залишилось непромовленим. Межа відвертості – особиста справа.
– Шістдесятництво – конформізм інонконформізм. Як усе це існувало водночас іпоруч?
– Мені важко якось розмежовувати одне від другого. Таким був той час і то був мій час, і я мусив його освоїти… Знав, що не воюватиму з політичною системою, бо я безсилий її змінити. Я прийшов, щоб тут бути і прийшов знайти, а не шукати. Це не моя сентенція, а Пабло Пікассо. Пам’ятаю, коли редагувалась моя перша книжка «Соняшник», мені сказали, що їй не вистачає якогось ідеологічного прапорця… Що ж, будь ласка, я буквально на ходу, на коліні нашкрябав віршика про Леніна… Не задумувався, що в майбутньому воно може зовсім інакше потрактуватися. Тим більше, що я був органічним піонером, органічним комсомольцем і був щасливий, коли став кандидатом у члени партії. Вірив, що матиму нарешті під ногами ту дорогу, коли можна буде змінювати цей світ. Після XX з’їзду КПРС я по-справжньому вірив у війну чесних ленінців із лютими ворогами-сталінцями. Хоча, якщо бути чесним, то і цим особливо не переймався. Більше метафорами та образними системами…
– Тим не менше – існувала частина української інтелігенції, яка пішла за ґрати… Чи було це для Вас якимсь подразником чи, можливо, створювало психологічний дискомфорт?
– Це все вже згодом відбуватиметься. Коли Микола Нагнибіда зарубав рукопис моєї книжки, мені сказали, що є один молодий цікавий критик, і найкраще передати книжку йому… Так у моєму житті з’явився Іван Дзюба. У той час приїхав уже Вінграновський, існував Коротич, з’являлися перші публікації наших віршів у «Літературній газеті», яку редагував Павло Загребельний.
Творилося середовище… Кожен мав якусь свою дорогу.
Загребельний узяв мене заввідділом художньої літератури у «Літературну газету». Я всe робив так, як хотів. Це було для мене органічно і просто. Згодом, коли з’явилися інші люди, ми навчилися відчувати міру дозволеності й недозволеності…
– Інші – це хто?
– Чорновіл, Стус, Світличний, Сверстюк… У мене були такі рядки: «Перетрусиш кісточки дідів, червоний стяг розірвеш на онучі…» Коли ці рядки писалися, то я ще не замислювався, що це все є подразником для системи. Або ось таке: «Куди йдемо, яка нас віра кида на кам’яні вітри, якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори, атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці, і сита морда костомахи з кривавим прапором в руці». Вони писалися не як виклик системі, а як вияв світовідчуття…
– Невже ви були таким уже аж зеленим юнаком? Не розуміли, що пишете крамолу?
– З одного боку, було відчуття цієї крамоли, а з іншого думалося: а скільки дозволять чинити цю крамолу? І що буде потім? Видно, що треба було самому прийти до цього і пережити. А якби все відразу сприймалося, то ще невідомо, чи були б написані всі мої рядки.
– Чи пам’ятаєте своє перше відчуття сильного страху?
– Мабуть, воно вперше мною опанувало, коли за кордоном у націоналістичній пресі про мене з’явилися і статті. У журналі «Сучасність» Богдан Кравців написав рецензію, де аналітично доказував, що я є антирадянська людина й антирадянський поет. І він це все послідовно виклав, з аналізом епітетів і метафор. Мене запросили у ЦК компартії, щоб я прочитав цю статтю. І я пам’ятаю, що відчув сильний страх. Кілька днів ходив довкола будівлі того Центрального комітету – і боявся зайти. Чи не вперше я поставив себе в контекст політичної ситуації, про яку раніше ніколи не думав. Я був настільки органічним комсомольцем і комуністом, що не допускав, аби мені хтось міг приклеїти ярлик «анти». Разом з тим усе відбувалося одночасно: поезія, вигнання з університету… Щоб якось видряпатися нагору, поїхав до Москви на сценарні курси, але і там мене доймали кадебісти. Якось я пішов на виставку американської графіки, познайомився з різними людьми… Цікаво… І мене там зразу накрили «нишпорки». Директором сценарних курсів був Міхаїл Маклярський – відомий кіносценарист і радянський контррозвідник. Він був одним із тих, хто причетний до вбивства Коновальця. Саме він, Маклярський, допомагав у Роттердамі Судоплатову. І от він згодом уже керує сценарними курсами… До нього прийшли з КДБ і кажуть, що тут у тебе такий-то з Києва. А він у відповідь: «А ето – мой. Ви, рєбята, бросьтє, я с нім сам разбєрусь». Так він відшив тих кадебістів у Москві і дав мені можливість учитися.
– Неоднозначна епоха вимірювалася людським фактором, який теж не вкладався упрокрустове ложе…
– Ніщо ніколи не вкладається.
– Як ви ставитеся до тези Андруховича, що після тридцяти писати вірші не варто?
– Нехай Андрухович щось із цього приводу скаже Уолту Уїтмену, який взагалі у 37 років почав. Чи Еліоту або Вольфгангу Гете, який у 80 років написав «Західно-східний диван». Не існує якогось канону чи закону.
– А як двадцятилітній Іван Драч читавби сучасного Драча? Чи всеб йому там подобалося?
– Це якісь дивні у вас питання… Може, щось би подобалося, а щось би й ні…
– Я маю на увазі вашу останню збірку поезії «Противні строфи». Дуже неоднозначні відгуки про неї…
– Може бути й так, що багато мав би претензій той двадцятилітній чоловік, хоча у двадцять він ще був дурний. Але вже у 25 дивився серйозно на білий світ і намагався з нього взяти якомога більше і ґрунтовніше. Потім, на жаль, теж усе це поламалося.
– Мене у «Противних строфах» здивувала не тільки нецензурна лексика, ай нашарування публіцистики. Ви ж, мабуть, розумієте, наскільки такі речі недовготривалі впоезії…
– Безперечно, але людина, наприклад, я – існую чи існував на той час, як політик, як громадський діяч. Я не задумувався, наскільки воно буде довговічне чи ні. Щось тебе припекло, і ти висловлюєшся в поезії; може, і не варто було так пристрасно захоплюватись, щоб аж матюкатися. Але таким був той час за емоційною напругою. Писалося – і згодом усе воно викинулося, і непотрібне воно все… Ловіння вітру…
– Ви належите до першого призову депутатів до парламенту. Тоді вдемократичному блоці було багато письменників. Очевидно, на них лягла певна відповідальність за мову йкультуру. Чи використали вони все, що від них залежало? Чи, може, втратили золотий шанс? Розумію, що це для вас доволі втомливе запитання…
– Та ні, зрозумійте просто такі речі: коли відбулося перше голосування за Президента і переміг Кравчук, то це стало характеристикою часу і суспільства. І Народна рада, яку очолював Юхновський, теж була ознакою часу. У ній перебувало 100–120 осіб і ніколи більше. Відсоток демократів у парламенті й електорат, який голосував за Чорновола, був приблизно однаковий – чверть. Тобто країна лише на одну чверть була готова до Незалежності. Це моя точка зору… Через те й біди такі… Письменники, які працювали в парламенті, хапались за будь-яку можливість, скільки вистачало їхнього розуміння, порядності й совісті… Усе ж треба було виборювати. Навіть прапор і герб. Доходило до абсурдних ситуацій, коли Кравчук доказував і пояснював депутатам, немов дітлахам нетямущим. Мовляв, поїдете за кордон у якійсь делегації, тож паспорти треба мати… Ну не можна ж так, якщо ми вільна держава… Нарешті, проголосували з перевагою в один голос. Тепер вже й забули, і в голову нікому не прийде змінити прапор чи герб… Елементарних речей добивалися надзусиллями. Мій приятель з Америки приїздив, коли ще не було Секретаріату Президента, а лише його бліда подобизна – Канцелярія. Він привозив з Америки печатки, які замовлялися для президентської служби, – в саквояжах. Веду до того, що нашу незалежність творили з нуля, живими руками. Це сьогодні здається, що так було завжди.
– А тепер? Думаєте, ота чверть збільшилася?
– Думаю, що дуже збільшилась. Але наша біда в тому, що у головних провідників і претендентів на владу найголовнішим є отой золотий телець – долар. Навіть тоді, на початку хаотичних дев’яностих, було більше моральності, чистоти і порядності, аніж тепер, коли все перемішано з кров’ю, потом і грошима. Недавно я був у Вільнюсі на урочистому відзначені 20-річчя Народного фронту в Литві. Там ще хоч щось залишилося, бо люди говорили про принципи моральності й порядності. У нас уже й забули, що такі принципи колись існували на світі.
– Література йшоу… Чи поєднувані це речі?
– Гадаю, треба подивитися на ті країни, в яких культура у вигіднішій ситуації. У німців, французів чи поляків. У них це все більш розмежоване і непоєднуване. Сен Джон Перс чи Пабло Неруда з усіма його комуністичними переконаннями чи Йоргос Сеферіс у грецькій поезії – то це одне. Є і шоу, але то зовсім інші речі.
– У шоу єелемент пропаганди. Можливо, українським письменникам не залишається нічого іншого, як пропагувати себе… Ще таке питання… Упоемі «Чорнобильська мадонна» ви створили негативний образ такого собі творчого жевжика, мазунчика долі. Відомо, що його прообразом був поет Віталій Коротич. Анещодавно до виданих творів Коротича ви написали позитивну передмову…
– Ой, та написав… Мої друзі на неї відреагували гостро й негативно. Мовляв, у чоловіка й так гучний піар, а я ще більше підливаю масла… Розумієте, це вже стало наче модою: кидати кістку ворожості між людьми. І все це вважається дискусією. Я – за примирення і проти таких дискусій. Нічого доброго українській культурі вони не дають. Коли писав ту позитивну передмову, то хотів бодай трохи стерти гострі кути між українством і тими, що стоять за Коротичем.
– Негативна йпозитивна роль літературних премій. Тобто само собою, що премія єстимулом для письменника, алеж, крім усього іншого, кожна така винагорода пов’язана з чіткими зобов’язаностями, згідно зякими, скажімо, Чарльз Буковскі іне потикавсяб на «Нобеля»… Так само іШевченківська… Тобто премія як стимул для кон’юнктури ідля обмеження творчості…
– Мабуть, ви маєте рацію. Коли йшлося про те, кому присудити Нобелівську премію – Чеславу Мілашу чи Ярославу Івашкевичу, то премію дали Мілашу. За те, що він був антирадянським, викладав в американському університеті і на Заході був більше знаний. Тоді як Івашкевич, на мою думку, більш талановитий і шанований у Польщі, мав Ленінську премію… Тому ні про якого «Нобеля» не міг думати. Ось вам і ставлення до таланту з погляду кон’юнктури. Звичайно, кожна премія виставляє певні обмеження для письменника. Коли йдеться про Шевченківську, то найдикіше те, що її обговорює величезний загал людей. Якщо вже вибрали тих 10–15 людей і довірили їм, то вже нехай вони самі… Але оте загальне розмусолення, коли доярки хочуть впливати на літературний процес…
– Проте цього року склалося враження, що іШевченківський комітет, іписьменники-претенденти дійшли до якогось апофеозу…
– Цей рік для мене, мабуть, уже останній. Має бути інший склад комітету, іншого голову шукають… Я був у кількох комітетах: при Гончареві, Дзюбі і оце за Лубківського. Я вже бачив різні варіанти проходження і так далі…
– Стільки подій, почуттів, емоцій за плечима… Виж бо поет… Можете сказати про себе, як про втомленого романтика?
– Чи я втомлений романтик? Може, я людина, яка втомилася жити. На жаль, розвіялось надто багато ілюзій. Я їх усіх пережив і бачив, як вони на очах руйнувалися… Можу відверто про це казати. І разом з тим стільки неймовірно цікавого і прекрасного існує у цьому житті! Знамениті виставки, які відбувалися в Національному художньому музеї: Пікассо, Параджанов, Піросмані, Гойя… Усе це я сприймаю на «повну котушку» – і радію. Тривожить, що дуже поволі формується політична система: вона на якомусь первинному освоєнні й заковтуванні влади і капіталу. Порівнюю нашу систему з болгарською, польською чи литовською. У мене залишилися контакти по політичній, літературній і кінематографічній лінії. У нас, на жаль, найпервинніша субстанція – протодемократія. Через те так важко усе дається.
Розмовляла Уляна Глібчук
2008
О проекте
О подписке