З усіх означень мені найближче – людина. І все людське мені не чуже – не боюся повторювати цю стару сентенцію. Я гуманітарій сільського походження, весною мені хочеться копати і сіяти, садити і загрібати. Але ось учора студенти Київського університету запросили мене поїхати в Холодний Яр пошанувати повстанців 20-х років і, особливо, письменника Юрія Горліса-Горського. Найбільша втіха – тисячі людей в селі Мельники, де мені довелося виступати над могилою головного отамана Василя Чучупаки. Приїхали не лише студенти близького Кіровоградського університету, але і з неблизького Закарпаття. Люди на Чигиринщині найближчі за ментальністю до галичан, які пережили страхіття і героїзм сорокових – п’ятдесятих. Саме там, недалечко від Холодного Яру в селі Трушівцях, колись знімали ми «Криницю для спраглих».
Так хто ж я такий? Людина, якій дуже болить Україна. Все, що вмію, намагаюсь підпорядкувати цьому болеві – розум і серце, талант і недолугості, спритність і нездалість, інтуїцію і прозріння. Дуже не люблю пишних словес і дурної категоричності. Більше діла і менше базікання. Коли в політиці кожен другий – месія, дуже хочеться бути весняною бджолою…
Є таке бажання: «Дай Боже Вам віка і здоров’я!» Отож Бог мені вділив віка, не обділив і здоров’ям, а чим обділив – то він сам краще знає, а ви здогадуєтесь… «Раніше ти літав, а нині – ходиш», – якось мені сказала одна моя знайома. От і вся вікова різниця. Двадцятип’ятилітнім я був студентом університету, якого вже збиралися виганяти за антирадянщину, але який вже мав написані дві поеми «Смерть Шевченка», «Ніж у Сонці» – Гончар і Загребельний, Дзюба і Павличко відстояли мене. Параджанов і Вінграновський показали мені дорогу в кіно. Я був захланний до знань, ковтав усе, що міг. Бажан був мені дорогий не лише талантом будівничого, але й енциклопедизмом. 25 краще, ніж 75. А в останній цифрі дуже багато смутку і розчарувань, доля виламує тобі хребта і виїдає душу, а ти маєш посміхатися на всі зуби і не здаватися.
В українській долі стільки страхітливого і жорстокого, що навіть твої нещадності не поціновуються на найвищу міру. Від 25-літнього багато збережено і не розтринькано, світ жорстокий, але і прекрасний, а 75 – це тричі по 25. Все ж ми в цих вікових параметрах вибороли незалежність, хоч і дуже пошматовану і погризену, все ж дещо вдалося здійснити і в поезії, і в кіно, а політика – каламутна течія, але коли взявся іти і знаєш куди – не нарікай. Іронії та глузду досить, аби не зупинятися…
Тичину любив зі школи, особливо за максиму:
Відвертим будь, але не всім ти одкривайся.
Сміливим будь, але на техніку зважай.
Ніколи, як вогнем, з ідеями не грайся.
Коли узявсь іти, кінця ти доходжай.
Я писав кіносценарій «Інтермеццо» за Коцюбинським для Параджанова, любив Ван Гога і Сар’яна, «Соняшник» Гніздовського і безліч соняшників Марії Приймаченко, а мамині так винюхував на городі, що ніс навіки залишився в золотому ластовинні.
Це ж Юрій Липа казав, що Україну треба поставити лицем до сонця і до моря, як ставлять до сонця хати, а ви питаєте, чи це спонтанне?! Суцільна органіка із золотим хвостиком. Степова Еллада за Гердером дивиться на світ золотими очима соняшників.
Рильський в шістдесяті написав статтю «Батьки і діти», де йшлося про Вінграновського, Коротича і мене, грішного. Стаття була на підтримку, але були там і деякі критичні зауваження.
У поемі «Ніж у Сонці» класику запам’яталась строфа:
Навіщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
В гливке болото рідного села?
Що таке «сива печаль Козерога», я не знаю, писав він, а от про болото допитувався. Класик означив запитально щось на зразок, «а де це молодий поет знайшов таке невпорядковане село»?… Дійшла газета і до Теліжинець. Старий вчитель Федір Півторак приходив до мого батька політикувати, сам недавно повернувся із заслання, яке одбував у Карелії. Maти якраз варила борщ, а батько слухав старого вчителя – засланця і непоправного графомана, який напучував моїх оторопілих батьків:
– А що це таке наш Іван написав, за що критика?
– А як далі буде писати про болото, то загримить аж туди, звідки це я недавно приплентався.
Батько взявся уважно дивитися статтю, а мати на рецензію відреагувала негайно і досить критично:
– Коли ти будеш моєму синові таке пророкувати, то забирайся з хати зі своєю газетою!
І, щоб поставити логічну крапку в діалозі, витягла горщик з печі – і хряп ним на долівку. Чи то спересердя, чи то од хвилювання.
Учителя винесло з хати, і нічим було снідати…
То хіба в такої рішучої матері можна було бути не живим, а папір’яним поетом?! Максим Тадейович ніколи не дізнався про такий відгук на його статтю «Батьки і діти» та коментар до неї…
Літом 1961 року після публікації «Ножа у Сонці» з передмовою Івана Дзюби ми з ним подружили, і якось він увечері завів мене до Леоніда Новиченка. Критик був офіційним «законодавцем мод» і значив у літературі все.
Я прихопив свій рукопис і кілька годин читав маститому критику свої вірші, а мій товариш тим часом… тьоснув до дівчат. Коли вже після першої ночі він прийшов за мною, щоб забрати мене на ночівлю, бо мені ніде було ночувати (студент без гуртожитку!), ми з академіком затято дискутували. І коли Дзюба запитав про враження, господар був коротким:
– Напишу передмову!..
А справа в тому, що напередодні на рукопис негативну рецензію написав був Микола Нагнибіда.
Новиченкова стаття з’явилась у Держлітвидаві 1962 року… Десь за кілька років згодом на мій цикл «Моя Шевченкіана» він у кулуарах Інституту літератури відгукнувся нищівно: з любов’ю… і сарказмом:
– Новий маланючок!
Старий Маланюк ще був живий…
Згодом ми то мирилися, то сварилися, але мене завжди вражала його ерудиція і широта поглядів, дружба з Бажаном, зацікавленість суміжними мистецтвами, всесоюзним процесом.
Коли до свого 50-ліття я підготував двотомник, видавництво, те ж, що випускало мою першу збірку, логічно запросило його ж до передмови. Він був цікавим співрозмовником, багато читав, багато пам’ятав – його непересічна постать не вивітриться з моєї голови… «Компендіум» – останнє слово, що запам’яталось від нього і дуже йому пасувало…
Як на мене, події почалися з книжки «Правда кличе» Д. Павличка, яку заборонили. Згодом приїзд М. Вінграновського і фільм «Повість полум’яних літ» з Іваном Орлюком. О. Гончар був головою Спілки письменників, а Павло Загребельний редактором літературної газети – звідти публікації на шпальтах літературних статей І. Дзюби, віршів М. Вінграновського і Л. Костенко, В. Коротича, М. Сингаївського, а згодом – В. Симоненка і Б. Олійника, новел Є. Гуцала і В. Дрозда, В. Шевчука, мальованих рецензій Ю. Щербака… А поруч у кіно – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, Л. Осика, А. Войтецький. А в музиці Л. Грабовський, В. Сільвестров, В. Губа, а ще художники – В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикіна, Ю. Якутович, С. Данченко, Г. Гавриленко.
«Шістдесятництво» – це цілий материк.
Це була одлига після партійного з’їзду, і напруга всенародних сподівань сублімувалась у творчих пошуках молодої інтелігенції. Та «шістдесятництво» пробилось і в класиків – П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського:
Я буду вчитись у вас, молоді поети,
Але й вчитиму вас…
Я вчився в Москві (1962–1964 pp.), коли їхав з Києва, мене завжди проводжали десятки людей, згодом я дізнався, що це були «шістдесятники» і широкий загал людей чекав жертовності і серед поетів, найбільше ними були поети-мученики Василь Симоненко і, особливо, Василь Стус.
Миколу Вінграновського я любив особливо. Дивовижно красивий, наче легінь з іншої планети – улюбленець дівчат, з неповторним тембром голосу, бракувало йому одного пальця на руці (націоналістам він розповідав, що це йому одрубали комуністи, а комуністам натхненно розказував, що виною цьому «УБН» – українські буржуазні націоналісти). Розповіді його були фантастичні, правду від вигадки було відрізнити важко. Особливо коли не обходилось без чарочки. Образи його поезії були органічними і модерними, мислив він розлого і простористо. Він жив у моїй кімнаті на Білоруській, 15, коли я вчився у Москві…
З критиків найбільше любив найталановитішого І. Дзюбу, з музикантів – Л. Грабовського, з художників – Ю. Якутовича.
Алла Горська взяла шефство над нашою сім’єю (І. Драч, М. Луцишин). Ходила зі мною в лікарню, де родила Марійка Максима, проводжала нас в Теліжинці до батьків. Досі вона стоїть у снігу – розкотисто весела, дивовижно красива і незнищима…
Зараз знову вигулькнула фальшива стаття, яку начебто Д. Павличко, В. Яворівський і я писали про В. Стуса. Років двадцять тому В. Яворівський ходив на суд і довів, що це фальшивка комуністів. Зараз знову вона комусь потрібна, хіба демократам. Я тепер знайшов свою видавничу рецензію 1968 року на першу книжку Василя Стуса «Зимові дерева». Надрукую в тритомнику…
Я написав передмову до дитячих віршів І. Світличного. Книжечка вийшла. Чому цієї передмови не взяли до книжки спогадів про І. Світличного, питайте в укладачів. Бувають дивні речі – була виставка А. Горської в Музеї літератури, і її найбільшу за розмірами картину (шістдесятниці про шістдесятника!) – портрет І. Драча не експонували, видно, розмір картини завадив чи смаки творців виставки шістдесятників, хоча вона в запасниках музею є, Катерина Криворучко колись її забрала в мене. В Алли Горської і Віктора Зарецького була спільна майстерня, куди я часто ходив. Лишився один захопливий лист убитої, який свідчить про її чисту душу неофітки, яка щойно відкриває Україну. З Віктором Зарецьким мене поєднувала дружба до останніх днів його стражденного життя – тішуся, що і син їхній Олексій Зарецький та його дружина якось були моїми супутниками в польській мандрівці.
А Іван Олексійович Світличний якось обдарував мене дивним даром: коли я вчився у Москві, він заїхав у Теліжинці і завіз моїй старенькій матері пшона для курчат – був і такий дефіцит в останні роки правління Микити Хрущова…
Вчора ми поїхали на Черкаси і знову стали біля могили В. Чорновола. Я вірю, що його вбили, тому і шаную. Він був вибуховим і нетерплячим. На сесії Верховної Ради біг на трибуну відповідати опонентові, коли той ще не закінчив слова.
Я не пішов у депутати другого скликання, мені було нецікаво на сесії. Він мене затягнув знову в політику. Я прийшов у Рух і ходив на засідання правління. Коли я заперечував його тезам, він не давав мені слова. Так було не лише зі мною. Він був занадто авторитарним для такої демократичної структури, як Рух. Якось я сказав, що Атена Пашко, Лесь Танюк і Михайло Косів творять культ Чорновола, а розплачуватись буде Рух. Я став ворогом. Після його смерті я стояв у похоронній процесії, щоб попрощатись. До мене підійшла якась нетерпелива жіночка і сказала мені правду:
– Не йдіть на цвинтар. Ми вас там заплюєм!..
Я подивився в її чесні скорботні очі й теж сказав правду:
– Я вірю, що слини у вас вистачить…
Свідком цього були Люба Голота і Павло Мовчан… Якби у нас, крім слини, ще вистачало і глузду, можна було б упевнитись, що Чорновіл і Драч ніколи не були ворогами.
Правду говорять чимало людей, а от зуміти щось зробити, щоб вона запанувала бодай в якійсь сфері життя, – для цього треба особливої кебети. Та і можливість бути міністром не завадила б. Жорес казав про Францію, в якій століттями робили державу і протистояли їй (королі і революціонери), а в нас дуже високошановані когорти балакунів, а робити роботу мало хто вміє.
Рік назад я був у Львові на рухівському зібранні, це було у філармонії, як підібраний оркестр, всі виходили на трибуну, починаючи з представника церкви, і всі лаяли владу. Я тоді сказав галичанам те, що всім було не до шмиги.
– Порахуйте, скільки ваших людей в уряді, скільки у Верховній Раді – ніколи ще Галичина не була такою владоможною! Вже ж вам не заважають ні москалі, ні жиди, ні ляхи, а як стоять на заваді, то, може, ми не такі владоспроможні. Правда лише розкриває очі й заохочує до вміння. Знаю багатьох людей, які думають, що кажуть правду, але правда їхня куца і поверхова. Жоресів так багато, але у Франції були ще Монтені і Паскалі, а згодом Бонапарти і де ґоллі. «Кодекс» Наполеона вартніший війни, а відмова від Алжиру народила б у нас Сташинського…
Колись Лев Толстой писав, що всю правду про жінок (як приклад!) можна сказати, лише лежачи в труні і напівзакрившись віком труни. Сказав – і негайно закривайся! Я ще не лежу в труні й наражатись на таку небезпеку не збираюсь. Ще треба жити і щось робити. Чесність і відвертість, як вода і вогонь, вимагає досконалого розуму і віртуозного поводження з такими компонентами. Казати всюди і скрізь суцільну правду – може лише суцільний геній або повний ідіот. Слава Богу, що до таких не належу. Зате знаю кількох перших і багато других.
Перші стають у позу месій чи всезнаючих, але вони мені неприємні, і я їм теж не до шмиги. Вони знають, що я їх бачу наскрізь.
Других багатенько, і вони мені ріжуть правду-матку, а правда-матка не хоче бути зарізаною і виривається з рук… Отож іще живе – не зарізана.
Усе чесно, відверто, не минаючи «ані титли, ніже тії коми» – банальна така провокація вічно живе, всі закликають до неї, а вистачити спромоги здійснити її – катма. Мало бачу прикладів…
Краще в українській сучасній поезії – і є біль. Болить Дмитро Павличко. Болить Ліна Костенко. Болить Борис Олійник. Вже цих трьох мені досить, щоб не зауважувати жонглерів та акробатів. З естетами складніше, бо вони потрібні для розвитку поезії. В пам’яті залишилась епіграма Олександра Підсухи:
Можу сонет, а можу й сонату,
На те я і Драч.
Ходжу по сюжету, немов по канату,
Невдаха-циркач…
Поет мусить володіти словом, як вершник Чингісхана конем. Слово має бігти за поетом, як лошатко. Коли ти вже заглядаєш у словник, до чого закликав Максим Рильський, будь обережним: твоя муза вже вибрала того, що більше здатен, більше спроможен – Миколу Лукаша чи Миколу Вінграновського, а для тебе день Святого Миколая може вже ніколи не прийти. «На Миколи або ніколи…»
Мені цікаві Л. Череватенко і В. Базилевський, В. Герасим’юк і Д. Іванов, М. Воробйов і В. Герасимчук, П. Мовчан і Р. Лубківський, П. Засенко і П. Осадчук, В. Лазарук і Д. Кремінь, І. Малкович і О. Довгий, П. Перебийніс і Д. Онкович, М. Сом і Л. Тома, А. Перерва і Т. Федюк… Спробуй назвати тих, кому не болить…
А ці мені цікаві тим, що їм – болить!..
А що вже казати про зболене жіноцтво: від Л. Голоти до М. Матіос і безкінечно… Від І. Жиленко до С. Йовенко… Від – і до…
Еквілібристика спустошених нам не загрожує.
Не лише кожне покоління, але й кожна людина, яка бодай один раз на рік вважає себе поетом, по-своєму визначає поезію.
Тіціана Табідзе вбили, а Галактіон Табідзе, геніального обдарування поет, був улюбленцем Сталіна. Та хіба Галактіон не носив муку за Тіціана та інших замучених протягом цілого життя? Хіба Максим Рильський не мучився за інших неокласиків – героїзм останнього вчинку Михайла Драй-Хмари, коли він «підставився» за молодого соузника і був розстріляний, може бути частиною такої ненаписаної української літератури, яка привабить багатьох байдужих і непросвітлених українікою.
Белла Ахмадуліна прекрасно переспівала цей вірш Галактіона Табідзе, а мені закортіло звернутись до оригіналу, колись я з моїми грузинськими колегами, звичайно ж, за столом не без вина, вів розмову про Тіціана і Галактіона. Листування Бориса Пастернака з грузинами, свого часу опубліковане у «Вопросах литературы» багато чого може розтлумачити. Сталін був сучим сином не лише українського народу. Але він прицільно залишав найобдарованіших, і вони носили свою геніальність, перемішану зі страхом, як коктейль вірнопідданства і послушенства.
Про це треба питати Поезію, чи запам’ятала вона серед мільярдів тих, хто приходив до неї, і моє ім’я. Вчора серед мотлоху своїх паперів надибав коротенький лист Омеляна Пріцака, свого давнього знайомого з 1966 року, відомого вченого-тюрколога, який тоді був членом комітету по присудженню Нобелівських премій. Він свідчить, що висував Павла Тичину, Ліну Костенко і мене, грішного, на цю високу нагороду. Sapienti sat!..
А вибрали інших. І цього досить… Буває і таке, що нагороджених забувають, а ненагороджених цитують і теж забувають, хто це написав. Забуття – це найоптимістичніший лан людської історії.
Та Поезія на ньому пробивається зірками кульбаби сьогодні, а завтра пухом кульбаби (саме слово яке – кульбаба, а не какой-то там одуванчик-надуванчик!..). Хто просто тішиться, що йде весна, що можна знову топтати не лише ряст, але й кульбабу, хто з них салат робить, хто варення…
А от Катерина Білокур учила, що кожній квітці на землі відповідає зірка в небесах. І саме в цьому – Поезія…
20.04.2010
О проекте
О подписке