Кілька штрихів до цієї невичерпної теми…
Катерина Дорошенко, одна з уславлених директрис Шевченкового музею в Києві, любила розповідати про те, як плакав Джон Стейнбек після огляду експозиції. «А в мене такого ніколи не буде!» – наче б так Він пояснював своє несподіване розчулення – це було по-дитячому дуже наївно і по-дорослому дуже точно… Книжка Євгена Нахліка «Доля Los Судьба» справедливо розмежовує межі впливу трьох геніїв трьох слов’янських народів – Шевченка, Пушкіна, Міцкевича. Колись Вадима Скуратівського погнали зі «Всесвіту» за намаганням вивищити сина кріпака і внука гайдамаки за рахунок камер-юнкера африканського походження. Неможливо зважити значення і вплив генія, народженого тим чи іншим етносом, на життєвий нурт світової історії. Шекспір в англомовному, Гете в німецькомовному, Сервантес в іспаномовному світах лише починались, щоб згори розпросторитись на всі межі засягу британської імперії, іспанської армади чи тевтонського багнета. Переклади і культурне всотування йшло за потугою націй, які спромоглися агресивною захланністю поставити Господа Бога перед фактом свого поширення.
Та англійці вижили б без свого Шекспіра, генія з геніїв, німці – без універсального Гете (відразу напохваті був би Шіллер), росіяни – без Пушкіна (благородний Лермонтов надався б на заміну!), поляки – без Міцкевича (не забули про Словацького?!), а що б ми, українці, робили без Шевченка?! Скажуть високочолі пуристи і єхидні інтелектуалки, що я занадто по-спортивному витворюю обрахунки тих субстанцій, які на це не надаються, і тому вислизають з моєї зухвалості.
Та в цьому і біда, що ми занадто шевченкоцентрична нація. Універсальний Куліш (знову ж привітаймо двотомник Євгена Нахліка!) і всеобійменний Костомаров, незламний Гулак та інші кирило-мефодіївці давно вже чекають на окремішній музей бодай в одній школі на Подолі – там учителював Пантелеймон Олелькович. Найголовніше – вони мають бути прописані густо і яскраво в концепції українського державотворення – тоді й Шевченко буде і яскравішим, і зрозумілішим, і не виглядатиме одинаком «среди долины ровныя», а могутнім деревом в оточенні могутніх дерев. Але тоді його вивищення в колі сучасників і соратників буде органічним і само собою зрозумілим. Наше незнання і наше небажання долати апатію і лінивство міцно вкоренилося навіть у масштабах наших планів на майбутнє.
Мені довелося в різні часи і при різних оказіях виступати біля пам’ятників Шевченку в різних широтах. У Вашингтоні і Торонто, у Москві й Алма-Ати. У Казахстан мене послали відкривати пам’ятник, а от у Буенос-Айресі 1995 року ситуацію переінакшив Леонід Кучма на ходу біля пам’ятника роботи Лео Мола: «І чому це я маю тут виступати – хай виступає поет!..» Так мене самого підсаджували на п’єдестал, аби я відмовився тоді від супротивного політичного ходу – створення Конгресу української інтелігенції. Лео Мол (він же Леонід Молодожанин) ще 1939 року допомагав Манізеру створювати пам’ятники Шевченку в Харкові і Києві, щоб уже у наш час пробити його крізь неймовірний політичний асфальт у Санкт-Петербурзі. Та найтяжче, мабуть, було виростати Шевченку у Варшаві – це вже надзусилля Павличка, тодішнього посла, зробили неймовірне. Пам’ятаю, стояв тоді при відкритті за скульптором Анатолієм Кущем, тримався за нього, як за амбразуру дзота, і чув схвильоване дрижання його могутньої статури. Згодом російськомовний екскурсовод буде пояснювати туристам з СНД: «Сейчас проезжаем мимо памятника замечательному украинскому поэту Дмитру Шевченку». Як каже наш народ, – хоч стій, хоч падай, але пам’ятник стоїть…
Отож Шевченко був нашим і послом, і консулом, і повноважним представником, коли в нас ще не було держави, а коли тепер розродилося на цілі грона посольств і консульств, то ми тепер маємо добиватися, аби були культурні інститути українського штибу в кожній країні на зразок німецького «Гете-центру».
Шевченкові роботи вистачить, аби лише нам вистачило вміння і мудрості, звинності і віртуозності впроваджувати українську культуру в світ.
Перед цікавою книжкою Володимира Мельниченка про перебування Шевченка в Москві колись прочитав дослідження діаспорного Юрія Бойка-Блохина «Шевченко і Москва» і зафіксував для себе його висновки:
«У своїй ворожості до московського імперіалізму в усіх його формах поет був непримиренно послідовний. Ця його постава властива всьому його життєвому шляху. Зустріч зі складною дійсністю кінця 50-х pp., в якій московська
імперіалістична духовність знаходила форми свого маскування, примусила Шевченка переборювати це маскування і гартувала поета в зрілого політичного діяча. Ні писання російською мовою, ні його російські знайомства нічим не порушують повноти й суцільності його націоналізму. Духовна спадщина нашого національного пророка і великого генія залишається для нас і тепер невичерпним джерелом наснаги в нашій боротьбі проти одвічного московського імперіалізму» (Юрій Бойко. Вибране. Том III. С. 61. Мюнхен, 1981).
Я, напевне, ніколи не виберусь з первопочатків освоєння Шевченкового шляху. Ось тепер зачепився я за Тарасового діда-гайдамаку і обчитую масу історичної та літературознавчої літератури аж до Коденської книги, яка так і не дочекалася в бібліотеці Інституту історії дослідників гайдамацької теми. Колись, може, В’ячеслав Медвідь візьметься за історію власного села такої моторошної слави («Бодай тебе лиха Кодня не минула!»)… Моя перша новела студентських літ була про чорні стрічки в косах лисянських дівчат як згадку про Коліївщину… Якось у Київському музеї Шевченка виставлялись документи – мене приголомшило сусідство присяги кожного миколаївського солдата (а таким був і рядовий Шевченко!) на вірність царському дому і малесенької захалявної книжечки з віршами. Ото драматургія!.. Або намір поета помістити в свій «Буквар» (а він не хотів користуватись послугами навіть своїх найближчих друзів і соратників, які інтерпретували його на свій лад і склад, на своє європейське розуміння!), намагання зафіксувати в простесенькому народному резюме своє згорьоване ставлення до людей і вічних стосунків між ними:
А де добрі люде,
Там і правда буде.
А де кривда буде,
Там добра не буде…
Завершити можна це коротеньке слово таким любим мені листом Пантелеймона Куліша до Шевченка:
Здоров, здоров, брате Тарасе!
Ось і ми, слава Богу, на Вкраїні. У гостях добре, а дома ще лучше. Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з половою. У нас-бо родить Господь хліб на всяку душу вдосить, то й не привикли наші уста до висівок. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою. Лучче дещо придерж у себе пушкінським звичаєм, аніж брать нижчим ладом од себе самого. Раджу тобі, ревнуючи по твоїй славі і по красоті нашого голосного слова, а проте надіюсь і на твою широченну спереду голову. Напиши до мене, як ся маєш, як живеш. А я живу так собі, не дуже празникуючи. Ото б мені було велике свято, якби з нас лиху цензуру знято.
Твій душею П. Куліш.1858, червця 7,х. Мотронівка
Отож разом з Паньком Кулішем у нас і досі найбільша надія – на його «широченну спереду голову»!..
3.03.2008
х. Конча-Озерна
Кажуть, це було в Лівійській пустелі. Автобус з радянськими туристами мчав новою автострадою, що розсікала пустелю на двоє величезних попелясто-жовтих крил. Над безкраїм морем сипучих пісків підносилися вже звичні піраміди, які, здавалося, своєю вічністю перевищують це піщане мовчання. Сфінкси, як це водиться, були гордими і таємничими.
Шофера попросив зупинитися високий ставний мужчина. Водій здивовано зупинив автобус. Шелестіли піски. Здивовано дивились туристи на цього інтелігентного дивака, якому раптом заманулося зупинити автобус серед пустелі. Мужчина рішуче простував піщаними хвилями і зупинився біля піраміди. Все це він зробив настільки просто і звично, немовби все життя до цього існування в образі туриста він провів в одному з бедуїнських племен і кожного ранку творив намаз, перериваючи завивання хамсину. Занадто зосереджений, заглиблений в себе, мужчина раптом заспівав. Це була українська пісня – відомий романс на слова Лесі Українки.
Туристи висипали з автобуса і слухали. Кажуть, рідко кому в житті доводилось слухати спів такої дивної експресії, такої розкованості й душевної ясності – душа співака була наодинці не з Лівійською пустелею, а з душею Лесі Українки. Треба було бути таким трохи владним мужчиною, щоб зупинити автобус у пустелі, треба було бути справжнім, непідробним актором, щоб відважитися на таку імпровізацію – не злякатися штучності й театральності. Треба було мати такого тембру голос, щоб викликати з пустелі душу поетеси і переконати вже не здивованих, але зачарованих випадкових супутників своїх в абсолютній необхідності такого виклику. Треба було так любити її – Лесю Українку. Цим актором був покійний народний артист СРСР Борис Гмиря…
…У любові до Лесі Українки дуже багато інтимного, чогось найбільш потаємного. Таку інтимність викликають художники унікальні, які торкаються своїм мистецтвом найпотаємніших і найчистіших струн у душі. Кожен за мірою свого розвитку, за мірою свого сприйняття виношує дорогоцінний образ.
Діти п’яти-шести років, затамувавши подих, слухають «Лісову пісню», але і тридцятилітніх загадковий світ цього Лесиного шедевра манить незвіданими глибинами.
Дівчата-абітурієнтки читають її поезії на вступних екзаменах, і в тривозі їх голосів відчувається не тільки правічне хвилювання вступників – в їх саморобних дівочих альбомах, розмальованих мальвами і хрещатим барвінком, найзаповітніші сторінки належать Лесі. І це тоді, коли вона по войовничій, часом навіть аскетичній суті своїх творів абсолютно антиальбомна поетеса. І все ж таки вона – співець дивної ніжності й чистоти, а хто ще так правдиво і беззаперечно відчуває це, як не безоглядна юність.
Леся належить всім, хоча знають її переважно уривково і неповно. Шкільні програми лише готують читача до справжнього осягнення її – одного з найоригінальніших світових поетів. Це осягнення вимагає певної інтелектуальної підготовки – як у жодного з її попередників в українській літературі, її творчість зіткана з різних ремінісценцій і мотивів світової культури. Місто її духу стоїть на перехресті різних епох, і якщо «Камінним господарем» вона вступає в творче змагання-суперечку з пушкінським «Камінним гостем» і всіма творцями Дон Жуана до Тірсо де Моліни включно, то своєю вогненною «Одержимою» вона викликає вогонь на себе всіх творців Марії Магдалини. Її рання «Блакитна троянда» вся просякнута віддаленим дантівським ароматом. Драматичний етюд, в якому викритий Іуда, викликаний до життя апологетичним оповіданням Леоніда Андрєєва «Іуда Іскаріот». В одному з листів до Івана Франка поетеса сповідалась, що думала саме про нього, коли створювала свою драму «В пущі», – про скульптора серед пуритан у диких пралісах перших американських колоній. Але ось лінія Годвінсона, пуританського проповідника, гнобителя свободи думки і почуття, веде до сучасних гнобителів – це вони відповідають за Хіросіму і Сонгмі.
Борис Гмиря носив у душі образ поетеси завжди, але завивання гарячого вітру пустелі – хамсину – викликало його настільки відчутно і мимовільно, що він не міг не заспівати «Стояла я і слухала весну». З цим гарячим вітром пов’язаний і останній задум Лесі, старанно зафіксований для майбутніх поколінь матір’ю поетеси Оленою Пчілкою. Він, звичайно, пов’язаний з попередніми драмами письменниці, як ще один дорогоцінний камінчик у великій мозаїці всього Лесиного світу. Але ця дорогоцінність була останньою в цій мозаїці:
«На передмістю Александра живе сім’я грецька (еллінська), в той же час, коли нова віра взяла вже силу і в свою чергу стала тіснить і гнати тих людей, що держалися давнішої віри й кохалися в давній науці.
Теокріт, дуже вчений еллін, не християнин, кохається в давньому писанню, має цілу бібліотеку – збір папірусів, його діти, син 17-ти і дочка 15-ти, теж привчені до давньої науки, вірні давній релігії.
Ясний день, по полудню. Син і дочка Теокріта сидять у своєму середньому дворикові; син чита й оповіда сестрі. Приходить старий чоловік, сусіда, дуже збентежений, і каже дітям, що їх батька схопили в храмі (на сходах до храму); його ув’язнено за те, що він «ширив єресь», проповідував думки грецьких філософів, одвертав од догматів віри християнської. Він казав – «нема рабів божих», єсть і повинні бути люди, вільні «тілом і духом».
«Начувайтесь лиха», – сказав старий.
«Прийдуть і в господу до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять, яко писання «єрицьке», «поганське».
Дівча плаче, потім радиться з братом – що робити. Зважають, що треба поховати хоч найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховати (коротка сценка). Уночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають у пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє встають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, коли хтось знайде ці скарби, – і дознається великої мудрості: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!»
Скільки в цій простій, нехитрій історії стоїчного оптимізму, дихання притчі ошляхетнює наші душі, зерно задуму не встигло стати колосом, не відродилося в ньому, але існує в палахкотливій нездійсненості маленького шедевра!
…Леся Українка… Це ніжне і дзвінке ім’я належить до найвеличніших імен нашого народу. Цей псевдонім Лариси Петрівни Косач твердо і назавжди зафіксований в пам’яті кожного українця, і не тільки українця. Нехай для декого дзвін цього імені пов’язаний лише з назвою одного з найкрасивіших київських бульварів, або з найменуванням школи, де навчається його син або дочка, або столичного театру, але все ж таки гордий дзвін цього імені в серцях мільйонів людей породжує не тільки спогад про «Лісову пісню» або «Досвітні вогні», але і палку любов до великої поетеси і гордість за свій народ, що спородив її в чорне царське лихоліття.
В історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно, Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливу зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:
Я дивлюся на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
Погляд мій спустився нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землі прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»
О проекте
О подписке