Син

На чорній «Волзі», що стоїть серед подвір’я, походжає ґалаґан у штанях. Він уже було звівся навшпиньки, щоб кукурікнути, коли його зігнав Андрій.

– Ану, Петю, марш, дай старому поспати.

– Чого тобі? – повертається до брата опецькуватий завгосп. Він із Сидором досукує мотузки і випробовує їх на міцність. Артем же зняв хвіртку й вистукує на завісах, забиває цвяхи на місце поржавілих і випалих.

– Тихше, Артеме, батько ще спить.

– Коли збудимо, од нас не відстане.

– От буде йому сюрприз – прокинеться, а криницю вже вилили.

У чорній «Волзі», привільно розметавшись на задньому сидінні, лежить Левко; він за всім назирає в люстерко, все чує, та навіть оком не моргне, лише тверді п’яти вовтузяться в ледь прочиненій кабіні.

Йде з гаками, з гумовими чобітьми, з куфайками, з відрами вся родина, що прокинулась заради такої оказії. Щебечуть діти, і ґалаґан, знову вибравшись на машину, будить Левка.

Сіроокий онук у блакитній матросці стукає у віконце машини, дерев’яний літак у руці.

– Дідуню, а вас у сільраду кличуть.

І Левко поволі й неохоче залишає свою шкіряну постіль.

«Чого б то, я ж, здається, самообкладання вже заплатив…»

Біжить попереду онук, гуркотить в хлопчика дерев’яний пропелер, – нахваляється сіроокий:

– І я буду льотчиком-випробувачем, як і дядько Івась.

І кружляє навколо діда, і стрибає на одній нозі.

Так прийшли вони до сільради.

…Маленьке хлопча в блакитній матросці з усієї сили намагається зачерпнути склянкою хоча б з ковточок води, та підвіконня з привабливо холодним відром таке образливо високе, а хлопча таке дрібне, що ніяк не дістатися до того підвіконня, хоч простягнися.

У розчинені навстіж вікна сільради сипле пилюка, занесена суховієм, а кощавий Індрисов лає чорну телефонну трубку, не звертаючи уваги на маленького відвідувача.

– Що ти мені одне й те ж торочиш! Хіба не можна було раніше подзвонити й порадитися? Зрозумій же ти, майорська твоя голова, це вже третій син його так розбився. Два льотчики на фронті, так. Зрозумій: не може ж він зараз похоронну отримувати. Що? Тільки прибадьорився старий, ввійшов у форму – і раптом така смерть з пантелику. Коли похоронну відправив? А що ж мені тепер робити? От коли з призовом біда, тоді ви й про мене згадуєте…

Індрисов вішає трубку. Сердито, нічого не тямлячи, дивиться на хлопчака з простягнутою до відра рукою, в якій затиснуто велику гранчасту склянку, й піднімає його над відром.

Зачерпнувши води та міцно тримаючи склянку обома руками, онук стрибає через поріг, через приступці, простягає воду Левкові.

Старий поволі зводиться, спираючись на спинку лави. Онук у блакитній матросці нерозуміюче дивиться то на Індрисова, який ніяк не очікував такого повороту подій, такого раннього приходу діда, то на зігнутого непосильним тягарем дідуня Левка – він ніяк не може зрозуміти, де ж поставити склянку.

Левко поволі переставляє ноги, перебираючи руками посипані жовтим мохом тини.

– Ну й напився ж дід на радощах, – догадується вчитель Скрекотень, намагаючись узяти старого під руку.

Той відсторонює підоспілу поміч, а вчитель підморгує до хлопця в матросці й, притуливши вказівний палець до губ, говорить йому:

– Tc!

Той перекривлює його рухи.

Нарешті й своє подвір’я. Левко поволі простує до труни, влягається обличчям униз, зануривши його в духмяне сіно.

– Ну й тато, – сміється над ним Настя. Вона прибігла по обценьки од криниці, звідки долинають радісні крики дітей, солідний регіт мужчин, верескливі жіночі голоси.

Старий лежить під деревом у дивній позі, ніби обнявши твердими руками жовтувато-молочну труну.

…Повертаються сини од криниці – хтось винишпорив старий подертий бубон і дрібно вистукує в прозоро-матове дно, хтось пробує награвати на кишеньковій гармонії, од тину до тину літають у танці розпашілі молодиці, поплескують утомленими долонями чоловіки.

– Ну й напився ж старий, – хтось помічає Левка.

– Не чіпайте його, хай спочиває, – заступається за батька Андрій і накриває рядном старечі ноги од надокучливих мух. Веселий натовп удирається в хату, заповнюючи всю дюжину стільців…

Тиха і душна ніч, привілля цвіркунам та зорям, сліпучо-сині спалахи далекої грози, що нагадує про себе низьким, майже невловимим для вуха рокотанням грому.

Сплять сини, сплять невістки, солодко сопуть, підгорнувши долоні під щічки, онучата.

У сусідському дворі, на ледь помітній призьбі, хтось пручається, чутно уривчастий жіночий шепіт:

– Учора Настусю, а сьогодні мене, так? – І легкий докірливо-підбадьорливий удар дівочої вологої долоні по твердій неслухняній парубочій. – Вчора Настусю, а сьогодні мене, так?

Левко стоїть серед подвір’я з сокирою, ставить домовину сторч, звідти зі щемливим шелестом висипається сіно, а по сіні скочуються дві білі плями – це курячі яйця: залишені серед святкового безладдя без догляду несучки нагледіли собі місце в труні. Левко обережно кладе їх у сіру камінну впадину, притуливши на ту хвилину труну до стіни.

Так він розбивав свою домовину краєм сокири підважував головки цвяхів, обценьками висмикував їх зі свіжої деревини – вони піддавались зі скрипом. І коли він прислухався, як душно шелестить бузок і як на ледве помітній призьбі сусіднього подвір’я хтось пручається з затухаючим дівочим шепотом: «Учора Настусю, а сьогодні мене, так?», то відчув одночасний приступ голоду і спраги.

Розбивши яйце, спершу одне, потім друге і вихиливши їх у рот, Левко шпурнув шкаралупу в шамотливі кущі бузку, налякавши на мить пару на призьбі. Потім старий присів на камінь, сперся на стіну і, притримуючи однією рукою обух, а другою – вістря, задрімав серед ночі, переповненої цвіркунами і зорями, поклавши сиву голову на сокиру…

Довгим і високим тунелем, з легким ухилом угору не переступаючи межі свого химерного сну, поволі йде старий. Він – босий, два відра води в руках, холоші підкочено майже до колін. В одному, нижчому, кінці тунелю мерехтить ледве помітне стояче кружало води, в другому, вищому, виході тунелю, не круглому, а квадратному, розірваному навпіл коловоротом із лискучим ланцюгом, то розсипища зелених зірок, то спалахи блискавок. Підвладна волі сну вертикальна глибина криниці лягла горизонтально довжиною, і Левко йде всередині цієї горизонтально покладеної криниці-тунелю, збільшеної до розмірів сну.

В одній із щілин поміж цементними обручами сюрчить цвіркун, гучно прокочується луна від кроків у цьому дивному тунелі, і чим ближче до виходу – блідішими стають зорі, тихшими – звуки цвіркуна.

Левко раптово звертає убік, вода вихлюпується з відер. На нього зверху по нахиленій площині котиться величезне, з людський зріст, яблуко, воно котиться повільно і зменшується там, унизу, в мерехтливому кружалі води.

І заграли звивисто на круглих стінах криниці відблиски, випурхнула з гнізда в щілині ластів’яча зграя, а Левко втомлено наближався до зяючого виходу з тунелю-криниці.

Ось він стоїть уже на землі, біля цямрини, поставивши відра з водою на кленові дошки, і одігріває босі промерзлі ноги на теплій землі.

Біля криниці безмовно завмерли дві жінки. Вони вдивляються в далеку лінію обрію.

Одна з них – Соломія, юна, золотоволоса, з ледь помітним пилком вагітності на обличчі.

А друга – Марія, висока, струнка, з польовим яскравим будяком у густій косі і живою смутною злостинкою в очах.

Вилітають із криниці верескливі ластівки, і стоїть вона, Левкова криниця, в зовсім не знайомому місці, оточена безлюдним полем, табунами літаків і вологими бетонними плитами злітних доріг.

Літаки заждались. Вони неспокійно стоять на своїх шасі з легких труб, вони схожі на величезний табун коней, що очікує свого заблукалого поводиря, – так чутливо стоять вони на задніх, граціозно-тонких і міцних непропорційних кінцівках.

Легкий степовий вітер ковзає по їх крилах. Металева обшивка ледь помітно вібрує, вигнутий гвинт травневого вихору кружляє з пилюкою на зеленій стежці.

Сивий Левко в білій полотняній сорочці, з піджаком на руці, босий, блукає між дивними алюмінієвими птахами, поглядаючи, як на холодних заклепках тремтить, зриваючись, прозора роса.

Серед літаків є й такі, які щоденно перехрещують тінями його город, і він поплескує їх по обшивці, ніби коня по крупу, та є й такі незнайомі обриси, які не проростають у голові найхимернішого генерального авіаконструктора – і Левко обходить їх боком, як обминають буйного жеребця, оберігаючись його пружних задніх ніг, що не знають промаху. І такі примхливі, розпросторені крила, такий подовжений синій фюзеляж може поміститись у маренні колгоспного пенсіонера, улюблений син якого – льотчик-випробувач.

Розриває хмари маленький чорний літак – він щойно вийшов у піке й знижується до аеродрому. Десь удалині стихає його трагічний посвист.

Завмерла, готова прийняти його, вистелена вологими шестикутниками, замайорена червоними краплями сигнальних ламп, широка злітна стежа.

Застиг в очікуванні старий, зіпершись ліктем на крило, завмерли біля криниці жінки.

Різкий свист посилюється, та з вранішнього туману, звідки на божевільній швидкості має вимчати літак, вилетів на повному галопі, дзвінко вибиваючи по бетонних плитах жорсткими підковами, чорний кінь у білих замилених яблуках. Він різко спинився, задихаючись, заклично заіржав, повернувся на всі боки – та іржання не знайшло відповіді. Він почав когось гарячково розшукувати: зазирав у порожні обтічні з плексигласовими ліхтарями кабіни, а літаки повільно й невідступно оточували його мовчазними пропелерами, мокрим хвостовим оперенням, почорнілими реактивними соплами й пониклими крилами. А він знову й знову, стаючи гопки, іржав до того вершника, котрого вже не було, – всі кабіни літаків порожні, поле безлюдне.

Нахиливши сиву гриву, переплетену чорними муаровими стрічками, він повільно йшов по доріжці, вишукуючи м’якими шовковими губами білі ромени в щілинах між бетонними плитами.

І золотоволоса Соломія, і чорноока з татарником у косі Марія простягали йому відра з водою, та яблукуватий кінь не замочив своїх шовкових губ…

А потім було видно Левкові, як через весь аеродром повільно рухався невеликий срібний літак без льотчика – фюзеляж, обгорнутий червоною, звисаючою на обидва боки вишитою китайкою – два вогняні крила розвівав вітер, розсипались торочки, мовчали в кабіні прилади, цвіли ромени в щілинах між шестикутними бетонними плитами, а за білим-білим літаком, ніби його щойно побілила онука найкращою глиною, принесеною з Маройчиного провалля, ішла покійна Параска, стара, висушена мати свого сина, вся в темному, і вела за поводи чорного коня в білих яблуках. За Параскою, трохи поодаль, ішли дві жінки, дві невістки Левкові – Соломія і Марія.

У сухому сюрчанні цвіркунів і теплих хвилях степового вітру пливла старовинна українська реквіємна мелодія:

 
Козака несуть
І коня ведуть —
Сльоза сльозу пробиває…
 

А сам Левко не міг ступити й кроку, ніби все земне тяжіння проходило в цю хвилю сну крізь його темні п’яти…

Стелиться пара над лугами опісля нічного дощу, сповнює долину. На сході крізь намоклі хмари пробиваються перші промені сонця.

Соломія йде з відрами в одній руці, з вигнутим коромислом – у другій. Вона боса, в легкому голубому сарафані.

Ось і криниця. Тут уже порядкує із сокирою дід Левко. Він міряє метрівкою старі розсохлі цямрини. Ножівкою одпилює зайві дошки зі своєї розбитої домовини, припасовує одну до одної, накладаючи на старий зруб.

Зупинилася з відрами, щоб не завадити батькові, Соломія – сліди босих ніг на траві.

– Набирай, доню, набирай, – каже, не дивлячись на неї, Левко.

Рипить старий коловорот, і темна безодня-криниця ковтає відро…

Якось хлопці від’їздили з дому. Левко, зігнувшись у три погибелі, маленький, смутний, підпилий, сидів серед своїх широкоплечих синів на передній підводі. Так він і не погодився взутися, його босі ноги звісилися серед жіночих у модельних туфельках, серед чоловічих – у красивих блискучих черевиках.

Село висипало з хат і ломило тини.

Оксана проводжала гостей у машині, а за ними їхали сини з батьком. І коли вони виїхали на греблю, Петро знову не міг стриматись, угледівши по боках збільшені фотографії колгоспних маяків – серед них із портрета усміхався знайомий нам чоловік з повнісінькою обоймою зубів, а внизу заплітався каліграфічний напис: «Знатний вшивальник колгоспу Левко Сидорович Сердюк».

– Тату, а ви босий фотографувалися?

Левко сплюнув під колесо, не глянувши на пришелепуватого сина.

– Тьху, безстидник, – зразу ж примирливо мовила Наталка.

Кричали щось веселе дідові два маляри з даху млина, а запорошений борошном мірошник став во фрунт перед посмутнілим Левком.

Виринула з-за рогу млина, спеціально підготувавшись до урочистості цього моменту, всюдисуща баба Маройка: далекий шлях здолали її ноги заради такої оказії.

– Значить, Сердюки, вже розповзаєтесь? А добра б вам не було! Щоб не мали де присісти, де прилягти і ноги поставити! На один день поткнули носа в село, панство нещасне, і розлітаєтесь, як сороки, як мушва, як та сраля, прости Господи. А де ж ви там, у городах своїх, знайдете такого батька, такого робітника, такого вшивальничка, такого золотого чоловіка, як ваш Левко? Таж він наш Левко, а не ваш! У нього руки, що за руки – ціни їм не складеш! І розбитний же він у нас – і до плуга, і до рала, і до молодиць гала-драла, а ви, значить, розлітаєтесь…

І тільки рибалки не спускали очей з поплавців: баба бабою, а риба рибою, – та Левкова родина поволі ховалась за горою.

Довго стоїть перед очима далека, зрошена нічним дощем степова дорога, по якій вони від’їздили, ніби набивала собі ціну й хотіла здатися дорогою вічності…