Корінці яблук не витримують ваги плодів – гучно ковтає їх криниця, лякаючи метких ластів’ят. І коли коловорот одягається в ланцюг, обмотуючись виток за витком, і коли відро, повнісіньке по вінця, стане на свіжовстругані цямрини, там мокро спалахне одне, двоє, троє яблук. Це вони легенько погойдуються в розсохлих діжках, що стоять обіч криниці, це їх несуть із водою на вигнутих коромислах.
І біжать сюди стежки – то витерті щодень босими ногами, то майже зарослі.
Гурт молоденьких дівчат щебече біля криниці.
Порипує коловорот, дівчата миються, одставивши стрункі загорілі ноги, танцюють на мокрій траві, регочуть, обливаючи одна одну; Левко сидить угорі на самому вершку яблуні й пасеться очима на їхніх струнких засмаглих тілах. Дівчата й гадки не мають, як назирає за ними старий. І ввірвався терпець у діда – цілий яблуневий дощ бризнув на землю, в діжки з водою, в порожні відра, в криницю, на метких реготух – дівчата з повними фартухами яблук не встигають одбігти.
І знову тихо, лише батько завмер на вершку яблуні, над ним серпневе небо, посмуговане білими стрічками вихлопних газів. І видно дідові Левкові, як на призьбі гріється на сонці Соломія, склавши руки на повному животі, як ганяє навколо хати сіроокий онук у матросці – вербовий пропелер захлинається вітром…
Вона вічна, ця криниця – безодня,
Тече вода та й ізо дна холодна…
Діють:
Іван Дідух, по прізвиську Переломаний, або Мнєкий.
Іваниха – баба Катерина Дідушка.
Два сини, вже канадійці.
Внучок Андрійко – грамотний.
Кум Михайло, по прізвиську Твердий.
Сусід Петро.
Сусід Гьоргій.
Сусід Андрей.
Молодий ґазда Яків.
Кума Тимофіїха.
Злодій зі світа.
Мати-небіжка.
Дівчатка з сухими квітками.
Діти з труною.
Односельці Івана Дідуха.
Кінь Івана Дідуха.
Жайворонок.
Сонце.
Горб.
Камінний хрест.
Смерть – біла плахта.
Ранній ранок. Досхід сонця. Їде Іван Дідух, зібганий у поясі, по прізвиську Переломаний, у поле їде пільною доріжкою.
Один кінь. Малий візок із дубовим дишлем. Ґазда. Кінь запряжений у підруку, дід Іван – у борону, на коні – ремінна шлея і нашильник, на дідові Іванові накладена мала мотузяна шлея. Нашильника не потребуває, бо лівою рукою спирає ліпше, як нашильником.
Тягнуть гній на горб. Піщаний горб – то Іванів маєток. Як прийшов з війська додому, то не застав ні тата, ні мами, лише хатчину завалену та цей горб. Всього маєтку лишив йому тато горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. Горб зіяв ярами та печерами під небеса, як страшний велетень, – лякав білими ямами, з яких баби пісок вибирали. Ніхто не орав і не сіяв на горбі, крім діда Івана, і межі ніякої на нім не було.
Однаково – і на коневі, і на дідові – жили повиступали, однаково їм обом під гору посторонки моцувалися, як струни, однаково з гори волочилися по землі. Догори кінь лізе, як по льоду, а в Івана як коли би хто буком по чолі тріснув – така велика жила напухає йому на чолі. І кінь, і Іван міцно тримаються, бо обидва відпочили за ніч.
Біжать вдолину, лишають за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдається, вихолітується на всі боки за возом і скидає росу на ті сліди. Згори кінь виглядає, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивається сіттю жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Раптом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починає налягати на ногу і спирати коня.
Випрягається. Грозить кулаком коневі і накульгує вбік. Сідає коло дороги, бере ногу в руки і слинить, аби найти те місце, де будяк забився.
Говорить спересердя:
– Та цю ногу сапою шкребчи, не ти її слиною промивай.
Односелець Івана, молодий ґазда, зв’язує борони одна до другої, підсміхається з діда:
– Діду Іване, а батогом того борозного, най біжить, коли овес поїдає…
Іван, що здавна привик до таких сміхованців, спокійно витягує будяка далі. Будяк не піддається. Дід Іван кулаком заганяє його в ногу і, встаючи, каже:
– Не бійся, вигниєш, то й сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…
Обидва, дід з конем, довозять гній під горб. Потім дід випрягається, кінь спочиває, а Іван набирає гній у мішок і несе його наверх.
Сходить сонце – кидає Іванову тінь з мішком далеко на польові гони. На долішні ниви з горба спадає голосний дідів крик – розсердився на мішка:
– Е-ех, мой, як тобою грєну, та й по нитці розлетишся, який же-с тєжкий!
Але не гримає, бо шкодує міха, поволі спускає із плечей на землю. Б’є палі, б’є кілля, обкладає гноєм свою частку довкола, аби дощі не сполікували гною, не зносили його в яруги.
Починається робота.
Старий сидить на горбі, поклав граблі коло себе, закурив люльку. Говорить сам до себе на четверо гонів заголосно:
– Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш вдома вкажуся, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть-верть та зараз запіворить: «Тату, не сидіть…»
Вітер грався сивим волоссям дідовим.
– Але коби зайшли до хати та подивилися. Син на постелі, невістка на печі, а я з старою – на землі, на соломці валяємося. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…
Дід вставав, рушав до коня. Запрягав. Ходили вони з одного кінця горба на другий, то вниз, то вгору, затулені курявою, а борони кусали землю, гуркотіли, роздрапували її, аби зерну вчинити м’яке ложе.
Іван уже говорив не до себе, до коня:
– Ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав.
Кінь тягнув, Іван старався збоку.
– Не сіпай хоть ти мене, бо так мене житє насіпало, що ледве на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши. Я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вирвав і пустив під ноги в гній.
Іван дав пужалком, кінь ошкірився, піддав ходу. Старий за ним, тяжко, розважно.
– Так не можна робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Так я тебе продати не можу, але якби прийшов до мене святий Юрій, то, бігме, подарував би тебе, але з ним ти ішов змії розбивати: робити землю ти нездатен, у тобі спокою нема.
Він слинив пальці, вимивав рану на плечах, присипав порохом. А борони притихли, земля подавалася, розсипувалася. Іванові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика. Дідух оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.
– Скло залізло, матері твоїй! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба розскочишся у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Кривуляючи, Дідух випряг коня, повів до воза, забалакав уже до сонця:
– Ти, сонце, не захмурюйся на старого, що заборзо робить полуднє, старий не має чим ходити…
Дід Іван витяг з торби хліб, солонину та пляшку, вимивав рану горілкою, відірвав шмат рукава, завив ногу і зав’язав мотузом від міха.
– Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Пив горілку, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
– Це хліб? Зуби здригаються від цього макуха, пиймо, Іване, горілку, вона гладко йде.
Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю. Потім задивився на жайворонка, що високо тягнув свою співучу нитку.
– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов і кому взявся співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені дурну птаху зі співом, бо як він такий моцний, най мене в Канаду не засилає. Най твій бог співанками мене не гулить, забирайся.
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.
– Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Насип студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палиться від того вогню.
Старий Дідух рвав з голови сиве волосся та кидав об землю.
– Сиве волосє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
Заходяче сонце застало Івана наверху і несло його тінь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:
– Ото-с мене, небоже, зібгав у дугу! Але доки мене ноги носєт, то мусиш робити хліб!
Старий Іван латає бабині чоботи. Не латає, а зчіплює докупи. Гріх давати таке дрантя до шевця, та й за крейцар скупо. А баба ж боса-босісінька, води до хати внести ні в чім, як задощить. Сидів коло лави проти вікна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву і бісився, як пес.
Іван: Бігме, кину в піч, шпурну у вогонь, та й збувся! Шкіра здривіла, нитки не проткнеш, бо порветься – викинь на гній та й плюнь – та й вже!
Приговорюючи до чобіт, старий Дідух все-таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку через шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не порвалася. Через те робота йшла поволі – Іван сердився.
Іван: Залізо не шкіра, та й та зшуровується, що то говорити. Вже штири роки як куплені. Та ще мусять служити, хоть би там не знати що.
На печі лежала баба – стара Іваниха. Дрібка жінки – завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
Іваниха: Божечку, Божечку, найди мені смерть, най я так гіренько не валяюся. Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що нагрішила. Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отой твердий камінь, що ‘го ніхто не годен роздавити…
Розпукалася від кашлю. Коло баби сидить Андрійко. Як баба заходиться від кашлю і синіє, то він дивиться на неї цікавими очима, показує пальцями на бабу.
Андрійко: Аді, аді, баба вже умирають.
Баба відкашлюється, гладить його по голівці.
Іваниха: Де, де, дитино, моя смерть забула за мене, гей, забула.
Але старому Іванові вже остогидло борикатись із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
Іван: Коби-м вам на смерть лагодив, то би мені легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати – таки нічо не мож настарчити. Ходіть трохи босі, та, може, вас борше повихаплює.
Іваниха ще дужче закашлялась.
Іван: Чекаєш тої смерті, як кінь дощу, все своє: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», – а то все на мою голову. Або ліпше погадай собі, чим я тебе буду ховати… Бігме, оглохну. – Підняв чобіт з-під лави, кинув ним на бабу. Врешті натягнув на себе кожушину, щоб вийти з хати. Сказав уже на порозі.
Іван: Та на цю хату птах не сів би. Аби я не діждав вертатися до неї.
Баба з печі кинула йому навздогін чобіт, а з чоботом бабське слово.
Іваниха: Йди, йди, слухай за Канаду, гадаєш, що я піду на старість десь на край світа?..
Вечір. Сидить старий Іван Дідух на лаві, на колінах внука держить. Вогонь палахтить у печі, освітлює хату червоним світлом. Стара Іваниха сидить перед піччю та варить вечерю.
Іваниха: Ти зійшов, старигане, на діточий розум. Лиши дитину в спокої, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, сюди.
Іван: А ти чий, дідів чи бабин?
Андрійко: Дідів.
Іван: А кого битимеш?
Андрійко: Бабу.
Іваниха: А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене битимеш! Доста тобі з дідом, йди сюди та на ось – пінку з молока збирай.
Стара витягла горщик з печі. Андрійко опинився коло баби і збирає пінку.
Іваниха: Мо, Андрій, а що ти купиш бабі?
Андрійко: Червоні чоботи.
Іваниха: А дідові?
Андрійко: Дідові нічого не хочу.
Тоді дід Іван знову перехопив онука собі на коліна, патлав своєю чорною шорсткою долонею в м’якому пухові дитячого волосся. Допитувався, як екзаменував.
Іван: Ти як називаєшся?
Андрійко: Андрій Дідух.
Іван: А хто ти є?
Андрійко: Луский радикал.
Іван: Добре. А куди ти поїдеш?
Андрійко: До Канади.
Іван: На чім поїдеш?
Андрійко: На такі шафі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…
Іван: А діда озьмеш з собою?
Андрійко: Візьму діда та бабу, та маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…
Стара Іваниха не витерпіла, розігнала товариство.
Іваниха: Йди, йди, не муштруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
Іван (гордився): Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає! І Канаду знає…
Малий Андрійко ходив лавою поза плечі діда, що писав коло довгого стола. Писав зі взору. Грубими руками отой писар обходив з кожного боку, відки би йому найліпше почати. Грудьми притискував так до стола, що той аж скрипів. Наука йшла тихенько, лише чути було мляскання губів, як ґазда мочив олівець у роті. Андрійко заглядав, чи дід добре пише.
Іван: Андрійку, а подивися, як воно виглядає?
Андрійко: Ще чепірнате таке, як нечесане повісмо, ще пишіть. Дід має підписатися, як горб спродасть, тато казали.
Іван: Вже єго чешу другий вечір, аж мені груди болєт. Ану читай, що я написав.
Андрійко: Іван Дідух.
Іван: Акурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєт.
Андрійко: Хто вчений, то й кождий.
І старий Дідух почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
Іван: Ану ж но я ще раз єго випишу. – І нахилився, і слинив олівця. – Ще раз випишу, аж груди мені потріскають, зате пан нотар не обдурить – ґрунти спродам, і в Канаду аж гой. А то каже мені: «Хлоп усе дурний, гниє цілу зиму та й би не навчився навіть своє порикло на письмі покласти».
Старий старався, аж стіл рипів. Малий Андрійко ходив лавкою поза плечі діда.
Від хати до копиці сіна побігла чоловіча постать. Засапалась. Притулилась до змокрілого сіна. З-за рогу хати вилетіли вила-трійчата і з усього розгону всадилися в мокре сіно коло засапаних волохатих грудей чоловіка. Він віддихав, подивився на зірне небо і навчіпочках витягнув вила-трійчата з копиці. Один зубець вил пробив край змокрілої сорочки. Чоловік заправив сорочку і з усієї сили пустив вила в той бік, звідки вони вилетіли. Коло хати хтось тяжко айкнув, застогнав.
Чоловік коло копиці сторожко озирнувся і з усього ходу надав до хвіртки, перестрибуючи через поліна, упряж і борони. І коли він, послизнувшись, упав, вила-трійчата вдарили його в литку.
Посеред хати стоять два дужих чоловіки. Сорочки на них подерті, лиця закривавлені.
Говорить дід Іван до злодія:
– Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив.
Злодій присідав, хапався за литку. Господар сопів, помучений, і ловив у груди повітря.
Коло постелі сперлася стара Іваниха, застрашена і заспана. Вона ніяк не могла попасти рукою в накинутий на одне плече піджак, стояла оторопіла, хрестилась.
З печі виглядав хлопчик Андрійко.
Дід Іван однією рукою тримав злодія, другою вимахував до баби, кричав:
– Не стій, але піди зараз за Гьоргієм і за Михайлом. Скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Іваниха вискочила з хати. Андрійко висунувся з печі, дід Іван шпурнув на нього якоюсь ганчіркою – онук сховався.
– Якби попав на слабого, взяв би житє коло власної хати.
З усієї сили заїхав злодієві в живіт, той скорчився – Іван за цей час приступив до лави, взяв кварту з водою і пив. Пив лакомо – було чути булькотання води в горлянці. Рукавом витер лице, глядючи на злодія, сказав:
– Не треба йти до цирюльника, напустив крові доста.
Тільки підняв другий рукав, аби втертися, Андрійко на печі зойкнув: злодій вдарив діда кулаком межи очі.
Господар засопів і зосліпу схопився в напівтемній хаті за поліно:
– Ти б’єш, та й я буду, ану, хто ліпше?
Замахнувся грубим буковим поліном.
Злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
– Тікай тепер, як можеш, я тобі нічого не скажу.
Дід Іван одійшов подалі од порога до столу і став кидати крихти хліба в рот. Шикав на дитину. Довго мовчав. Злодій конвульсійно повзав коло порога.
О проекте
О подписке