Десятки пар очей були звернуті до неї й освітлювали її, наче софіти, спрямовані на голлівудську зірку під час вручення Гремі чи, може, Оскара. Ці погляди дарували їй яскраву веселку кольорів і почуттів. І їй це подобалося! Юля була у захваті. Правда, в якийсь момент вона згадала, про що саме йдеться, але потім раптом подумала собі: «Ну, для початку професор має виграти цю дуель! З іншого боку, яка різниця. У крайньому випадку краще поїхати в якесь село з цим дивакуватим професором, ніж з батьком в Москву до піжона Нікіти». Вона знову відчула полегшення. У неї склалося враження, що з’явилася альтернатива, якої ще не було кілька хвилин тому, і відчуття впевненості заволоділо нею. Також вона раптом усвідомила, що ледь не вперше в житті говорить українською. І це був виклик самій собі.

– Професоре, – вигукнула Юля, – нехай розсудить нашу суперечку ось ця аудиторія! – це була її хвилина слави, яка знову зірвала гучні оплески і вигуки однокурсників.

У Нестора відлягло від серця. Його принцеса не хвилювалася, вона була впевненою в собі, а це означало, що можна не хвилюватися і йому. І якщо ще кілька хвилин тому він не усвідомлював, які почуття має до цієї цієї дівчини, і не розумів, що ж із ним відбувається, то зараз стріли Амура простромили серце хлопця остаточно. Він без жодних сумнівів закохався в неї, тому був готовий заради неї на все! Його навіть не стримувало те, що вони майже незнайомі, що вона – донька багатих батьків, і взагалі не підпускає до себе таких, як він. Йому було байдуже! Він кохав! І нехай увесь світ згине, аби лиш бути біля цієї кароокої красуні. І якщо ще кілька хвилин тому він не міг знайти собі місця за столом, зараз він завмер, вчепившись поглядом в Юлю.

Професор спокійно спостерігав за аудиторією. Він був щасливим, що зміг зацікавити цих різних, часто байдужих молодих людей темою, яка переслідувала його майже усе доросле життя. Атлантида – давня мрія професора, і він щоразу повертався до неї. Можна навіть сказати, що він любив її, хоча розумів, що це, скоріш за все, легенда. Він збирав докази, читав різні джерела і мріяв про експедицію у Чорному морі. Та йому все ніяк не вдавалося це реалізувати: то робота, то діти, то щось інше… І ось зараз, цілком випадково і несподівано, він може отримати додатковий стимул поїхати туди, куди його так довго вабило життя! Звичайно, йому не вдасться покопатися на дні моря біля острова, бо це дуже дороге задоволення, але навіть побувати на острові – це вже щось!

Ще чиновником Войцеховський фінансував видання книг про Чорноморський потоп, а тому знав величезну кількість гіпотез і доведених наукою фактів щодо невідомих широкій публіці подій у Чорному морі (чи ще навіть озері), які сягали, як то кажуть, сивої давнини. Одного разу він навіть намагався долучити до пошуків Атлантиди в Чорному морі керівників National Geographic!

А було це так. Якось до нього в кабінет завітали представники National Geographic, які потребували технічної допомоги для трансляції відеосигналу про дослідження дна північної частини Чорного моря в один із американських університетів. Як виявилося, експедиції National Geographic часто фінансуються західними університетами. Натомість університети вимагають, щоб дослідники давали доступ до оперативного відео про хід експедиції. Це дуже вигідна співпраця: учені отримують кошти на дослідження, а університети мають доступ до ексклюзивних оперативних матеріалів про ці експедиції. На той час вчені National Geographic не могли знайти в Україні обладнання, яке б дало змогу забезпечити стабільну передачу телесигналу з морського судна на супутникові платформи. Войцеховський знайшов такий стабілізатор аж у Туреччині і, пригощаючи гостей чаєм, почав розповідати свою версію місця знаходження Атлантиди. Гості так зацікавилися розповіддю Войцеховського, що замість тридцяти хвилин затрималися у Івана Андрійовича на п’ять годин! Для Войцеховського це було справжньою гордістю, адже він зацікавив своєю версією вчених з National Geographic, і це було круто!

Іван Андрійович завжди з болем говорив, що світовій науці байдуже до України. Вчені сформували собі картину світу і дотримувалися цієї догми, незважаючи ані на нові відкриття, ані на нові беззаперечні докази, ані на можливості нових технологій у вивченні минулого. Складалося враження, що більш могутні країни спочатку написали її під себе, а потім нікого не підпускали до її зміни. І хоча написана історія не завжди правдиво відображала минуле, усе нове в історії чи археології, що могло порушити досягнуту вченими історичну константу, відкидалося і заперечувалося. Але Іван Андрійович не здавався! Ще раніше він почав видавати туристичні путівники, адже був переконаний: якщо Україна не цікава світовій науці зараз, то вона стане цікавою тоді, коли звичайні мандрівники і туристи дізнаватимуться про неї більше, саме тоді усі зможуть гідно оцінити історичне минуле нашої батьківщини.

У цих путівниках Іван Андрійович розмістив хронологічну таблицю, яка давала змогу зіставити події на території сучасної України з ключовими подіями у світі. Так, читач міг зрозуміти, що коли у 1037 році у Києві було побудовано Софіївський собор, то, для прикладу, на Британських островах король Гарольд І об’єднав під своєю владою всю Англію. І в цей же рік помирає відомий арабський лікар і філософ Ібн Сіна (Авіценна). Такими паралелями Іван Андрійович намагався включити історичні події, які відбувалися на території сучасної України, у контекст світової історії хоча б на публіцистичному рівні. Та цього, звичайно, не знала ні Юля, ні інші студенти…

Професор щось шукав у своєму комп’ютері. І поки він розмірковував, з чого почати, щоб встигнути до кінця заняття донести свою версію вимогливим «суддям», студенти пошепки обговорювали шанси на успіх у студентки й у професора. Незабаром аудиторія вже нагадувала справжній бджолиний вулик і просто «гула». У своїх здогадках студенти розділилися на три групи: скептиків, які не вірили в успіх професора, оптимістів, які були впевнені, що професор буде переконливий, і тих, хто не міг віддати перевагу жодній із сторін. Вони вагалися від наведених аргументів, і схилялися то до одних, то до інших.

Тільки Юля і Нестор виділялися з цього різнородного багатоголосого хору. Юля намагалася насолодитися моментом слави й уваги, а Нестор насолоджувався Юлею. Дівчину опанували дивні почуття, хоча в принципі вона нічого й не відчувала, і витала десь між столом і стелею. Вона навіть не реагувала на есемески, які розривали її телефон, і їй уже було байдуже, чим закінчиться ця суперечка. Вона не знала, що на неї чекає, як вона має на це реагувати, і просто літала в думках…

Нестор невідривно дивився на Юлю. Спершу він хвилювався за неї, тепер – милувався. Нестор не розумів, де він, що тут робить і взагалі, чому усі дивляться на Юлю. Серце гучно гримало, в голові паморочилося… Він почав ревнувати увесь світ до неї: єдиної і найчарівнішої, кароокої і блідолицьої, гордої і беззахисної…

Несподівано Нестор відчув поштовх в бік. Це була Катя, яка намагалася повернути його до життя. Каті Юля не сподобалася від самого початку. Горда, холодна, самовпевнена, самозакохана і навіть в чомусь вульгарна Юля справляла на неї суто негативне враження. Катя була з тих, хто вважав Юлю звичайною вискочкою, яка затіяла цю суперечку лише для того, щоб привернути до себе увагу, тож не дивно, що у цій суперечці дівчина вболівала за професора, навіть більше – їй усім серцем хотілося, щоб професор переміг. Вона хотіла дочекатися того моменту, коли ця вискочка не виконає умов парі і відмовиться від експедиції.

– Чого ти на неї витріщився? – запитала Катя у Нестора. Але хлопець не відповів – дивився на Юлю, наче під гіпнозом. Так дивляться кролики на пітона перед смертю.

– Ти що, закохався? Несторе… – впівголоса заговорила дівчина. – Ти що, закохався у цю донецьку вискочку?

Складалося враження, що Катя почала його ревнувати, не зважаючи на те, що між ними не було аж надто близьких стосунків… Але дівчина завжди намагалася бути поруч. Він був цікавим, врівноваженим хлопцем і навіть чимось нагадував її батька. Катя ще не розуміла, що саме так вабить її до цього юнака, але, усвідомлюючи ситуацію, вона відчула щем у грудях. Вона відчула, ніби щось втрачає, ніби щось дуже близьке для неї кудись зникає! Вмить її горло пересохло, а на очі накотилися сльози. Вона почувалася розгубленою.

– Що з ним відбувається? Чому він став якимось не таким? – пульсувала думка в голові.

Одразу пригадався фрагмент із улюбленої казки «Снігова королева», коли Герда знайшла свого Кая, але хлопець не звертав жодної уваги на дівчинку, холодно збираючи слова з криги. Так і зараз: усі намагання Каті звернути на себе увагу Нестора не давали жодного результату, він був зачарований цією ледь знайомою дівчиною, як Кай – Сніговою королевою. Він дивився на неї, і був у змозі реагувати ні на що інше. Катя спочатку розгубилася, але потім швидко витерла сльози й сердито зиркнула на нього. «Що за дурень, – подумала вона, – чого він вирячився на цю Юльку?»

Та усе гучніший галас студентів в аудиторії відволік її від Нестора. Усі захопливо гомоніли і дивилися на Юлю, і Катя раптом відчула, що всередині неї виникли абсолютно нові відчуття, які не давали їй спокою. Вони чомусь усі були зосереджені довкола Нестора, хлопця, який був просто другом для неї. Дівчина намагалася зрозуміти, чому вона так розізлилася, коли Нестор не відповів їй? Що її так турбує? Що не так? Адже вони сидять поряд, як завжди. Ще кілька хвилин тому вони перешіптувалися і сміялися. Але зараз у неї склалося враження, що Нестора не стало. Тобто його тіло сидить поряд, та самого хлопця немає. Наче біля неї сидить манекен. Вона намагалася ще раз заговорити до хлопця, та він не реагував. Катя відчувала, що з нею щось відбувається, але не могла зрозуміти, що саме. Вона відчула, що Нестор для неї є важливою людиною. Виявилося, що коли він не розмовляє з нею, й ігнорує її, то їй стає некомфортно й навіть боляче. Вона знову згадала фрагмент казки «Снігова королева». Потім знову обернулася на аудиторію. Якийсь незрозумілий калейдоскоп відчуттів і думок роївся в голові. Раптом його обірвав голос професора:

– Шановні студенти, ми щойно стали свідками цікавої суперечки. Я пообіцяв вашій колезі озвучити свої гіпотезу, що на території України могла бути така фантастична доісторична країна, як Атлантида.

Усі замовкли і прикипіли поглядами до Івана Андрійовича. Вони були заскочені поворотом подій і з цікавістю чекали, що буде далі.

– Та перш ніж я розпочну свій виступ, я б хотів запитати у вас, чи є в аудиторії студенти, які мають заперечення щодо зміни теми заняття? – професор повільно оглянув аудиторію.

Жоден зі студентів не підняв руки. І навіть ті, хто ще кілька хвилин тому намагалися жартувати щодо розкопок у Холмі, мовчали і уважно дивилися на професора. Можливо, хтось знову про себе подумав: «Блін, такий семінар перегадили», – але суперечка була цікавішою. Комусь могло здатися, що професор намагається уникнути її й шукає приводу все припинити. Та Іван Андрійович дуже швидко зняв усі сумніви, заявивши, що семінар він обов’язково проведе під час наступної лекції. Тож аудиторія була готова слухати…

– Ок, – коротко промовив Іван Андрійович. – Я погоджуюся на вашу пропозицію щодо парі! Хай ваші колеги в кінці моєї доповіді проголосують, чи може існувати така гіпотеза, чи це вигадки і бажання возвеличити історію нашої землі! – майже вигукуючи, звернувся професор Войцеховський до опонетки.

Аудиторія знову зірвалася оплесками. Хтось плескав в долоні, хтось стукав руками по столі. Хтось вигукував: «Віват, професоре!» Це була атмосфера єдиного щирого пориву, яка буває дуже рідко, і яку так приємно відчувати. Так буває під час футбольного матчу на стадіоні, коли тисячі очей і думок зосереджені на м’ячі, коли усі зриваються з місць, а потім, мов по команді, в розпачі опускаються, чи зриваються на ноги, зводять руки до неба і обіймаються з навіть досі незнайомими людьми, які за велінням долі сиділи поруч. Так і зараз усі очі, усі думки юнаків і юначок були зосереджені на професорові. Вони чекали чогось…

Юля досі не могла зрозуміти, що для неї краще: коли професор переможе, чи коли йому не вдасться переконати аудиторію своєю гіпотезою. Вона також була частиною атмосфери і, незважаючи на сигнали телефона і проникливі погляди однолітків, з цікавістю дивилася на професора. «Хм, де ж, за версією професора, ця Атлантида могла бути в Україні?» – думала Юля. Вона знала, що її шукають уже давно, але ніяк не можуть ніде знайти. Зрештою, може Атлантичний океан назвали на честь Атлантиди?! Значить, Атлантида була там! Юля була на острові Санторіні у Середземному морі. Там також щось говорили про Атлантиду. А ще якось вона чула, що Атлантиду знайшли в Карибському морі. Потім про Атлантиду згадували, коли вона подорожувала на Канари. «Але, швидше за все, це казка, – заспокоювала себе Юля і намагалася зрозуміти суть суперечки, – до чого тут Україна? Врешті, якщо цьому професору вдасться переконати нас у цьому припущені, то чому б не поїхати на місце, де була Атлантида?! Оце класні будуть селфі! Небагато друзів можуть похвалитися фото з місця, де загинула Атлантида!» – тішила себе думками Юля, але раптом професор обірвав її роздуми…