Професор вивів на екран нове зображення, оглянув аудиторію і якось навіть урочисто заявив:

– Більшість дослідників вважають Ріфейськими горами наші гори Карпати! Це була Terra Ingognita – невідома земля Богів, куди боялися заходити древні греки. І недаремно, коли за легендою під Троєю загинув Ахіл, то його поховали у невідомому грекам міфічному північному Причорномор’ї… Згадайте, де за міфами греків жили амазонки? У Північному Причорномор’ї! – не чекаючи відповіді, вигукнув Іван Андрійович. Великий грецький полководець Олександр Македонський, зруйнувавши Персію і вбивши Ксеркса,^[14] оминає сусідні землі Причорномор’я, і йде в далеку Індію! Ось ви, юначе, – звернувся Іван Андрійович до кучерявого хлопця із середини аудиторії, – отримавши таку владу і державу, які були в Олександра Македонського, пішли б у незвідані землі через високі і холодні Перські гори, знаючи з легенд, що десь зовсім поряд є чарівне золоте руно, якого так прагнули герої ваших улюблених легенд?

Хлопець спантеличено спочатку обдвився довкола, а потім, крутнувши своїми кучерями, промовив:

– Ні, звичайно! Я б шукав золоте руно…

Професор Войцеховський зробив паузу. Усі студенти дивилися на нього з роззявленими ротами. Тиша в аудиторії вказувала на те, що молоді люди з неабиякою увагою слухають і заглиблюються в інформацію, яку зараз виголошує Іван Андрійович.

– То чому Македонський не йде за золотим руном до сусідів? Чому він готовий йти у невідомі далекі землі, оминаючи близьке до Македонії Причорномор’я і Чорне море? Чому він не йде з Персії на Кавказ за таким бажаним для греків золотим руном, а плентається у зовсім невідомі, непрохідні і незвичні для греків землі?

Усі студенти не зводили очей з професора…

– Хтось може пояснити, як так сталося, що древні греки, відомі мореплавці, воїни і першовідкривачі, за 2500 тисяч років до нашої ери згадують цю територію у своїх міфах, але не намагаються її дослідити і приєднати до своєї держави? Ще за 2000 років до нашої ери греки возвеличують відомого нам героя Орфея, який разом з аргонавтами здійснив захопливу і повну небезпек подорож за золотим руном у Колхіду, через Понт Аксінський, або негостинне Чорне море. Хтось може пояснити чому? – несподівано запитав професор у студентів.

Зробивши коротку паузу, професор продовжив:

– Тому що для тодішніх греків Північне Причорномор’я – це земля Богів. Земля, що, як і Чорне море, містить дуже багато небачених небезпек, і де живуть, як би ми зараз сказали, страшні для греків монстри: циклопи, фурії, амазонки, тощо…

– Тому вони й назвали цю країну Гіперборея, або, якщо спробувати перекласти – надпотужний північний вітер. Але це ще не доказ того, що тут могла бути Атлантида! – раптом вигукнув професор Войцеховський. – Це лише здогадки, інтерпретація поведінки Македонського й описи нашої землі у грецькій міфології. І вони, якщо чесно, більше легенди, а не докази! – продовжував Іван Андрійович, крокуючи по аудиторії. Тому я пропоную подивитися на відомі нам факти, які б могли пролити світло чи підтвердити мою гіпотезу.

Професор знову повернувся до комп’ютера. У цей час залунав дзвоник, який сповістив про перерву між лекціями. Іван Андрійович розгублено повернувся до аудиторії. Та ніхто, як це буває зазвичай у студентів, не схопився з місця. Усі сиділи за столами. Із задніх рядів хтось вигукнув: «А давайте-но без перерви!»

– Давайте, давайте! – підхопила уся аудиторія.

Войцеховський був задоволений. Йому вдалося зацікавити студентів! Він наче здобув довіру у цих імпровізованих експертів.

– Ну, оскільки ніхто не проти, то продовжимо! – погодився професор, і на екрані почали з’являтися нові картинки.

Іван Андрійович підійшов до комп’ютера і продовжив дослідницькі роздуми:

– Археологи й кліматологи повідомляють нам, що десь за 5600 років до нашої ери на Землі відбулося активне танення льодовиків. У ці далекі часи льодовики займали значні території в Європі. Ось подивіться, це схема льодовика, який на південь доходив до сучасного міста Дніпра! – професор вивів на екран малюнок, на якому майже уся частина європейського континенту на північ від Піренейських гір через Альпи, північніше Карпат і аж до Уральських гір була замальована білим кольором. Це зледеніння, яке сковувало більшу частину Європи у період, який нас цікавить! – показуючи на центральну Європу, промовив професор.

– А таким колись було наше Чорне море! Точніше велике озеро… І тут, як бачите, льодовика не має, – звернув увагу студентів Іван Андрійович на блактину пляму, що розташувалася трохи південніше.

– Вчені довели, що внаслідок зміни кліматичних умов у цей час почало танути ось це льодовикове покривало Землі, – професор знову тицьнув указкою на вибілену частину європейського континенту. – Вивільнення небаченої кількості води спричинило великі повені на Землі і, зокрема, в районі нинішнього Чорного моря! У грудні 1996 року геологи з Колумбійського університету Вільям Раян і Волтер Пітман заявили, що Чорне море утворилося внаслідок танення саме цього льодовика. За їхньою версією, танення льодовиків спричинило прорив Босфорського перешийка, внаслідок чого вода із Середземного моря линула в ось це озеро, – емоційно водив по ілюстрації указкою Іван Андрійович і знову звернув увагу на видовжену блакитну пляму.

– Уявіть собі, тут в озері рівень води був нижчим від рівня тодішнього світового океану на 150 метрів! Босфорський водоспад скидав воду щонайменше 300 днів, поки рівень води в озері не зрівнявся з рівнем світового океану. Тому після закінчення повені опинилися затопленими 155000 км² Чорноморського узбережжя на півночі і заході регіону, – зацитував переклад з газети «Нью-Йорк Таймс» Іван Андрійович, – а це величезний водяний простір аж до Кишинева, Кропивницького, Кременчука, Слов’янська і Луганська!..

Студенти від такої новини аж роти повідкривали. Панувала така тиша, що на лекцію увійшла завідувачка кафедри, яка проходила коридором і подумала, що в аудиторії немає лекції.

– Ой, вибачте, пане професоре, – вигукнула вона, коли увірвалася до аудиторії. – А що тут відбувається?

– У нас заняття, пані професорко, – чемно відповів Іван Андрійович і запитав, – ми можемо продовжувати, чи ви, можливо, маєте якесь оголошення?

– Ні, ні, – здивовано поправляючи окуляри, відповіла несподівана гостя, – продовжуйте…

– На чому ми зупинилися? – запитав Іван Андрійович у розгублених студентів.

– На потопі! – вигукнули усі разом.

– Так, на потопі… Ану, згадаймо, як загинула Атлантида? – він звернувся до Нестора, який на початку лекції розповідав щось про Атлантиду.

– Від потопу! – вигукнув той.

– Так, від потопу, – повторив професор. – І ми знайшли потоп, факт якого довели вчені і який затопив величезні території, де, гіпотетично, могли жити люди. – Останню фразу професор Войцеховський проголосив урочисто і піднесено.

– Лише уявіть собі, величезне цунамі, яке здійнялося від прориву води через Босфор заввишки в Київську телевежу і шириною в кілька сотень кілометрів обрушилася на землю тамтешніх людей! – в аудиторії запанувала розгубленість і тиша…

– Як Ви розумієте, шансів для виживання не було ні в кого! Ні у споруд, ні, тим паче, в людей!

– Це повідомлення не стосується нашої теми, та згадаймо, де знаходиться місце, яке вчені пов’язують з пошуками Ноєвого Ковчега? – запитав він у студентів.

– На горі Арарат! – вигукнула дівчина із задніх рядів.

– Так, правильно, на горі Арарат! А тепер ще раз подивімося на наше Чорне море після потопу, – і Войцехоський знову указкою обмалював обриси затоплених земель.

– Яка вода могла занести цей ковчег на гору Арарат, яка зараз знаходиться за 300 кілометрів від берега Чорного моря?

– Чорноморський потоп! – вигукнули в один голос кілька юнаків.

– Отож! – підняв догори палець професор. – А якщо згадати, що легенда про потоп потрапила до Біблії з шумерських джерел, то, за логікою, можна зробити висновок, що в аккадійському Епосі про Гільгамеша йдеться саме про Чорноморський потоп. А якщо згадати, що аккадійці прийшли в Шумерію саме з Кавказу, з місць, де височіє гора Арарат, то ймовірність опису потопу, що відбувся саме там, у Чорному морі, зросте в рази.

Студенти знову здивовано дивилися на професора, який не вгамовувався і вів далі.

– А тепер зверніть, будь ласка, увагу на цю схему, – професор Войцеховський вивів на екран схематичне зображення Європейського континенту з Малою Азією і частиною північної Африки.

На схемі було написано «FLOOD 5600 BC», що з англійської перекладається як «Повінь 5600 року до нашої ери». На цій схемі з території сучасного українського Причорномор’я у різних напрямках були намальовані вказівники з підписами: на північний захід – Celts, Germans, Balts; на захід – Slavs^[15]. Із сучасної Туреччини стрілки вели на південь. Символ на південний захід в напрямку Червоного моря було підписано – Pre-Dynastic Egyptans; на південь – Sumerians. І вже звідти далі на південь вздовж Перської затоки – Indo-Arians, а в бік сучасного Афганістану – Arians^[16].

Студенти мовчки вивчали схему. Після досить тривалої паузи професор Войцеховський вирішив прокоментувати її:

– Це схема розселення народів після Чорноморського потопу. Її склали учені різних країн світу за результатами генетичних і культурологічних досліджень. І якщо ми візьмему цю схему для ілюстрації гіпотези про вірогідність поширення у шумерських і єгипетських джерелах інформації саме про Чорноморський потоп цього періоду, то… – професор знову зробив паузу і подивився на аудиторію.

– То, швидше за все, усі ці джерела говорили про потоп у Чорному морі! – вигукнула чорноброва дівчина, яка сиділа біля дверей.

– Правильно! – кивнув головою професор. – Ця схема нам показує, як могла рознестися світом інформація про потоп і про життя на Причорномор’ї до потопу! Доісторичні єгиптяни і шумери могли принести цю інформацію з Анатолійського півострова, далі вона потрапила на Близький Схід і обросла легендами.

– Але звідкіля про Причорноморську Атлантиду могли знати в Олександрії? – не втримався хтось із студентів.

– Дякую за запитання, – не зупиняючись відреагував Войцеховський. – Нещодавно вчені-генетики дослідили походження населення Давнього Єгипту. Дослідження, опубліковані у журналі «Nature Communications», стверджують, що давні єгиптяни походять з доісторичного Леванту й Анатолійського півострова. А предки сьогоднішнього населення Єгипту походять в основному з Африки.

Іван Андрійович показав рукою кудись на південь.

– Якщо б ви уважніше подивилися на схему розселення народів після Чорноморського потопу, то ви б помітили, що мешканці доісторичного Єгипту, додинастійного Єгипту і сучасного, то це, як то кажуть, різні пари кальош! – усміхнувся він. Згадаймо, що таке Левант? – знову звернувся до аудиторії професор Войцеховський.

– Це шумери! – вигукнув хтось із середини аудиторії.

– Є ще варіанти?

– Це сучасна Сирія! – знову вигукнув хтось із студентів.

– Уже ближче! Може хтось згадає, де лежить Анатолійський півострів? – не вгавав професор.

– Туреччина! – одночасно вигукнуло кілька голосів.

Іван Андрійович усміхнувся.

– Так, тут ви маєте більше знань. Так ось, доісторична країна Левант обіймала східне узбережжя Середземного моря. Це території сучасної Сирії, Лівану, Ізраїлю, і звісно, Анатолії – Туреччини, – показуючи на карті указкою, перерахував сучасні назви країн доісторичного Леванту Войцеховський.

– Тобто, доісторичні єгиптяни були сусідами племен чи цивілізацій, які могли проживати на північному березі допотопного озера!

Професор повільно оглянув студентів.

– А тепер скажіть мені, чи могли у цих краях щось знати про Чорноморський потоп і про Атлантиду, якщо вона була на північному Причорномор’ї? – після короткої паузи запитав він аудиторію.

– Таак! – повільно пронеслося аудиторією.

– Підсумовуючи, можемо собі уявити, що на берегах допотопного Чорного моря на північному березі жили атланти, а на південному – доісторичні єгиптяни і предки шумерів, – знявши окуляри з носа, проголосив Іван Андрійович.

– Деякі дослідники Атлантиди стверджують, що найдревнішою колонією цієї держави був, імовірно, доісторичний Єгипет. В такому випадку тодішні єгиптяни дуже добре знали про Атлантиду. Та, як бачимо, єгиптяни протягом тисячоліття кочували з Малої Азії до Північної Африки. Мабуть, багато інформації було втрачено. Але навіть якщо якісь відомості і збереглися в пам’яті тамтешніх єгиптян, то не думаю, що єгипетські фараони, створюючи нове царство у північній Африці, хотіли згадувати і говорити про своє рабське становище в минулому. Єгипетські правителі сповідували іншу концепцію: фараон – це посланець бога, а не раб атлантів! Можливо, навіть у своїх фараонах вони копіювали атлантів. Проте вони не змогли викреслити зі своєї пам’яті могутню цивілізацію, яку бачили. Тому й залишили лише короткі відомості про Атлантиду. Хоча тут також можна будувати припущення, але це не моя тема, – підсумував професор.

– Тепер же нам залишилося зрозуміти останнє. Якщо Атлантида існувала на затоплених землях, то чому про неї так мало відомо? – вигукнув професор. В аудиторії панувала тиша. Професор вкотре показав на зображення затопленого Причорномор’я. Потім він змінив картинку і співставив її з малюнком, де було зображено територію заселення Трипільсько-кукутенської культури^[17].

– Зверніть увагу, друзі, якщо зіставити затоплену територію з землями, на яких ми знаходимо рештки Трипільсько-кукутенської культури, то побачимо, що вони здебільшого збігаються, – він указкою обмалював південну частину України від Румунії до Дніпра.

– Тобто на місці, звідки вода відійшла після потопу, через 200-300 років з’явилася цивілізація, яка залишила нам безліч археологічних артефактів, – професор урочисто тицьнув указкою на частину лінійки, де великими буквами було написано слово «ТРИПІЛЛЯ».

– Так, це Трипілля! – проголосив професор Войцеховський, – культура, яка існувала у північному Причорномор’ї в час, коли виникав доісторичний Єгипет. Культура, яка залишила по собі величезну кількість матеріальних артефактів. Трипільська культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до нашої ери, яка розташовувалась між Карпатами та Дніпром на територіях сучасних України, Молдови та Румунії. Культура, яка майже зовсім не досліджена вченими світу! І це великий науковий парадокс, на який чомусь не звертають уваги дослідники! – професор у розпачі опустив руки і на хвилинку замовк.

– Ми маємо не легенди і міфи! Ми маємо вцілілі рештки матеріальної культури! Усі археологічні знахідки підтверджують це. І це вже не гіпотеза! Це історичний факт, яким досі чомусь не зацікавилась ні світова ні, тим більше, українська наука!

Така констатація факту з уст професора звучала й урочисто, і водночас із сумом.

– Та я не буду вдаватися у причини такого замовчування існування трипільсько-кукутенської цивілізації, бо це не наша тема.

Професор знову підійшов до комп’ютера і вивів на екран нове зображення.

– Це знімки з заповідника «Кам’яна Могила». Хтось вас чув про цей заповідник?

– Це якесь капище на Донбасі? – вигукнув юнацький голос з середини аудиторії.

– Так і не так, – відреагував професор. – Якщо ми візьмемо таке доступне нам джерело, як Вікіпедія, то дізнаємося, що Кам’яна Могила – це пам’ятка давньої культури, яка розташована на північ від Мелітополя у Запорізькій області. Петрогліфи^[18] і малюнки, які ви маєте можливість бачити на екрані, датовані від 12 тисячоліття до нашої ери до Х століття після Різдва Христового. Тобто задовго до уже згадуваного потопу мешканці цих місць щось намагалися записати чи намалювати!

На екрані з’явилося якесь каміння з малюнками та рисками.

– Так ось, на одному з цих каменів вчені розшифрували напис, де йдеться про велику воду, від якої загинули навіть люди-боги, – професор знову зробив паузу.

Аудиторія захоплено мовчала.

– Тобто ми маємо археологічний артефакт, який містить згадку про потоп і про людей, які мали надзвичайні здібності. Що то були за здібності, ми не знаємо, та очевидно, що для автора цього петрогліфа люди, про яких він знав, були богами, – професор знову замовк і оглянув аудиторію.

Він хотів зрозуміти, чи вдалося йому донести до студентів логічний зв’язок між потопом, петрогліфом Кам’яної Могили й Атлантидою.

– Ви хочете сказати, що у написі на цьому камені йдеться про атлантів? – спитав хтось з аудиторії.

– Я лише можу припустити, що до відомого нам потопу десь поблизу Кам’яної Могили жили люди, які мали фізичні або розумові переваги над племенами, що займали територію сучасної Запорізької області і які могли залишити цей напис на камені, – знімаючи окуляри, говорив Іван Андрійович.

– Це лише гіпотеза, яка, на мою думку, потребує вивчення. І ще раз підкреслю, що ми маємо шанс дізнатися про це більше. Для цього лише потрібно розшифрувати рисунки і петрогліфи Кам’яної Могили і вивчити трипільсько-кукутенську культуру. Чи, може, цивілізацію!?

Професор знову зробив паузу. Аудиторія мовчала. В повітрі запанувала тиша і якесь незрозуміле відчуття давнього минулого. Можливо, біля когось промайнули запорізькі степові вітри. Комусь запахло морем і він уявив собі височезну хвилю, яка з гуркотом впала на землю. А хтось намагався уявити собі атлантів.

– Я упевнений, що більше інформації про цивілізацію, яку Платон називає Атлантидою, ми могли б дізнатися у трипільців. Аналіз артефактів трипільців і шумерів показує, що колись ці народи жили доволі близько. Подивіться на ці зразки з трипільської і шумерської культур! Вони подібні! – Іван Андрійович указкою звернув увагу студентів на подібність оздоблення шумерського і трипільського посуду. – Якщо ми ще раз глянемо на хронологічну лінійку, то побачимо, що трипільці з’явилися на раніше затоплених землях у північному Причорномор’ї через 200–300 років після потопу, а шумери за тисячу кілометрів на південь майже через 2 тисячі років.

Іван Андрійович, наче міряючи кроками аудиторію, швидко пройшов від вікна до дверей.

– Можна припустити, що шумери, кочуючи на південь у басейн річок Тигр та Євфрат, втратили свідчення про протоцивілізацію, але в пам’яті залишився якийсь відгомін про потоп. Трипільці ж могли зберегти більше інформації! Але поки не почнемо вивчати і досліджувати цей період історії нашої планети, то і не дізнаємося правди про Атлантиду, – якось пригнічено сказав Іван Андрійович, а далі заклав руки за спину і зробив кілька кроків до вікна. Потім різко повернувся.

– На мою думку, ми так мало знаємо про Атлантиду через те, що учені не там її шукають. Більше інформації про неї заховано в трипільсько-кукутенській культурі, яка поки не досліджується…

– Ну, добре, припустімо, Атлантида існувала на території сучасної України. Але де? – нарешті обізвалася Юля. Вона вже майже змирилася з доказами професора, але її зараз цікавило питання, куди їй доведеться їхати в експедицію з цим професором. Запитання прозвучало, наче грім серед ясного неба. Усі ніби прокинулися від якогось дивовижного сну. Справді, але де ж могла бути ця міфічна Атлантида?

– Чудове запитання! – задоволено вигукнув професор. – Це тема, якій я можу приділити ще кілька лекцій, та спробую бути лаконічним. Але якщо ваші колеги вирішать, що моя гіпотеза має право на життя, то ви матимете змогу докладніше ознайомитися з цим місцем.

Далі професор зняв свої окуляри й оглянув аудиторію уважним поглядом. Усі досі перебували в якомусь дивному стані. Складалося таке враження, що дівчата і хлопці усі відразу закохалися і літали десь високо в небесах. Вони були замріяними, але спокійними. Уже всі забули, що від них потрібно.