IV

Професор Войцеховський зайшов у переповнену аудиторію. Іван Андрійович не був типовим університетським професором. Попри свій п’ятдесятирічний вік він прожив життя, відмінне від більшості викладачів університету. Закінчив консерваторію і за освітою був музикантом. Кілька років поспіль грав у оркестрах, і саме музика привела Івана Андрійовича з невеликого провінційного галицького містечка до Києва. З часом Іван Андрійович збагнув, що уже досягнув власних вершин у музичному мистецтві, тому прийняв рішення стати журналістом. Потім перейшов на роботу у державний сектор і за шістнадцять років став державним службовцем першого рангу, високопоставленим чиновником. Але історія завжди манила його до себе. Навіть перебуваючи на державній службі, Іван Андрійович намагався допомагати науковцям. Зокрема, він організував експедицію Десною з Чернігова до Києва на дракарі. Це була копія середньовічного човна, яким користувалися війська руських князів. Іван Андрійович витратив чималі гроші на придбання першого в Україні телекерованого підводного апарату, який дозволив українським морським археологам детальніше вивчати дно Чорного моря. Фінансував видання книг про історію та археологію. Його надзвичайно вабили ці науки. І уже у зрілому віці Іван Андрійович, закінчивши історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка, прийшов працювати на кафедру світової історії. Він був цікавим викладачем і щирим українцем. Досить часто він в розпачі вигукував на лекціях: «Ну чому вам більше подобаються піраміди Єгипта, Майя, древня Греція і стародавній Рим? Чому ви не цікавитесь історією рідної землі? Ви ж навіть не знаєте, яке у нашої землі багате минуле!» Якось на лекції він запитав студентів, чи знає хтось про Кримські піраміди, або Змієві вали. В аудиторії виявився лише один хлопчина, який ледь пригадав якусь легенду про змія, тому Іван Андрійович на радощах відразу поставив студенту «відмінно» за увесь семестр.

І хоча професор Войцеховський був «молодим» професором в університеті, студенти знали його «слабкість» і часто користувалися цим. Для прикладу, молодь могла легко зірвати семінар, запитавши в Івана Андрійовича про якісь знайдені на території сучасної України артефакти. Войцеховський знав усі новинки в археології, тому легко змінював заплановану тему семінару і розповідав про подію, якою цікавилися студенти. Він завжди казав: «Скільки б я не витрачав часу і сил для читання затвердженої програми зі світової історії, це все ж матиме меншу користь, аніж коли хоча б один студент з потоку захопиться вивченням справжньої історії української землі!»

Також треба сказати, що професор Войцеховський певним чином був носієм нових підходів у вивченні історії. Відомо, що до незалежності всі історичні відкриття, та і наука загалом, були пропагандистськими, тому в будь-якому університеті України і досі легко знайти професора з історії, який колись читав такі дивні предмети, як науковий комунізм, історію КПРС чи марксистсько-ленінську теорію. Усі «старі» викладачі історії обов’язково мали бути членами Комуністичної партії, тому фактично були ідеологічними працівниками радянського строю. Через це українська історична наука була «згвалтована» партійними ідеологами. Вона не мала минулого. Професор Войцеховський намагався донести до студентів іншу інформацію. Він це робив не за циркуляром чергової партії, а від щирого серця, тому намагався бути наполегливим і креативним.

Цього дня Іван Андрійович проводив семінар на тему «Стародавній Єгипет». Він уже зробив перекличку студентів і традиційно урочисто пробігся очима по аудиторії.

– Хто хоче першим спробувати свого щастя в єгипетській історії? – з долею жарту запитав професор. Студенти враз підняли ліс рук і йому довелося вибирати, кому ж першому дати слово.

Здебільшого на семінарах студенти не завжди бувають активними. Є, звичайно, такі, які намагаються заробити бали, щоб не ускладнювати собі життя під час сесії. Та все ж більшість студентського люду має іншу тактику – відвідує семінари, щоб не мати пропусків. Це неабиякий плюс до загального балу заліково-екзаменаційної сесії.

Тема сьогоднішнього семінару була доволі легкою, тому студенти намагалися отримати оцінки, так би мовити, без зайвих зусиль. Та поки професор визначався, кому першому дати шанс зробити доповідь, в аудиторію увійшли троє: Катя, Нестор і Юля. Молоді люди перепросили за запізнення і запитали дозволу сісти.

– Звичайно, – відповів професор, поглядаючи на незнайому студентку. – Ваше запізнення на сім хвилин є зовсім непомітними для світової історії.

Остання фраза викликала сміх студентів, що теж зосередили свій погляд на Юлі. Рядами пішов шепіт…

– Тиша, будь ласка! – звернувся Іван Андрійович до студентів і, знявши окуляри, додав: – Продовжимо наш скорбний труд. Хто першим здивує нас своїми глибокими знаннями про стародавній Єгипет?

Більшість студентів уже була в Єгипті й оглядала піраміди, храм Карнака чи Каїрський музей, тож вони залюбки підвели руки, намагаючись легко отримати омріяні бали.

Зненацька хтось з так званої гальорки вигукнув:

– Пане професоре, а ви чули про розкопки у Холмі? Кажуть, там знайшли могилу Данила Галицького!

Аудиторія завмерла. Ніхто не очікував, що комусь заманеться зірвати такий легкий семінар! Але група хлопців, яка сиділа на верхніх рядах, вирішила пожартувати.

Професор уважно оглянув аудиторію. Потім повільно повернувся до студентів, які поставили запитання.

– Чув дзвін, та не знаєш, де він! – віджартувався професор. – Могилу насправді знайшли, але не Данила Галицького, а його сина. Хочу вам повідомити, що науковці відкрили таємничий саркофаг під долівкою в базиліці Пресвятої Богородиці в Холмі. Багато що вказує на те, що в ньому був похований один із синів князя Данила з XIII століття – Роман або Шварно Данилович. Це є дуже важлива знахідка. Дуже важлива для нашої спаплюженої і прихованої історії, – на одному подиху уточнив повідомлення студентів професор…

Юля сиділа і копирсалася у своєму телефоні. Переглядала фото друзів в соціальних мережах, намагалася ні про що не думати. Вона була злою на увесь світ. Її дратували студенти, її дратував професор, її дратувала зненацька порушена тема з історії України. Несподівано телефонна вібрація сповістила Юлю про СМС. Вона відкрила СМС і побачила повідомлення від мами: «Юлечко, вибач його. Він не розуміє, що робить. Але його треба зрозуміти. Кар’єра рушиться!». Юля вирішила не відповідати. Їй було байдуже до проблем батька… Та несподівано прийшло ще одне повідомлення: «Юлю, тато хоче полетіти у Москву. Він хоче, щоб ти летіла з ним». В цей момент серце Юлі сповнилося несамовитим гнівом, вона скрикнула і скочила з крісла.

– Ви маєте якісь заперечення? Чи хочете щось доповнити? – звернувся до неї професор.

Юля спочатку заніміла, але гнів розривав її тіло і вона просто була на межі емоційного вибуху.

– Що ви несете! Ви ще скажіть, що Ісус Христос українець! Або що Атлантида була в Україні! – несподівано для себе, роздратовано і з ноткою сарказму в голосі вигукнула Юля.

Аудиторія завмерла від несподіванки. Така поведінка будь-якого студента мала б негативну реакцію викладача, і той, у кращому випадку попросив би його вийти з аудиторії. У гіршому ж такий студент мав би проблеми під час сесії. Тому усі перебували в очікуванні, чим закінчиться несподіваний емоційний виклик, кинутий професору студенткою, яка відверто ігнорувала навчання в університеті. Це був початок справжнього конфлікту…

Іван Андрійович взяв зі столу окуляри, повільно одягнув їх і глянув цікавим поглядом на незнайому студентку.

– Як ваше прізвище, панянко? – на галицький манір запитав Іван Андрійович спокійно дівчину.

– Та яка вам різниця! – різко відрізала Юля.

– Ну, різниця є, – спокійно відповів професор. – Знаєте, я багато чого бачив і чув у цих стінах. Але такі заяви – вперше. Ви маєте якісь аргументовані заперечення щодо мого повідомлення?

Юля злякалася. Її гнів кудись зник. Вона відчула себе самотньою і беззахисною. Очі усіх студентів вп’ялися в неї, як тисячі вогників, що нещадно кололи її своїм жаром. Юля розгубилася… і вже без агресії відповіла:

– Скільки можна робити із Малоросії «пуп землі»? Це ж неправда! Вся історія уже давно написана і вона усім давно відома, – уже не так роздратовано сказала дівчина.

– Дуже смілива заява, – спокійно промовив Іван Андрійович, – знаєте, чарівна незнайомко, ви мене остаточно спантеличили. І я, порушуючи всі університетські традиції, готовий довести вам протилежне.

Голос професора Войцеховського звучав якось загадково. Аудиторія затихла остаточно. Юля не відчувала не те що землі під ногами, але й власного тіла. Спокійний голос професора не обіцяв їй нічого поганого. Небезпека минула. Дівчина поступово заспокоювалася. Вона була заскочена спокоєм і повагою професора, а тому в її свідомості промайнула навіть якась зацікавленість. Чи не вперше Юля спробувала уважно його розглянути.

Це був чоловік середнього зросту у доволі респектабельному костюмі. Його обличчя мало правильну форму, а волосся було темним, хоч і досить рясно посрібленим сивиною. Іван Андрійович виглядав доволі рухливим і життєрадісним. Його очі були допитливі і сяяли якоюсь енергією зацікавленості і натхнення.

Потім вона окинула поглядом аудиторію. Там сиділи абсолютно різні, дивні молоді люди, які чомусь з непідробною цікавістю дивилися на неї. З-за вікна лунав шум автомобілів… В аудиторії було задушно… Їй захотілося піти… Але куди йти? До папи, який має намір забрати її з собою у Москву?.. Він знову буде віддавати її заміж за рудого і пафосного москвича Нікіту… Що з нею відбувається? Де вона? І що вона тут робить? У Юлиній голові різні думки та настрої спорадично змінювалися.

Тим часом професор обмірковував, як заспокоїти спершу агресивну, а тепер розгублену дівчину. Як її зацікавити Україною та її історією? Натомість в його голові, мов дзвін, лунали останні слова Юлі: «Що ви несете! Ви ще скажіть, що Ісус Христос – українець! Або що Атлантида була в Україні»… «Атлантида! Так, Атлантида може зацікавити цю незнайому студентку», – наче блискавка у літню ніч, промайнула думка у професора.

Він підійшов ближче до першого ряду столів, за якими сиділи студенти і тихим, але впевненим голосом промовив:

– Добре, незнайомко. Пропоную парі. Якщо я вам доведу, що на території України гіпотетично могла би бути Атлантида, то ви поїдете зі мною в експедицію шукати підтвердження цієї гіпотези, – оглядаючи аудиторію, заявив Іван Андрійович.

Юля була заскочена. Вона не очікувала на такий розвиток подій. «Яка Атлантида? Яка експедиція?» – крутилися думки. Але раптом до її вух донісся звук несміливих аплодисментів. Зненацька ці оплески підтримали усі студенти. Вони уже вирішили – вона має погодитися на умови професора. Юля крутнула головою. Її довге темне волосся злетіло на праве плече… У ній ішла боротьба зацікавлення й хвилювання. Вона на мить заплющила очі, опанувала себе і відповіла:

– Добре! Але мені здається, що вам доводеться дуже добре постаратися!..

Атмосфера в аудиторії змінилася кардинально. Замість розгубленості, в якій перебували студенти досі, з’явилися нові емоції. Усі погляди ще й досі були привернуті до Юлі, але тепер вони випромінювали захоплення, здивування, заздрість, зневагу… Хтось, можливо, дивився з повагою і симпатією, а в когось спалахували протилежні почуття. Не було лише байдужості. Усі були захоплені цією ситуацією! Поки в одних головах прозвучало: «Ух ти, яка крута дівчина!», в інших пульсувало гнівне: «Що вона з себе вдає?!»

Лише одна пара очей, яких не бачила Юля, була розгублена. Це були очі Нестора. Він не розумів, що відбувається! З одного боку, йому хотілося допомогти цій незвичній дівчині, з іншого – він хвилювався за професора. Десь глибоко в душі Нестор хотів, щоб професор переміг. Але ж тоді може постраждати ця дівчина! А може, не постраждає? Він повинен допомогти! Він повинен бути поряд! Але як?.. Калейдоскоп думок і почутів нахлинув на нього, і він поглядав то на Юлю, то на професора… Стукіт його серця почав відчуватися в усьому тілі. В грудях відчувався холод і біль… Голова почала гудіти, як барабан…

Юля в якийсь момент відчула щось дивне. Вона наче отримала те, до чого так прагнула! Вона була в центрі уваги усіх людей, які її в цей момент оточували. Це було відчуття, якого Юля ніколи не знала. Але, мабуть, прагнула цього. І вона відчула це тут, в аудиторії, яку досі оминала і навіть не сподівалася, що університетська лава могла дати їй те, чого прагнуло серце – визнання. Вона і раніше хотіла бути в центрі уваги, намагалася досягнути цього статусу, купуючи дорогий одяг, хизуючись престижним авто, подорожуючи в екзотичні країни, тусуючись у дорогих ресторанах і клубах. Але чомусь там вона не відчувала того, що відчула цієї миті. Це було визнання! І це було захопливо!